www.ji-magazine.lviv.ua

Віктор Покусa, учасник АТО, полковник запасу

Б'ються в пароксизмі українські інтелектуали -”Україні потрібна національна ідея, ідеологічні підвалини державотворення”. Істерія охоплює світові еліти - “виходом з нинішньої глибокої економічної кризи повинна стати побудова принципово нової економічної моделі, яка має ґрунтуватися на відмінних від нинішніх моральних і світоглядних принципах” - волають ЗМІ устами економічних та філософських світил. Дилетантського рівня (як для рівня директора інституту стратегічних досліджень) судження Семюеля Хантінгтона під назвою “зіткнення цивілізацій” стають напівофіційною ідеологією зовнішньої політики США. В її фарватері сусідня Росія намагається сформулювати ідею “руського світу”, в черговий раз заповзаючи в ракушку свого “особливого шляху”. Відверті інсинуації філософа — піжона Бернара-Анрі Леві на тему “ідеальної війни за ідеальну справу” штовхають політику такої не останньої держави як Франція на шлях авантюризму. Затійлива суміш марксизму — маоїзму, великоханьського націоналізму і буржуазного економічного лібералізму творить (надійні чи ні — покаже історія) підвалини китайської наддержави. На цьому фоні ми чуємо, що (на момент написання статті) українська  партія влади (самоназва — Партія регіонів) створює робочу групу по розробці національної ідеї, в черговий раз в українській історії судомно намагаючись штучно і нашвидкуруч (і що характерно — з завчасно відомим провальним результатом) зварганити те, про сутність і природу чого  вони мають дуже розпливчасту уяву.

Признаймося чесно, не надуваючи щік, як вітчизняні, так і піддані інших держав - філософи, політекономісти, соціальні психологи, теологи й іже з ними поважні фахівці, а також всезнаючі і всеїдні “просто інтелектуали” - чи ми знаємо достеменно що таке ідеологія є взагалі?

 На перший погляд,  знань і практичного досвіду накопичено немало. Особливо досвіду. Всі релігії, не тільки сучасні, але і в історичній ретроспективі — суть людські суспільні ідеології. А отже людській практиці ідеологотворення — як мінімум декілька тисяч, а то і десятків тисяч, років. Матеріалістичне світоглядне бачення, до речі, як показує історія, таке ж вигадливе, як і теїстичне, теж створило за останню пару століть багато різноманітних, теоретично оформлених суспільних ідеологій і їх варіацій. Тільки найвідоміші з них — інтернаціонал — соціалістична (комуністична) й націонал — соціалістична (нацистська), буржуазно — ліберальна і буржуазно — націоналістична (консервативна), фашистська та анархістська. А є ще варіанти поєднання матеріалістичного й теїстичного світоглядів, Російське суспільство, наприклад, від часів концепції “третього Риму” до модерного “руського світу”, за виключенням радянського періоду, постійно балансує на цій межі.

Це практика. А що говорить теорія? А ось тут, виявляється, туго. Навіть поверховий перегляд доступної бібліографії з даної тематики показав наявність каші в головах численних авторів і бабагаламаги в їх виконанні на папері. Ситуація в теорії ідеології виявляється ідентичною ситуації в філософії, коли без великого перебільшення можна доводити тезу “скільки філософів — стільки і філософій”.

Не варто переривати гори макулатури, написаної на тему ідеології, щоб переконатися, що людство до сіх пір толком нічого не знає про її сутність. Є одна надійна розвідувальна ознака, яка напевно вказує на це. Коли людство володіє достеменною інформацією про природу і сутність якогось  явища чи об'єкту, то в результаті їх творчого перетворення в процесі своєї практичної діяльності завжди спроможне з високим ступенем надійності досягати поставленої мети в створенні нової корисної для себе якості. Так наприклад, володіючи вичерпними знаннями про властивості заліза, його сплавів, про процеси їх утворення, люди успішно створюють численні технології вироблення сплавів заліза і різноманітних виробів з нього та багаторазово відтворюють їх на практиці у будь якій (можливій) заданій кількості й якості. А от коли з усіх кінців волають, що потрібна нова ідеологія (або національна ідея — суть та-таки ідеологія, але наперед невірна, тому що за визначенням не універсальна, а отже від народження хворіє на суб'єктивне викривлення сприйняття дійсності), але практично створити нічого прийнятного не в змозі, стає зрозумілим, що просто знання про об'єкт (явище) недостатньо, щоб в результаті його практичного перетворення отримати бажану для споживання (практичного використання) якість.

