на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Александр Неклесса

Гидкі лебеді

Про гібридну війну, складний світ і чорних лебедів над Донбасом [1]

Александр Неклесса (Alexander Neklessa) – голова Комісії з соціальних і культурних проблем глобалізації, член бюро Наукової ради «Історія світової культури» при Президії Російської Академії наук (РАН). Завідувач Лабораторії геоекономічних досліджень (Лабораторія «Північ-Південь») ІАФР РАН (Відділення глобальних проблем і міжнародних відносин РАН).

 

Майбутнє потрібно закладати сьогодні.

Георг Крістоф Ліхтенберг

 

Ми живемо «в епоху змін», але, здається, постійне повторення цієї тези стирає гостроту змісту. Наш досвід – соціокультурний, економічний, військово-політичний – пов’язаний з доіндустріальною та індустріальною епохами. І, незважаючи на велику кількість в новітній історії різноманітних революцій, – з иншою швидкістю соціального часу. Десь, починаючи з останньої третини XX століття, час у людському космосі прискорюється, розуміння множаться, світ переходить в новий статус, який зараз найпростіше визначити як «складний світ». Розпізнання, усвідомлення обставин цих змін відстає від реальності – в результаті ми потрапляємо в пастки неточних карт і дефіциту імен для величезної хвилі новизни. Складний світ допускає зміну типу рефлексії, оновлення методології та прописів пізнання-дії. Крім того, складному суспільству потрібний складний суб’єкт, схильний до швидкого аналізу і комплексної дії.

 

Гібридні війни

У XX столітті північноатлантична цивілізація спробувала реалізувати три історичні проекти, які міняли існуючі формули світового ладу, економіки і безпеки. Деконструкцію імперій супроводжувало формуванням національних держав (nation-building), суверенітет переходив до нації, а коріння цього йшло до особливостей розуміння в европейській культурі гідності та прав людини. Скасування митних кордонів вело до утворення глобального ринку товарів, послуг і капіталів як фундаменту самоорганізації і розвитку економічної практики. Прагнення утвердити режим міжнародної безпеки підривало легітимність воєн, а забезпечити це мали колективна воля націй і процес роззброєння / обмеження озброєнь. Сукупність усіх трьох проектів і була моделлю нового світу, а її реалізацію вважали апофеозом і кінцем історії.

Задум, проте, зіткнувся з серйозними перешкодами: революція мас трансформувала суверенітет нації в керований її частиною (партією) авторитарний і тоталітарний етатизм, деколонізація показала комплексну неоднорідність глобального суспільства, що несло небезпеку виродження культур і конфлікту цивілізацій, а ядерна зброя в руках різних суб’єктів була перешкодою до реалізації сукупної волі націй. Разом з тим ядерний stumble block стимулював пошук рішень у сфері безпеки, продукуючи серед инших інновацій непрямі і повзучі, локальні і гібридні форми військових дій.

Держави (генеральні суб’єкти) вели війни за певними стандартами, які передбачали автономію цивільної та військової діяльності. У XX столітті війна стала індустріальним феноменом, сформувалися військові (бойові) комплекси, оснащені високотехнологічним інструментарієм, професійні кадри діяли відповідно до статутів, розвивалася логістика дедалі масштабніших операцій. Бюрократія регламентувала ці заходи, укладала міжнародні угоди, підписувала женевські конвенції і т. п.

Звичайно, множилися відхилення від еталону, насамперед у ситуаціях транзиту, частіше революцій. А в глобальному масштабі – при зіткненні ідеологій і культур або різкій асиметрії сил [2]. Найбільш поширені девіації – партизанські дії, прихована участь іноземних військ і найманців, тероризм, масоване проведення супутніх (не бойових) операцій. Риси гібридності ми бачимо в корейській та в’єтнамській кампаніях: змішання суб’єктів дії, участь військ регулярних, іррегулярних, іноземних, явних і закамуфльованих, герильї, цивільних осіб, поєднання економічних, психологічних, інформаційно-пропагандистських заходів, демонстраційних дій, провокацій, диверсій. Важливий рубіж – зміна співвідношення між власне бойовими діями та иншими операціями. В’єтнам показав, що війну виграють не лише завдяки прямій силовій перевазі.

Наступний кейс, Великий Близький Схід. Тут безліч сюжетів, що стосуються теми: від ізраїльсько-палестинських (риси гібридності в інтифаді), афганських, іракських, сирійських сценаріїв до колізій, пов’язаних з рухомою, позбавленою кордонів Ісламською державою. Або сам по собі феномен симбіотичної війни з тероризмом. Через ускладнення ситуацій змінюється методологія аналізу і дії, формулюються інноваційні методи управління: матричне, рефлексивне, точкове, аттрактивне (рефлекторний мультиплікатор), синергійне і т. д. Системи стають надто багатофакторними, багатоаспектними, надскладними, управляти ними ефективніше ззовні, тобто непрямо (точніше, комплексно поєднуючи і дискретно використовуючи прямі і непрямі впливи). Так, наприклад, успішність першій іракській кампанії почасти забезпечила орієнтація її сценарію на ментальність лідера протилежної сторони...

