www.ji-magazine.lviv.ua

Алєксандр Ситін

Всім зрозуміло, що на постсовєтському просторі сформувалась сукупність беззмінних диктаторських так чи инакше антидемократичних антинародних режимів, що спираються на корумповану чиновницьку і силову верхівку та вважають свою владу невід’ємною прерогативою, а підвладні їм країни – власністю і комерційним корпоративним проектом, головне призначення якого – приносити ренту.

Росія, спираючись на своє ексклюзивне володіння ядерною зброєю в регіоні, незмінно претендує на роль гаранта стабільності цього простору, легітимності й незмінності цих режимів. Стійкість системи порушила Україна, яка повернула на Захід і через народні виступи, а потім і збройний опір російській агресії, перевернула цю систему незмінності і постсовєтської «стабільності» диктаторської еліти. Конструкція, яку підтримував Кремль, хруснула і почала тріщати. Два «важковаговики» постсовєтського простору – О. Лукашенко і Н. Назарбаєв відмовили В. Путіну в однозначній підтримці його агресії проти України і сирійської авантюри, продемонструвавши готовність до інтеграційної диверсифікації. Москві стало зрозуміло, що самим фактом володіння ядерною зброєю зберегти контроль над постсовєтським простором їй не вдасться. Політична ситуація і саме життя в Росії настільки непривабливі, а економічне падіння настільки неминуче і очевидне, що можливість представити якийсь позитивний проект під своїм керівництвом і навіть зі своєю участю впала фактично до нуля.

Мало того, В. Путін і його оточення не можуть не розуміти, що зміна «незмінюваних» диктаторських режимів, пов’язаних совєтськими ще комуністичними традиціями неминуча через природні причини. Так, Росії вдалося привести до влади у Грузії свого ставленика, здійснити операцію «наступник» в Азербайджані, в останній момент, налякавши військовою загрозою з боку того ж Азербайджану і почасти Туреччини, втягнути Вірменію в евразійський інтеграційний проект, але і в Тбілісі, і в Баку, і в Єревані ситуація не така вже й однозначна, як би хотілось Москві. Знадобилася загальна зовнішня небезпека, і тут дуже вчасно підвернулась війна населення Сирії проти свого диктатора, відбулися терористичні акти в Парижі, з’явилася можливість приміряти на себе імперську тогу борця зі світовим тероризмом. Але втрутившись у сирійську громадянську війну, знову підтримавши незмінюваний диктаторський корумпований і по суті окупаційний для своєї ж країни режим Б. Асада, нехай трохи менш постсовєтський, ніж колишні республіки СССР, але напханий совєтською зброєю й навченими в СССР і РФ фахівцями, Москва знову наступила на афганські граблі. Як дестабілізація в Афганістані, так і спроба стабілізації в Сирії вивільняє і активізує такі сили, керувати і домовлятися з якими просто неможливо.

І ось тепер перед Кремлем чітко замаячила перспектива отримання удару в «м’яке підчерев’я». В Афганістані після відходу звідти США посилюються позиції руху Талібан, а операція в Сирії, проведена за старими законами фронтової війни, зовсім не враховує колосального ідеологічно-мотиваційного чинника, який присутній у ІДІЛ. Як би не ставилися до радикального ісламу, абсолютно очевидно, що він несе в собі, крім релігійної, величезну соціальну складову. Автору цих рядків, який багато займався европейською історією раннього Нового часу, згадуються релігійно-реформаційні конфлікти XVI-XVII ст., що охопили понад півтора століття. Історичні паралелі завжди кульгають, але мати певне уявлення про природу і соціальні складові таких конфліктів не завадить. Так от, головний висновок з цієї історичної паралелі полягає ось в чому: марно і вкрай небезпечно боротися зі соціально-ідеологічним релігійним рухом силою зброї і килимовими бомбардуваннями з надією фізично знищити всіх носіїв неугодної ідеології або руху. Це завжди веде до загострення і розширення конфлікту, а в результаті до поразки ініціаторів цих бомбардувань і неминучого падіння диктаторських режимів.

Тепер повернімося на грішну землю кремлівської Realpolitik. Якщо не виходить зв’язати постсовєтські режими «внутрішнім» страхом перед Москвою – поразка в боротьбі з Україною, крах авантюри «Новоросія», нездатність серйозно відповісти Туреччині, яка збила російський військовий літак, досить чітко показали, що насправді Росія «нічого не може» – отже, треба скувати цю єдність зовнішнім страхом перед загрозою радикального ісламу в особі Талібану і ІДІЛ.