Тож поставимо запитання — що є ідеологія? І спробуємо на декілька кроків наблизитися до відповіді на нього.

Осмисливши і  узагальнивши всі наявні знання про людину і людське суспільство, можемо від початку висунути гіпотезу, що об'єктивна необхідність існування групової — колективної - суспільної ідеології міститься в самій природі людини. Людина переносить своїіндивідуальні якостіі властивості на свою надсистему - людське суспільство, якого б розміру воно не було  - випадкова група для виконання одиночного завдання, сім'я, професійний колектив, народ, людство в цілому. Згідно цієї гіпотези, без наявності суспільної ідеології існування будь якого людського суспільства, в тому числіі держави - немислиме. Те, що її (індивідуальну, групову, колективну, суспільну, державну ідеологію) не завжди спроможні виділити чи сформулювати ще не означає, що її немає. І хай ніхто не обманюється з цього приводу. Наприклад, суспільство необмеженого споживання — не що інше, як система ідеальних уявлень, закладена в широкі верстви населення в процесі їх виховання, безперервного існування в інформаційному полі нав'язкуватої реклами. Насправді людям стільки не треба. І треба не того. Але вони керуються в своїй поведінці закладеній моделі, і нічого з цим зробити не можна, поки ця модель поведінки не буде замінена іншою, наприклад пуританського існування, здорового способу життя, досягнення успіху через навчання і розвиток, або самообмеження аж до самопожертви в ім'я якоїсь ідеї фікс (релігійні фанатики, професійні революціонери тощо).

Іншими словами, розуміє це хтось чи ні, подобається це комусь чи ні, але наявність  ідеології є об'єктивною необхідністю кожного людського індивідуума, будь якої людської групи, колективу, суспільства.  Розмови про чиюсь безідеологічність чи позаідеологічність абсурдні по суті. Чому?

Щоб ближче наблизитися до сутності суспільної ідеології, слід звернутися до еволюції людини і людського суспільства. Але почати з заперечення відомого твердження Карла Маркса “праця зробила людину”, що стало наріжним каменем економічно-центричної моделі суспільства з економічним базисом в основі і надбудовою з соціальних інститутів, соціальних відношень і світобачення як похідної від базису.

Насправді відмінність людини від тварини не в праці. Принципова різниця між людиною і тваринним світом окреслилася тоді, коли предки сучасної людини звернули з еволюційного шляху розвитку на шлях розвитку культурний.

 Еволюційний біологічний шлях розвитку характеризується пристосуванням до мінливих умов навколишнього світу переважно шляхом тривалого природного відбору корисних рис і генетичного (спадкового) закріплення як фізичних ознак (фенотипу), так і набутої поведінки. Культурний біологічний шлях розвитку — це пристосування до мінливих умов навколишнього світу переважно шляхом набуття поведінкових навичок на основі його (світу) пізнання, та передачі набутих знань і навичок в інформаційному вигляді (культурним шляхом) як всередині існуючої популяції, так і, наростаючим порядком, від покоління до покоління, з закріпленням набутих знань і корисних навичок в людській і суспільній культурі (інформаційно).

Способи передачі результатів пристосування до мінливих умов навколишнього середовища, генетичний (спадковий) іінформаційний (культурний), суть два на сьогодні відомих магістральних шляхи біологічної еволюції.

Праця, як практична діяльність біологічних суб’єктів по перетворенню об’єктів навколишнього світу в інтересах підтримання своєї життєдіяльностіі здійснення розвитку, існує, як явище, в рамках як культурного, так і спадкового шляхів еволюційного розвитку природи. Характерні приклади - мурахи, бджоли, бобри, які здійснюють певні чітко виражені види суспільно корисної праці. І очевидно, що таких поведінкових навичок вони набули аж ніяк не культурним шляхом.