Існує багато дефініцій гібридної війни, різні авторитети визначають її по-своєму. Ось характерна думка Валерія Герасимова, начальника Генштабу Росії: «У XXI столітті з’явилась тенденція до стирання кордонів між миром і війною. Війни вже не оголошують офіційно, і більше не дотримуються встановлених правил». Гібридна війна – це елемент загальної трансформації категорії безпеки в нову епоху, включаючи диверсифікацію інституту війни і корекцію військових дій епохи індустріалізму як процесу масованої технологічної деструкції. Для досягнення важливих, але неприйнятних для опонентів цілей використовують координацію активних агресивних дій в широкому діапазоні і різними засобами, включаючи військові, але використовують переважно непрямо при збереженні сформованої оболонки зовнішніх зв’язків та режиму глобальної безпеки. В результаті гібридна війна – це сума невизначених але приналежних, не атрибутивних силових, форсованих акцій укупі з різноманітними інструментами, що розширюють можливості конвенціональної політики і застосовуються з метою деконструкції небажаних обставин, підпорядкування або деструкції супротивника.

Ускладнення простору військових операцій вказує на імператив інтелекту і проблематизацію теми. Характер війни залежить від рівня соціального розвитку, типу політичної організації, антропологічних можливостей, технічної досконалості застосованих засобів. В умовах трансформації світового ладу та глобальної критичності істотно міняються розуміння домінування, інструменти панування, способи проекції сили. Панування реалізовується в управлінні, загальний контроль наявної ситуації і «культурна окупація» замінюють окупацію територій. Постсучасні конфлікти софістиковані – вони мають комплексну природу, супротивник може не оголошувати прямо про власне військові інтенції, інтегруючи в різноманітних комбінаціях не тільки широкий спектр засобів, але і досить різнорідні цілі різних суб’єктів прямої і непрямої дії. Инакше кажучи, «замість окремих ворогів, що використовують різні методи війни – традиційні, нерегулярні або терористичні ми можемо зіткнутися з противником, який буде застосовувати всі форми і тактики війни одночасно» (Френсіс Хоффман). І більше того – придушувати опонента мультиплікацією проксі-персонажів, усвідомленою синектрією горизонтів і рубежів.

Постсучасна війна – це відображення кризи комунікації. Деструктивні ініціативи і нові компоненти гібридної війни – наслідок транзитної ситуації (rite of passage), її усвідомлення, освоєння арсеналу можливостей в умовах, коли колишні категорії / регуляції втрачають актуальність і релевантність. Військові інтерпретації суперництва загострюють реальність і почасти випереджують її: досвід взаємодії з екстремальними обставинами сприяє розумінню справжнього вигляду реальності, інноваційному пориву, соціальному і технологічному новаторству, лідерству у прориві горизонту. У звільненому від колишніх норм космосі тенденція домінує над фактом, процесуальність над феноменологією, а театр прямих і непрямих дій набуває глобальних пропорцій [3].

Паралельно зростає значення нетривіальних активів, помітне прагнення до координації різнорідних сил і швидкої мобілізації засобів, адаптації до мінливих умов, управління графіком подій, рухливого владно-правового консенсусу, наявності і демонстрації моральної сили. Це, по суті, венчурний пошук ефективності, реалізація способів метаполітичної агресії як наслідок маніпуляцій – в хмарному просторі між істиною і її інтерпретаціями – правовими, гуманітарними, иншими регламентами. І одночасно як результат оволодіння новими інструментами, технологіями, їх високою результативністю, доступністю для різних, у тому числі недержавних суб’єктів, включаючи цивільних осіб.

Ще одна риса постсучасних / гібридних воєн – повернення до особливостей і характеристик воєн пізньофеодальної Европи, що супроводжувалися інтенсивною дипломатичною, переговірною, закулісною активністю між сторонами. Війна не доходячи до, здавалося б, логічного кінця, «зависає» на тривалі періоди, не завершується чиєюсь перемогою, капітуляцією, і деколи здатна розвінчатись без чіткої фіксації підсумків.

Гібридна війна – амортизатор для використання власних засобів і peгулярних збройних сил в повному обсязі. Але ця теза двозначна, реалізація – асиметрична: багато – залежить від досягнутого державою рівня складності, фінансової та когнітивної мускулатури. Инакше кажучи, у кожної цивілізаційної страти своя формула і навігація гібридної війни: цінності та можливості вищого регістру стоять поза компетенцією нижчого. Достатність конвенціональних засобів економічних, фінансових, інформаційних, доступний розвиток організму, дозволяє досягати критичної мети иншими способами, ніж традиційні форми використання військ або пряма загроза їх застосування. Крім того, низку функцій і завдань можна передавати різним і численним контрагентам для аутсорсингу. З иншого боку, гібридна війна розпорошує і стримує сили противника, затиснутого вузькістю інтелектуального світогляду, рамками зовнішніх і внутрішніх рестрикцій, ускладнює свободу дії, знижуючи ефект від застосування ним власне військових сил і засобів, а масована участь цивільних осіб (pop-war fаst simulation) створює складні ситуації (статус військових кореспондентів при новому типі військових операцій). Це не та війна, яка для російської психеї служить точкою відліку (тобто несе фрустрацію і аномію).

