www.ji-magazine.lviv.ua

Євгеній Іхлов

У чому причина відвертості путінського плювка на західну демократію?

Слова Путін про схвалення союзу Сталіна і Гітлера (ввічливо іменованого «Пактом Молотова-Ріббентропа») внесли повну визначеність в співтовариство «патріотичних» істориків. Відтепер (і «назавжди») цей союз буде вважатися таким же еталоном зовнішньополітичних стратагем, яким в часи СССР був Брестський мир, той самий? який Путін 1 серпня 2014, виступаючи на Поклонній горі і, як дуже швидко з’ясувалося, потай погрожуючи прямим втручанням у конфлікт в Донбасі, порівняв зі «зрадницьким ударом ножем у спину». Історія з Пактом стала універсальним індикатором для розрізнення напрямків вітчизняних істориків. У цьому сенсі її можна порівняти тільки з відношенням до правління Івана Грозного і до дій кн. Олександра Невського щодо зближення з Ордою. Тому спроби розгадати дії Путіна виявляють цілий клубок смислів, над якими я пропоную читачеві подумати разом зі мною.

Перш за все, в чому архетипність Брестського миру? Совєтська влада була царством утопії. Коли утопізм ввергав країну в кризу таких масштабів, що її помічало вже і вище керівництво, починався розворот до прагматики. З погляду партійних фундаменталістів, а також кар’єристів, які ними із задоволенням прикидаються, прагматика виглядала як капітулянтство, повзучий опортунізм і зрада принципів. І тут демагогам прямо в зуби, з партійною, так би мовити, прямотою: Ленін от підтримав Брестський мир, а проти був Троцький (це неправда, проти був Бухарін, але Троцького демонізували набагато більше).

Але путінізм – не більшовизм, йому не треба обґрунтовувати відступ від ідеалів, він сам – суцільний опортунізм.

Тому до Брестського миру Путін застосував той самий поетичний образ, що нацисти застосовували до підписаного в листопаді 1918 року Комп’єнського перемир’я.

Тут починається перший шар сенсів.

Для совєтського і російського обивателя Пакт – це не дуже вдала спроба Сталіна домогтися тимчасового перемир’я з Гітлером. Для решти цивілізованого світу Пакт – це таємний розділ Східної Европи, це – пряме провокування Гітлера, щоб він наважився на нову війну з Англією і Францією, це – випливаючий з нього договір про дружбу між СССР і Великою Німеччиною.

А ще це – розстріл поляків у Катині, Осташкові, Старобільську і Мідному; окупація балтійських держав і Бессарабії, а також спроба окупувати Фінляндію, обіцяну Гітлером тими ж протоколами Сталіну. Вітчизняний обиватель старанно закриває на це очі, вдаючи, що інтервенції Сталіна з вересня 1939 по липень 1940 – це лише повернення Великою Росією втрачених в 1918-20 роках земель.

Для цивілізованого европейця слова Путіна про схвалення Пакту рівноцінні за цинізмом виправданню Нюрнберзьких антисемітських законів 1935 міркуваннями про необхідність для тодішньої Німеччини захистити свою національну ідентичність. Фактично – це дуже точно розрахований плювок в обличчя західним демократичним цінностям.

І плювок цей зроблено, уже не замислюючись над тим, що він стає ідеальним виправданням всіх попередніх порівнянь нацизму і комунізму, в т.ч. в недавньому українському закону про заборону тоталітарної символіки.

Обговорюючи (засуджуючи) путінську апологію Пакту, наводять порівняння його зі Сталіним. І тут починається другий шар смислів. Мовляв, як і Йосип Віссаріонович, Володимир Володимирович мріє ділити Европу і тільки «дурник Обама» все ніяк не погоджується на роль Гітлера. А то от: як би жбурнув Обама Кремлю Україну (або хоча б її третину), то поглинав би собі на здоров’я Европу, надавши Москві унікальну можливість виступати на захист европейців від американізації.

Але насправді ситуація «дзеркально» перевернута – це Кремль прирощує «етнічно споріднені» і «історичні» землі, відкидаючи договори, підписані в «хвилини слабкості».

