www.ji-magazine.lviv.ua

Павло Горський

Ось вже більше року триває війна на Донбасі, а загалом українська революція і криза світової архітектури безпеки, яка виникла за нею, мають уже півторарічну історію. Події розвивалися стрімко, але зараз в період затишшя, є сенс оглянути найближче минуле у часовій перспективі для визначення стратегії і тактики гравців, які так чи инакше впливають на події довкола України, адже розуміння інтересів і ресурсів сторін – необхідна умова для вибудовування власної адекватної стратегії.

Спочатку загальна теза, яка підходить як для США, як для Росії, так і для ЕС. Ніхто, не очікував Майдан-2 в тому вигляді, в якому він стався. Американці, наприклад, виходили з осінніх опитувань 2013 року, які показували повну деполітизацію українського суспільства. Ті країни ЕС, які мали справу з Україною (насамперед Німеччина), розглядали Майдан як повторення 2004 року – спільність людей навколо політичної сили опозиційних партій, якими можна керувати відповідно до своїх цілей і завдань. Ні ЕС, ні США не розуміли, що в Києві вперше на постсовєтському просторі громадянське суспільство саме стало політичним суб’єктом. Це громадянське суспільство було вороже як до усіх політичних сил зразка 2013 (включаючи формально опозиційні партії), так і до системи евробюрократії. Проблемою ЕС у грудні-лютому 2013-2014 року стала відсутність контрагента – партнера для переговорів. Вони намагалися використовувати як переговірників Яценюка і Кличка, але ці особи просто не володіли реальним мандатом Майдану, а отже і не могли впливати на події 20-22 лютого. При цьому, іронія в тому, що російське керівництво щиро вважало Майдан – справою рук західних спецслужб, бо иншого пояснення для виникнення такого громадського руху вони знайти просто не могли в рамках своєї картини світу «вертикальної» зачистки всіх незалежних громадських рухів усередині самої Росії. (Автор залишає за дужками варіант, коли Росія розігрувала карту Майдану спочатку, підігріваючи проевропейські настрої в Україні, щоб через керований хаос досягти вигідніших позицій в контексті ситуації 2014-2015. Цей варіант ми неодноразово розглядали на «Хвилі»)

Повернімося до США. На кінець 2013 р. Україна, за визнанням самих американців, не те, щоб не перебувала на порядку денному, але навіть не була на «екрані комп’ютера». Як би не було прикро українцям і росіянам, до 2014 року, регіон Східної Европи взагалі не входив до сфери американської актуальної політики – їх набагато більше хвилював той же Близький Схід. На практиці це означало, що у Штатів не було стратегічного бачення бажаного розвитку регіону, і всю Східну політику віддали інститутам ЕС і НАТО, про результат діяльності яких буде пізніше. Тому, коли вибухнула криза американці просто діяли за стандартною схемою: заяви підтримки руху загальногромадянського протесту, вимога невтручання третіх країн в українські справи. Останнє послужило додатковим каталізатором для агресії Росії, але для українців важливо розуміти, що спочатку Штати не збиралися провокувати Росію, а вже тим більше йти за нею на конфлікт. У відсутності продуманої стратегії, практично всі дії США в 2014 році були адаптивною політикою – реакцією на російські дії. Стратегії у США нема і сьогодні, що й обумовлює їхню генеральну слабкість в регіоні. Тактично, вони намагаються тиснути на Росію, щоб вона «одумалася» і хоча б формально повернулася до старого формату відносин.

Висновок: у Штатів апріорі є можливість впливати на регіон, але немає розуміння як саме вони повинні впливати, є ресурси, але немає цілей, крім однієї.

А мета, як неприємно це для України, така: найбільше США (як і ЕС) не хочуть поразки Росії, яка призвела б до розвалу країни. Проблема полягає в глобальній безпеці. Протягом останнього року весь регіон Близького Сходу і Центральної Азії прискореними темпами занурювався в хаос – американці йдуть з Афганістану, ісламісти різних мастей воюють один з одним. Центральноазіатські авторитарні режими з їх корупцією, бандитизмом і свавіллям силовиків переповнені молодим, безробітним населенням, у якого об’єктивно дуже мало перспектив – ідеальне середовище для тероризму і радикальної пропаганди. Регіон вже перетворюється на світову чорну діру – джерело хаосу, наркотрафіку та тероризму, а розпад Росії прискорить центральноазіатську кризу (економіка регіону зав’язана на мігрантах і російських ринках).