Архетипом «війни» в російській ментальності є «Велика Вітчизняна» (хоча вже тоді на театрах світової війни було помітно відмінності в кодах бойових дій, що ведуть на основі «законів війни» та «тотальної боротьби», яка виходить із ідеологічних установок). Але після того була синтетична, не інтегрована у свідомість Холодна війна – транс-ядерна, тобто там враховувалась наявність і можливість застосування ракетно-ядерних озброєнь. Наявність «зброї Судного дня» зумовила і стимулювала пошук інноваційних прямих і непрямих засобів панування, створюючи безліч розкиданих локальних («африканських») і повзучих конфліктів, инших деструктивних операцій й активних заходів, використовуючи корупційні акції, дискредитацію політиків, форсоване маніпулювання громадською думкою – і все це при формальній неучасті або обмеженій участі регулярних збройних сил з тієї чи иншої сторони [4].

Агресивні дії сьогодні можна реалізовувати не тільки у фізичному вимірі, але також у фінансових, інформаційних, комунікаційних мережах, вести за допомогою економічних загроз, кібератак, радіоелектронних маніпуляцій, інноваційних управлінських методів і психологічних інструментів, що застосовуються в інтелектуальних, творчих, антропологічних середовищах. Народжується феномен дифузних воєн, невиразних конфліктів, тобто відбувається розмноження і дифузія тимчасових / просторових кордонів, суб’єктів і об’єктів, засобів силових акцій і методів бойових дій. Множинність можливостей і способів їх інтерпретації порушують виразність світової картини. Конфлікт може розвиватися за самостійним сценарієм паралельно з трансляцією симулякра як мирних, так і брутальних композицій: лукавий спектакль епохи постмодерну. Моделюючи граничні ситуації, почасти з акцентом на майбутнє, можна, образно кажучи, перемогти країну, а вона або раптово прокинеться, або про це дізнається «тільки на наступний день».

Україна так би мовити стала частиною нового простору операції, її новим історичним полігоном.

 

Український розлом

Тут, як і в попередньому сюжеті, потрібно враховувати генетику явища, його походження, у той час як левову частку уваги приділяють кон’юнктурним чинникам, тобто не «чому взагалі», а «чому зараз».

Я б виділив такі «довгограючі» аспекти проблеми. У минулому столітті руйнували імперські організми – спочатку континентальні: Російська, Австро-Угорська, Османська імперії. Потім почали розсипатися морські імперії: британська, французька, іспанська, португальська... тобто, розвивався процес, який отримав згодом визначення «деколонізація», що породжувало національні держави. Для континентальних імперій процедура була прописана після першої світової війни Паризькою мирною конференцією і наступними договорами, які породили плеяду неоімперських національних держав і підмандатних територій, причому не тільки в Европі [5]. А для імперій «морських», трохи пізніше, після другої світової – регламентами та резолюціями ООН.

Якщо подивитися на історію взаємин України і Росії в цьому руслі, використовуючи для анамнезу та прогнозу мистецтво аналогій, то найяскравіший приклад, напевно, – перипетії здобуття незалежності Ірландією з купою супутніх обставин. Або, почасти, траєкторія відносин Хорватії та Сербії. Аналогії також можна знайти не тільки в Европі і не тільки в минулому столітті, придивившись, скажімо, до долі іспанських територій в Латинській Америці (не випадково свого часу Семен Петлюра змінив своє ім’я на Симон заради аналогії з Симоном Боліваром). Або навіть пригадати ще більш ранні колізії Великобританії зі спрямованими до незалежності США. Різні ситуації, з різними історичними маршрутами, але викликають асоціації, ремінісценції, що мають певний інваріант і служать історичним уроком.

Инший конфліктний аспект російсько-українських зв’язків – це культурний диференціал і виникаюча з нього можливість зіткнення культур. Цивілізаційний розлом тут не стільки в конфесійному межуванні, скільки в соціальному протиріччі. Рубіж прокреслено, швидше, відповідно до політичної культури міського самоврядування, а не до ареалів конфесій; цивілізаційна межа – північно-східний рубіж поширення міст, якими керували відповідно до магдебурзького права (південний захід Російської імперії до Смоленська, включаючи його, тобто практично «по Дніпру»). І ще оригінальна полкова культура самоврядування Гетьманщини, вся сукупність традицій мілітарної спільноти Запорізької Січі, мали широке поширення в регіоні. В імперії ж з переважанням сільського населення [6] існував дефіцит практики самоврядування, в тому числі муніципальної влади, сформованої городянами (тобто громадянами, бюргерами, буржуа).

Слід враховувати відносно меншу, хоча і форсовану, присутність кріпацтва на українських землях, його инші історичні терміни, географію. Поширене до певного часу переважно в центральних областях імперії «кріпацтво» було по суті сором’язливою назвою рабовласництва, тобто відкритою торгівлею співвітчизниками оптом і в роздріб, що спотворює людську природу як рабів, так і їх господарів. Зіграло свою роль проживання української громади – спадкоємців Давньоруської держави (Київської Русі), Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), почасти Великого князівства Литовського, Руського, Жемойтського, Гетьманщини та Слобожанщини на територіях різних держав, зумовивши її соціальну та культурну диверсифікованість, створивши кілька рівнів і типів національного домобудівництва.

