www.ji-magazine.lviv.ua

Євгеній Савостьянов

Найближчим часом Росія коливатиметься між прагненням до самоізоляції і боротьбою за місце в догматичній цивілізації

XXI століття – не XVII. Сучасні швидкісні зміни залишають для тих, хто замкнувся в національній шкаралупі, в кращому випадку, долю Північної Кореї, Куби або Ірану.

Чверть століття тому над колонами численних демонстрацій, що котилися по Москві напередодні вирішальних сутичок між комуністами та їхніми опонентами, майоріли три види прапорів:

- Біло-синьо-червоний триколор демократів;

- Комуністичний кумач;

- Чорно-злато-білий триколор монархістів і націоналістів.

Цей набір висловлював основні напрямки громадської думки того періоду. І якщо комуністичний вибір, який катував 74 роки Росію, був сигналом з минулого, то два инших позначали перспективи розвитку країни, з якими вона мала визначитись скоро: европейський вибір, азіатський вибір, горезвісний «особливий шлях».

Перший – боротьба за місце в північній цивілізації, суттю якої є більш-менш вільна конкуренція ідей і людей у політиці, бізнесі, технологіях. Обов’язкова умова – підкорятися загальним правилам, виробленим цією цивілізацією, без претензій на особливі правила для Росії.

Другий – боротьба за місце в догматичній цивілізації, суть якої – недоторканність ідей і людей в політиці, бізнесі при можливому запозиченні технологій. Обов’язкова умова – не підкорятися правилам, прийнятим в північній цивілізації.

Третій – охоронна самоізоляція.

Це – стратегії. Що стосується тактик, то тут були два базових варіанти: зосередитися на внутрішніх завданнях або повернутися на шлях експансії.

Спочатку вибір на користь повернення в північну цивілізацію, з якої країну вирвали більшовики в 1917 р., здавався очевидним. На нього була налаштована більшість населення (до 80% за даними опитувань того часу). Так само була орієнтована велика частина політичних і економічних еліт. Здавалося, «біло-синьо-червоний» прапор переміг.

Однак, помітні були і більш стримане ставлення до демократичного вибору і більший інтерес до націоналістичного порядку в силових структурах і військово-промисловому комплексі, сам сенс існування яких виходить з наявності зовнішньої загрози і, з иншого боку, з традиційної для Росії зовнішньої експансії.

Незабаром комуністи, усвідомивши безнадійність чесного дотримання інтернаціональних заповітів своїх марксів-енгельсів-ленінів, також почали освоювати націоналістичну повістку, благо в цій справі у них був яскравий приклад – Сталін в його версії від 1937 р. і, особливо, після червня 1941 року.

Так з комуністів і націоналістів почав формуватися неформальний імперський блок в основі ідеології якого лежали:

- Ненависть до демократії і взагалі атрибутів північної цивілізації. Спочатку обтічне, потім все більш категоричне декларування неприйнятності основних цінностей північної цивілізації для Росії, заохочення ізоляціонізму стосовно північної цивілізації;

- Ідея реваншу за «поразку» в холодній війні і відновлення російського домінування для початку в значній частині постсовєтського простору. Ця ідея стала природною об’єднуючою платформою, оскільки в 1991 р. одночасно втратили владу і комуністична партія, і совєтська держава, з-під влади якої вирвалися республіки колишнього СССР, включаючи Росію, і країни Східної Европи. Російські націоналісти різних мастей при цьому примудрялися суміщати мрію про панування над ближніми країнами з ниттям про те, що росіяни в СССР були найбільш пригнобленим народом і годували всіх, над ким панували («інверсна імперія»). Політичним обґрунтуванням реваншизму з часом стала спочатку, здавалося б, суто гуманітарна концепція «руского міра»;

- Націоналізм, який в найбільш оскаженілій частині руху заявляв: «Досить годувати Кавказ», і демонстрував зневагу до більш розвинених і успішних країн («гейропа», «піндоси» та инший бруд), а в більш респектабельних його колах втілився у відмові від цінностей і правил північної цивілізації, від визнання пріоритету прийнятого в ній міжнародного права над російським;

- Для розвитку попереднього – демонстративне повернення до образів і ідеалів більш, ніж вікової давності – насадження православ’я, інституційної незмінності влади, одержавлення суспільного життя («суверенна демократія»).