Иншими словами, світова безпека і так стоїть перед проблемою, яка не має вирішення. І в цих умовах розпад 140 мільйонної країни з неконтрольованим ядерним арсеналом – страшний сон будь-якого західного політика. А поразка путінської Росії в Україні, без «збереження обличчя» до такого розпаду неминуче призведе, адже весь нинішній соціально-політичний консенсус усередині країни заснований на бартері «жахливе життя в обмін на почуття національної гідності». Більше населенню російська еліта просто немає чого запропонувати – все розікрали. Російське внутрішнє життя вже некероване (останні демарші Кадирова чітко це показують), і зовнішнє приниження запустить сценарій 1917 року, головна риса якого – непередбачуваність і невідомість. Об’єктивно, вирішення «проблеми Росії», вимагає такої кількості фінансових, політичних і людських ресурсів, які Захід не готовий витрачати. У певному сенсі, РФ потрібна програма, схожа з денацифікацією і реконструкцією Німеччині після II Світової війни, яка включала б:

1) комплекс заходів економічної підтримки: по-простому територію Росії треба комусь годувати, инакше центральноазіатський тероризм здасться дитячими пустощами.

2) забезпечення безпеки на її території – якийсь міжнародний миротворчий контингент, який би прикривав «умовно демократичний уряд».

Західні політики просто не зможуть пояснити своєму населенню такі витрати. Тому, незважаючи на всі розмови і демарші, реальні кроки щодо стримування Росії в Україні дуже скромні.

Тепер про ЕС, точніше кажучи, про Німеччину. Саме Німеччина і РФ запустили всю нинішню кризу. Як видається, на кінець 2013 між цими гравцями склався свого роду консенсус про розподіл українського ринку на дві частини. Під цю справу Януковичем була зірвана асоціація з ЕС. Далі, очікувалося, що почнеться розкол країни, з перспективою федералізацією, з можливістю орієнтації на різні економічні блоки. Завадив цьому сценарію фактор X – Майдан. Майдан виявився непідконтрольним і скинув Януковича, вперше заявивши про суб’єктність українського громадянського суспільства. У підсумку ЕС опинився в ситуації вимушеної конфронтації з РФ, конфронтації, якої він не хотів, і на яку він не знає як реагувати, окрім як повторюючи мантри про «необхідність мирного діалогу». Стара стратегія – чисто економічна і політична, у якій Україна – просто об’єкт для економічного поділу більш сильними державами пішла в минуле, а нової стратегії у ЕС немає. Адже нова стратегія повинна відповісти на найважливіше питання – «що робити з Росією?»

Висновок: Европа хоче закінчити конфронтацію з Росією, оскільки остання не входила в її плани, а готовність використовувати ресурси безпеки у европейських політиків не спостерігається. План мінімум – підтримка «мінського статус-кво». В ідеалі – заміна Путіна на прийнятного політика, і збереження за Росією функції опори безпеки в центральноазіатському регіоні.

