www.ji-magazine.lviv.ua

Олександр Рубцов

Країна без майбутнього руйнує своє минуле

Людям взагалі властиво опиратися на минуле і сподіватися на майбутнє. Всі так чи инакше живуть в проміжку між історією та проектом. Точніше, жили: постмодерн скасував спрямований, поступальний час, зробивши однаково актуальним і умовно сучасним все, що раніше розташовувалося на магістральній дорозі прогресу в правильній послідовності. Постмодерн взагалі вважають епохою простору, на відміну від модерну – епохи часу. У цьому Росія, як завжди, попереду планети. Але не тому, що хтось начитався філософів-постмодерністів. Просто безчасся – нормальна ідеологія для влади, яка застопорила країну у всьому, де ще були шанси на рух. Це особливий постмодерн – постсовєтський, не через пересичення прогресом, а через провал в ньому. Ті, хто випав з розвитку, роблять вигляд, що його немає або він не для нас.

Майбутнє без Проекту

Рідкісне явище: країна позбавлена ​​звичних для нормального самовідчуття образів майбутнього, в тому числі духопід’ємних, для влади комплементарних. В офіційній риториці і в підгодованому експертному середовищі зникає саме це місце, де обговорювалася б широка перспектива. Нагорі немає не тільки концепції довгострокового розвитку (КДР), але і самої ідеї самозміни. Зникають навіть звичні пасажі про те, якою Росія буде, повинна стати. Країну більше нікуди не кличуть; вона вже там, де все відбулося. Ми горді й морально досконалі, у нас велике минуле, яке ми чудово наслідуємо, докоряючи і лякаючи весь світ, включаючи останніх друзів, які залишилися. Проект не потрібен, якщо життя настільки вдалося.

Однак і підвищена заклопотаність проектом в наш час віддавала б нафталіном. Чи не цією вічною архітектурою майбутнього всіх так втомила епопея комуністичної будови? Там було два образи: війна і будова. Метафорика «боротьби за мир» та «битви за врожай» межувала з темами вічного творення – починаючи з яскраво розфарбованої перспективи як головної проекції в подачі проекту і закінчуючи робочими кресленнями, технологічною схемою і планом-графіком робіт на будмайданчику. Навіть вихід з проекту мислився як перебудова, яку творять виконроби в променях прожекторів, бо ж в три зміни.

Але у зміщенні акцентів з майбутнього на теперішнє була насамперед відмова від організованої, нав’язаної жертовності (було і буде погано, щоб потім стало добре). Гасло дня «Досить годувати майбутнє!» повторювало загальне «досить годувати» – чужі компартії і партизан, соцтабір, братські республіки, армію і воєнпром, плани партії... Якість життя важливіша за велич цілей. У плануванні бачили рецидив манії керувати і алібі провалів в сьогоденні.

Крім того, заклики про проект, майбутнє та инші деталі прогресу сумнівні в ситуації постмодерну з його відмовою від «метанаративів» (великих розповідей про те, як влаштовано час історії, які в ньому логіка, закон і сенс). Тут знають ціну ідеологій, які обіцяли рай, але приносили в кращому випадку оскомину від надмірного порядку і штучності, а в гіршому – ГУЛАГ і Освенцім.

Однак кидатися з головою в постмодерн можна, лише пройшовши модерн в його позитиві, не однобоко і не з півдороги.

Відсутність проекту в недобудові дає не нову свободу, а старий недобуд. Модерн в собі суперечливий. Росія як ніхто (крім німців) відпрацювала найгірше в ньому (гіперорганізацію, культ маніакальної ідеї, волю і жорстоку, безжальну силу), але не засвоїла гуманізму Нового часу з позитивним людиноцентризмом і емансипацією особистості, з пріоритетами особи, приватності, права, закону і рації. У цій дивній історії містер Хайд просто виснажив доктора Джекіла.

Грамотний постмодерн не виключає проекту модерну, але зберігає його елементом універсальної еклектичної збірки – як Проун («проект затвердження нового») Лисицького в анархічній інсталяції «Барикада Бакуніна» в музеї Ван Аббе в Ейндховені, вставлений туди окремим виробом заодно з Пікассо, Леже і ин. Мова про композиції другого порядку (про метакомпозіції): постсучасний «колаж всього» без модерну вичерпний. Як і сама людина, яка в екзистенційному плані і є якраз проект себе, «а не мох, не цвіль і не цвітна капуста», як сказав Сартр.