Ближче до кінця «нульових» під впливом таких чинників, як криза 2008 р., яка продемонструвала особливу вразливість російської економіки, і помилки США та Европи у зовнішній політиці, які показали здатність цих країн приймати необдумані рішення, які в тому числі, безпосередньо зачіпають інтереси Росії (Північна Африка та Близький Схід, де розвиток подій явно вийшов з-під контролю, викликав руйнування традиційних держав, вибух екстремізму та міграції, здатних незабаром перекинутися на нашу територію), почався зсув суспільних настроїв, пропагандистських зусиль і зовнішньополітичних акцій, все чіткіше демонстрували: Росія починає розлучатися з північною цивілізацією.

Справедливості ради треба зауважити, що перші ознаки з’явилися ще за президента Єльцина, який за три тижні до своєї відставки вирішив нагадати про «ядерну палицю Росії» і позначив претензії на повернення до глобального статусу: «Білл Клінтон вчора дозволив собі тиснути на Росію. Він, мабуть, на секунду, на хвилину, на півхвилини забув, що таке Росія, що Росія володіє повним арсеналом ядерної зброї, і тому вирішив пограти м’язами... Не було і не буде такого, щоб Білл Клінтон один диктував всьому світу, як жити, як трудитися, як працювати, як відпочивати... ми [Росія і Китай – Е.С.] будемо диктувати [виділено мною – Е.С.] світу, як жити, а не один він».

З цього моменту актуальними стали два питання:

1) Коли Росія спробує перейти від слів до діла в неоімперських захопленнях і прагненні диктувати світу, а зовнішня політика країни забарвиться в кольори імперського триколору?

2) Якими будуть результати, чи наступить протверезіння?

Відповідь на перше питання отримали ми у березні минулого року.

Відповідь на друге з питань поки тільки проясняється.

Результати захоплення Криму та заохочення військових дій в Донбасі були, як і вартувало очікувати, вкрай шкідливими для Росії:

- Економічні санкції (явні і неявні) укупі з діями Саудівської Аравії, американських і російських нафтових компаній щодо зниження нафтових цін, витратами на Крим і Донбас вкинули російську економіку в рецесію. Вона вже і зараз відчутно позначається на обивателі стрибком цін і падінням реальних доходів, і, якщо нічого радикально не зміниться, через рік-півтора стандарти життя зміняться в гірший бік набагато сильніше;

- Технологічні санкції (явні і неявні) унеможливили імпортозаміщення зі збереженням якості, та й загалом модернізацію нашої промисловості;

- Ремілітаризація Европи, особливо східної її частини, хоч і не несе безпосередню загрозу безпеці Росії, змушує нас поступово втягуватися в гонку озброєнь;

- Ізоляція Росії від північної цивілізації і втрата европейських ринків ведуть до наростання фінансової залежності від Китаю з перспективою поступового вбудовування Росії у фарватер китайської політики.

І що натомість?

Схоже, безперспективність «чорно-злато-білої» політики сьогодні зрозуміли вже всі, крім самих прихильників «руского міра» і «Новоросії», які бояться зізнатися собі, що їх відважний, але безголовий ентузіазм привів до загибелі тисяч російських людей (а також українців, бурятів і т.п.) в Донбасі, руйнування будинків і вимушеного вигнання сотень тисяч російських та українських сімей. Ці «ентузіасти» вважають і звуть себе «патріотами», але заслуговують, в кращому випадку, звання «біда Росії».

Їхні заклики продовжити війну на поневолення України, розгромити її як державу мало того, що протизаконні і аморальні, а й прямо суперечать інтересам Росії.

