www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Марков

Історія не повторюється. Як неповторними залишаються люди, які її творять. Тож історичні порівняння цінні не повторюваністю сюжетів, а як метафори, з допомогою яких можна пояснити те, що відбувається з нами тепер.

Недавній блог Юрія Луценка «Новий старт» можна вважати чимось на кшталт «ідеологічного обґрунтування» України за сценарієм перемир’я -  у баченні президента П. Порошенка і його оточення. Ідеологічним - у нормальному сенсі слова «ідеологія», що є артикуляцією змісту і траєкторії подальшого соціального руху/зміни.

Тому такими важливими для оцінки життєздатності і тривалості ідеології є життєздатність і тривалість ключових метафор, на яких вона тримається. Луценко, розгортаючи умови підписаного перемир’я у перспективу більш тривкого миру, протягом якого буде модернізовано українську економіку та армію, подолано корупцію, і, зрештою, гостинно відкриються двері для  окреслених у перемир’ї «спец зон» Донецька і Луганська, -  послуговується метафорою ліквідації сепаратистів Сербської Країни хорватською армією через кілька років після взяття югославською армією Вуковару і вимушеної згоди Хорватії на сербське державне утворення в межах її території.

Як на мене, для умов, що складаються після другого перемир’я, живучішою є інша метафора - «зборівського шляху». Богдан Хмельницький не завершивши переможну війну 1648 р. з власної волі, роком пізніше змушений був погодитись на Зборівський мир, що надавав козацьку автономію лише на обмеженій території і з правом повернення магнатів у свої маєтки, проти чого власне і боролися козаки. Час після Зборівського пакту, названий істориками козацькою державністю, був використаний на формування адміністрації, впорядкування економічних відносин і формування боєздатної, за тодішніми мірками, професійної армії. Проте це не вберегло її від наступної поразки під Берестечком, а подальші воєнні перемоги козаків уже не мали стратегічного значення. Від Зборова домінувала дипломатія, «переговорний процес», що завершився Переяславом і Руїною. Незавершена війна стала перманентною і зрештою мала рокові наслідки для державності обох народів – українського і польського.

1. Нині Україна, щоб осягнути свободу, за яку вже пролито стільки крові, і не повернутися в залізні обійми великого євразійського брата, мусить воювати. Життєво важливо – за участю США, Європи, інших союзників, але воювати до перемоги. Зміст перемоги в сучасній війні добре визначив Сергій Дацюк: це, коли одна зі сторін отримала таку перевагу, яку інша сторона вже ніяк не може ліквідувати чи компенсувати. І перемир’я, паузи в бойових діях, навіть відносні чи умовні, як у червні чи тепер – корисні  як «ланки війни», а не «волосини миру», за які хапаються наші лідери, нібито йдучи назустріч прагненням  українського суспільства. Можна скільки завгодно тішити себе, що прописані у т.зв. протоколі перемир’я, який не має визначених суб’єктів підписання, не допускають «жодних прав спецзони Луганська і Донецька на загальноукраїнську політику євроінтеграції». Однак спец зона днр і лнр, прописана в українському законодавстві, ще й із обраними згідно із цим законодавством органами місцевого самоврядування (а може і з майбутніми депутатами ВР?) уже стає легітимною частиною загальноукраїнської політики та внутрішньо українським інструментом війни  Росії, циркуляція військ якої українською територією, як і заходи для нового, підозрюю, цілком «непрочитаного» нашою владою етапу воєнних дій, ніяк не регулюються «протоколом про перемир’я».

2. Формування політичного суспільства, (що між іншим означає наявність повноцінної політичної еліти і лідерів, здатних узяти на себе відповідальність за прийняття рішень, доленосних для країни/руху, зокрема, ведення війни) як і в час Євромайдану, залишається «ахіллесовою п’ятою» української державності. Сьогодні її утвердження лежить у площині готовності новообраного лідера країни взяти на себе відповідальність за ведення війни (Ставка, Рада оборони) формування чіткої і дієвої вертикалі, правового режиму воєнного часу, - а не проведення нових виборів.

3. Мілітаризація суспільства – замість спекуляцій на прагненні кожної нормальної людини до миру –необхідна умова перемоги. Мілітаризація суспільства означає офіційно і чесно сказати йому про війну, яку мусимо вести, щоб стати вільними, реформування (влади, економіки, соціальних відносин) «на рейках війни», - замість риторики про неможливість реформ, бо, мовляв, ніхто з закордонних інвесторів не вкладатиме в економіку країни, що перебуває у стані війни, (невже після стількох зусиль і втрат ми далі вважаємо, що українські перетворення найбільше залежать від зовнішніх фінансових вливань, а не задіяння внутрішніх ресурсів і суб’єктів розвитку?), а також організацію територіальної оборони в усіх регіонах України, - із залученням якнайбільшої кількості цивільних громадян.