Якщо українська соціокультурна ідентичність – це здебільшого ментальність хуторянина, козака, шляхтича, громадянина-городянина, які колективно відстоювали конфесійно-мовно-національну самостійність (міняли культурний код, розчинялися в сусідніх народах), то ментальність імперського індивіда в самій основі – це ідентичність підданого російської міжнаціональної держави (господарства), слуги імперії, що стрімко розширюється і вбирає народи на евразійських теренах. Загальною ж проблемою були індивідуація і елітогенез, пригнічені, крім універсального кріпосницького ладу, системним патерналізмом: зокрема, тому досвід домобудівництва українського суспільства і спроб трансформації державності – незважаючи на очевидні й неочевидні відмінності – цікавий і цінний саме для Росії. Крім того, якщо Петербург (почасти новгородська ремінісценція) був «вікном у Европу», то «двері» як, до речі, і думали в допетровський період – це Україна, европейський балансир імперії (що гостро усвідомили в 1991-му році). XX століття принесло на землі імперії відцентрову ідею будівництва політичних націй, проте комуністичний експеримент запустив процес оновлення формули інтеграції країн і народів з Росією. (Апофеозом сюжету була, мабуть, висловлена Мао ідея приєднання до СССР Китаю, що відкривала в випадку її реалізації зовсім инші футуристичні та геополітичні горизонти, хоча і не без певних історичних ремінісценцій.) Крах совєтського комуністичного експерименту завершив процес, зумовивши трансгресію.

Специфіка України полягає також у трагічності її історії [7]. Країна розташована на шляхах переселення народів, перехресті культур і конфесій, унії і руїни, політичних проектів і соціальних катаклізмів, занадто часто перебувала в горнилі інтервенцій, заколотів, воєн, окупацій. Народ втрачав суверенність, ділився кордонами, переселявся – вільно і примусово – на Кубань, в Сибір, на Далекий Схід, еліта роз’їжджалася по инших національних квартирах на Захід і Схід, Південь і Північ, нерідко втрачаючи або свідомо змінюючи ідентичність. Соборну єдність здобули на короткий термін в 1919 році з об’єднанням Української народної республіки і Західноукраїнської, але культурні відмінності цих частин відчутно і сьогодні.

Трагічна історія і совєтського періоду, насамперед катастрофа Голодомору, викосила Східну Україну (як би не підраховували кількість жертв – у всіх версіях вона жахлива). Одним із наслідків цього було переселення певної кількості жителів центральної Росії на ці землі. А потім наступили воєнні та повоєнні «страсті по Україні». У результаті ці фактори зумовили наполегливе прагнення до суверенності та европейський вибір України. Можна, звичайно, обговорювати, чому радикальний перелом стався саме зараз, але, в принципі, довгострокова тенденція була очевидна... Особливістю ж моменту – чому сприяла й нинішня «відкладена війна» – стався зсув від етнічного націоналізму до політичного, а також необхідність обговорювати в практичному руслі тему децентралізації / федералізації України, що може з часом мати серйозні наслідки (включаючи не надто очевидні сьогодні) і для Росії.

Актуальне питання української ситуації – можливість поновлення гарячої фази військового конфлікту. Якщо порівнювати з минулим роком, то загроза переростання в повномасштабну війну знизилася. Максимальна ймовірність спроби відновлення колишнього режиму на всій території (поряд з шансом на скорочену версію реставрації за зразком «Республіки Сало») і масованого введення російських військ, в тому числі у вигляді миротворчих, була, мабуть, в кінці квітня минулого року [8]. Инакше кажучи, в період транзиту влади, тобто до травневих президентських виборів. Перспектива активних бойових дій на території України, звичайно, існує і зараз, проте все більш значущим стає инший аспект ситуації – накопичення в ході бойових дій низької інтенсивності деструктивних наслідків і генезис «чорних лебедів», що вилітають з цього гнізда (згадаймо катастрофу малазійського лайнера). У живильному середовищі такі колізії – зародки різновекторних подій, результат яких непередбачуваний. На території Европи, фактично, утворюється «травматична інклюзія», яка почасти нагадує деструктивні утворення на инших континентах планети: неконтрольовані або слабо контрольовані законом і цивілізацією території, з владою і населенням, не надто схильними до раціональної поведінки, але наділеними сучасним військово-технічним інструментарієм. Вони, поміж инших особливостей, є актуальними або потенційними «гніздами чорних лебедів» [9].

Зростання подібних анклавів у тілі цивілізації можна вважати ознакою  розкладання масового суспільства, привидом його неоархаїзації. А в певній футур-історичній межі – частиною внутрішнього демонтажу світоглядних основ Модерніті або симптомом загальної варваризації, підривом правових регуляції сучасної цивілізації еклектичним Не-Заходом [10]. При цьому постсучасна реконструкція може мати не тільки повзучі форми, але і проявитися у вигляді гострої системної дестабілізації, створюючи хаос, якого історія ще не знала.

Сума характерних рис досить різних, але типологічно схожих інклюзії (найбільш яскравий сьогодні приклад – Ісламська держава): політичне протиборство конфліктуючих польових командирів; інволюція до етно / конфесійно орієнтованих міст-держав та дроблення соціокультурних співтовариств (антропо-соціальні структури); перманентне ведення гібридних бойових дій різної інтенсивності, при недотриманні «законів війни» і нерозбірливості відносно цілей атак і застосовуваних засобів, включаючи засоби з непередбачуваним результатом, участь неповнолітніх у воєнізованих підрозділах, заручництво; слабкі, рухливі межі контрольованих територій; трофейна економіка як основа життєдіяльності; криміналізація, наркотрафік, контрабанда, торгівля людьми та зброєю, корупція; біженці і переселенці; постмодерністське / фундаменталістське розуміння культури / конфесії, різного роду рестрикції, системне порушення прав людини, психологічна та санітарно-епідеміологічна дестабілізація, культурна інверсія, цивілізаційна деградація, соціальна неоархаїзація; антропологічний пилосос, що діє як усередині територій, акумулюючи в них представників специфічних спільнот ззовні, так і в реверсному режимі, експортуючи соціальний травматизм і аксіологічну кризу [11].

