www.ji-magazine.lviv.ua

Василь Богдан, ветеран зовнішньої розвідки, генерал-лейтенант

У повітрі відлуння жалобного українського гімну «Пливе кача». А на почесній алеї із портретів героїв «Небесної сотні» променіє докірливий погляд, що вимагає справедливого покарання винних та беззастережного виконання владою і суспільством доленосних гасел Революції гідності.

Таке враження охоплює під час перебування біля тимчасового меморіалу у річницю трагічних подій. У день, коли на Мюнхенській безпековій конференції західні лідери вчергове висловили обурення діями Кремля, підтримку і солідарність з Україною, але чогось рішуче знакового, окрім подальшого використання збанкрутілого мінського майданчика, що змусило б зупинити російського агресора, не запропонували. Така позиція Заходу очевидно спонукала Путіна до ескалації бойових дій на сході України та підписання 18 лютого 2017 року указу, яким у Російській Федерації визнаються чинними паспорти і посвідчення особи терористичних ДНР та ЛНР. Інакше як знущанням і відвертим черговим викликом міжнародній спільноті такі акції Кремля оцінити неможливо. Постільки цим самим Москва чітко засвідчила, що Росія фактично окупувала частину Донецької і Луганської областей та не має наміру конструктивно співпрацювати  у Нормандському форматі. Нічого іншого від країни, що є джерелом і донором міжнародного тероризму, очікувати не доводиться.

Політики та експертне середовище по-різному пояснюють зволікання Заходу щодо більш ефективних дій по стримуванню путінського режиму. Вказується на не сформованість позиції новообраного президента США Д.Трампа та його адміністрації, на особливості президентських і парламентських виборів у Франції та Німеччині, на проблеми боєготовності військ НАТО і США, на загрозливі міграційні процеси у Європі та фактор розповсюдження на Заході ліво- і право-радикального популізму. Безумовно, зазначене відіграє свою роль. Проте, як вбачається, існує ключова причина такої поведінки. Вона полягає в тому, що в сучасних умовах західні демократії перебувають у стані деформації через національний егоїзм та кон’юнктурне ставлення до визнаних цінностей, які почасти ігноруються у прагматичних інтересах (Brexit у Великобританії, економічний протекціонізм у США, референдум у Нідерландах, особлива позиція із окремих питань політики ЄС Угорщини, Румунії, Польщі, Словенії, Греції, Італії, Іспанії тощо). Зайве говорити, що саме у такі шпарини західного світу і проникають із руйнівною метою місіонери «Русского мира».

Лише декларативні заяви про європейську і трансатлантичну єдність та консолідацію, путінську агресію в Україні і експансію Кремля у світі не зупинять. У контексті деокупації  і повної деколонізації України та збереження світового порядку назріла нагальна необхідність реформування ООН таким чином, щоб покласти край узурпації права вето п’ятьма постійними членами Ради безпеки, один із яких – Росія поставила світ на межу глобальної катастрофи. Вже очевидним є підписання угоди, відповідно до якої Україна отримає статус пріоритетного союзника США. Це надасть їй міжнародні юридично-зобов’язуючі гарантії безпеки. На часі проведення запропонованого Президентом України загальнонаціонального референдуму щодо членства України в НАТО. Україна та її партнери повинні також скористатися тією обставиною, що Кремль втягнувся у війну на два фронти (Україна, Сирія). Це виснажує її людські, фінансові і матеріальні ресурси. В такій ситуації потрібно не лише посилювати санкції проти Кремля, але й щільніше тиснути на агресора на фронті. Водночас, США як стратегічний партнер повинні надати Україні сучасну летальну зброю. Так як ще Н.Макіавеллі у трактаті «Володар» стверджував, що «всі озброєні пророки перемагали, а всі неозброєні гинули».