Відповідно, в рамках культурного шляху розвитку, сама праця, або економічна діяльність людини, стала (і продовжує бути) можливою лише завдяки набутим і розвинутим практичним знанням про об’єкти творчого перетворення, розвинутим навичкам по його (творчого перетворення) здійсненню, а також головним чином завдяки створеним і розвинутим технологіям збору, накопичення, зберігання та передачі інформації про навколишній світ.

Культурний шлях еволюційного розвитку на нашій планеті не являється монополією людини. Наприклад, вищіссавці, особливо хижаки, такі як лисиці, вовки та інші, проявляють в своїй поведінці зародки культурної поведінки. Вони здатні навчатися в процесі своєї практичної діяльності, змінювати свою поведінку на основі добутого досвіду, а головне, вони здатні перетворювати частину набутого досвіду в інформацію і передавати їїіншим членам зграї чи наступному поколінню, використовуючи голосові сигнали, мову тіла, на особистому прикладі тощо. Але їхні технології передачі, а головне, зберігання інформації дуже слабо розвинені, що і обумовлюєїх дуже скромні результати на шляху культурного розвитку, залишаючи їх на переважно спадковому магістральному еволюційному шляху.

Праця, або продуктивна діяльність людини і суспільства, проявляє ознаки похідності від рівня культурного розвитку людини ісуспільства. Або, якщо бути точним, продуктивні сили суспільства являються лише частиною загальної суспільної культури. Другою її частиною є суспільна організація, або внутрішнісуспільно творчі сили. І відношення між цими її складовими не носять характеру якоїсь підпорядкованості, а напроти - мають всі ознаки двоєдиноїєдності. І при цьому співвідношення між ними має не статичний, а динамічний характер. З розвитком структурної та поведінкової складності суспільства питання забезпечення  ефективності функціонування суспільної структури та її стійкості починають переважати інтереси задоволення матеріальних потреб його членів, що є основою суспільних продуктивних сил.

Таким чином, виводимо формулу, що суспільна культура, як базисна основа людського суспільства, є за своєю природою двоєдиним динамічним (інтегральним, діалектичним) поєднанням продуктивних сил та внутрішніх суспільно творчих сил суспільства. Це якщо виражатись в термінах політекономії.

Культурний шлях порівняно з спадковим еволюційним надав людству вибухоподібних темпів розвитку. Різниці в фенотипі між кроманьйонцем, що приблизно 50 тисяч років тому перебрався з Африканського рогу через Червоне море на Аравійський півострів і почав підкорювати Євразію, та сучасною людиною, як кажуть біологи, практично немає. Дуже вже малий з точки зору біологічної еволюції часовий проміжок, щоб якісь значні зміни зовнішніх рис чи поведінки встигли закріпитися генетично. Та й сучасні суспільні моделі поведінки (мораль) явно не сприяють класичному природному відбору, коли виживає сильніший, спритніший, міцніший здоров'ям... Проте поведінкова різниця, набута і закріплена культурним шляхом, просто вражаюча. Від кам'яної сокири і родового устрою до космічних кораблів, інтернету та елементів глобальної соціальної організації.

Щоб переконатися, що первинне, фундаментальне - економічна структура суспільства, як стверджує, вслід за К. Марксом, сучасна політекономічна наука, чи суспільна культура в її розумінні не як казки-пісні-танці-малювання, а як суми всіх набутих суспільством знань і навичок, як виробничих, так і соціальних, проведемо простий логічний експеримент. Спочатку уявимо, що одномоментно повсюди зникла вся матеріальна база суспільного виробництва, рукотворна, крім землі, звичайно, а культурне суспільне надбання в вигляді суми знань і практичних навичок залишилось без змін. Це звичайно буде величезне, катастрофічне потрясіння для суспільства, але немає сумніву, що через досить короткий час вся виробнича матеріальна база буде відновлена, і до того-ж на тому-ж вже досягнутому технологічному рівні. Схожі ситуації повсякчас траплялися в людській історії, коли після спустошливих війн чи руйнівних природних катаклізмів катастрофічні втрати наносилися інфраструктурі та виробничій (продуктивній) базі народів, держав і цілих регіонів. Проте ці спустошення практично завжди призводили лише до тимчасового зниження об'єму та культури суспільного виробництва, рано чи пізно відбувалося відновлення досягнутого рівня і продовжувався прогрес. Уявивши протилежну ситуацію, коли вся матеріальна виробнича база суспільства збереглася в незмінному стані, а люди одномоментно втратили своє культурне надбання — всі знання разом з практичними виробничими та соціальними навичками, погодимось, що люди відтоді перестануть бути людьми в повному розумінні цього поняття, а перетворяться на людиноподібних тварин, яким всі ці наявні засоби виробництва будуть “до лампочки”. В цьому випадку на відновлення суспільного культурного рівня, а отже і рівня суспільного виробництва, скоріше за все, знову підуть десятки тисяч років.