 Инакше кажучи, незалежно від характеру декларацій, виникає пульсуюча пухлина, яка може перетворитися на виразку «сомалізації», що роз’їдає політичне тіло і яку проблемно навіть з часом повністю вилікувати [12]. Такі «бульбашки землі» притягують специфічних людей – виробляється своєрідний військовий алкоголізм, який не проходить з роками...

Що ж стосується загальноевропейської ситуації, то вона змінилася кардинально. Похитнувся правовий світовий лад – конструкція світових зв’язків, семантика державної та громадської дипломатії, заснована на дотриманні підписаних, затверджених і підтверджених міжнародних договорів, визнаних цими договорами кордонів, режим загальної та ядерної безпеки, відповідальна поведінка в рамках «великого політичного консенсусу». Причому доміно процесу лише починається, і виникає питання як далеко ця гра зайде. На новому етапі можуть виявитися збої в роботі міжнародних організацій, у дієвості різних угод, виконанні рішень міжнародних органів, тому їх авторитет і дієздатність скомпрометовані. Росія показала світу ескіз світового ладу, заснованого на инших принципах взаємин держав і спільнот.

 

Пошуки виходу

Оскільки ми живемо в глобальному, але культурно неоднорідному світі для розрядки серйозних напружень необхідні міжнародні переговори: багатосторонні і двосторонні, инші заходи політичного характеру.

Події на південному сході України – міжнародна проблема і мінські домовленості зменшили військове напруження. Рецептура еволюційного маршруту ОРЛДО («ДНР-ЛНР») – реабілітація правопорядку, відновлення режиму російсько-українського кордону, соціальна, політична, економічна терапія населення та регіону. Але санація сама по собі непростий процес навіть при наявності політичної волі, тим більше в умовах гібридної війни, тобто продовження агресивної політики ніби «мирними засобами». Часткова ініціація умиротворення підтвердила проблеми і з польовими командирами, і з фіксацією прикордонного режиму, і зі статусом населення, чого варто було чекати. Звичайно, щоб реально знизити градус конфлікту, необхідний бар’єр для насичення територій Донбасу зброєю і людьми; серед варіантів для вирішення завдання пропонували використання миротворчого контингенту ООН, що є доволі стандартною процедурою.

Мир, однак, уже «взяли від землі», а пастка Криму зберігає риси цугцвангу, зміна загального стратегічного балансу відбулася, і низку суттєвих позицій Москва втратила: це не тільки членство в Великій сімці і т. п., але, наприклад, підірвана багатопланова концепція «русского (руського) міра», яка була актуальна і перспективна як горизонт і параметр оригінальної соціокультурної гравітації. Однак «на озброєння» взяли її вкрай неплідний і неперспективний «статут», який відобразив мислення в категоріях геополітики і запустив процес історичних, цивілізаційних зв’язків у реверсному режимі. В результаті для Росії цей поїзд, здається, пішов; в актуальному порядку регіону, виправляючи і стягуючи «гріхи Версаля», історичний баланс зміщено у бік Ягеллонської ідеї і прометеїзму, а на геополітичному ландшафті проступає контур сучасної версії «Республіки Трьох Народів» [13] або навіть ширшої конфігурації в стилі Балто-Чорноморського Міжмор’я («плану Пілсудського» [14]), доповненого заморськими партнерами з ГУАМ.

Парадоксально, на перший погляд – принаймні з позицій стратегів цієї комбінації – те, проти чого кампанію начебто затівали, саме вона прискорила і втілила. У результаті дії Росії, ініційовані побоюваннями відносно союзу України-НАТО та спробою стримати зближення України з ЕС привели до стрімкої модифікації европейської геостратегічної архітектури. Сьогодні ми спостерігаємо контур «Европейського валу» / «Стіни» на місці билинних «Змієвих валів», відкриття у північноатлантичного альянсу другого дихання і зміцнення позицій США в Европі, розміщення інструментарію блоку на постсовєтському просторі безпосередньо біля кордонів з Росією, відродження Східного партнерства, розвиток і зміцнення зв’язків постсовєтських країн з ЕС, багатомільярдне фінансування европейського вектора України, причому в умовах, коли сам Европейський Союз перебуває в складній економічній ситуації. Але головне, відбулися якісні зміни в ментальності, включаючи ставлення до Росії. І не тільки в Україні.

Що ж стосується розуміння українських обставин, необхідні, крім иншого, їхня проблематизація і конструктивно модеровані (не дириговані) обговорення, в тому числі публічні дискусії (з декриміналізацією теми Криму), що розсувають смислові рамки та позбавлені ідеологічного табуювання: національна відповідальність перевершує групові («партійні») інтереси, а обставини стосуються не лише долі України. Також давно назріла необхідність детоксикації ЗМІ, особливо телебачення (у сучасній Росії – субститут соціального смислового каркаса і національної ідеології). Це не стільки навіть питання якості розуміння подій, що відбуваються в Україні, скільки імператив психологічної ситуації в Росії: у тій політиці, яку засоби масової інформації зараз здійснюють, проглядається певна загроза національного масштабу, пов’язана з формуванням простору ненависті і слабкою оборотністю масових психологічних деструкцій, що передують повзучій епідемії дій. Реабілітація населення, зцілення культурних розривів, деформацій вимагає тривалого часу і набагато більших зусиль, ніж їх нанесення.

