www.ji-magazine.lviv.ua

Андрєй Піонтковскiй

NB! За цей текст хочуть посадити автора Андрєя Піонтковського!

Змушений почасти повторити свою минулорічну статтю «Проект «Кадиров», адже вона стає все більш актуальною і загрозливою.

Почну, як і тоді, з пророчих слів мого політичного вчителя Дмітрія Єфімовича Фурмана, сказаних ним у чудовій праці «Найважчий народ для Росії», що була опублікована напередодні другої чеченської війни, розв’язаної в рамках операції «Спадкоємець».

«Депортація чеченців в 1944 році для чеченської свідомості означає приблизно те ж саме, що для євреїв – гітлерівський геноцид чи для вірмен – різанина 1915 року. Це – страшна травма, спогад про це і жах перед можливістю повторення цього переслідує кожного чеченця. І події війни оживили цей жах...

І якби навіть уявити, що ми якимось дивом, зібравшись з силами, змогли б Чечню підпорядкувати і ввести її в Федерацію, це тільки б уподібнило Росію до людини, в тілі якої захована бомба з годинниковим механізмом, що колись обов’язково вибухне».

Ми, справді, якимось дивом ввели Чечню в Федерацію, але сьогодні, коли цокання цього годинникового механізму всередині російського тіла знову чує кожен, ми просто зобов’язані розібратися в долі наших відносин з найважчим народом для Росії.

Почнемо з дива, завдяки якому ми все-таки втягли Чечню в РФ після другої чеченської війни. Творець цього дива – Путін В. В., а назва йому – проект «Кадиров».

За що ми двічі воювали в Чечні? За територіальну цілісність Росії. За Чечню в складі Росії. Але територіальна цілісність – це не випалена земля без людей. Ми воювали, щоб довести чеченцям, що вони є громадянами Росії. Але при цьому ми знищували їхні міста і села авіацією та системами залпового вогню («А в чистому полі система «Град», за нами Путін і Сталінград»), викрадали мирних жителів, трупи яких потім знаходили зі слідами тортур.

Ми постійно доводили чеченцям якраз протилежне тому, що проголошували: ми доводили їм всією своєю поведінкою, що вони для нас не є громадянами Росії, що ми давно вже не вважаємо їх громадянами Росії, а їхні міста і села російськими. І переконливо довели це не тільки чеченцям, але і всім кавказцям. Ті добре вивчили отримані наочні уроки.

Пану Путіну дуже часто згадували і згадують той пафосний сортирний заклик, який сформував установку на другу чеченську війну і визначив її сумний для Росії результат. Треба віддати Путіну належне: опинившись через кілька років кривавої війни, розпочатої заради його приходу до влади, перед вибором між дуже поганим і жахливим, президент вибрав дуже погане.

Визнавши свою поразку, він віддав всю владу в Чечні Кадирову з його армією і виплачує йому контрибуцію бюджетними трансфертами. У відповідь Кадиров формально декларує не стільки лояльність до Кремля, скільки свою особисту унію з Путіним. Жахливим було б продовження війни на знищення чеченського етносу – по шамановськи, по будановськи.

Розв’язавши і програвши війну на Кавказі, Кремль платить, в обмін на показну покірність, дань-контрибуцію не тільки Кадирову, а й кримінальним елітам инших республік. За неї купують палаци і золоті пістолети для місцевих вождів. Декласовані безробітні молоді горяни вступають до лав воїнів Аллаха або мігрують з Кавказу в російські міста. А в депресивних бірюльовських кварталах вже виросло покоління дітей тих, хто абсолютно і назавжди програв за двадцятиріччя «ринкових» економічних реформ. Ментально між російською молоддю та кавказькою, яка з дитинства виросла в умовах жорстокої війни, спочатку чеченської, а потім загальнокавказької, – величезна прірва.

Молоді москвичі проходять по місту маршами з криками «Досить годувати Кавказ!», А молоді горяни поводяться на вулицях російських міст демонстративно зухвало і агресивно. У них виробилася психологія переможців. У їхньому уявленні Москва програла кавказьку війну, тому вони поводяться в переможеній столиці відповідно. В умах і серцях Кавказ і Росія стрімко віддаляються одне від одного. При цьому ні Кремль, ні північнокавказькі «еліти» не готові до формального відокремлення.