Таким чином, підтверджуємо раніше зроблене припущення, що в основі людського суспільства лежить не економічний, а культурний базис, який і визначає суспільну та людську свідомість, економічну і соціальну структуру разом з продуктивністю суспільства. Вся людська суспільно корисна практика, в тому числі і економічна, здійснюється майже виключно на основі наявної інформації про об'єкти і процеси творчого перетворення, або про навколишній світ. Без інформації, яка завчасно добута, оброблена, закодована в відповідній системі, збережена, передана до суб'єкта практичної діяльності, розкодована (сприйнята), ніяка праця (звичайно в рамках культурного еволюційного шляху розвитку) не можлива за визначенням. Ця теза фундаментального значення, але змушений зараз лише мимохідь торкнутися її, оскільки головна тема дослідження — природа і сутність суспільної ідеології.

Розглянемо природу людини й суспільства з дещо іншої точки зору. Найменшими елементами людського суспільства, як матеріальної системи, є люди, індивідууми. Особливістю людської свідомості є об’єктивна необхідність, що скоріш за все ґрунтується на генетично обумовленій внутрішній потребі, мати цілісну (комплексно взаємопов’язану) картину навколишнього середовища, або оточуючого світу. Причина цього криється в великій складності людської поведінки. Щоб діяти, а ще важливіше - планувати свою діяльність, людині необхідна по можливості максимально адекватна інформація про навколишній світ. А оскільки інтереси і масштаби діяльності людини набагато об'ємніші і складніші, ніж у тварини, якій в основному для повноцінного життя достатньо обмеженої інформації про найближче пасовище, мисливський ареал, водопій чи шляхи міграції, то і вимоги до об'єму та точності інформації, що необхідні людині для адекватного сприйняття світу, набагато більші. Тому людина в найбільшій ступені з усих тварин схильна запасатись інформацією про навколишній світ “про запас”, плануючи чи прогнозуючи свою практичну діяльність на  певний час вперед.

Велика сума інформації закономірно потребує упорядкування (систематизації), і людина звично систематизує її в образній картині навколишнього світу, яка міститься в її свідомості. Та частина інформації, яка використовується людиною в безпосередній практичній діяльності, має бути максимально можливо близькою до об'єктивної природи об'єктів і явищ, з якими людина має справу. Решта інформації, яка існує “про запас”, повинна бути органічно (логічно, причинно - наслідковим зв’язком) зв'язана зі знаннями, вірність та точність яких перевірена особистим досвідом практичної діяльності, не мати з ними явного протиріччя, й таким чином утворювати цілісну картину буття. Інформація про навколишній світ, яка людиною зберігається "про запас", необхідна їй для організації й початку нової, раніше незнайомоїїй практики. Ці запасені знання потім, за результатами і досвідом здійсненої практичної діяльності підлягають уточненню або і взагалі перегляду. За підсумками такого уточнення або цілковитого перегляду часткового знання закономірно змінюються логічні (причинно наслідкові) зв’язки в усій системі накопиченого знання індивідуума. А отже, з отриманням досвіду нової, раніше незнайомої практики в свідомості людини уточнюється чи переглядається не лише часткове знання, що стосується даного виду практичної діяльності, а й весь сегмент логічно взаємопов’язаних з ним знань про навколишній світ.

