Олексій Полегкий

Очікування на героїв

Про що говорить історія повернення Надії Савченко з точки зору соціально-політичних процесів в Україні?

Мушу відразу зазначити, що мова тут не йтиме про саму по собі Надію Савченко. В будь-якому разі її історія та достойна поведінка – виклакають повагу. Маю надію, що «дружні» обійми українських політиків – не задушать її на смерть. Психологічну, чи політичну.

Але те, яким чином «феномен Савченко» проявляється та використовується в публічному просторі – може дещо нам сказати про стан цього простору, та й самого українського суспільства.

Навіть якщо відкинути ті мегатонни піару та спроб отримати політичні дивіденти деякими політиками – реакція українського публічного простору все таки відображає певну «температуру по палаті».

Якщо коротко – висновки не надто втішні. Можна констатувати типові прояви пост-травматичних реакцій українського суспільства. Це спроби інвестувати свої надії в чергову фігуру Героя.

Про що свідчить така потреба в фігурі Героя?

Такий запит на героїв - це прояв одночасно кризи, надії, недовіри до влади, але й бажання перекласти відповідальність за результати своїх дій на когось іншого.

Говори, Надю, говори

Юрій Винничук

Перш за все, це прояв певної патерналістської свідомості і бажання делегувати відповідальність за ситуацію комусь іншому. За своїми механізмами, це дуже схоже на очікування того ж чергового доброго царя який вирішить всі наші проблеми. Це свідчить про те, що в масі своїй, українське суспільство не надто змінилося навіть після всіх потрясінь останніх двох років. Хоча за даними соціологів - за останні два роки дещо й зросла готовність громадян України до захисту своїх прав, здатність об’єднуватися та готовність громадян до активної участі в політиці.

Також це сподівання на те, що всі проблеми можна вирішити якимсь «чарівним» способом, а не щоденними поступальними зусиллями. Хоча головне завдання України в тому, щоб побудувати сталі демократичні інститути безпосередньої участі громадян в управлінні своїм життям на кожному рівні. Саме персональна відповідальність за свої дії, зміни на рівні впорядкуваня спочатку може лише свого під'їзду – створюють передумови того, що суспільні перетворення стають невідворотними.

В такому пошуку Героя - втілені нездійсненні сподівання багатьох українців на радикальну зміну системи і сплетені форма колективності в її найкращих проявах та індивідуальність «незламної Надії». Окремої уваги заслуговує те, що для українського колективного несвідомого таким Героєм стала жінка, що свідчить про цікаві відмінності українського суспільства.

Одночасно, фігура політичного героя є стрижневим елементом процесу становлення політичної нації. Через фігуру політичного героя цей процес тільки і може бути пред'явлений суспільству.

З іншого боку, запит на героя – це діагноз політичної системи. В даному випадку – це «двійка» українському політичному класу, який не здатен відповісти на ключові виклики та запити суспільства.

Феномен Деві Марії Христос

Тарас Возняк

Це прояв абсолютно чіткого прояву недовіри українців до нинішнього правлячого класу. Я користуюсь терміном саме правлячий клас, бо елітою називати українських можновладців - «залипає клавіша».

Якщо суспільство не бачить механізмів можливості змін без героїв, це означає, що в нього не працюють жодні інші інструменти. Героїзм – це розплата за нефункціональність, нездатність мислити і діяти проективно та ефективно. Також, через уявлення про ідеалізованого Героя суспільство намагається повернути моральний вимір в політику.

Ну і на останок. Спроби зробити з усього мильне шоу – це знову ж таки, прояв того, що українські політики вірять тільки в декоративність публічного простору. Фактично, якщо політик не здатен чесно ставити актуальні для розвитку країни питання і пропонувати можливі шляхи подальшого розвитку – він намагається створювати імітацію політики популярними шоу. І це знову показує, що українські політики – не хочуть і не можуть діяти в інший спосіб. Але імітація – можлива тільки дуже обмежений час і зазвичай закінчується катастрофою.

Якщо нинішні представники нової-старої влади заспокоїлися тим, що все потроху повертається на свої місця, то варто їм ще раз натякнути – ця оманлива тиша – дуже вибухонебезпечна. За даними Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва та Центру Разумкова, більшість населення (61%) визначає політичну ситуацію в Україні як напружену, 30% – як критичну. У травні 2016 року 36% населення вважає, що у їхньому місті (селі) найближчим часом можливі масові виступи протесту (у липні 2015 року, очікування протестних акцій було нижчим – 26,5%).

Навіть, якщо соціологічні дослідження фіксують наявність готовності до активних дій на відносно сталому рівні (24% населення готові взяти в них участь у протестах та само як і рік тому) – ця ситуація може змінитися миттєво. Вистачить якогось чергового скандалу (може якоїсь іншої Врадіївки) – і з «іскри пламя» вже не загориться – а вибухне. Досвід війни - вже не дасть можливості чергового мирного стояння на Майдані. Проблема тільки в тому, що після такого вибуху – невідомо що залишиться від самої України.

18 06 2016