www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Воробйов, директор Center for Eastern European Perspectives,
Вашингтон, для «Хвилі»

Останнім часом багато західних ЗМІ почали наводити приклад анаконди, як тактику, яку використовує Білий Дім щодо Кремля. Як відомо, анаконда (як і всі подібні тварини) не нападає на свою жертву одразу. Спочатку тварина довго вичікує, заманюючи жертву на сприятливу територію, і поступово підпускає її все ближче. Потім анаконда або заковтує жертву цілою, або повільно обвиває хвостом, поступово стискаючи зашморг аж до летального результату. Такий «кролик» приходить до тями в останній момент, коли можливості врятуватися вже немає.

Саме таку «тактику анаконди» проти Кремля ось вже як півтора року з початку анексії Криму, (а точніше з часів Сочинської олімпіади) використовує Білий Дім. Таким чином, поступово затравлюючи «російського ведмедя». Упевнений, що цей план уже давно написали і погодили у вищих кабінетах Вашингтона задовго до анексії Криму. Штати розуміли, що рано чи пізно, Путін зірветься і таки піде у відкритий наступ. Подібний план вторгнення в Україну під назвою «Механічний апельсин» розробляли в Кремлі ще в 2009 році. До цього була агресія проти Грузії в 2008 році, а російська преса масово видавала бестселери про «рускій мір», «перемогу над НАТО в Україні» та «збирання російських земель». Це також служило передумовою прийдешніх подій.

Тому, у Вашингтоні не могли не знати про амбіції Кремля і особисто Путіна, особливо в контексті розширення НАТО біля кордонів Росії. З иншого боку, детонаторами «бліцкригу» у Криму, а потім і на Донбасі стали два фактори: 1) ізоляція режиму Путіна на міжнародній арені, включаючи бойкот Західними лідерами Сочинської олімпіади; 2) Евромайдан в Україні, який повалив режим Януковича. При всьому цьому, головною проблемою для Путіна став не стільки сам «евромайдан» як явище, скільки відмова протестуючих йти на «мирову» після трагічних подій 18-20 лютого, коли нібито вже досягнули домовленості про дострокові президентські вибори. Також під документом підписалися кілька західних лідерів, включаючи офіційну делегацію з Росії. Але, як відомо, під тиском протестувальників на Майдані «мирової» так і не було. В результаті цього, Янукович і його союзники були змушені покинути територію України.

Це стало останньою краплею для Кремля, де ще й до всього були впевнені, що самі протести зрежисували в катівнях Держдепу, а потім нав’язали українському суспільству. Що насправді є абсурдом саме по собі.

Разом з тим, ми можемо сміливо припускати, що Вашингтон готувався до такого розвитку, оскільки Штати не звикли реагувати на події спонтанно, особливо коли це стосується питань зовнішньої політики. На будь-яку ситуацію у Вашингтоні прописують кілька сценаріїв розвитку, прикріпивши до кожного відповідну стратегію. Потім просто продовжують впровадження задуманого плану, корегуючи його залежно від ситуації, що склалася.

Однією з таких стратегій і стала операція «Анаконда» (назву запропонували певні ЗМІ, будь-яка схожість є збігом), згідно з якою «зашморг» для Кремля розрахували Штати на наступні 10-15 років. У цій ситуації Україна виступає лише наживкою для полювання на більшого і небезпечнішого звіра.

Іран та Близький Схід: два тижні тому між країнами – шістьма світовими лідерами (P5 + 1) з одного боку і урядом Ірану з иншого підписано «угоду століття», що покликана призупинити іранську ядерну програму в обмін на часткове зняття санкцій Заходу, які діяли проти Тегерана ось уже більше двадцяти з гаком років.

Цей договір наполегливо лобіював Білий Дім і відразу ж після підписання документ одноголосно підтримали на Радбезі ООН. Тепер останнє слово залишається за Конгресом США, де протягом двох місяців повинні проголосувати «за» або «проти» зняття санкцій з Ірану і подальшої реалізації договору з боку Мін’юсту США. Тому, в Білому Домі вже почали безпрецедентну рекламну кампанію про необхідність і користь для США та їх громадян підписання «угоди століття».

Автор припускає, що в цій грі Україну просто-напросто потай використали, щоб догодити Росії, яка також відігравала важливу роль у переговорному процесі. Саме з цим пов’язана жорстка розмова з українською делегацією у Вашингтоні напередодні підписання договору 13-14 липня. Саме з цим пов’язаний терміновий візит в Київ помічника Держсекретаря з питань Евразії Вікторії Нуланд, яка палко переконувала українську владу і парламентаріїв все ж підтримати зміни до Конституції щодо децентралізації і «особливого статусу» для окремих регіонів Донбасу. Видаючи цей факт за необхідність виконання «мінських угод». Але чому така необхідність назріла саме зараз, адже після «Мінська-2» пройшло вже більше п’яти місяців?