В бажанні мати цілісну (замкнуту) картину буття еволюцією людської психіки розв'язується протиріччя між принципово конечними її пізнавальними можливостями і принципово безмежно великим для пізнання світом. І при цьому формування у людській свідомості цілісної системи взаємопов'язаних (причинно-наслідковими зв'язками), непротирічливих відомостей про навколишній світ виконує важливу функцію попередньої перевірки нової інформації на вірність, або адекватність об'єктивній картині буття, що вже перевірена особистою або суспільною практикою. Конечну ж оцінку знанням, отриманим культурним шляхом (усним переказом, письмово, відео трансляцією тощо, або узагальнено - в інформаційному вигляді) дає безпосередня людська чи суспільна практика. Практика, як досвід взаємодії, характеризує взаємодіючіоб’єкти в усьому спектріїї (взаємодії) аспектів. Тільки після перевірки практикою отримане культурним шляхом знання отримує в свідомості (ідеології) людини (суспільства)  ознаки вірності й точності. Практика (взаємодії) - міра всіх речей.

 Тварина сприймає нову інформацію про навколишній світ переважно практично. В основному на базі закладених природних інстинктів, керуючись своїм досвідом, рідше - повторюючи дії, прийоми та способи, що показують батьки чи інші члени зграї. Людина, звернувши з шляху біологічної еволюції природного відбору і міцно ставши на шлях еволюції культурної, виробивши знакову систему обміну інформації — мову, змінила і переважний спосіб сприйняття інформації. Довготривале просування по культурному шляху розвитку призвело до того, що людина пізнає навколишній світ, переважно сприймаючи його ідеальну (інформаційну) картину, що передається в закодованому (звуковими (мова), знаковими (письмо), графічними системами, їх комбінаціями, а тепер і в відео форматі) вигляді — з розповідей, пояснень, легенд, вірувань, з письмових джерел, карт і схем, аудіо та відео записів...

Багаторічний освітній процес сучасної людини — це той результат, до якого прийшло людство шляхом культурного еволюційного розвитку, шляхом безперервного добування, обробки, накопичення і передачі від покоління до покоління набутої інформації про навколишній світ. Людина навчилася створювати й сприймати результати обробки інформації — абстракції, які є взагалі об'єктами інформаційної, або ідеальної природи. Говорячи простіше, людина навчилась і звикла сприймати спочатку ідею, а потім намагатись реалізувати її на практиці. Ідеї (інформація), що неадекватно відображають навколишній світ, неприйнятні на практиці, безжально відкидаються. Ті ж, на основі яких вдається здійснювати ефективну практичну діяльність, залишаються і інкорпоруються в цілісну картину навколишнього світу, що складається в свідомості кожної людини.

 Висновок, який лежить на поверхні, але який для багатьох є несподіваним — в основі практичної діяльності людини, її поведінки лежить сума набутої інформації (знань), яка має ідеальну за походженням природу. Іншими словами, в основі поведінки людини (саме людини — як тварини суспільної, а не біологічної особи) лежить сума ідей, інформаційних абстракцій, закладених в неї в суспільному процесі виховання та навчання.

Деякі психологи й психіатри будуть заперечувати, що слова “в основі людської поведінки” вжиті некоректно, що ще з часів Зігмунда Фрейда і Карла Юнга прийнято вважати, що людське свідоме міцно пов'язане і корелюється з людським несвідомим, що коріння людської свідомості (а отже і осмисленої поведінки) лежить в підсвідомості. Але вжити слова “коріння” - не означає передати суті. На прикладі механічної  моделі автомобіля можемо показати, що підсвідомість — це по суті рушійне джерело, яке через формування і задоволення первинних життєвих потреб (жити, їсти-пити, розмножуватись), шляхом створення потенціалів фундаментальних психологічних енергій лібідо й мортідо, як паливно — повітряна суміш в паливній апаратурі машини, приводить в рух весь складний поведінковий механізм свідомості людини, виключно через який (за даних природних і соціальних умов) тільки і в змозі вивільнити вироблену психологічну енергію та задовольнити первинні потреби... Той же самий бензин і повітря, приводячи в рух, наприклад, механічну молотарку, призведуть зовсім до іншого поведінкового результату роботи механізму. Так само біологічні рушійні сили тваринної психіки навряд чи чимось відрізняються від таких же в людини. Але психологічний поведінковий механізм їх реалізації принципово відмінний... Не заглиблюючись в глибину рівнів людської підсвідомості, можемо впевнено стверджувати, що левова частка свідомої (осмисленої) людської поведінки, і значна частина несвідомої (те, що в результаті постійної практики відпрацьовано до автоматизму), здійснюються на основі інформації, яка надійшла культурним шляхом, в ідеальному вигляді, шляхом представлення об'єктів й процесів навколишнього світу в образних та абстрактних поняттях.