В ці пам’ятні дні все очевиднішим є усвідомлення того факту, що доля перемоги у війні із російським агресором перебуває перш за все у руках українських державних інституцій та громадянського суспільства. Адже ще Таціт у своїх Аналах стверджував, що «Немає нічого більш хиткого і мінливого, ніж зачарованість, що не опирається на силу власної могутності». Але на заваді цього в значній мірі є домінуюча в Україні олігархічно-кланова модель управління державою, яка покликала до життя партійно-фракційну отаманщину, що пересварила проєвропейські демократичні сили, породжує капітулянтські настрої, розбалансовує, демобілізує і деморалізує країну та створює небезпечні передумови до її розколу. Відсутність зваженого і системного підходу до впровадження реформ та почасти ігнорування їх соціальною складовою, породжують падіння рівня життя більшості населення, а також ріст напруги у суспільстві і протестні акції. Події 19 лютого 2017 року є яскравим тому свідченням. Такими обставинами намагаються скористатися як Кремль, так і фінансована Росією «п’ята колона» в Україні, що прагне реваншу.

Наочним прикладом можуть слугувати обставини із блокуванням комунікацій «переміщення товарів» між Україною і тимчасово окупованими територіями. Є різне ставлення до цієї акції в Україні і світі. Влада і країни «сімки» під приводом ризиків зупинки об’єктів критичної інфраструктури, можливої гуманітарної катастрофи і ескалації бойових дій в зоні АТО, закликають припинити блокаду. Частина українського суспільства в особі представників політикуму та добровольчого руху вважають її інструментом боротьби із контрабандою, незаконним збагаченням олігархів та державних високопосадовців, жорсткою тарифною політикою уряду, а також примушування російського агресора і терористів до виконання мінських домовленостей, особливо в частині звільнення заручників. Позиція обох сторін виглядає обґрунтованою, через що і консенсусу досягти поки що не вдається. Перш за все тому, що блокада викрила кричущі факти неефективної управлінської діяльності уряду, який так і не зміг реалізувати рішення минулорічного засідання РНБО щодо питань, які в більшості своїй порушили і протестувальники. В рішенні РНБО від 16 лютого 2017 року фактично лише звертається увага уряду на виконавську недисциплінованість. Жодна посадова особа не понесла покарання за провал у роботі із такими тяжкими наслідками. Тільки в останньому рішення РНБО уряд зобов’язано диверсифікувати джерела постачання вугілля антрацитової групи, створити його резерв та тимчасово припинити експорт такого енергоносія і переглянути перелік товарів для переміщення. І головне, що більше всього дратує людей, доручено переглянути об’єктивність і обґрунтованість тарифів на енергоносії, електроенергію, житлово-комунальні послуги та механізми державного регулювання у цій сфері. Закономірно виникає сумнів у тому, що у системі державних органів на постійній основі здійснюється моніторинг стану справ в Україні та аналізується, оцінюється і прогнозується подальший перебіг подій. Очевидно, що і контроль за виконанням ухвалених рішень здійснюється спонтанно і ситуативно. А можливо, як і стверджують блокувальники, хаос у зоні АТО та безконтрольність в Україні створено навмисно, щоб визначені олігархи спільно із високопосадовцями безкарно грабували країну. В такому разі виникають незручні запитання до правоохоронних органів, антикорупційних інституцій та судової системи. На порядок денний може бути винесено питання про відставку уряду та проведення дострокових парламентських виборів.

