www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандра Сєрбіна

В абстрактному магазині понять, куди всі ми ходимо за смислами, орієнтирами і новими цілями, товар майже ніколи не закінчується. Буває, товар виходить з моди або псується, але ці полиці не поспішають звільняти. Прийде час, який-небудь незадоволений мрійник все одно туди загляне з цікавості.

Популярні товари розташовані в центрі – полиці ломляться від блискучих упаковок громадянського суспільства, толерантності, гендерних експериментів, постколоніальних теорій і видів демократії. До речі, зараз в магазині спеціальна акція – з великими знижками розпродають суверенну демократію.

Непідробну цікавість викликає вінтаж – дані останніх опитувань говорять, що багато хто не проти придбати собі Націю. Звучать полярні думки про засоби її виробництва і дозування: краще на вагу чи поштучно, европейського чи азіатського пошиття, в прозорому чи темному склі?

Спадкоємці розробників нації перебувають у депресії і записуються до психоаналітиків, адже це важко – мислити категоріями цілої корпорації з мільйонами службовців. Трудяться вони «... з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення...» (Преамбула Загальної декларації прав людини).

Поки спадкоємці лежать і страждають на кушетці, молоді та гонорові психоаналітики – всі поголовно з PhD з постколоніальним теоріям або ступенем бакалавра з управління хаосом – записують матеріал для нових книг. Тільки новий дискурс зможе вилікувати від старих маній.

* * *

Так можна уявити дискусії про націю, які з цілком природних причин набирають сили в російському суспільстві. Запит на мобілізацію, трансльований державою, є закономірним: якщо на початку 2000-х років йшла відбудова вертикалі влади, то наївно було б вважати, що механізм зупиниться на половині шляху, враховуючи наявність постійних зовнішніх загроз через спроби відвоювати вплив на міжнародній арені. Однак нагадуючи квазірелігійну шану тон дискусій про націю в ЗМІ – найбільш доступному медіаторі між наукою, владою і суспільством – змушує задуматися про цілі просвітлення один одного різними кластерами суспільства в цьому питанні. Виникає враження, що чим масштабніша ідея, яку необхідно впровадити, тим менше рефлексії має бути у її остаточних споживачів. Квінтесенцією в поясненні необхідності «консолідації, повернення до коріння і розвитку нації» виступає теза про її природність: спадкоємність традицій і долі. Споживачеві пропонують просте пояснення історії, яку можна розділити на періоди, формації, фази, а також прийняти у вигляді неминучого – фатуму чи долі.

Агітація рясніє історичними прикладами, які зводяться до простої послідовності: кожному члену збудованого колективу спочатку пропонували відчути узи клану, потім віддати волю в руки моно-бога, потім подолати його інерцію і, нарешті, подолати інерцію самої людини. Націю представляють її ідеологи як кінцевий продукт історії. Але тут і відбувається підміна смислів, оскільки нація стає гарантією від продовження історії. Ідеальний стан є в минулому – в точці її створення і осмислення, її будують навколо пам’ятних дат і мертвих героїв, де досягнення такого стану в майбутньому оголошують неможливим – тільки якщо перетворити державу на парк для косплеєрів.

Погляд «нації» спрямований всередину себе, на минуле і одночасно за межі видимого і відчутного світу. Десь там є ідеальний світ, точніше ідеальне уявлення нації про саму себе. Історія перетворюється на задачу з доведенням минулого і зближенням з ним заради відновлення гармонії. Недосяжність цієї мети компенсується потребою вирішення конкретних проблем, що виникають на шляху, тому вислизають і трансформовуються цілі на практичному, а не сакральному рівні (Ж. Батай).

Будівництво нації відбувається на противагу тезі, що «існує сенс, але не царство розуму; існують свободи, а не царство свободи» [1]. Оскільки трансльована вигода від включення в створення «спільної» історії приховує механізм тотального виключення з цілої мережі соціокультурних зв’язків. Під обгорткою природної і запрограмованої спільності просувають механізм виключення індивідів зі стану добровільного та усвідомленого вибору зв’язків і пошуку ідентичності, в крайніх випадках (наприклад, мобілізації) нація вимагає дерогації звичних зв’язків. Ситуація виключення через включення може виражатися і в обґрунтуванні винятковості групи, однак відсутність ідеї винятковості не впливає на механізм виключення. Він просто працює в иншому напрямку, наприклад, оголошуючи режим зовнішньої загрози і реалізуючи стратегію поведінки «в оточеній фортеці».

