www.ji-magazine.lviv.ua

Святослав Швецов

В Мукачеві сталися відомі події. «Правий сектор» стріляв у міліцію. Міліція стріляла у «Правий сектор». Трьох людей вбито, кількох поранено. Вся Україна на вухах. «Правий сектор» збирається біля АП. Порошенко наказав роззброїти бійців ПС. Ярош стверджує, що міліціонери стріляли перші. Що все це означає?

Насправді те, що відбувається не вкладається в рамки конфлікту «хороші проти поганих». Як би хто особисто не оцінював ту чи иншу сторону. Все набагато ширше і сумніше. Зараз ми бачимо аналог Врадіївки літа 2013-го в нових, змінених умовах. Те, що відбувається – це останній маркер того, що система нинішньої української влади може впасти в будь-який момент. Таким самим маркером була Врадіївка два роки тому. Тобто, щось подібне неминуче мало статися. А конкретна причина не обов’язково мусить бути.

Тепер, як і після відомих подій два роки тому в Миколаївській області, неминучий силовий шлях ліквідації нинішньої влади. Чому, в який термін і в якій саме формі – передбачити неможливо. Але загальний напрямок процесів остаточно зрозумілий.

Українська псевдоеліта, яка нічого не навчилася після Майдану, спричинила остаточний занепад системи. Його можна характеризувати такими ознаками:

1. Держава втратила монополію на насильство. Неабияк цьому сприяла позиція влади – «ні миру, ні війни» з РФ. У результаті ми з одного боку маємо мобілізацію протестної частини українського суспільства. В т.ч. і збройну мобілізацію. При тому, що ця частина суспільства вкрай неоднорідна за своєю якістю.

З иншого боку очевидна неспроможність і, головне, небажання «старих» силових структур боротися за збереження нинішньої правлячої псевдоеліти при владі. В т.ч. і тому, що значна частина «силовиків» не впевнена в перспективах власного збагачення в майбутньому. А «нові» силові структури не створено, тому цілі і завдання «нових силовиків» конфронтують з інтересами правлячої псевдоеліти.

2. Держава втратила право на арбітраж. Тотальна корумпованість всіх судів, прокуратур, МВС привела до того, що звичайний громадянин починає шукати правди і захисту у якихось «робін гудів» чи сподівається на власні сили. Рано чи пізно це неминуче призводить до силових протистоянь. Спочатку до локальних, потім до загального.

Крім того, нинішня українська влада не може «розвести по кутах рингу» основних бенефіціарів нинішньої конфігурації державної системи – фінансово-промислові групи. Необхідно відзначити, що нинішнього Президента не могли обрати без узгодженого «призначення» його на посаду українськими ФПГ. Природно, що таке «призначення» передбачало поділ сфер впливу, бюджетних потоків, пріоритетних дотаційних потоків і всього иншого, заради чого вже 24 роки існує Друга Українська республіка. Але постійне скорочення ресурсів у країні, яке вже прийняло незворотний характер в рамках нинішньої системи, руйнуватиме всі компроміси і домовленості. Грубо кажучи, того, що можна ділити і переділити залишається все менше і менше. А апетити не зменшуються. Відповідно, кимось треба «жертвувати».

3. Держава не спроможна здійснювати управління. Ні на законодавчому рівні, не на рівні виконання рішень. Процес скорочення ресурсів вимагає реформування системи держави. Реальне реформування держави вступає в протиріччя з особистими інтересами бенефіціарів – українських ФПГ і вищих чиновників. Законодавча влада в країні в переважно – це лобійовані бенефіціарами партії. Відповідно, діяти проти власних годувальників вони не будуть. Прихід до влади в Україні реально реформаторських політичних суб’єктів демократичним шляхом неможливий, бо на це потрібні гроші, необхідна кількість яких для такого процесу, є тільки у нинішніх бенефіціарів. Ну не будуть же вони самі себе хоронити. Чиновники середньої та нижньої ланки перестають працювати.

По-перше, вони також не впевнені в тому, що всидять на місцях найближчим часом.

По-друге, зубожіння бізнесу призводить до того, що основний дохід чиновника (хабар і відкат) став значно меншим. А «на зарплату» він працювати не буде. У кращому випадку це закінчиться італійським страйком.

Плюс опір налаштованих на сепаратизм чиновників і законодавців.

4. Міжнародна легітимність нинішньої української влади. Це, мабуть, останнє, що залишилося зараз від української правлячої псевдоеліти. При цьому на Заході від української влади вже реально втомилися розчаровуватися. Якщо хтось думає, що Захід Україні «допомагає», то він глибоко помиляється. Ніхто не підтримує злодіїв і бандитів. Захід у війні Росії проти України відстоює свої інтереси. Вони полягають у доведенні поведінки російської влади до міжнародних норм. Те, що зараз це збігається з інтересами України, не є заслугою української влади. Скажімо так – пощастило. До того ж Захід не готовий визнавати зміну влади в країні не політичним шляхом (тому, до речі, всіх путчистів, бунтівників і революціонерів чекають величезні проблеми у випадку «успіху» на міжнародному рівні). Взагалі-то, Захід з набагато більшим задоволенням мав би справу з новою українською реформаторською владою. Але при цьому той же Захід хоче, щоб колишня влада змінилася на нову в результаті «демократичних процедур». А це неможливо в принципі.