Нерідко буває, що людина, зіштовхнувшись з жорстокою реальністю, змушена переглядати і змінювати, частково чи повністю, систему знань, цінностей, суспільних відносин, світобачення, закладені в неї невідповідним до існуючих реалій вихованням та навчанням. Але при цьому відбувається лише заміна старих цілісних ідеальних уявлень про навколишній світ іншими, які відносно нової особистої практики і досвіду є більш адекватними реальності, органічно з практикою зв'язані та не протиречать їй.

В цьому сенсі є зрозумілим життєздатність основних релігій. Релігії завжди виконували дві основні ролі — регламентації та регулювання практики соціальних відносин шляхом ведення моральних поведінкових імперативів, і формування в суспільстві по можливості єдиного світобачення, так би мовити допомога в формуванні і “замиканні” індивідуальних цілісних відображень буття.

А навіщо потрібне єдине світобачення в межах визначеного людського суспільства? Тому що єдине світобачення — база, передумова прогнозованої соціальної поведінки, є в свою чергу визначальною умовою успішної організації та здійснення соціального управління.

Таким чином ми вперше в нашому дослідженні знайомимось з єдиним світобаченням, його природою й суспільним значенням. Єдине для певної соціальної групи світобачення видається є суспільним аналогом особистої свідомості, тим, що прийнято називати свідомістю суспільною. Те, що воно в значній мірі формується знаннями, абстракціями ідеальної природи, нам дуже добре відомо з історіїі досвіду соціальної практики.

Повторимось - складна й багатогранна практична діяльність людини вимагає не обмежуватися об'ємом інформації, який необхідний “сьогодні і зараз”, а накопичувати знання з запасом, що може стати в нагоді в майбутньому. Звідси і бажання мати цілісну картину навколишнього світу, розуміти, “звідки все береться і як працює”. Звідси іоб’єктивна потреба людини в наявності в своїй свідомості комплексу взаємозалежно пов’язаних знань з основних аспектів її буття, визначальна частина яких отримана нею "про запас", культурним шляхом, в ідеальній (інформаційній) формі. Або - в індивідуальній ідеології, як суб’єктивній картині оточуючого світу. А суб’єктивна картина оточуючого середовища єневід’ємноюі закономірною частиною будь якої матеріальної системи, яка має (виробила) апарат збору та обробки інформації. Людина ж, і цього ніхто не наважиться заперечувати, такий апарат, при цьому дуже сильно розвинутий, має.

Ця суб'єктивна картина не обов'язково має бути істинною. Найбільш точними і достовірними повинні бути знання, які безпосередньо застосовуються в практичній діяльності людини. Бажано достовірними, але такими, що допускають подальше уточнення, мають бути знання, які планується використовувати в перспективі (наприклад інформація про місцевість, куди планується подорож, або способи і методи ведення збройної боротьби, які все одно в реальності будуть іншими, відмінними від тих, які вивчались). Інші-ж знання, які з високим ступенем достовірності ніколи не будуть застосовані на практиці, для переважної більшості людей мають бути бажано не об'ємними і простими, зрозумілими на рівні їхнього інтелектуального розвитку. Таким чином людьми вирішується комплекс протиріч, що виникає у взаємодії наступних факторів: глибини й складності наявних знань про навколишній світ з однієї сторони, існуючоїїх обмеженості й неповноти (наявність непізнаного) з іншого боку, реальних пізнавальних можливостей людини і суб'єктивним прагненням запастися “про запас” якомога більшим об'ємом інформації про навколишній світ.