Аж надто високі сьогодні ставки і не можна допустити того, щоб події в Україні якось вплинули і на без того хиткий переговорний процес з Іраном. Більше того, РФ може «підкидати дрова» в инші «гарячі» регіони, одну за одною підпалюючи країни на Близькому Сході, починаючи від ІГІЛу і бойовиків в Ємені і закінчуючи військовою підтримкою сирійського режиму Башара Ассада та поставками модернізованих комплексів ППО «С-300» в той же Іран. Тим самим, максимально нагнітаючи ситуацію біля кордонів Ізраїлю, як головного стратегічного партнера США, який до всього володіє колосальним лобі у Вашингтоні.

Крім того, Іран необхідний Білому Дому не тільки для врегулювання ситуації навколо ІДІЛу, але також і щоб врятувати Тегеран від зближення з країнами БРІКС. Тим самим, Штати ставлять за мету розбити тріумвірат: Росія, Іран, Китай.

З иншого боку, в довгостроковій перспективі Штати мають намір приборкати Росію шляхом відкриття ринків енергоресурсів Ірану (до введення обмежень з боку Заходу країна посідала трете місце в світі після РФ з експорту нафти і газу). Таким чином, ціни на нафту будуть істотно знижуватися, що у зв’язку з чинними санкціями Заходу проти Росії безпосередньо позначиться на політичній та економічній ситуації в країні.

Крім того, на арену знову може вийти «невидима рука» Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), куди не входить РФ. Цілком можливо, що рекордне падіння цін на нафту наприкінці минулого року сталося саме з подачі цієї Організації, яка може штучно регулювати ціни на енергоресурси. По суті, країни ОПЕК є монополістами і сумарно контролюють 2/3 світових запасів нафти. Тиск на Організацію міг бути від США, так і всередині самих членів залежно від інтересів кожного з них.

Тепер, коли на світовий ринок енергоресурсів знову виходить Іран, кільце навколо Росії поступово стискається, що ще більше посилить економічну ситуацію і цілком може закінчитися внутрішніми протестами опозиції. Також не виключені инші непродумані кроки Кремля в зовнішній політиці (як це було в Криму і на Донбасі). Природно, в цій геополітичній грі Україна виконує роль «капкана» для «російського ведмедя», якого грамотно і послідовно зацьковував Захід.

Крім того, не варто забувати, що паралельно знижується енергозалежність від «Газпрому» в Україні та країнах ЕС. Для України сьогодні важлива модернізація власної ГТС, а також реверсні поставки газу зі Словаччини. Поки ЕС залишається головним споживачем «Газпрому», тому російський монополіст продовжуватиме поставки. У той же час Вашингтон заявляє про перспективи будівництва спеціальних LNG-терміналів для поставок скрапленого газу зі США в Евросоюз, що також в довгостроковій перспективі знизить залежність від російського газу. Таким чином, Захід поступово вибиває головний козир з рук Кремля.

Куба і Латинська Америка. Паралельно США затягують петлю на шиї РФ ще у кількох напрямках. Вперше майже за 50 років офіційно відкрили Посольство США на Кубі, а небачене зближення Білого Дому з урядом Кастро викликало здивування навіть у середовищі Демократичної партії. Аж до 2003-2004 років Куба залишалася єдиною можливістю для російський балістичних ракет, які несли пряму загрозу США. У результаті тривалого переговорного процесу багаторічний союзник СССР, а потім РФ віднедавна став новим союзником США. Це називається мистецтвом дипломатії. Що природно закриває перспективи Кремля в цьому регіоні.

Поступово Білий Дім продовжує «затягувати петлю» і навколо иншого зростаючого альянсу серед країн БРІКС (Бразилія, Росія, Індія, Китай і Південна Африка). Наприкінці червня вперше за два з гаком роки відбувся візит в США Президента Бразилії Ділми Руссефф. Обидві сторони відзначили значне «потепління відносин» з часу скандалу з прослуховуванням перших осіб бразильського уряду в 2013 році.

Все дуже просто. Бразилії потрібні надійні союзники і ринки в США. У такій ситуації жодна держава не зацікавлена ​​втрачати прибуток. У свою чергу, Штатам потрібні партнери серед країн БРІКС, а також природні ресурси, яких вдосталь у Латинській Америці.

Таким чином, Білий Дім в довгостроковій перспективі поступово заводить власного «троянського коня» в стан міжнародного альянсу, який швидко росте і набирає вагу. У всякому разі, сьогодні серед цих країн вже ніхто не говорить про створення альтернативної валюти, а також власного прототипу ОПЕК. Короткострокові доступні для огляду перспективи виявляються набагато цікавіше і привабливіше.

В результаті, сьогодні можемо констатувати відразу кілька фронтів, які прямо або побічно розгорнули США проти Росії та її впливу в регіоні і по всьому світі. Зокрема, мова йде про «угоду століття» з без’ядерною програмою Ірану, усунення бар’єрів з давнім союзником РФ – Кубою, а також підпилювання «ніжок стільця» у БРІКС.