А тепер «повернемося» до Мукачева. Незалежно від того, як конкретно закінчиться «Закарпатський конфлікт» системні проблеми нікуди не зникнуть, а тільки наростатимуть. Загальним «повстанням» і зміною влади ця ситуація, на мою думку, не продовжиться. ПС не має масової підтримки серед населення загалом, а населення ще не повністю готове рвати владу на британський прапор під керівництвом «кого завгодно».

Але це всього лише справа часу. Тепер – вельми невеликого. Швидше за все, до великого соціального вибуху залишилося менше року. І він може статися в будь-який момент і з будь-яких причин. Сама ситуація в Мукачеві є наслідком розпаду нинішньої системи. Ми маємо конфлікт, при якому одна сторона (нардеп, мвс і т.д.) є злочинцями, а друга сторона (ПС) ламає локальну систему незаконним методом. І тут неважливо що насправді відбувається – «боротьба за справедливість» чи переділ сфери впливу. Важливо те, що через перераховані вище причин законними способами систему зламати не вдасться.

Тому неминучий соціальний вибух відбуватиметься абсолютно «недемократичним» і «незаконним» (в поняттях нинішньої системи) шляхом.

При цьому ситуація 2015 р. відрізняється від ситуації 2013 р. в гірший для влади бік:

1. На відміну від Майдану, зараз є зачатки політичних суб’єктів, які контрсистемні до влади. Я не кажу, що вони реально реформаторські. Поки що реальних чітких пропозицій реформ я не чув ні від кого. Але ці політичні структури складаються якось з инших людей. Хоча і «ростуть» з тих же коренів, що і «старі суб’єкти» – з українських ФПГ. Але мають більшу свободу для прийняття рішень. Найчастіше ці рішення не розумні (м’яко кажучи). Але в ситуації неминучого соціального вибуху ролі сюзерен-васал цілком можуть змінитися. Історія знає для того чимало прикладів.

Чому це важливо? Тому що будь-який конфлікт мусить закінчуватися політичним рішенням. Инакше – це повний розвал країни. Майдан закінчився приходом до влади тієї ж української псевдоеліти, що і була раніше, тому що крім «старих» політичних суб’єктів нікого для політичного вирішення конфлікту більше не було. Тепер є. Так, їх не багато і далеко не всім вони «подобаються», але вони є. І продовжують утворюватися. Тут важлива їхня присутність в головному законодавчому органі країни і, частково, на високих посадах.

2. Силові державні структури набагато менш лояльні до нинішньої влади, ніж до влади Сім’ї Януковича. Тобто «вмирати» за них не будуть. Замість того, щоб перш за все провести чистку і реформи МВС, СБУ, прокуратури, судів, вищого складу ЗСУ Президент, Прем’єр і парламентська коаліція більше року ділила танучі ресурси. Тепер момент упущено. Більше немає ні ресурсів для забезпечення «вірності» силовиків, ні соціальної підтримки для створення нових каральних структур на «добровільно-патріотичній» основі. І київська нова поліція – це не приклад. Це – правоохоронці, а не карателі. Якщо їх кинуть на «придушення», то це закінчиться для них плачевно. Та й далеко не факт, що нова поліція буде виконувати такі накази.

3. Зброї на руках з’явилося значно більше. А Майдан і війна на Донбасі призвела до подолання психологічного порогу. При якому спочатку говорили, а потім думали – стріляти чи ні. Зараз будуть відразу стріляти.

4. Існують структуровані збройні формування, які контрсистемні до нинішньої влади. Мало того. Армія (ВСУ) або залишиться нейтральною, або частково підтримає зміну влади. Відсутність реальних реформ в армії, постійні зрада та ідіотизм вищого армійського командування змусило солдатів, молодший і середній командний склад тихо (поки, «тихо») ненавидіти існуючу владу.

5. Загалом ресурсів у країні набагато менше, ніж два роки тому. Тобто «задобрити» подачками населення вже не вийде. Грошей нема. Популізм – штука для влади звична, але він перестає працювати, коли людині нічого їсти. Тобто озлоблення тих, хто вийде на протест буде набагато більшим, а готовність на самопожертву набагато вища, ніж на Майдані.

6. На відміну від Януковича, який був легітимний як для країн Заходу, так і для РФ – нинішнє українське керівництво в очах Росії має дуже умовну легітимність. Що під час збройного повстання обов’язково призведе до додаткових зусиль для ліквідації нинішньої української влади з боку Кремля.

І це далеко не всі відмінності. У підсумку зі стану «верхи не хочуть, низи не можуть» ми перейшли у стан «верхи не можуть, низи не хочуть». Якщо в будівлі ВРУ, АП, КМУ і т. д. ще не звучать постріли розстрільних команд, то тепер це всього лише справа часу.

Facebook автора