Підсумкова оцінка ситуації серйозна: судячи з помилок, допущених колись і тепер, відчуємо примат оперативно-тактичного мислення над стратегічним, немає належного розуміння історичних основ і комплексних наслідків розвитку подій. Складається враження, що цілі формуються в містифікованому просторі, актуальний стан прочитують за допомогою композицій з минулого, а результат страждає від надлишку мітотворчості. Йдеться, по суті, про глибоку кризу систем держуправління, спрощення, вихолощення яких стартувало ще на початку 90-х, коли страх перед викликами складного суспільства з непростою системою координат, інстинктивна тяга до обманливої ефективності владної вертикалі проявилися у знищенні двовладдя (третю, судову гілку влади, ні тоді, ні згодом в країні так і не сформували). У результаті зняли стримувані волюнтаризм механізми, що дуже скоро зумовило каскад негативних подій: війну з Чечнею, заставні аукціони, фальсифікацію виборів і т. д.

У чому ж уроки українського сюжету? Відповідь на питання – актуальна повістка не тільки української і російської ситуації, тут доречно згадати про инші виклики і криптограми складного світу: рухому реальність Ісламської держави, трагічний результат з Півдня і европейські побоюваннях «синдрому Франкенштейна» (поліфуркації федеративного та міграційного статусів), пертурбації світової енергетики, инші пастки комплексної дисгармонії. У глобальному суспільстві за певних обставин локальні або регіональні кризи можуть спричиняти каскадно розвинуті процеси універсального спрямування, завершуючись радикальними змінами або, не виключено, руйнуванням системи [15]. Сьогодні подієві траєкторії очевидно сполучені з критичними обставинами – вчинені дії здатні викликати ланцюгову реакцію, що зачіпає не тільки чутливі елементи, але й саме майбутнє глобальної системи.

Процеси, що розгортаються в новому складному світі, вимагають якісного оновлення методів аналізу і дії. Покоління технологій, налаштованих на управління соціальною та політичною мобільністю в комплексних обставинах, претендує на досягнення позитивних ефектів в ситуаціях критичної невизначеності, а в перспективі на продукування з виникаючих турбулентностей бажаних форм організації. Прагнучи вижити в епоху змін, ригідні структури множать і розвивають охоронні механізми, тоді як високоадаптивні організми роблять ставку на самоорганізацію [16].

При різкому зростанні швидкості і серйозному множенні факторів самоорганізація успішно конкурує з керуванням. Реконфігурація, як і обвал, відбувається стрімко. Згадаймо знаменитий ефект метелика, помах крил якого де-небудь в Індонезії може при дивному збігу обставин спровокувати обвал акцій на Уолл-стріт. Збій у системі безпеки, договірних відносин і міжнародних зв’язків може створити на планеті безліч гнізд чорних лебедів, звідки ці тривожні птахи – провісники иншого світу – починають вилітати один за одним.

 

12 тез про гібридну війну

1. Складний світ – нові конструкти

Світ переходить у новий статус, який зараз найпростіше визначити як «складний світ». Наш досвід соціокультурний, економічний, військово-політичний – пов’язаний з доіндустріальною та індустріальною епохами.

Складний світ припускає зміну типу рефлексії, оновлення методології та прописів пізнання-дії.

2. XX століття – три проекти

У XX столітті північноатлантична цивілізація спробувала реалізувати три історичні проекти, що міняли існуючі формули світового ладу (національна держава), економіки (глобальний вільний ринок) і безпеки (виключення суверенних воєн). Сукупність усіх трьох проектів демонструвала модель нового світу, а її реалізацію задумали як апофеоз і кінець історії.

3. Комплексний світ vs. індустріальний

Держави вели війни за певними стандартами, що передбачали автономію цивільної та військової діяльності. У XX столітті війна стала індустріальним феноменом.

4. Ядерна перепона

Ядерний stumble block стимулював пошук інноваційних рішень у сфері безпеки, продукуючи повзучі, локальні, змішані (гібридні) форми агресивних, силових, військових дій, використовуючи прямі і непрямі засоби панування, створюючи на планеті безліч розпорошених локальних («африканських») і повзучих конфліктів, множачи форми деструктивних операцій і активних заходів: дискредитацію політиків, корупційні акції, форсоване маніпулювання громадською думкою при формальній неучасті або обмеженій участі регулярних збройних сил з тієї чи иншої сторони.

5. Ускладнення простору військових операцій

Важливий рубіж – зміна співвідношень між власне бойовими діями та иншими операціями, актуалізація військово-цивільних засобів панування. В’єтнам показав, що війну можна виграти не тільки завдяки прямій силовій перевазі (наступ Тет). Близький Схід – інтифада, еклектичні спілки (СР дії проти ІДІЛ).

6. Нова методологія аналізу і дії

У зв’язку з ускладненням ситуацій змінюється методологія аналізу і дії, формулюються інноваційні методи управління: матричний, рефлексивний, точковий, аттрактивний (рефлекторний мультиплікатор), синергійний і т. д.