Цілком природно, що ніхто не хоче повторення «холодної війни», тому сьогодні Білий Дім і намагається уникнути різних різких рухів проти Кремля, паралельно реалізовуючи довгострокову операцію «Анаконда» терміном на 10-15 років. У цій ситуації Україна виступає лише «кроликом» для заманювання більш серйозного і великого хижака.

Разом з тим, тут варто детальніше зупинитися на сьогоднішній Місії України в глобальній грі і зрозуміти: як країна змогла б взяти максимально бенефітів від протистояння Заходу і Росії та її союзників по всьому світу?

Україна. Починаючи з лютого 2014 року, Україна володіла безпрецедентним шансом не лише на модернізацію власної економіки і промисловості, але також країна цілком могла стати впливовим суб’єктом на геополітичній арені. Таким чином, максимально використовувати глобальну «шахівницю» на догоду своїм національним інтересам.

У цьому випадку апелювати можна було з двох позицій: проблеми та їх рішення. З позиції проблем України стикалася з третьої військовою силою в особі РФ, а анексія Криму стала першим прецедентом переділу кордонів у Европі з часів Другої світової. Дії Кремля прирівнювалися до агресії фашистської Німеччини та анексії Судет в 1938 році.

З позиції рішення, Україна опинялася на передовій Історії і керівництво країни цілком могло б проявити свої найкращі якості. А саме, приймати вольові та своєчасні рішення щодо протидії зовнішньої агресії, консолідувати українську націю, заручитися підтримкою Заходу і врешті-решт зупинити агресора (завдати йому максимальних втрат). На початкових етапах для цього були всі необхідні ресурси, запит суспільства, високий національний підйом.

Під час цього короткого періоду Заходу потрібно було «продавати» саме готовність громадян України битися за свою землю. При цьому, самим сурмити про агресію на кожному форумі і конференції по всьому світу, роблячи акцент на недостатній підтримці з боку США. Таким чином, тиснучи на Білий Дім через питання надання Україні широкої фінансової допомоги аж до поставок озброєння. Паралельно підігравати опонентам Обами, які виступали за більш радикальний сценарій, всіляко критикуючи уряд США. На жаль, цей важливий момент влада упустила.

Разом з тим, штучне затягування війни не тільки ускладнює плани Заходу, але також дозволило Кремлю почати власну «довгу гру», в результаті якої з’явився «Мінськ-1», а потім і «Мінськ-2». Документи, які деякі американські експерти вже назвали договором про «розподіл країни».

У результаті Україна стала аутсайдером. Нездатність влади впоратися, перш за все, з внутрішніми проблемами, повальною корупцією і нерішучістю до реформ призвели до того, що Захід цілком резонно почав дивитися на РФ як на більш «потрібного» переговірника.

Чи йшло «українське питання» в пакеті з «угодою сторіччя» відповісти складно, але вже зараз проглядається чітка тенденція, коли з потенційного сильного суб’єкта переговорів Україна переходить в категорію другорядних об’єктів. Така «real politic» в сучасному світі жорсткої конкуренції і з цим нічого не поробиш.

Сьогодні можна зробити два головні висновки:

Перший. Очевидно, що в Білому Домі тягнуть час і Обама хоче зробити все можливе, щоб дотягнути свій термін у статусі «миротворця». Від цього мізерна військова допомога США не тільки Україні, але і уряду Іраку, який також зіткнувся з масштабними й серйозними викликами у вигляді ІДІЛу. Нерішучість по Сирії та Ємену. Очевидно, що проблема Ісламської держави і в инших «гарячих» регіонах повністю ляже на плечі вже наступного Президента США. На цю тему сьогодні вже спекулюють багато кандидатів.

Другий. У розумінні Путіна сьогодні Росія воює не з Україною, а проти НАТО за контроль над Україною. У розумінні Заходу, Штати зараз воюють не з Росією, а проти Китаю за контроль над Росією, і ослаблення свого головного опонента в особі Піднебесної.

Все це цілком логічно вписується в довгострокову стратегію «Анаконда», яка поступово душить РФ, поки та зосереджена на сьогоднішніх проблемах біля своїх кордонів.

Навіть, якщо Кремль і отримує контроль над кількома регіонами Донбасу, загальної картини на «світовій дошці» це не змінить і ще більше заманить Путіна в готовий «капкан». Сьогодні головним завданням Білого Дому є «приспати» Кремль. Инше питання: що в такій ситуації буде з Україною?

У цій ситуації Україні варто лише відігравати свій сценарій, який, чим далі – тим більше, від власних національних інтересів дрейфує в бік Заходу (що не є гіршим варіантом). Крім того новопризначеному Послу України в США Валерію Чалому слід налагоджувати комунікації з наступною Адміністрацією Білого Дому, роблячи поправки на кандидатів у Президенти США, які ведуть більш жорстку риторику стосовно РФ.

З иншого боку, стійкість ВСУ, добровольчих батальйонів і самопожертва тилу зможуть поламати плани Кремля і одночасно перемішати фігури на «глобальній дошці». Тим самим закінчити «Анаконду» набагато швидше.