Кремль досі живе фантомними імперськими ілюзіями про великі «зони привілейованих інтересів» далеко за межами Росії – то про якусь Евразійську орду, довічним ханом якої мріє стати Путін, то про безперервне розростання за рахунок сусідів «русского міра», то про сирійські «православні святині». Місцеві ж царьки, починаючи з Кадирова, не хочуть відмовлятися від данини, яку їм виплачує Москва.

Постімперський похід за «Чечню в складі Росії» жорстокою насмішкою долі обертається кошмаром «Росії в складі Чечні». Принизлива для Росії ситуація лицемірного самообману не може тривати вічно. Але виходів з неї в рамках правлячої діархії Путін – Кадиров не існує. Простий вихід завжди бачили силовики, які з самого початку вкрай скептично ставилися до путінського проекту «Кадиров», що в їхньому розумінні знову вирвав «перемогу» з їхніх рук. Вони так і не змогли змиритися з втратою Чечні як зони власної годівниці і, що для них було ще важливіше, зони своєї п’янкої влади над життям і смертю. Проект «Кадиров» позбавив їх цих двох базових задоволень, і вони за це Кадирова щиро ненавидять.

Вражає нерозуміння нашою широкою «ліберальною» громадськістю суті окресленого після вбивства Нємцова конфлікту між російськими силовиками і Кадировим. Почитаєш регулярні ФСБшні зливи і можна подумати, що це попіл убієнного Нємцова стукає в серця панів Бортнікова і Патрушева. Кипить їхній обурений розум, і в принциповий бій за дотримання норм капіталістичної законності готовий вести. Вбивство Нємцова для них – не причина, а привід для рішучого з’ясування стосунків з Кадировим. Причому привід, дуже ймовірно, ними ж майстерно сконструйований.

По-перше, вбивство на Красній площі неможливо було здійснити без сприяння вищих керівників російських спецслужб. По-друге, ймовірний виконавець – заступник командира елітного загону «Північ» Заур Дадаєв ніколи б не пішов на це без наказу Кадирова, а Кадиров міг віддати такий наказ або на пряме прохання Путіна, або отримавши інформацію про схоже бажання вождя від когось з вищих керівників держави. Партія кровяки задумала, здійснила і експлуатує вбивство Нємцова не як самоціль, а як детонатор для реалізації своїх далекосяжних політичних устремлінь. Кадирівцям, мабуть, дали зрозуміти, що замовлення на ліквідацію виходить від самого татка. Це здалося настільки достовірним, що вони ні на секунду не засумнівалися. Виконавці були абсолютно впевнені у своїй безкарності.

Основний напрямок скоординованої атаки силовиків – максимальна дискредитація в публічному полі Кадирова, а через нього і його патрона Путіна, якщо той відмовиться його злити. Але Путіну дуже важко було здати Кадирова. Закриття під тиском силовиків проекту «Кадиров» стало б офіційним визнанням поразки Росії у другій чеченській війні і оголошенням третьої. Це повернення в 1999 рік у набагато гіршу, ніж була вихідна, позицію. І крім того, повна політична делегітимізація Путіна – «рятівника вітчизни в 1999-му». Путін поки і не здав Кадирова, змусивши слідство обмежитися якимось водієм, якого назвали головним замовником. Але, силовики, як мені здається, не відмовилися від своїх планів остаточно.

А що означав проект «Кадиров» для самої Чечні і до чого приведе там його закриття силовиками? При всевладді федералів вони могли схопити, викрасти, знущатись, катувати, вбити будь-якого чеченця, незалежно від його поглядів або вчинків. У сьогоднішній Чечні така ж доля може спіткати будь-якого чеченця, який виступає проти Кадирова. Це величезний прогрес у забезпеченні безпеки людини. Фундаментальна різниця між статусом єврея в гітлерівській Німеччині і німця в тій же країні. Саме ця радикальна зміна і створила базу для підтримки Кадирова. Звичайно, за роки його правління у нього з’явилися і вороги, і кровники. Але будь-яка спроба силовиків повернутися до колишньої сваволі об’єднає чеченське суспільство в шаленому спротиві.