До речі, якщо вже керівництво Росії підкреслює, що ми зацікавлені в територіальній цілісності України, пора Генеральній прокуратурі і Слідчому комітету роз’яснити, що участь російських громадян в незаконних збройних формуваннях на території України суперечить інтересам Російської Федерації, і почати застосовувати частину 2 статті 208 Кримінального кодексу.

Результати опитувань громадської думки показують радикальну зміну ставлення росіян до ідеї включення Донбасу у склад Росії. Якщо в березні 2014 р. включити Донбас до складу Росії хотіло 48% опитаних, то в лютому 2015 – 19%. Крім того, 68% проти участі їхніх синів у війні на боці донбаських незаконних збройних формувань (опитування «Левада-Центру»).

Поступове усвідомлення нашим народом і його владою безперспективності імперського вибору якраз і є головним корисним результатом подій останнього року.

Приходить розуміння: патріотизм – не в війнах і руйнуваннях, а в процвітанні країни і благополуччі народу. Росії потрібно зосередитися на внутрішньому розвитку, а не на завоюваннях. Сподіємося, що Росія отримала щеплення від імперськості на довгі роки. Але чи означає це, що нинішній триколор повернувся?

Історію нашої країни у відносинах з навколишнім світом можна розбити на п’ять етапів:

1) Захід приходить і приносить регулярну державність (Рюрик, 862 р.), християнство (з 988 р.), визначену включеність в европейську політику через династичні шлюби. Подорож Заходу в Росію завершилася до середини XIII століття, коли територія Русі стала об’єктом иншої хвилі експансії. Всього – 375 років.

2) З військом Батия в Росію (1237 р.) прийшла Азія. У роки, коли Русь була спочатку колонією, а пізніше протекторатом Орди, сформувалася, в основному, централізована держава. Всього – 243 роки.

3) Після звільнення від влади Орди (1480 р.) почався період ізоляції Русі від Европи (при періодичних атаках поляків, литовців і шведів) і експансії на Схід до самого Тихого океану. Склалася суверенна цілісна держава, одна з найбільших у світі, монархія ще не стала абсолютною, а православна церква, поступово перетворювалася на атрибут державної влади, селянство було закріпачене, але не перейшло ще в рабський стан. Всього – 220 років.

4) За царювання Петра I починається подорож Росії в Европу (за точку відліку візьмемо 1700 р.), перервана на 70 років більшовиками. Всього – 244 роки.

5) Червона мана, коли під владою комуністів країна протиставила себе світові і вела більш-менш успішну війну по закабаленню инших народів нарівні зі своїм власним. Всього – 70 років.

Про подорож Росії в Европу – трохи докладніше.

Як, зазвичай, наші люди їздять за кордон? Намагаються подивитися, що там за життя, накупити речей заморських, чогось встигають нахапатися по верхах, але зберігають вірність традиційного укладу і потім, втомившись від чужини, повертаються додому, примовляючи: «Ні, там, звичайно, здорово, але вдома краще».

Монархи, починаючи з Петра, або їздили в ті краї, або самі були звідти. Поступово розширювалося коло «виїзних». У семирічну війну при Єлизаветі і в роки наполеонівських війн вже цілі армії Російської імперії ходили по Европі, дивуючись акуратності тамтешнього житія і лякаючи европейців своїм виглядом і дикими вдачами (перш за все, мова йде про козаків). А вже коли настав 1813 р., перебування наших в Старому Світі стало і масовим, і постійним.

Багато корисного там побачили і перейняли – в мистецтвах, науках, інженерії. Вибудувана за европейськими лекалами столиця імперії стала одним з найкрасивіших у Европі міст. Знать говорила французькою. Навіть в глухій провінції дами намагалися одягатися «як в Парижі».

Але влада була нерозділена, незалежні суди й уявити не можна було, рабство зберігалося і охоплювало половину російського народу, нічим не захищеного від найогидніших видів насильства. Вільнодумство пригнічували, мінімальні інститути громадської організації існували лише для дворян. Велика частина народу звикла до безумовного і покірного смирення, знаючи, що не тільки «ініціатива карається», а й будь-яке виділення з сірого ряду загрожує нещастям.