Простір і час перестають бути розділеними в спробах дати життя нації, хоча це може не впливати на відчуття часу в самому суспільстві – необов’язково повністю занурюватися в міт, необхідно просто погодитися з ним. Час і простір починають поєднувати в собі реальність і світ абстракції, саме тому частина (який-небудь культурний чи соціальний феномен) може представляти ціле, а загроза цій частині сприймається як загроза всій системі. Захист будь-якої частини стає захистом всього цілого. Не просто артистам забороняють в’їзд в третю країну, а цій культурній складовій нації не дають розвиватися і функціонувати.

При цьому не варто обманюватися: світ національного будівництва не має у собі чуттєвості – він використовує ірраціональне (віру, патріотизм, емоції) і вимагає їх постійної верифікації: словом, жестом, ходою, реальним особистим внеском. Оскільки ідея нації звернена не на нових членів, а на збереження і підтримку власної цілісності, то спільність постійно вимірює пульс і педантично проводить заміри глибини незліченного.

З иншого боку, усипляння думки розмовами про урочисті дати та оточені мітами персонажі минулого не усуває відчуття небезпеки: якщо мова йде про будівництво нації, то цей процес легітимізує націоналізм, тобто бажання продемонструвати позитивну відмінність однієї (своєї) групи від всіх инших. У всіх же формах націоналізму, починаючи від його тлумачення як розвиненого громадянського почуття до крайньої форми заперечення инших (не членів групи), лякає завжди одне – здатність людей до насильства.

Національне будівництво, враховуючи його непросту долю в Европі, лякає можливістю легітимації насильства у своїх членів, передачею їм цієї функції. До початку реалізації великого ідеологічного конструкту репресивні функції сконцентровані в руках держави у вигляді законів, виконавчої влади, бюджету, армії та иншого. Це називається захистом і забезпеченням добробуту громадян.

Нація, як до цього релігія, передає функцію «захисту себе» своїм членам. Скрижалі національних заповідей пропонують не заборони, а права на безпечний вхід в стан колективної включеності – можливості несвідомого єднання на цілком земних засадах: спільної історії, спільних цілей і цінностей, території, мітів, мови та ин. Гомогенність, стабільність і злагода – ці мітологеми і характеристики безпечного середовища – все це якраз і пропонують в конструкті нації. Це те, що буде після «входу» в колектив. Феномен солідарності і здатності людських спільнот до мобілізації через схильність людини, закладеної природою, до соціалізації і життя в зграї можна прийняти за прообрази національних рухів (Е. Сміт). Однак важливо тут те, що надання імені спільноти – просто одна з форм перебігу світської історії людства, яке в процесі nation-building намагаються сакралізувати.

Нехай націю сприймають як додаткову форму захисту, запропоновану суспільством державі і відмінну у своїх кордонах і функціях від держави. Емоційне вираження нація все одно отримує в націоналізмі – по-різному висловленому почутті приналежності до спільності на підставах її відмінності від усіх инших. У цього почуття може бути багато імен: патріотизм, громадянська солідарність, фанатизм – в будь-якому з цих найменувань прихована небезпека: відчуття легітимної і правильної можливості здійснювати насильство на ґрунті инакшості.

Причому насильство тут варто розуміти в широкому сенсі, включаючи мову, реформи в соціальній і культурній сфері, трудове законодавство, мову масмедіа та ин. Націоналізм запускає вічний хрестовий похід проти Иншого, вивільняючи енергію соціальної, культурної, сексуальної, психологічної чи економічної незадоволеності. Це помилкове відчуття включеності в уявну спільність дозволяє її частинам – індивідам – ​​реалізовувати інстинктивну потребу в репресії инших форм.

Це не заважає ні цілісності нації (Е. Геллнер), ні її уявності (Б. Андерсон), ні її здатності до реконструкції (Е. Сміт). Функція захисту вже закладена в людині, просто нація розширює способи її застосування і виправдовує передачу функції щодо здійснення насильства в руки кожного, хто готовий її захищати словом, жестом чи ділом.

Додання сакральності ідеї світського колективу пояснюється цілком цинічно: завдання нації – об’єднати ресурси на підставі ідеї. Сама ж ідея спрямована крізь постачальників ресурсів і полягає в безперервному нагадуванні про власну цінність, тобто зводиться до самозбереження: «Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти стосовно один одного в дусі братерства» (Стаття 1 Загальної декларації прав людини). Однак таке «братерство» більше нагадує вибір банку: ідеологам необхідно впевнетись в можливості управління ф’ючерсами ресурсів, тому будь-яку спробу переглянути шляхи їх розподілу сприймають як загрозу.

Примітка

1. «Порядки, які тільки так і ніяк инакше щось являють і висловлюють, виявляються селективними і ексклюзивними. Вони роблять можливим одне, одночасно позбавляючи можливості щось инше». Див.: Вальденфельс Б. Мотив чужого: Зб. пров. з нім. / Науковий ред. А.А. Михайлов; відп. ред. Т.В. Щітцова. Мн.: Пропілеї, 1999. С. 124.