Переконливим і дуже своєчасним індикатором вектора тих змін, про які марять силовики, було вбивство в Грозному чеченця Джамбулата Дадаєва співробітниками МВС, які приїхали зі Ставрополя. Навіть з безпорадно брехливої заяви МВС, зробленої після вбивства, чітко випливає, що бійці приїхали не затримувати підозрюваного, а ліквідувати жертву. Це рутинна щоденна практика, до якої силовики роками вдавалися в Чечні і якою регулярно користуються в Дагестані та инших північнокавказьких республіках. Ці ліквідації настільки повсякденні, що їх навіть часто демонструють у новинних сюжетах федеральних каналів, мабуть, з метою патріотичного виховання молоді. Але Кадиров ці сафарі федералів у Чечні припинив. Він залишив цей привілей тільки для самого себе. Знову перетворюватися з німців на євреїв гітлерівського рейху чеченці не хочуть. Вони будуть такій перспективі активно опиратися. З Кадировим чи без нього.

Ось кілька заяв самих відомих чеченців, від Кадирова до Закаєва, які прозвучали після ліквідації в Грозному.

«Часи 2000-х років пройшли. Комусь захотілося «зробити результат» – забрали чеченця і вбили. Такого не буде. Досить. Нас принижували, ображали. Ми не для того приймали Конституцію, щоб нас убивали».

«У пам’яті людей ще досі свіжі безсудні страти, незаконні затримання та арешти, тортури та инші масові порушення прав людини, які здійснювали невідомі люди в масках на автомобілях і БТР без розпізнавальних знаків стосовно місцевих жителів. У нас п’ять тисяч людей пропали безвісті. Сотні тисяч вбито».

«Сьогодні населення Чечні, звичайно, буде підтримувати Рамзана Кадирова. Чеченці до нього лояльні саме тому, що він їх захищає. Люди пов’язують припинення зачисток і беззаконня, що відбувається в Чечні, з ім’ям Кадирова».

Зачистки і масові вбивства відбувалися в Чечні від імені російської влади століттями. Всі ми пам’ятаємо свідчення російського офіцера, учасника цієї нескінченної кавказької війни: «Старі хазяї зібралися на площі і, сидячи навпочіпки, обговорювали своє становище. Про ненависть до росіян ніхто не згадував. Почуття, яке сповнювало всіх чеченців від малого до великого, було сильніше за ненависть. Це була не ненависть, а невизнання цих російських собак людьми і така відраза, огида й подив перед безглуздою жорстокістю цих істот, що бажання винищити їх, як бажання винищити пацюків, отруйних павуків і вовків, було таким же природним почуттям, як почуття самозбереження».

Я читав «Хаджі-Мурата» в дитинстві, але тільки відносно недавно зрозумів сенс цих страшних, нестерпних для російської свідомості слів – після вбивства Анни Політковської, його розслідування і суду над безпосередніми виконавцями. Анна, яка писала правду про злочини російської влади в Чечні, була святою. В небесному Єрусалимі її місце в Алеї Праведників. Її рядки були наповнені нестерпним людським болем, стражданням розривання тіл і душ жертв. Їм, померлим в пеклі, Анна повертала співчуття і гідність після смерті. Замовили і організували її вбивство російські владні мерзотники. Вбивцям надавали логістичну підтримку дві оперативні групи МВС і ФСБ. Але вбили її чеченці.

І ні її вбивство, ні оприлюднення імен її вбивць не вразило чеченське суспільство. Воно залишилося абсолютно байдужим до долі Анни. Воно було стурбоване тим, як сховати від суду Рустама Махмудова, що стріляв в Анну. Це здавалося мені абсолютно незбагненним, поки я не зрозумів, нарешті, просту річ. Путін від  Політковської і всіх нас для багатьох чеченців, в принципі, нічим не відрізняється.