Інший приклад. Шокуючий ефект у суспільстві викликали відомі заяви олігарха Віктора Пінчука в газеті «Wall Street Journal», у яких говорилося про «болезненные компромиссы», на які повинен погодитися офіційний Київ у контексті російської агресії стосовно України. Ішлося про те, що «Україні варто визнати ситуацію на Донбасі такою, якою вона є, і провести місцеві вибори», а також стосовно того, що Україні «потрібно відмовитися від ЄС і НАТО». Щось це нагадує збанкрутілу позаблокову політику Кучми-Януковича. Чи не є такою ж капітулянтською і позиція представника України у трьохсторонній контактній групі на переговорах у Мінську Л.Кучми. Бо загальновідомо, що останній перебуває у родинних стосунках із В.Пінчуком. Олігарх у свій час на відповідне запитання українського журналіста, заявив, що «у політику йому забороняє йти Л.Кучма». Тепер Пінчук очевидно дозвіл отримав, бо і на Мюнхенській безпековій конференції озвучив кремлівський меседж про те, що «Європа втомилася від України». У підтексті вочевидь малися на увазі ті ж самі «болезненные компромиссы». Із огляду на те, що в українській команді у Мінську фігурує Віктор Медведчук, погляди якого ідентичні капітулянтській позиції Пінчука, та інші амбітні особи, схильні до сумнівних компромісів із ворогом, виникає обґрунтована стурбованість їх здатністю рішуче і наступально відстоювати у переговорному процесі із російським агресором національні інтереси України. Можливо настав час Президенту України здійснити відповідну ротацію переговірників офіційного Києва. Звичайно, якщо не йдеться про якісь непопулярні латентні домовленості із Москвою, до яких таким чином поступово агентами впливу Кремля готується українська громада.

Загрозу державній безпеці становить і ризикована концентрація у власності декількох олігархів провідних бюджетоутворюючих секторів економіки, що суттєво впливають на стратегічно важливий оборонно-промисловий комплекс та життєдіяльність країни. Нещодавні провали у банківській системі та енергетичній галузі за вини монополістичного капіталу у певній мірі «подарували» державі роль заручника олігархів і змусили уряд врегульовувати критичну ситуацію за рахунок вітчизняних платників податків. Зазначене вкотре спонукає владу, не дивлячись на особливості ринкової економіки, все ж таки впорядкувати регуляторні функції держави, в тому числі із залученням спеціальних служб країни.

Схоже на те, що предметом постійної турботи держави ще не стала гуманітарна сфера і партійне будівництво, від яких в значній мірі залежить формування патріотичної громадської думки та державницького громадянського суспільства. Із-за відсутності національної гуманітарної стратегії, українська історична наука в більшості своїй перебуває в полоні російської дворянської, радянської і путінської історіографії. На законодавчому рівні не визначено концепцію і фундаментальні засади підготовки сучасної редакції історії України, що дозволяє відвертим внутрішнім і зовнішнім ворогам із колишніх метрополій фальсифікувати українські визвольні змагання та упереджено і безпідставно звинувачувати їх провідників у злочинах. Остаточно на законодавчому рівні не урегульовано мовне питання, хоча брутальна агресія Росії проти України повинна була покласти край дискусіям щодо української мови як єдиної державної.

Залишається проблемною інформаційна безпека країни, що дозволяє Кремлю на постійній основі реалізовувати антиукраїнські пропагандистські кампанії. Особливо на територіях, прилеглих до зони АТО. Ще повільно голос української правди проникає в анексований Крим та тимчасово окуповані території Донецької та Луганської областей. Не зважаючи на певний дефіцит коштів і кадрів, українські представництва та дипломатичні місії за кордоном ще не досить масштабно і цілеспрямовано формують позитивний імідж України у світі. Подекуди не враховується доцільність використання у цій важливій роботі впливових представників української діаспори.

У свій час геніальний російський поет Алєксандр Пушкін говорив, що «громадська думка повинна бути керованою». Здається, що і в демократичному суспільстві такий меседж є досить актуальним. Ще й тому, що в Міністерстві юстиції України зареєстровано 352 партії. Серед них до цього часу нібито не знято з реєстрації «Партія підтримки політики Путіна» та «Комуністична партія України», що була однією із рушійних сил колаборантського режиму Януковича та антидержавного заколоту у Донецькій і Луганській областях. Створюється таке враження, що частина істеблішменту і суспільства сприймають демократію і свободу слова як вседозволеність. Навпаки, сила демократії саме і полягає в чіткому законодавчому регулюванні взаємин між громадянином, суспільством і державою. Досягнення такої гармонії забезпечує єдність і гідність нації. Сприяє формуванню заможного, духовно багатого і самодостатнього громадянина, який щиро опікується безпекою людини і держави. Наявність прогалин у законодавстві та байдужість частини державного сектору і породжує шалене партійне розмаїття, що нерідко носить антиукраїнське спрямування і дезорієнтує суспільство. Очевидно настав час провести в цьому господарстві належну інвентаризацію та на законодавчому рівні вилучити із обігу частково законсервовані «п’ятою колоною» осередки для потенційної дестабілізації України.

