www.ji-magazine.lviv.ua

Незапланований Бродський? Кілька слів про недавні баталії

Вірш «На незалежність України» – уже звичний аргумент в російсько-українських політичних суперечках. При цьому всі учасники суперечок роблять з Бродського зручну ляльку для маніпуляцій. То його сварять, як нечемного учня випускного класу російської літератури (в якому, звичайно, ми всі викладаємо, а письменники нам здають іспити, хвилюються, напевно), за те, що написав важливу контрольну на двійку. То його перевдягають в російського імперіаліста, який завжди придушував в собі любов до імперії – але ось нарешті висловився на радість росіянам. Це доволі дивно: перед нами все-таки поетичний текст, читати який як політичну статтю, звичайно, ніхто не забороняє, але, взагалі-то, читати вірші як статті – це все одно, що розглядати рухи диригента симфонічного оркестру з погляду фехтувального мистецтва. Навіть, коли в якійсь полемічній статті була спроба «поетичного аналізу», її часто робили як-небудь і для замилювання очей, бо всі тут дорослі люди і розуміють: поезія тут не головне. Взагалі, яка до біса поезія, коли йдеться про важливі політичні питання і розвалену імперію?

Зрозуміло, що в останній з лишком рік через трагічну війни в Україні (за яку наша країна все-таки несе левову частку відповідальності, і за розв’язання, і за продовження) сприймати цей вірш окремо від політичної ситуації неможливо. І тим не менше – саме маючи на увазі якнайшвидше припинення цієї війни хоча б в інформаційному, словесному полі – варто звернути увагу на те, що зазвичай упускають, кажучи про цей вірш. Це все-таки саме вірш, написати який Бродського спонукала (як він сказав 28 лютого 1994 р, прочитавши його в Куїнс-коледжі), «сум через цей розкол» (sadness on behalf of that split). І – як поетичний текст – він заслуговує дещо иншого прочитання і ставлення, ніж політична заява чи публіцистична стаття.

Із загальновідомого: вірш «На незалежність України» написаний, очевидно, в 1992 році. Це якщо зважати на дату 30 жовтня 1992 р., коли його публічно прочитали в Пало-Альто і записали на відео. Це відео, вперше опублікував в «Фейсбуці» Борис Володимирський 8 квітня 2015 р., є, як випливає з авторського опису, «уривком з відеозапису вечора Бродського в залі пало-альтівського Єврейського центру 30 жовтня 1992, де він читає «На незалежність України» у присутності майже тисячі слухачів».

Бродський, прекрасно усвідомлюючи «ризикований» (як він сам висловився перед тим читанням 1992 року) характер цього вірша, ніколи і ніде його друкував. Однак очевидно, що він вважав його досить важливим і кілька разів читав у різних російськомовних аудиторіях (відомо про три такі читання: в 1992, 1993 і 1994 роках). І він, з цілком зрозумілої причини, отримав доволі широке поширення. Спочатку став відомий аудіозапис авторського читання 1994 року в Куїнс-коледжі, який письмово розшифрували, з доволі сильним (через погану якість запису) спотворенням тексту. Потім був період самвидавного існування цих розшифровок, потім публікації в періодиці (українській і російській), неминуче неточні, переважно присвячені, звичайно, багатим і різноманітним російсько-українським відносинам і взаємним рахунками.

Серед любителів Бродського тоді ж виникла, умовно кажучи, партія тих, хто вважає, що «краще б він цього вірша нікому не читав, а ще краще – взагалі б не писав» (були й ті, хто спочатку взагалі заперечував його авторство). На їхню думку, Бродський, написавши цей вірш, порушив відразу безліч очевидних табу: не тільки образив українців, назвавши їх різними образливими словами (що неприпустимо для російського поета і взагалі пристойної людини), але і солідаризувався з великодержавними шовіністами (які цим скористаються і т. д.). А крім того, мало не спростував власну біографію, бо чи не від тих самих великодержавних імперіалістів (тоді – совєтських, але суть та ж сама) він сам колись поїхав? У такому сприйнятті є не просто виборча естетична глухота («ох, він назвав українців хохлами!» – це звучить так, ніби Бродський стояв на вулиці і кричав усім прохожим українцям: «хохли!»), а й застаріла помилка у сприйнятті тексту і взагалі літератури обов’язково через політичну оптику, це вже стало майже аксіомою. Про неєдиність і необов’язковість такого сприйняття і хочу сказати кілька слів.

