www.ji-magazine.lviv.ua

Міхаїл Крутіхін, партнер консалтингового агентства RusEnergy

КОРОТКЕ РЕЗЮМЕ

Незатребувана річна потужність «Газпрому» досягає 173 млрд. кубометрів. Ці обсяги могли б стати хорошим внеском у розвиток економіки Росії, але поки всі проекти з їхнього використання виглядають відірваними від реальності

Росії нікуди дівати видобутий природний газ. Глава «Газпрому» Олексій Міллер днями доповів президенту, що його компанія здатна щорічно отримувати з надр 617 млрд. кубометрів газу, але минулого року змогла реалізувати тільки 444 млрд. Незатребувана річна потужність – 173 млрд. кубометрів. Російському експортному монополісту конче потрібні покупці, без яких плани розвитку видобутку не мають економічного сенсу. Освоєння Ямалу? Вихід на шельф? Нові промисли на сході Росії? Навіщо всі ці витрати і клопіт, якщо немає нових ринків, та й старі, схоже, всихаються?

Все по $ 260

Ринкова ніша, як стверджують керівники компанії, є в Китаї, куди монополіст націлив відразу два колосальних за витратами проекти: «Силу Сибіру» і «Алтай». От тільки з виходом на цей ринок у «Газпрому» теж не все вдається так, як він декларує.

Насамперед доводиться визнати, що потенціал китайського ринку для російського газового постачальника на перевірку виявляється не надто великим. За розрахунками Оксфордського інституту енергетичних досліджень і китайської корпорації CNPC, в 2020 році Китаю треба буде закупити за кордоном 170 млрд. кубометрів газу. Близько 80 млрд. надійде по трубах з Середньої Азії, ще 12 млрд. – по трубопроводу з М’янми і майже 82 млрд. кубометрів – в зрідженому вигляді, танкерами-газовозами. Ці три джерела з надлишком покривають потреби КНР в імпортному газі. Місця для инших постачальників немає.

У своєму останньому прогнозі експерти компанії ВР показали, що в період з 2020 по 2035 рр. Китай практично не збільшуватиме закупівлі трубопровідного газу за кордоном. Якщо ця оцінка вірна, «Сила Сибіру» і тим більше «Алтай» китайцям взагалі не потрібні, і якщо вони й погодяться одержувати по них російський газ, то заплатять ціну нижчу тієї, за якою отримують його з инших джерел у вигляді СПГ. Газ, отриманий з СПГ, на азіатському ринку продають приблизно по $ 260 за тисячу кубометрів, і з масованим виходом на ринок нових постачальників з Австралії, США та Канади в період з 2016 по 2020 рік очікується затовареність, яка дозволить покупцям диктувати комерційні умови.

А економісти «Газпрому» підрахували в Обґрунтуванні інвестицій для «Сили Сибіру», що собівартість якутського і іркутського газу на кордоні КНР буде не менше $ 260 за тисячу кубометрів, і були змушені констатувати, що при такому показнику проект не окупиться навіть до 2050 року.

Переведи мене через Алтай

Після тієї ж аудієнції у Путіна керівник «Газпрому» мусив заявити, що на підписання нового контракту з китайцями щодо поставок газу по майбутній трасі «Алтай» потрібно ще 8-9 місяців переговорів, тобто досягти домовленості до літа, як оголошували раніше, не вийде. Можна припустити, що не вийде взагалі, оскільки в Пекіні вже не раз відкидали пропозицію російської сторони щодо створення так званого «західного маршруту» поставок газу в Китай (через відрізок спільного кордону між Казахстаном і Монголією), бо це немає економічного сенсу.

Для Москви тим часом маршрут «Алтай» має якщо й не економічний, то пропагандистський сенс. Джерелом газу для нього повинні стати ті самі родовища на півночі Західного Сибіру, ​​які зараз дають основний обсяг газу для експорту в Европу. За задумом керівництва країни, можливість перемикати потік з Европи на Китай може стати інструментом тиску на західні країни. У травні минулого року Путін (вже не вперше) заявив, що відкриття нових каналів постачання газу з Сибіру дозволить «при необхідності здійснювати диверсифікацію поставок із заходу на схід і зі сходу на захід».

Крім того, для газпромівського начальства активні – нехай навіть і безплідні – переговорні зусилля з просування «Алтаю» маскують невдачі з «Силою Сибіру». Зокрема, не вкладається в намічений графік будівництво газопереробного підприємства в Амурській області. За розрахунками, на його створення потрібно шість років інтенсивної роботи. «Газпром» оголосив, що будівництво почнеться в 2015 році, хоча підстави для подібної впевненості поки слабкі. Якщо вірити повідомленням з місць, розробка газоконденсатного покладу Чаяндінського родовища теж сильно відстає від графіка – там не організовано на повну силу освоєння нафтового покладу, без якого не можна приступати до вилучення газу. Газ по новому маршруту безумовно не надійде в КНР вчасно і в заявлених обсягах.