І той, і инша, і ми всі, за фактом свого народження належать у їх сприйнятті до категорії тих самих істот, до яких вони відчувають почуття, що сильніші за ненависть. Путін для них просто корисний гяур – сьогоднішній начальник цих істот, з яким доводиться вести важливі переговори і укладати угоди. Принести йому на день народження голову ненависної журналістки в подарунок може виявитися корисним для чеченського етносу тактичним ходом. Та ж історія і з Нємцовим. Під копірку. А Нємцов зібрав мільйон підписів у себе в Нижньому, привіз їх в Кремль і зробив багато, щоб зупинити першу чеченську війну.

Але після всього того, що накрутили в Чечні в XIX, XX і XXI століттях Романови і Ермолови, Сталіни і Єльцини, Путіни і Шаманови, це почуття стало для чеченців настільки всепоглинаючим, що вони просто не обтяжують себе спробами розібратися у відтінках росіян. Два етноси з таким стійко сформованим ставленням один до одного не можуть жити в одній державі. Проект «Кадиров» з його цокаючою бомбою відклав рішення проблеми на десятиліття, але цей час минув.

Останні божевільні медійні виступи кадировців різко налаштовують проти них більшість російського суспільства, незважаючи на те, що погрози стосуються тільки лібералів. Це грає на руку силовикам, які знову можуть зажадати від Путіна прибрати Кадирова, спираючись тепер уже на широку громадську підтримку.

Масло у вогонь підлила історія з красноярським депутатом, якого чеченська діаспора змусила принизливо вибачатися перед Кадировим. В результаті Путін виявляється чи не єдиною людиною, яка захищає не дуже, м’яко кажучи, любимого російським народом чеченського керівника.

Кадиров робить велику помилку, перебільшуючи можливості Путіна стосовно контролю ситуації, оскільки патрон виявився у вкрай важкому становищі на тлі ізоляції вже не тільки зовнішньої, але внутрішньої (адже вона почала формуватися), та ще й на тлі масштабної економічної кризи. Своїми дикими заявами і погрозами Кадиров не тільки не допомагає босові, але і підсилює його ізоляцію, протиставляючи Путіна не тільки силовикам і сіслібам, але і всьому російському суспільству.

Один з лідерів несистемної опозиції Навальний, як відомо, вже звинуватив Кадирова в намірі формалізувати відділення Чечні від Росії і створити ісламську державу:

«Ну, нарешті, повторю те, що говорив багато разів: стратегічне завдання Кадирова – відокремитися від Росії і створити свою авторитарну державу під прикриттям ісламських гасел. Просто він чекає моменту, коли гроші в бюджеті повністю скінчаться».

Золоті слова для вух наших силовиків, які давно мріють про закриття проекту «Кадиров». Ось вона, та широка громадська підтримка, на яку їм можна буде опертися для розв’язання 3-ої чеченської. Запобігти зраді Кадирова і його втечі разом з республікою з Російської федерації, про що багато разів, Владімір Владімірович, попереджали не тільки ми, а й патріотично мислячі опозиційні лідери.

І в той же день Навальний чогось розміщує в своєму блозі розгорнутий кондуїтик «Як чеченці воювали за Гітлера», що підштовхує читача до виправдання геноциду 44-го року.

Важко не звернути увагу, що Навальний свідомо готує своїх численних прихильників і шанувальників до підтримки планів силовиків стосовно чергового «відновлення конституційного порядку». І робить це, звичайно, не за чиїмось замовленням, а в силу своїх принципових переконань.

Політик, який збирається очолити країну, не розуміє, що подібний сценарій стане катастрофою не тільки для Чечні, але перш за все, для Росії.

Не про повернення кадировського тоталітарного офшору в наше вітчизняне путінське «правове» поле через ще кривавішу третю чеченську війну, треба сьогодні думати. А про звільнення нас від імперської мани, що змушує третє століття поспіль розривати снарядами і бомбами клаптик землі, населений так і не підкореним, найважчим для нас народом.

http://onpress.info/za-etot-tekst-hotyat-posadit-piontkovskogo-rasprostranyajte-pust-vse-ego-prochitayut-69113