На цьому рівні горбачевско-яковлівська перебудова і єльцинська прозахідна політика прирівнюються до «грабіжницького Версальського миру». Берлін (Кремль) рве кайдани «Версаля», відновлюючи рейх («Русский мір»). А гігантська східна диктатура, яка стає безцінним джерелом економічних ресурсів і політичної підтримки – Китай виконує роль сталінської Росії. І це є головною, ретельно заштовханою в підсвідомість таємницею апології Пакту: те, що сьогоднішній Кремль – це не сталінська Москва, а гітлерівський Берлін.

І тут проступає наступний шар смислів. Правильним курсом для СССР офіційно названо співпрацю з Великою Німеччиною – союз комуністів і нацистів (стара мрія Лимонова, тільки нацисти ним якось побічно названі фашистами) проти «плутократичних» демократій: Франції, Великої Британії, США, Канади, Бельгії, Голландії (!!!), Норвегії... «Золота доба». І скільки вже альтернативної історії написано російськими авторами про такий «перспективний варіант». А біснуватий Адольф все порушив! Такий ось тест – всі сучасні прихильники «російської консервативної революції» (найм’якшого крила російського фашизму) – суцільно за Пакт, і не як за мирний перепочинок перед неминучим зіткненням, а як за вічний потужний антиліберальний альянс.

Тут зроблю маленький відступ. Якщо комунізм – це породження Люцифера, то нацизм – Вельзевула. Звичайно, це поетичне найменування глибоких соціокультурних процесів, хоча із задоволенням уявляю, як билися би в пісочниці маленькі Лютик і Веля. Комуністи рвалися штурмувати небеса, нацисти – відчути в собі могутнього хижака. Коли обивателю набридає космічний штурм, його нестримно тягне стати рачки. Тут головне – підхопити розчарованого «павшого ангела» на півдорозі до озвіріння і перетворити у законослухняний середній клас.

У чому причина відвертості путінського плювка на західну демократію?

А вже боятися нічого – зроблено історичний поворот на Схід, до Китаю.

Говорити про перспективи російського співробітництва з Китаєм є сенс тільки розібравшись з тим, чим насправді стали минулорічні санкції Заходу. Адже вони зовсім не націлені на фінансовий крах Росії чи зубожіння середнього класу – все це неможливо  досягнути такими дозованими методами. Вони просто закривають країні шлях у майбутнє. Ірак, Сербія і Лівія під санкціями жили десятиліттями – їм треба було тільки існувати і на «підтримку штанів» вистачало. Іран був спрямований у високотехнологічне майбутнє і погодився на свій «детант» після кількох років санкцій. Росії ще довго вистачатиме коштів на «роздачу слонів» і «матеріалізацію духів» – але ні сучасної технології, ні фінансів для потужного інвестиційного прориву вона не отримає. Так і буде потихеньку просідати, проїдаючи китайські кредити: повільний, плавний спуск до краю обриву... А от після «обриву», після неминучої хаотизації держави в період міжцарів’я, Великий Кредитор прийде за своїм, постаравшись покласти Російську Федерацію, як це виражалися в старовину, в кишеню жилетки.

Для обґрунтування майбутнього перетворення Росії в китайського васала вже використовується і ще буде використовуватися міт «про святого князя Олександра Невського і його істинно вірний геополітичний вибір», міт, який не дарма щосили лобіює РПЦ.

Тут ми підходимо до ще одного шару смислів. Згідно з мітом про Олександра Невського, його союз з Ордою не тільки врятував Російський Північний Захід від ярма, а й від поневолення Заходом.

Припустимо, виправляти наслідки того Пакту XIII століття Русі довелося багатьма кровопролитними битвами. Між иншим, так само, як виправляти наслідки Пакту з Гітлером, який мав в 1940 році можливість залучити до союзників чи отримати як трофей всю несовєтську частину континентальної Европи.