Будь-який вірш, який має в своєму підґрунті що завгодно, – це, звичайно, насамперед автопортрет, він завжди насамперед говорить про поета і лише в потім – про все инше. Пушкін, який написав «Наклепники Росії» і потрапив під світську обструкцію і осуд багатьох своїх друзів і знайомих, був тим часом абсолютно щирий. І невипадково він ні з ким з тих близьких людей, хто засуджував його, не посварився. Він дійсно вважав необхідним придушення польського повстання, і тим, хто сьогодні читає цей його текст, залишається тільки прийняти це до відома: так, Пушкін був таким («варваром», як писав Олександр Тургенєв своєму братові Миколі, який відчув внутрішній підйом від збігу свого ставлення до подій з позицією царя і уряду). У його стосунках з царем і двором бували різні сторінки, була і така. І якщо сприймати його життя не як низку правильних і неправильних вчинків (за які ми, звичайно ж, завжди готові поставити йому оцінку з поведінки), а як щось цілісне, як життя людини, що жила в постійному пошуку порозуміння та діалогу між своїм внутрішнім відчуттям правильності слів і вчинків і думками оточуючих і дорогих людей, Пушкін був у написанні цього тексту абсолютно рівний собі. І в біографії Пушкіна ці вірші – це ще одна сторінка, прожита ним у живому діалозі з собою і зі світом, не більше і не менше. Міцкевич, звичайно, був ображений – і написав образливі рядки про Пушкіна, і Пушкін навіть накидав відповідь...

У «Наклепниках Росії», до речі, Пушкін говорить «ми»: «То посилайте до нас, вітії...» Що там мав на увазі Пушкін під цим «ми» (і чому Чаадаєв назвав його після цього вірша в листі «народним поетом») , напевно, вже розібрали пушкіністи. Але показово, що і Бродський в «На незалежність України» теж говорить не «я», а «ми». Вірші, написані від імені ось такого «ми», у Бродського були і раніше: наприклад, «Пісня невинності, вона ж в  літературній грі, коли поет ніби перестає бути суб’єктом висловлювання, поступаючись місцем цьому «ми», але при цьому зберігає в цьому висловлюванні свою присутність. Причому не стільки як «висловлювач цих думок», скільки як людина, для якої ці висловлювання думки є частиною його внутрішнього світу, пережиті ним в якийсь момент як свої, але які так і не стали своїми. Смислове і стилістичне співвідношення цього «ми» з авторським «я» – тема для окремої розмови, але важливо відзначити, що тут немає повної тотожності, а є те саме артистичне переживання і вживання, без якого неможлива література. Я хилю до того, що саме в цьому ключі треба сприймати всі ті різкості, які адресував Бродський українцям і які старанно виписують стовпчиком в протокол люди без поетичного чуття. Знижена лексика і базарна інтонація – це якраз і є, вибачте за каламбур, та сама висока літературна гра.

Крім того, картину образливих інвектив на адресу українців цілком гармонійно доповнюють вбивчі слова Бродського на свою («нашу») адресу: «Не нам, кацапам, їм дорікати в зраді» – і  далі там багато повчального про нас, кацапів, почитайте. Так що не тільки на літературному, а навіть на ринковому рівні («я йому, він мені») у вірші відсутня така мила серцю любителів порозмахувати цим віршем, як кийком, однобічність. Він і про нас теж.

Не варто забувати ще й про те, що відхід України був для Бродського (який вважав Галичину своєю батьківщиною, згадуючи в розмовах з друзями про «Бродських – тобто родом з Бродів») ще й особистим потрясінням. Разом з Україною зі спільного дому, об’єднаного мовою, історією і, нарешті, його власним культурним досвідом, йшла і Галичина. Тобто та величезна країна, яку він не тільки покинув, а й культурне відображення якої в певному сенсі вибудував всередині себе (і повіз із собою), на його очах перестала існувати. Можна сказати, що замість однієї батьківщини у нього в цьому сенсі – після поділу України і Росії – виявилося не дві батьківщини, а не залишилося жодної. Звідси і гострота переживання «цього розколу». Тобто розпад єдиної держави Росії та України був для нього проблемою абсолютно особистою.