Цим пояснюється, наприклад, “релігійність” великої кількості людей. За моїми особистими спостереженнями, все, що цим людям необхідно, наприклад, від християнської релігії, міститься в першій книзі Ветхого завіту “Буття”, а саме, як був створений світ, звідки взялися людина і навколишня природа, як все це взаємодіє і на основі якого механізму. Все це може бути як завгодно далеко від істини, але все дуже просто, зрозуміло на найнижчому інтелектуальному рівні, і при тому практично ніякого впливу на безпосередню практичну діяльність людини не має. Напроти, щоб мати науково обґрунтовані відповіді на ті-таки самі питання, необхідно витратити багато часу та зусиль на ґрунтовне вивчення наукових дисциплін, пожертвувавши часом і зусиллями, які необхідні для отримання знань і навичок, необхідних для безпосередньої практичної діяльності. Більшість людей у суворій відповідності до висновку з фізичного закону збереження енергії цього собі дозволити не можуть.

Таким чином, як висновок, можемо стверджувати, що мати цілісну, якомога точнішу картину навколишнього світу -  об'єктивна необхідність для людини, джерело і двигун її цікавості, інтелектуального та професійного росту, а існування обмеженої, спотвореної, ідеальної (суб’єктивної) картини навколишнього світу в свідомості переважної більшості людей — характерна практика, як реакція на протиріччя між потребами, можливостями окремої людини та кількістю інформації, накопиченої  суспільством і необхідної для його функціонування.

Звідси виходять ще два висновки.

Перший — людська свідомість об'єктивно (і ця категоричність обумовлена, напевно, генетично, або, можливо, формується в процесі тривалого виховання та освіти) повинна спиратись на певну ідеологічну модель, фільтр сприйняття реальності, певну точку координат, наріжний камінь, і перевага віддається ідеологічним уявленням, котрі краще підтверджуються практикою і корисні для її пізнання, а ті, що далекі від практики конкретної людини — повинні бути по можливості простими і зрозумілими (не обов'язково істинними).

Другий — суспільна ідеологія, щоб дійсно вважатись такою, повинна бути цілісною, або, іншими словами, могла пояснити з своїх позицій як базові основи і механізми світового буття, так і конкретні питання практичної діяльності людини, при цьому обов'язково базуватись на досягнутому рівні розвитку суспільства.

Наприклад, при всій нелюбові до комуністичної ідеології, не можу не визнати, що її теоретиками було прикладено багато зусиль для надання їй властивості цілісності, починаючи від створення своєї власної (марксистсько — ленінської) філософії, політекономії, психології і т.д. На даний час комуністична ідеологія може слугувати як взірцем науково-теоретичного підходу до вирішення проблеми ідеологотворення, так і яскравим прикладом його провалу, наочно показавши, що науково-теоретичний підхід — ще не гарантія істинності і успіху. Вчені також можуть помилятися. Навіть такі, як  Карл Маркс. Що найприкріше — помилятися в елементарному. Воістину — незнання основ — причина всіх бід. Карл Маркс без сумніву видатний економіст. Але виявився поганим філософом. Хоч би його послідовники більше його всує так не називали... Елементарна філософська критика його політекономічної теорії показала б, що в ній порушується фундаментальний філософський закон “боротьби і єдності протилежностей”. Капіталіст і пролетарій — ось ці дві органічно єдині протилежності. А філософські закони — вони об'єктивно діючі, завжди і скрізь, їх не можна ні обійти, ні відмінити, ні забути... точніше забути можна, але їх дію це не відмінить, і невблаганно практика розійдеться з теорією...

З іншої сторони, неможливо уявити, щоб, наприклад, комуністична теорія в її сучасному вигляді могла бути  прийнятою яким-небудь суспільством десь на межі старої і нової ери. Рівень розвитку будь якого суспільства в ті часи категорично не відповідав рівню теорії, або простіше — ніхто нічого не зрозумів би. “Капітал” Маркса чи "Маніфест комуністичної партії" читалися б як містичні тексти з незрозумілими заклинаннями.