Системи стають багатофакторними, багатоаспектними, надскладними, управляти, ними ефективніше ззовні, тобто непрямо, точніше, комплексно поєднуючи і прямі і непрямі заходи (успіх першої іракської кампанії частково забезпечила орієнтація її сценарію на ментальність лідера протилежного боку).

7. Війни без формалізації їх статусу

Існує багато дефініцій гібридної війни, різні авторитети визначають її по-своєму. Ось характерна думка Валерія Герасимова, начальника Генштабу Росії: «У XXI столітті намітилася тенденція до стирання кордонів між миром і війною. Війни вже не оголошують офіційно, і більше не дотримуються встановлених правил».

8. Гібридні війни – елемент комплексної трансформації категорії безпеки

Гібридна війна – елемент загальної трансформації категорії безпеки, включаючи переосмислення і диверсифікацію інституту війни і корекцію військових дій епохи індустріалізму як процecу масованої технологічної деструкції.

Для досягнення важливих, але неприйнятних для опонентів цілей використовують координацію прямих і непрямих заходів, включаючи військові, проте використовують переважно непрямо при збереженні сформованої оболонки зовнішніх зв’язків та режиму глобальної безпеки.

У результаті гібридна війна – це сума невизначених за належністю, неатрибутивних силових, форсованих агресивних дій в широкому діапазоні, укупі з різноманітними інструментами, що розширюють можливості конвенціональної політики і застосовують з метою деконструкції небажаних обставин, підпорядкування або деструкції супротивника.

Крім того, низку функцій і завдань можна передавати різним і численним контрагентам для аутсорсингу.

9. Порівняння з пізньофеодальними війнами

Ще одна риса постсучасних / гібридних воєн – повернення до особливостей і характеристик воєн в пізньофеодальній Европі, що супроводжувалися інтенсивною дипломатичною, переговірною, закулісною активністю між сторонами.

Війну не доводять до, здавалося б, логічного кінця, вона «зависає» на тривалі періоди, не завершується перемогою, капітуляцією, і деколи здатна розчинитись без чіткої фіксації підсумків.

10. Пропорція інтелекту

Ускладнення простору військових операцій, координація різних сил і засобів, різноманіття нетрадиційних інструментів – все це вказує на імператив інтелекту при проведенні комплексних силових акцій в новому столітті.

Зростає значення нетривіальних активів, помітне прагнення до координації різнорідних сил, швидкої мобілізації засобів, адаптації до мінливих умов, управління графіком подій, рухливого владно-правового консенсусу, наявності і демонстрації моральної сили.

Це також використання інтелектуальних високотехнологічних систем (рій «дрібних дронів»), радіоелектронних, кібернетичних, інформаційно-психологічних і т. д.

Инакше кажучи, венчурний пошук ефективних способів реалізації (мета)політичної агресії (такої, що виходить за рамки конвенціональної політики).

Постсучасні конфлікти софістиковані вони мають комплексну природу: противник може не оголошувати прямо про власне військову інтенцію, інтегруючи в різноманітних комбінаціях не тільки широкий спектр засобів, але і досить різнорідні цілі різних суб’єктів прямої і непрямої дії. Панування реалізує себе в можливості управління: загальний контроль над ситуацією і «культурна окупація» замінюють окупацію територій.

11. Пропорція рівня розвитку

Гібридна війна – амортизатор використання власних коштів і регулярних збройних сил на повну потужність. Але ця теза двозначна, реалізація – асиметрична: багато залежить від досягнутого державою рівня складності, фінансової та когнітивної мускулатури.

Инакше кажучи, у кожної цивілізаційної страти своя формула і навігація гібридної війни: цінності та можливості високого регістру знаходяться поза компетенцією нижчого. Власне кажучи, ми маємо дві формули гібридної війни.

• Гібридна війна розпорошує і стримує сили противника, затиснутого низьким рівнем економічного і технологічного розвитку, вузькістю інтелектуального світогляду, рамками доступного контексту, зовнішніх і внутрішніх рестрикцій, ускладнює свободу дії, знижуючи ефект від застосування власне військових сил і засобів.

• Достатність же конвенціональних засобів – економічних, фінансових, інформаційних, доступний розвиток організму, дозволяє досягати критичної мети иншими способами, ніж традиційні форми використання військ або пряма загроза їх застосування.

12. Новий статус цивільних осіб

Масована участь цивільних осіб у новому типі військових дій створить складні ситуації (статус засобів інформації, загалом, і військових кореспондентів, зокрема + дистанційні комбатанти).

 

Посилання:

1. Коротка версія: Александр Неклесса. Чорні лебеді над Донбасом // Независимая газета 10. 06. 2015.

2. Культура, намагаючись встановити гармонію і приручити хаос, сприяє просвітленню, рефлексії і нормотворчості, що облягають екзистенцію. Війна оголює і поглиблює трагізм життя, занурюючи в серйозність, ризик і відповідальність. Диверсантів, переодягнених в цивільний одяг, вважали сміттям війни, бо ті переступили її суворі закони, провокуючи до того ж репресії проти населення; їх засуджували до ганебної страти. А зазубрений меч в часи Середньовіччя був причиною для страти на полі бою. Війна має злий парадокс – це деструкція, вона заперечує цивілізацію, вена відчаю – відлив, що відкриває людське дно, яке живиться гекатомбами антиісторії... Але одночасно могутній стимул технічного прогресу. Що ж таке модернізація зброї і корекція військових мистецтв: доблесний порок, скрипуча сходинка еволюції чи легітимне зло?