Три роки після Революції гідності

Володимир Мулярчук

Революція гідності продемонструвала неочікувану режимом Януковича солідарність і одностайність переважної більшості представників всіх етнічних груп України, що і забезпечило її перемогу. Проте останнім часом певні право-радикальні політичні сили Польщі, Угорщини і Румунії намагаються під різними приводами провокувати громадян України відповідного походження до кроків із отримання особливого автономного статусу чи приєднання територій їх компактного проживання до цих країн. На щастя спроби такої «повзучої експансії і колонізації» не підтримуються і засуджуються офіційними Варшавою, Будапештом і Бухарестом. Але той факт, що влада цих країн заохочує отримання громадянами України названих етнічних груп їх громадянства та ще й із підписанням відповідної присяги (Румунія), дає підстави відповідним державним органам і спецслужбам України більш ретельно дослідити законність таких процедур. Необхідно визначитися із можливими загрозами від них у перспективі для суверенітету і територіальної цілісності України. Адже динаміка суспільно-політичних процесів у Польщі, Угорщині та Румунії не виключає приходу до влади у цих країнах націонал-радикалів, які можуть пред’явити територіальні претензії до України.

В умовах падіння рівня життя основної маси населення, обурення суспільства викликає обрана державою вочевидь контрпродуктивна концепція щодо нарахування непомірно високої заробітної плати співробітникам антикорупційних органів, вищих судів, державним службовцям, народним депутатам та керівникам державних підприємств. Міркування зводяться до того, що це є не що інше, як профанація боротьби із корупцією. Постільки мотивацією до спротиву злочинності обрано не ідейно-патріотичний і державницький підхід, а меркантильна зацікавленість привілейованої «касти недоторканих».

Попри негаразди, сучасній Україні все ж властива поступальна динаміка, що вселяє здоровий оптимізм і віру у майбутнє цієї країни. Україна має обґрунтовано амбітну перспективу на тисячолітню історію. Але перше її сторіччя, як вбачається, буде супроводжуватися напруженою боротьбою за свободу і незалежність. І який кінцевий результат матиме ця боротьба, залежить від сучасного покоління української нації. Вже очевидно, що всі гілки влади потребують не лише потужної модернізації, але і відпрацювання ефективних механізмів координації дій та максимальної мінімізації впливу на їх роботу олігархічно-кланових груп. Врешті влада повинна навчитися вести діалог із суспільством, чути його і реагувати практичними рішеннями. Інакше до оцінки її діяльності цілком доречно може бути застосована цитата одіозного Льва Троцького про те, що «Ліберали і демократи намагалися доказати народу, що революції здійснюються для того, щоб усе залишилося таким, як і раніше».

Здається, що в ситуації, в якій перебуває Україна, герої «Небесної сотні» та фронтовики на сході України підтримали б ідею реалізації суспільно-політичної «доктрини совісті», що передбачає конструктивне партнерство і взаємодопомогу між владою і громадянським суспільством для забезпечення безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України у міжнародно визнаних кордонах, подальшого розвитку демократії, соціально-орієнтованої ринкової економіки, утвердження верховенства права, а також мобілізацію нації на боротьбу із корупцією та переможну відсіч російському агресору.

Інтелект, гідність, мудрість та толерантність української нації зобов’язує всіх суб’єктів суспільно-політичного процесу країни досягати консенсусу цивілізованим шляхом. Безлад, вуличні бійки та збанкрутілі гасла невдоволених власним становищем неврівноважених популістів, лише послаблюють країну і роблять її відкритішою для експансії ворога. На таку перспективу Україна точно не заслуговує.