І головне – китайці, яким «Газпром» запропонував брати участь у фінансуванні «Сили Сибіру», відкинули це запрошення. Зроблена в травні 2014 р. заява російської сторони про те, що КНР нібито наддасть проекту $ 20-25 млрд. під майбутні поставки газу, виявилася неправдою. Більше того, китайські делегати на переговорах у Москві заявили, що грошей не дадуть, але можуть дозволити «Газпрому» профінансувати будівництво газотранспортної інфраструктури на території Китаю. Це означає, що, якщо в Росії і прокладуть трасу «Алтай» до кордону, тягнути труби ще на три тисячі кілометрів до промислово розвинених провінцій на сході КНР доведеться за російський рахунок. Чи будуватиме «Газпром» газопровід від Ямалу до Шанхаю на таких умовах?

Багаторазові обіцянки газпромівських менеджерів організувати експорт в Китай такого ж обсягу газу, як в Европу, не витримують критики. Згідно з їх розрахунками, по «Алтаю» можна поставляти в КНР не 30 млрд. кубометрів на рік, як передбачено на початковій стадії проекту, а близько 100 млрд. «Сила Сибіру» теж у позначеній ними перспективі може транспортувати 62 млрд. кубометрів щорічно. Ще від 20 до 30 млрд. кубометрів на рік може нібито надходити в Китай по вже побудованому трубопроводу Сахалін-Хабаровськ-Владивосток. Разом китайцям пообіцяли мало не 190 млрд. кубометрів газу на рік проти минулорічних поставок в далеке зарубіжжя в обсязі 126 200 000 000 кубометрів. Однак східні обсяги, на жаль, існують лише у вигляді красивих, але порожніх обіцянок, які Міллер із завидною регулярністю дає президентові та країні.

СПГ плюс газифікація всієї країни

Вихід російського газу на світовий ринок СПГ теж поки не розглядають. Єдиний проект, який просувається, «Ямал-СПГ», став економічно рентабельним лише за підтримки держави, що взяла на себе значну частину багатомільярдних витрат (будівництво порту, атомних криголамів і т. д.) і відмовилося від всіх податків. Тепер весь прибуток поділять між собою компанії «Новатек», китайська CNPC і французька Total, якщо, звичайно, знайдуть для продовження проекту джерела позикового фінансування.

Газпромівський проект заводу СПГ у Владивостоці заморожений без газу, грошей і партнерів, а якщо і відновиться, то із закладеними в продажну ціну газу збитками. Два невеликі підприємства зі зріджування газу, задумані «Газпромом» і альянсом «Роснєфті» з ExxonMobil на Сахаліні, чекають інвестиційних рішень, з сумнівними перспективами – і це все. Значним гравцем на ринку скрапленого газу Росія в близькому майбутньому не стане.

Залишається західний напрямок поставок, на якому Міллер не так давно обіцяв продавати додатково до нинішніх об’ємів по 200 млрд. кубометрів на рік. Попит на газ в Старому Світі дійсно ростиме, за всіма прогнозами, але за покупця «Газпрому» доведеться поборотися з постачальниками СПГ, для яких пропозиція ще років п’ять-десять перевищуватиме попит. Поки ми бачимо, що російський монополіст втрачає позиції, незважаючи на періодичні сплески інтересу до російського газу в Европі. Торік він експортував 174300000000 кубометрів порівняно з 196 400 000 000 роком раніше. Частково ці провали експортної політики пояснюються політизованістю «Газпрому» і його небажанням дотримуватись норм вільної конкуренції на европейському ринку.

Що стосується внутрішнього ринку, то зростання попиту з боку промислових споживачів у Росії чекати не варто. Економіка країни перебуває в затяжній кризі. Газифікація регіонів? Спробуйте підключитися до газової мережі хоча б в Московській області. «Газпром» щорічно виділяє по цій статті по 28 млрд. рублів, але особливими успіхами і тут похвалитися не може. Середній по країні рівень газифікації – 65,4%, хоча ще в 2006 році цей напрямок роботи називали «п’ятим нацпроектом» і прем’єр-міністр Дмітрій Медведєв пообіцяв забезпечити газом всі населені пункти країни до 2015 року.

Газохімічним виробництвом, здатним принести величезну користь вітчизняній економіці, «Газпром» традиційно займатися не бажає, вважаючи, що краще витрачати величезні кошти на будівництво нерентабельних газопроводів і свідомо нерентабельні експортні проекти.

Газова галузь Росії потребує радикальної реформи, з відмовою від прожектерства і показухи, які стали основним напрямком діяльності «Газпрому». Ця компанія не зробить Росію «енергетичною наддержавою». Врятувати становище може лише впровадження принципів вільної конкуренції як на внутрішньому газовому ринку, так і в експортній політиці.