Нарешті, неможливо не зловити себе на схожості цього вірша – насамперед у інтонаційному сенсі і в тому, що називається «ставленням автора», – з багатьма віршами, які він присвятив жінкам і написав після розриву з ними. Є й веселі текстуальні перегуки (іронічне «він ставить Мікеліні раком» з «Пьяцца Маттеї» тут же приходить в голову, коли читаєш в «На незалежність України» про «... на чотири кістки, поганці», і так далі). Але головне – це, звичайно, та сама «післярозривна» інтонація. Всі, хто читав вірші, адресовані, наприклад, «МБ», напевно почули цю інтонацію і в «На незалежність України». Бродський досить несподівано відтворив у цьому, здавалося б, не дуже особистому вірші саме цю дуже особисту інтонацію (що ще раз підтверджує те, що було сказано вище про Галичину). І в цьому сенсі вірш «На незалежність України» є – з усіма своїми грубощами, несправедливостями, майже базарною лайкою «в спину» того, хто йде зі спільного дому історичної батьківщини – фактично любовним віршем, в якомусь сенсі навіть освідченням в коханні Україні. «І, судячи з листів, жахливо споганіла» – це теж освідчення в коханні, нехай у формі майже образливій.

Але багаторічна полеміка навколо вірша настільки ускладнила можливість його спокійного, поза політикою, сприйняття, що навіть зробила неможливою публікацію цього тексту в недавньому капітальному двотомнику Бродського в «Бібліотеці поета» під редакцією Л. Лосєва (2011). На виключенні цього вірша наполіг Фонд з управління спадковим майном Бродського (Estate of Joseph Brodsky). Залишилася тільки згадка в примітках, що саме по собі, звичайно, явище виняткове, якщо не сказати абсурдне.

І це виключення зі складу двотомника «Бібліотеки поета» остаточно поставило вірш «На незалежність України» в абсолютно особливе становище у загальних збірках текстів Бродського. По-перше, на сьогодні це, здається, єдиний дійсно важливий вірш поета, який досі, в прямому сенсі слова, «не опублікований». Немає жодної книги Бродського, в якій був би виважений і прокоментований його текст. Бродський і його спадкоємці, самі того абсолютно не бажаючи, виявилися жертвами власних благих намірів і зробили максимум можливого, щоб «На незалежність України» сприймали абсолютно відокремлено від усього ним написаного. Віршу сьогодні нав’язане (багато в чому штучно) настільки одновимірне трактування, що його існування зараз можливе тільки в режимі «напіввизнання», якщо перенести політичний термін в площину літератури: ніби він і є, цей вірш, але в той же час його нібито й немає – принаймні немає в жодній книзі.

Непублікація вірша, на думку спадкоємців, мабуть, мала зменшити відповідальність Бродського за цей текст, а заодно і якимось чином знизити статус цього вірша шляхом накладання на нього клейма «продовженого осуду» від імені померлого майже 20 років тому автора, який і сьогодні – руками спадкоємців – продовжує відмовлятися від його публікації. Всі ці суворі заходи, безумовно, служать для чогось важливого і нудного (насамперед впевненості спадкоємців і духівників в правильному розумінні ними свого обов’язку), але при цьому саме вони активно сприяють тому, що цей вірш стає на наших очах одним з головних віршів Бродського.

Цим віршем Бродський якраз не стільки «спростував», скільки в якомусь сенсі підтвердив свою біографію емігранта. «На незалежність України» – це і є вірш-емігрант, який втік з поетичної імперії автора, покинув затишні і мертвуваті академічні полички з його авторизованими виданнями та вирушив у плавання – спочатку по хвилях самвидаву, як годиться, – до своєї незаконної популярності. Цей вірш ще довго буде незакритою кватиркою в його поезію, через яку в неї завжди проникатимуть вітри неакадемічної цікавості. Думаю, колись цей хаотичний, розпатланий і вразливий до критики, але чудовий, потужний і пристрасний вірш видадуть окремою книгою – з детальним коментарем, в якому розберуть всі перегуки з иншими віршами і поемами Бродського. З статтями, в яких буде гідно оцінена його спроба залишити за поезією право судити про політику, не стаючи політикою. Мені здається, саме по цій величній прощальній любовній антиоді і судитимуть у майбутньому, наскільки близькі були колись Україна і Росія. Але ні нам, нині сущим кацапам, ні їм, нині сущим хохлам, до такого сприйняття, мабуть, не дожити.

Володимир Демчик