Нарешті, вже й сам постмодернізм зараз тихо вироджується в естетський вантаж. Коли цієї примхливості і штучної потертості стає багато, вона втомлює не гірше тотального порядку і глянсової новизни модерну. Це відчувається в архітектурі, почасти у філософії (а те, що є в цих двох сферах, – вже вирок). Знову пробивається культура проекту, але не тотального, а такого, що впускає в себе спонтанність приватного, нерегульованого і мимовільного – історично сформованого, але вже без лапок та імітації.

Високий модерн розкрив ще один з кошмарів реалізації тотальних мегапроектів: поширюючись в майбутнє, проект його ж і скасовує. Попереду виявляється лише раніше придумане і жорстко розкреслене теперішнє – образ свідомості проектувальника. Проект планує зміни, але їх же заперечує: змінюється реальність, але не саме майбутнє, яке вже проектом з минулого зупинене.

Однак просте виключення проекту в умовах надшвидких змін породжує не складну гармонію історично сформованого («архітектури без архітектора»), а банальну точкову забудову в постсовєтській редакції.

І в політичній архітектурі ми зараз маємо приблизно те ж, що в «містобудуванні»: окремі, точкові об’єкти, які встромлені всюди без будь-яких обмежень і суто вольовим порядком, деформують і без того проблемну середу, опускаючи її до «сміттєвого» рівня.

І, нарешті, найнебезпечніше – тіньові проекти (не зводяться до «тіньової ідеології»). Якщо проект влади офіційно не представлений, це не означає, що його нема. Якщо людину кудись наполегливо тягнуть, вона, принаймні, має право знати, куди саме. Навіть якщо вважати, що формально представлений план майбутнього не накладає на владу зобов’язань, завжди залишається цінна можливість фіксувати розбіжність між деклараціями і політикою. І навпаки: засекреченість програми говорить про розуміння, що іноді краще не засвічувати проект зовсім, ніж представляти його як свідомо фіктивний.

Минуле без Історії

Ситуація з проектом повторюється в історії з минулим. Здавалося б, все тепер звернено до витоків і традиції, але груба утилітарність цього звернення іноді просто скандальна. Ідеологія нещадно експлуатує історію, підпорядковуючи її пропаганді. Посилене накачування «духовності» стає нашим всім, витісняючи саму матерію існування – економіку, якість життя, розвиток технологій. Чим важче хворий організм, тим більше в його голові ретрофантазій. Проваливши реіндустріалізацію, модернізацію та реформу інститутів, влада шукає нову релігію порятунку для себе: тепер вона судорожно налагоджує масове виробництво свідомості, духовну індустрію в режимі ідейного імпортозаміщення. Підгодовування духу набирає обертів завжди, коли намічаються проблеми з тим, що людей потрібно нормально годувати.

Історичні страви в цьому меню явно домінують. Решту влада вигадує в ідеології для себе. Росія залишилася єдиною моральною альтернативою загниваючому Заходу, духовною опорою заблуканого людства.

Місія самопроголошена і підпадає під перший із смертних гріхів (гординя).

У цій позі немає нічого, крім зразків самозамилування, резонерства, лицемірства та похмурої, але злісної моралістики. Перефразовуючи відомого дотепника, Росія робить вигляд великої духовної держави – і більше нічого не робити, в тому числі у сфері духу.

Порожнеча в майбутньому обертається і на минуле: його піднімають на щит, підміняючи агітаційними хотюнцями із сьогодення. Історія втрачає власну щільність, в тому числі моральну і наукову, перетворюється на розсип елементів для швидкомонтованих пропагандистських конструкцій. Класичний постмодернізм, в якому національний колорит лише посилює споживчий цинізм у ставленні до історії. У результаті навіть ювілей Перемоги виявляється фоном персональної «картинки».

Найбільш впізнавана форма від постмодернізму – колаж цитат з рунічних текстів. У звичайній цитаті важливі зміст вихідного тексту і його авторитет. Постмодернізм гуляє на семантичних руїнах, збираючи з руїн сенсу щось власне, з вихідним змістом не пов’язане. Висмикується порожня форма, що заповнюється чим завгодно. Звеличуючи історію на словах, її знищують як таку. Сьогодні проектується еклектична мозаїка епізодів, підпорядкованих ідеї виправдання справжнього, надання йому подоби сенсу. Там, де до минулого торкається влада, історію більше не вивчають, нею керують як обмеженим ресурсом – предметом ще однієї державної монополії.