3. Статус і зміст методологічної позиції некласичного / синергійного оператора стосовно самоорганізованої критичності («ззовні-і-зверху») можна представити також у вигляді формули: факт вище за судження, тенденція вище за факт.

4. Гібридні, сетецентричні, нелінійні, повзучі війни, бунти-війни, проксі-війни, дисперсні паравійни за участю знеособлених військ, криптоармій, приватних армій, комбатантів, інсургентів, ескадронів смерті, розвідувальних / інтелектуальних корпорацій сьогодні стали гарячою темою, але це не означає, що феномен цей не встигли своєчасно помітити і осмислити. «В умовах війни всі проти всіх варто чекати виникнення багатошарової всепланетарної системи, що складається з національних і релігійних, класових і вікових структур винищення людей. У наш час не застосовують колишню класифікацію воєн: світова, регіональна, локальна та збройний конфлікт. Війна тепер инша: для знищення противника широко використовують непрямі дії, інформаційне протиборство, участь поряд з регулярними також нерегулярних збройних формувань». Є. Е. Меосіер. Бунт – ім’я третьої світової. – Буенос-Айрес, 1960.

5. Росію як країну, яка не належала до Центральних держав (Четверного союзу), ці рішення, практично, не зачепили, але через инші обставини тоді ж від неї відпали Польща, Фінляндія, Балтійські держави. Приблизно в ті ж роки обмеженого державного суверенітету набуває Ірландія (статус домініону, 1921 р.).

6. Значна частина цього населення, позбавленого елементарних прав, не є суб’єктами з погляду закону, будучи об’єктами майнових та господарських відносин.

7. Трагічність історичної свідомості відображена в гімні країни, що констатує (з характерним акцентом «від першої особи») складність її долі і покладає надії на майбутнє.

8. Якщо не зважати на нереалізований сценарій прикликання Росії Януковичем з трибуни Харківського з’їзду.

9. А. І. Неклесса. Серце пітьми: травматична інклюзія // Актуальні проблеми економіки і права. – 2015. №2. – С.280-295.

10. «До кінця XX сторіччя концепція історії іде корінням в европейську модель державної політики, визначає націоналістичні цінності і символіку. Наступна епоха буде дедалі яскравіше характеризуватися азіатською моделлю державної політики, що базується на економічних цінностях, які вважають основним принципом використання знань для отримання максимальної вигоди». Шимон Перес. Новий Близький Схід. – M. 1994. – С. 188. Див. Інтерпретацію транскультурного dominus He-Заходу через об’єднання загальною мирною і військовою справою у фільмі Даніеля Лі «Меч Дракона» (2015), характерному для цієї версії світогляду.

11. Огляд ситуації «ДНР-ЛНР» див.: Володимир Дєргачов, Дмитро Кирилов. Ласкаво просимо в пекло // Газета.ру. 22.06.2015.

12. «Найбільше, що нас турбує саме зараз – злочини проти людяності <...>. Злочини ці мають конкретні назви. Перший – розстріли і тортури людей, незалежно від того, з якого боку їх захопили. Другий – работоргівля, особливо українськими жінками, які залишилися в Донецькій і Луганській області. Це один з найнебезпечніших поки злочинів. І в цьому їм сприяють всілякі підручні найманці з Осетії та инших східних регіонів Росії. Работоргівля дійшла до Китаю. Крім того, торгівля зброєю, вибухівкою, незаконне попадання через захоплений Росією і російськими військами український кордон. Справжній кордон, міжнародний <...> це жахливе звіряче лице чорної діри під назвою Новоросія.

13. «Республіка Трьох Народів», тобто поляків, литвинів (литовців і білорусів) і русинів / козацтва (українців того часу) сучасна образна назва політичного проекту XVII століття, що мав на меті перетворення конфедерації Королівства Польського і Великого князівства Литовського в триєдину державу, в результаті конституювання Великого князівства Руського на руських землях Королівства Польського. Згідно зі статтями Гадяцького договору (1658 р.) Велике князівство Руське у складі Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств мало стати третім учасником унії. Проте договір сейм прийняв в урізаному вигляді, і проект не реалізували. Ідея знову виникла на початку 60-х рр. позаминулого століття (символічний update Городельської унії в 1861 р.) напередодні повстання 1863 р., що відобразилося в композиції герба Народних зборів.

14. Проект конфедеративної держави від Чорного й Адріатичного морів до Балтійського, висунутий після Першої світової війни Юзефом Подсудским. Конфедерація включала б Польщу, Україну, Білорусію, Молдову, Чехословаччину, Угорщину, Румунію, Югославію, Литву, Латвію, Естонію і, можливо, Фінляндію. Союз новоутворених держав задумували як контрзахід до ймовірного домінування в регіоні Німеччини та Росії.

15. Мова, по суті, йде про подання граничного стану історії як свого роду «соціального фазового простору».

16. А. І. Неклесса. Світовий транзит: від критичних технологій до складної практики // Актуальні проблеми економіки і права. – 2015, 161. – С. 93-107.





 

Яндекс.Метрика