Нарешті про Росію. На відміну від попередніх двох учасників у Путіна є як зовнішня стратегія, так і набір тактик. У стратегії він прагне повернутися в 1945 рік, коли Великі Держави малювали в Ялті кордони і вирішували долі народів. Тому, Майдан 2014 року, суспільство вільних людей, – екзистенціальний ворог російського президента, що ставить на перше місце своє право розпоряджатися долями всіх усередині своєї зони впливу. Не дивно, що реакцією на перший акт самостійної політичної волі майдану – стала військова агресія. Тактична зброя Путіна – поєднання інноваційної пропаганди (мабуть, вперше в історії ми дійсно маємо справу з інформаційною зброєю в прямому сенсі слова), гібридної війни і шантажу ядерною зброєю. На перший погляд – вищеописане виглядає логічно. Насправді ж, ні. За минулі 70 років світ змінився, навіть при бажанні просто нікому на Заході сідати з Путіном за «ялтинський стіл». Це ілюзія, яка не перестає бути такою від того, що в неї вірить російське керівництво. Більше того, стратегічно Росія не в змозі конкурувати із Заходом: не може 1% світового ВВП конкурувати з 50%. Заради своєї ілюзії Путін веде Росію до самознищення, але принаймні він точно знає чого хоче, отримуючи тим самим стратегічну перевагу. На щастя України, російський президент допустив одну фатальну помилку, яка не дозволяє Европі та США домовитися з РФ за рахунок України. Помилка полягає у включенні Криму до складу Російської Федерації. Якби він реалізував «абхазький сценарій», то вже давно був би мир. Постмайданні політики в Мінську показали, що вони готові здавати території у вигляді «федеративної реформи», Европа дала на це свою згоду. Але ось визнати анексію Европа не може – це порушення основи европейського світу: «У Европі кордони не змінюються допомогою агресій». Вивести ж Крим зі складу РФ Путін не може, з описаних вище причин – а значить конфлікт триватиме, і Україна отримує головний ресурс – час.

Висновок: Росія не може не продовжувати конфлікт доти, поки вона не досягне ситуації «почесного миру» в розумінні російського президента. Цей сценарій принципово нереальний, тому уповільнений конфлікт з періодами загострень на Сході – залишатиметься частиною української реальності.

Тепер про Україну. Найкраще становище країни характеризує приказка «криза – це і небезпека і можливість одночасно». Можливість відкрита тільки для однієї групи людей – українського громадянського суспільства, і тих реформаторів, які прагнуть вибудовувати принципово нову систему відносин у регіоні. З аналізу мотивацій попередніх гравців можна зробити ряд важливих висновків. По-перше, щоб стати партнером Заходу, иншими словами отримати доступ до його ресурсів не як прохач, Україна повинна запропонувати цьому умовному Заходу щось цінне. По-друге, головною цінністю зараз є безпека в Східній Европі аж до Уралу. Відповідно, наївні мрії багатьох українських співгромадян «відгородитися від Росії і почати жити добре» – нездійсненні. Україна тільки тоді стане повноцінним союзником США і ЕС, коли запропонує їм себе в якості гаранта безпеки – наглядача за порядком на території постпутінської Росії. Сюди входить і інтеграція російського населення в европейські цінності, і руйнування наслідків роботи пропагандистської машини Кремля, і підтримка певного економічного рівня розвитку. Це брудна, неприємна і дорога робота, але саме на неї і є попит. Якщо Україна не покаже себе здатною в перспективі розв’язати російський хаос, у її західних партнерів буде мотивація домовлятися з Путіном або будь-яким иншим російським політиком, що для України є неприйнятним. А показати себе здатною на таку роботу Україна може тільки, вирішивши такі ж проблеми всередині своєї країни. Успішна модернізація сорокамільйонних країни – той аргумент, який може змусити США і ЕС визнати нову роль України, як заміни Росії в архітектурі міжнародної безпеки. Тому вже зараз необхідно почати процеси кардинального перевлаштування політичних, економічних і соціальних інститутів в країні, і приходу до влади людей, які усвідомлюють описані виклики і готові їх вирішувати.

Події в Україні в 2013-2014 рр. стали втіленням тези історика Ахієзера: «Історія – це вулкан, який іноді здається мертвим, присипляючи пильність людей, які живуть навколо нього; але він іноді пробуджується, щоб зруйнувати все живе, перш ніж люди встигнуть зрозуміти, що сталося». Раптовість і непередбачуваність майдану стали «чорним лебедем», що запустив маховик руйнації всього постсовєтського світопорядку. Тільки розуміючи масштаб і суть подій, і не будуючи ілюзій щодо свого нинішнього статусу і ролі, Україна зможе вийти переможцем у війні за майбутнє, що почалася в грудні 2013 р. на Майдані.

hvylya.net/analytics/geopolitics/pochemu-ssha-nevyigodno-totalnoe-porazhenie-rossii-v-ukraine...