Але звернемося до західної загрози. Універсальним способом її уникнути стало б прийняття князівським двором католицизму і васальна присяга князя (фюрста) королю Польщі або імператору Сакральної Римської імперії тевтонської нації. Тим більше, що Великий Новгород і Псков вже входили до Ганзейського союзу. При варіанті з імперією – князь Олександр і його нащадки майже автоматично потрапляли до складу курфюрстів – вибірників імператора. При польському варіанті – до складу претендентів на польську корону. Вважати, що в ті часи православ’я було «рідною російською вірою» – велике романтичне перебільшення: народ не розумів давньоболгарської так само, як і вульгати, і був доволі індиферентний у суперечці про те, чи припустиме причастя пісною гостією (східна церква вважала, що вона надто нагадує мацу, від якої, власне, і пішла), яка за півтораста років перед цим розколола тисячу років єдину церкву, а Константинополь тоді взагалі був одним з латинських королівств. Всі витрати – кількасот ченців приречені вивчити латинь. За це їхні діти отримують доступ до европейських університетів. Але жоден «пес-лицар» не зачепить монастирські землі у володіннях Речі Посполитої або Імперії. Зрозуміло, частина монастирських і церковних доходів йде в Рим. Така ось «плата за дах». Ще один мінус – прихід інквізиції. Десь за двісті років до створення православної інквізиції єпископом Геннадієм Новгородським.

Але, зрозуміло, «під Римом» російське духовенство не могло мати такої сили і впливу, як в умовах ординської влади. Тим більше його – периферійне і неосвічене – навіть перехід в католицизм обіцяв протягом кількох поколінь лише убоге існування. Саме тому головним творцем міту про князя Олександра і його доленосний вибір була православна церква. Чи ви думаєте, що бояр, дружинників, купців, майстрів чи селян хоч трохи хвилювала суперечка про філіокву? Або місце, де знаходиться формальний глава «їхньої» церкви – на берегах Босфору чи берегах Тибру?

При всіх сучасних суперечках католицизм замінюється лібералізмом, а православ’я – комунізмом чи иншою мордацією «Російської ідеї».

Суперечка про вибір князя Олександра негайно включає ще один найважливіший смисловий пласт – про роль Іга у формуванні російського деспотизму. Дуже популярна така позиція – росіяни еліти засвоїли ординські управлінські технології і потім сім століть вправно їх застосовують. Я з цією тезою категорично не згоден. Останнім правителем Русі, який вів себе з підданими як ординський хан, був Борис Годунов. При Шуйському, а також при перших Романових було значно більше, переінакшуючи совєтський штамп часів відлиги, «норм феодальної демократії». В еліту увійшли представники соціальних груп вже із зовсім иншими уявленнями про особисті гарантії, знаючи про існування формальних і неформальних інститутів, які царське свавілля стримують. При тиранії Петра Великого і його наступників виконавці монаршої волі зовсім не відчували себе рабами. Таке принижене становище чиновників і армійських офіцерів відновилося тільки при государі Миколі Павловичу, який набрав у держапарат масу вихідців з найбіднішого дворянства. Останнім обожнюваним російським монархом був Іван Васильович. Наступних царів і імператорів – боялися, поважали, любили, зневажали, але земним богом аж ніяк не вважали.

Останнім обожненими вітчизняним правителем був Сталін. Тому доповідь Хрущова і подальша постанова ЦК КПРС про «культ особи» не був застосуванням делікатного евфемізму – замість терміну «диктатура». «Диктатурою» комуніста не здивувати. Тільки 60 років тому словом «культ» називали не велику кількість величезних портретів і не обов’язковість цитування при кожній зручній і незручній нагоді, а саме релігійні традиції візантійського типу, які всі чудово пам’ятали. Тому було засуджено саме обожнювання Сталіна як першопричину всіх бід і збочень. Тільки укладачі засуджуючих партійних текстів застосували більш м’яку формулу – «культ особи». Тим більше, що запущений Берією в березні 1953 року цей оборот (мем) за три роки вже увійшов в оборот.

Тому виводити більш ніж півтисячолітній російський деспотизм з попередніх двох століть ординського ярма – це така ж натяжка, як, наприклад, вважати тоталітаризм Торквемади і тиранію Карла V – наслідком впливу арабського панування в Іспанії.

Ось який багатошаровий клубок смислів відкривається за простим, хоч і безповоротним, відмежуванням Путіна від европейських цінностей.