«Закон самопідриву: дії влади починають розхитувати систему»

Лілія Шевцова

Перед лицем цих загроз Кремль пробує згуртувати «споріднені» режими Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану для щільнішої військової та інформаційної співпраці, закликаючи їх до кооперації в рамках створеного Росією, Іраном, Іраком і Сирією інформаційного центру в Багдаді. Сполучення також має йти по лінії підвищення ефективності Антитерористичного центру СНД. Найактивніше відгукнулися на російські ініціативи глави Узбекистану і Таджикистану – І. Карімов і І. Рахмон. Вони, мабуть, найкраще розуміють стан пригніченого злиденного народу, дуже схильного до сприйняття ідей радикального ісламу, при відсутності політичного і громадського життя.

Відповідно, найменше в фарватері путінської політики готові перебувати лідери Білорусі та Казахстану, які зараз активно займаються диверсифікацією своєї як економічної, так і міжнародної політики. Можна погодитися з А. Гольцем у тому, що О. Лукашенко прекрасно розуміє, що своєю антизахідною, антинатівською політикою Кремль може втягнути його в дуже небезпечну гру. Мабуть, лідер Білорусі абсолютно не схильний заради інтеграції з деградуючою економікою РФ перетворювати свою територію на плацдарм для її військових авантюр, спрямованих на шантаж східноевропейських країн-членів НАТО у відповідь на посилення контингентів Альянсу в Балтії. Непоступливість Білорусі в питанні про розміщення авіаційної бази в Барановичах підтверджує загальну тезу про слабкість Кремля. Зайвим підтвердженням цієї слабкості стала абсолютно безсила злість і порожні погрози Москви Туреччині, адже ще зовсім недавно прокремлівські експерти-«сходознавці» (М. Шевченко в інтерв’ю «Ехо Москви») говорили про непорушність російсько-турецького союзу, готовність Анкари підтримувати ініціативи Москви в обхід НАТО і про те, що спільні зусилля двох країн дозволять швидко і ефективно впоратися з терористичною загрозою. Спробую висловити припущення, що російсько-іранський союз, на який так зараз сподіваються російські дипломати та експерти вартує не більше, ніж союз російсько-турецький.

Тепер уявімо собі, що в результаті дій Талібану або поразки Б. Асада і росіян в Сирії радикальний ісламізм проникне на території колишніх совєтських середньоазіатських республік, і на зміну арабській весні прийде центральноазіатська. Думаю, очевидно, що вони не встоять перед цим напором, а готовність і здатність Казахстану виступити тут в ролі щита Росії виглядає сумнівно, до того ж безпосередньо пов’язана з життям і здоров’ям його глави. Сирійська авантюра, яка зачепила каспійський регіон, не може не хвилювати Астану, Баку та Ашхабад. Ймовірно, що і в Тегерані при всій його готовності підтримувати Б.Асада, не можуть не бачити і не прораховувати всіх ризиків цієї гри. І якщо нинішні режими, за винятком можливо туркменського, багато що пов’язує з Москвою, то у їхніх наступників таких зв’язків вже не буде. В. Путін мусить поспішати, але як казала ще Катерина II, «швидко тільки кошенята народжуються!»

Отже, підводячи підсумки не тільки статті, але й зовнішньополітичного року: Росія в конфлікті з Україною, приречена на поразку сама по собі,  тим більше в умовах конфлікту з Туреччиною, сирійською авантюрою, з початком інформаційної підготовки до конфлікту з Саудівською Аравією і Катаром, при посиленні позицій НАТО біля західних російських кордонів, нестійкій «багатовекторній» політиці Білорусі, Казахстану та Азербайджану, за якою важко не побачити тенденцію до дезінтеграції постсовєтського простору і ослаблення, а то й повну втрату позицій статусу регіонального лідера Москвою. Про економічну складову взагалі можна не говорити. Нарешті, у більш віддаленій перспективі – крах диктаторських режимів в постсовєтських державах в непередбачуваних поки формах і з непередбачуваними наслідками.

Хороший багатоходовичок вийшов! Яким же буде ваш наступний хід, кремлівські панове!?

http://hvylya.net/analytics/geopolitics/yuzhnyiy-front-rossii-i-nachalo-kraha-postsovetskogo-prostranstva.html