Менша частина знала, що їй дозволено все, крім одного – суперечити тому, хто стоїть вище. Смирення, конформізм, лагідність, безініціативність – всі ці риси не тільки були умовами виживання, їх проповідувала держава і церква, яка теж була державою, як чесноти і, можна припустити, вони у повній відповідності з теорією природного відбору поступово закріплювалися в національному генотипі.

Держава – все, инше – ніщо. Так жила наша країна століттями, продовжуючи подорож по Европі, все в ній помічаючи, дещо переймаючи, але відкидаючи все, що не відповідало одноосібній владі – царю і його вертикалі влади.

Розпочаті Олександром II реформи стали надзвичайно обмеженою спробою прищепити на російському ґрунті багато з того, що помітили в Европі, після того, як вона перемогла Росію у Кримській війні. Розкріпачення поставило десятки мільйонів людей у зовсім незвичне для них становище – необхідність брати на себе відповідальність за своє життя, дотримуватись законів, а не розпоряджень начальства і традиційних правил. Поняття власності в країні ніколи не було священним і спокуса «все взяти і поділити» знаходила відгук у багатьох серцях. Можливо, як би не було двох воєн, у Росії вистачило б часу поступово звикнути до нового укладу.

Часу не вистачило, і під керівництвом більшовиків країна повернулася в звичну систему безправ’я, беззастережного підпорядкування, безвідповідальності, догматичної ідейної єдності.

Минуло 70 років і архаїчна політична система, економічне рабство і політичне безправ’я знову привели Росію до краху.

Демократична революція вкинула Росію в Европу, відкривши шлях для всебічних фундаментальних змін, які своїм масштабом багаторазово перевершували реформи Олександра II. У 1990 р., в спробі зрозуміти, куди в результаті приведе Росію розпочата революція, я написав: «повалення комунізму – не найскладніше з завдань, які стоять перед нами. З цим ми, якось та й, впораємося. Набагато важче буде подолати багатовікову традицію несвободи російського народу».

Схоже, не подолали.

Сьогодні народ так одностайно підтримує чотири думські партії «державників», тобто тих, хто дуже вдало притулився до різних статей федерального і регіональних бюджетів, хто стоїть за необмежене панування бюрократії над суспільством, одержавлення всіх сторін життя, впровадження старовинних кліше, догм і стандартів, що повернення Росії в Росію з подорожі в Европу очевидне.

Більш того, захоплення, з яким величезна більшість населення зустріла рік тому кроки, очевидним наслідком яких мав стати (і став) повний розрив з Европою, доводять: це повернення – назавжди. Принаймні, для тих, кому за сорок п’ять-п’ятдесят.

Це кепсько саме по собі, але посилюється тим, що Росія розлучається з Европою і, ширше, з північною цивілізацією, коли в її «південному підчерев’ї» зростання активності екстремістських ісламських рухів на Кавказі і в Середній Азії, величний, але небезпроблемний підйом Китаю роблять нашу ізоляцію від Півночі особливо небажаною.

Ми свій вибір зробили і найближчим часом Росія коливатиметься між прагненням до самоізоляції і боротьбою за місце в догматичній цивілізації.

XXI століття – не XVII. Сучасні швидкісні зміни залишають для тих, хто замкнувся в національній шкаралупі, в кращому випадку, долю Північної Кореї, Куби або Ірану.

Стрімка деградація і злидні – неминуча в цьому випадку перспектива.

Після Криму і Донбасу, вбудовування в догматичну цивілізацію виглядає на сьогодні – на жаль! – безальтернативною стратегією середньострокового майбутнього. Ми і так вже далеко просунулися в цьому напрямку в питаннях ідеології, зовнішньої та внутрішньої політики.

Подорож Росії в Европу закінчилася.