Анна Жайяр-Шезановська (Anna Jaillard Chesanovska), журналістка

Мінські угоди – доказ безсилля Європи

Незважаючи на (хай і помірний) оптимізм Жана-Марка Еро після зустрічі «нормандської четвірки» в Парижі 3 березня, напруженість на сході України зростає. Від встановленого понад рік тому перемир’я залишилася лише назва: його порушення підтримуваними Росією заколотниками є щоденним і несе безліч смертей. Українська армія регулярно повідомляє про артилерійські обстріли та просування заколотників по лінії фронту.

Після встановлення перемир’я, яке український уряд поки вважає єдиним виходом з кризи, у армії виявилися зв’язані руки через офіційну заборону відповідати на ворожий обстріл. Серед військових наростає невдоволення, особливо на тлі поставок тонн боєприпасів і зброї з Росії на схід України.

В таких умовах західна дипломатія сама загнала себе в глухий кут. Відмова офіційно визнати присутність російської армії на українській території і признати фінансування Кремлем сепаратистів робить будь-які переговори поверхневими і безплідними. Насправді запорукою закінчення війни є лише виведення російських збройних сил з території Донбасу та припинення підтримки заколотників Москвою. Захід же воліє ігнорувати цей факт, наполягаючи на проведенні місцевих виборів на охопленій конфліктом території. По суті ж, коли Франція і Німеччина тиснуть на Київ для організації виборів в регіонах, які виведені з рівноваги присутністю російської армії і втручанням Москви, вони змушують Україну відмовитися від Донбасу.

Присвоєння особливого статусу так званим «народним республікам», чого домагаються повстанці з Донецька і Луганська, говорило б про цілковите нерозуміння української історії та культури. Подібна помилка може дорого коштувати Заходу, який, говорячи про культурні, лінгвістичні та історичні відмінності Донбасу і решти України, береться за вирішення надуманої проблеми і може тим самим лише затягнути конфлікт. Розмови про місцеві вибори в цих регіонах означають не тільки прагнення віддати їх Росії, але і незнання того факту, що в момент розпаду СССР 83% місцевого населення підтримали Акт проголошення незалежності України.

Як же бути зі справжніми інтересами жителів Донбасу, у яких ніколи не виникало сепаратистських почуттів і бажання, щоб Москва, якій не припала до душі перспектива зближення України з Європою, втрутилась?

Що це, справжнє незнання суті конфлікту чи небажання боротися з російським ведмедем, з яким зазвичай так зручно вести справи? Обидві теорії заслуговують право на життя, тому що в економіці і геополітиці Захід рішуче налаштований на діалог з Росією, яку вважає найважливішим партнером на міжнародній арені, хоча інтереси Кремля діаметрально протилежні інтересам міжнародного співтовариства. Сирійська криза і боротьба з ісламським тероризмом є тому прекрасним підтвердженням.

Небажання по-справжньому піти проти путінської Росії робить західну дипломатію абсолютно безсилою в українському питанні – вона два роки тупцює на місці. Війна в Україні турбує Захід, тому що він, незважаючи ні на що, не може повністю закрити очі на конфлікт біля кордонів Європи. Мінські угоди є лише видимістю і не пропонують жодного ефективного рішення, вони лише плодять все нові зустрічі «нормандської четвірки», які не дають реальних результатів.

Дудочка кремлівського щуролова. Захід не готовий вести війну з Росією

Олексій Кафтан

Припинення вогню, виведення зброї, відновлення прикордонного контролю – Москва так і не виконала жодного з цих положень. Це не кажучи вже про обмін полоненими, які досі гниють в російських тюрмах, як льотчиця Надія Савченко, яку викрали і відправили в Росію заколотники. Збори на підтримку Надії, яка зараз перебуває на межі життя і смерті через голодування, проходять у всіх європейських столицях.

Як би там не було, міжнародне співтовариство глухе до бід українського народу і підштовхує країну до силового врегулювання конфлікту, що набирає обертів: в України, яка може розраховувати лише на себе, не залишається іншого вибору.