Справжнє без Сенсу

Відмова від проекту і спустошення історії згортає темпоральну перспективу в крапочку. За ідеєю, ця «мить між минулим і майбутнім» мала б наповнюватися особливо інтенсивним переживанням. Якщо саме це і «називається життям», то в чому її сенс, крім найпростіших тварин інстинктів?

Що стосується влади в її нинішньому стані, то тут і справді миті стукають, як кулі біля скроні. Оперативні завдання політичного виживання не просто виходять на перший план, а й витісняють все инше, вичерпуючи вищі смисли і наповнюючи найсильніші емоції. Самозбереження завжди стає надцінною ідеєю для влади, яка не може піти по-доброму. Це може здатися не актуальним на тлі політичної зачистки, затиснутої стабільності і ненормальної консолідації тріумфуючих мас, однак треба розуміти особливу логіку ризиків з неприйнятним збитком. Тіні минулих вождів, особливо тих, хто недавно пішов, як кошмар, над умами вождів живих, навіть якщо такі шанси здаються обрізаними і витісняються зі свідомості. Компромісні варіанти відходу для порядку і самозаспокоєння розглядаються, але головна логіка впирається в банальне «або все, або нічого».

Такі схеми змушують постійно генерувати надзвичайність з переходом від філософії успіху до ідеології перемоги.

Коли люди нічого не можуть зробити самі, їм залишається перемагати инших. Звідси «оточена фортеця» і «кільце ворогів», світові змови, «п’яті колони» і «кольорові» революції.

У конфлікти по периметру доводиться вплутуватися безпосередньо, що підвищує ставки, але й ризики. Звідси у переможного духу таке нервове напруження. Після тріумфу людям давно спати пора, а вони все бродять по країні з вигуками: «Ми знову перемогли!»

Однак головна перемога тут – над свідомістю співвітчизників. Сенсом політики стає організація правильного настрою. Головна героїня цього епосу – велика і таємнича «кузькіна мать», головне достоїнство – небувала крутизна, центральна ідея – кого б закопати.

У геостратегії це відливається в теорію перемоги над однополярним світом і особливу ​​місію країни у встановленні біполярності блоків Евроатлантики та Евразії. Проблеми як мінімум дві. По-перше, все це розгорнулося лише після невдалої спроби увійти зі всім своїм в той самий Захід, який робив світ однополярним ще тоді. По-друге, це наше нове «за ціною не станемо» обертається для Росії гігантськими економічними та ин. втратами у відносинах із Заходом, але і нітрохи не меншими втратами на Сході, особливо в перспективі. Одна тільки картинка великої дружби з Китаєм обійдеться співпрацею під жорстку диктовку на межі шантажу. Піднебесна, на відміну від нас, будує проекти (в тому числі «інтегральної модернізації») мінімум на століття, і там ніякої благодійності не передбачено – тільки виключно жорстке витискання з використанням будь-якої слабинки. У нас же дистанція оперативного прогнозу згорнута – близько двох років до того, як «закінчаться гроші», а там...

У результаті нам може залишитися лише «моральна перевага» країни, в якій мракобісся перемагає науку, злодії – трудівників, імпотенти – геїв, а повії – лесбіянок.

Людям в історії вдавалося жити поза часом (у сучасному розумінні цього слова), але тоді вони перебували в прямому контакті з вічним, з самою вічністю. Сучасне переживання часу народжується з модерном, коли на великих швидкостях змін час розшаровується, виявляючи сучасне і несучасне, відставання і забігання, прогресизм, радикалізм і консерватизм, революціонаризм і реакцію. Робити вигляд, що недороблений модерн нас більше не стосується, – надто самовпевнено.

Буквально два-три роки тому найгострішою проблемою була нестача часу на модернізацію у зв’язку з перспективою кризи сировинної моделі. Особливо у зв’язку з кінцем епохи наздоганяючих модернізацій і необоротністю відставання. І ось ця криза на порозі, однією ногою вже тут, хоча і в силу причин швидше політичних, ніж технологічних. Ми ж в цей самий момент закриваємо питання про майбутнє, а минуле переписуємо так, ніби там не було нічого, крім скрєп, ідентичності та територіальних завоювань. Найгостріша проблема дефіциту часу вирішується просто: випасти з часу, забувши про нього взагалі.