При цьому, наприклад, християнська релігія, яка родом з тієї далекоїісторичної епохи і відповідає рівню розвитку тогочасного суспільства, фактично будучи такою ж ідеологією, як і марксистсько - ленінська, реально втративши панівне становище в більшості традиційних для неї суспільств по причині відриву від суспільної практики, все таки до сіх пір займає певне положення в суспільстві, оскільки відповідає рівню розвитку  частини представників суспільства, або просто не заважає їм, заповнюючи в їх свідомості світоглядні ніші, які в їхній практичній діяльності не відіграють ніякої ролі. Тут доцільно привести спостереження одного з популяризаторів сучасної науки. Дійсно, помітив він, існує деяка кількість віруючих вчених, але жоден з них не визнає існування Бога в сфері своєї наукової діяльності, де для них панує світ цифр, формул і матеріалістичної взаємодії.

Якщо немає ясності в якомусь питанні, то різнобій видно вже на рівні формулювання визначень. Солідним і ваговитим видається визначення з Великої Радянської енциклопедії - “По перше, під ідеологією розуміють сукупність форм суспільної свідомості: право, мораль, наука, мистецтво, філософія, релігія. По-друге, під ідеологією розуміють також сукупність тих ідей, котрі узагальнюють окремі форми суспільної свідомості, таким чином під ідеологією в цьому випадку розуміють загальне світобачення”.

Ось іще декілька визначень:

1) ідеологія — система поглядів, ідей, переконань, цінностей та установок, що виражають інтереси різних соціальних груп, класів, товариств, в яких усвідомлюються і оцінюються відносини людей до дійсності і один до одного, соціальні проблеми і конфлікти, а також містяться цілі (програми) соціальної діяльності, спрямованої на закріплення або зміну існуючих суспільних відносин;

2)                   ідеологія — система політичних, правових, етичних, художніх, релігійних, філософських поглядів; ідеологія разом із суспільною психологією, яка включає буденні, емпіричні погляди, що виникли стихійно, суспільні почуття, настрої, звички, входить до складу суспільної свідомості;

3)                   або зовсім коротко - ідеологія це те, як суспільство бачить та інтерпретує світ.

Не зациклюючись на неточностях та суперечностях цих визначень, та переосмисливши їх на основі вже отриманих в ході даного дослідження результатів, ми можемо по суті прийти до висновку що ідеологія — це система людських знань. Визначення могло б звучати так - (суспільна) ідеологія — це формалізована (в абстрактних чи образних поняттях та ідеях) і певним чином організована система людських знань (світобачення).

 Але переглянувши уважно множину визначень ще раз, побачимо, що їх автори схильні відносити до сфери ідеології переважно категорії людських знань, які необхідні для здійснення соціальної практики, або інакше — для утворення і функціонування соціальної структури суспільства. Але в чому принципово за природою відрізняються знання, які використовуються людьми в суспільному виробництві, або які необхідні для утворення економічної структури суспільства, від тих, які необхідні для утворення його соціальної структури? Та по суті нічим. І ті, і ті є продуктом пізнавальної діяльності людства. Разом вони ідеальні за походженням та формою існування, однаково набувають властивостей вірності і точності шляхом випробування людською практикою (ідеальні за походженням — мається на увазі, що вони є продуктом переосмислення та інтерпретації людської практики,  ніхто не ставить під сумнів, що будь яке знання (інформація) походить з людської практики, існує (зберігається, обробляється, передається) виключно для застосування в практичній діяльності).. Ніхто не буде заперечувати, що результатом їх спільного узагальнення та абстрагування постає загальне світобачення. Та і чітко розділити їх проблематично, ті ж право, мораль, етика в значній мірі покликані регулювати економічні відносини в суспільстві, а більш менш значні зміни в суспільному виробництві обов'язково знайдуть своє відображення в соціальній структурі і практиці.

Проте різниця все таки є. Специфіка суспільного виробництва, яке здійснюється виключно на задоволення людських/суспільних потреб, полягає в необхідності створення, шляхом творчого перетворення об'єктів навколишнього середовища, корисних предметів і продуктів (ну ще послуг) в заданій кількості і якості. А отже знання про об'єкти і процеси їх перетворення мають бути вірними і точними, або визначеними, щоб на основі них можливо було здійснювати успішну виробничу практику. Іншими словами, виробнича практика не терпить невизначеності в системі знань, на основі якої вона здійснюється, в іншому разі виробнича практика на основі невірних, неточних знань про об'єкти і процеси творчого перетворення буде неефективною або і взагалі неможливою. Ну, якщо вже суворо науково, то певна невизначеність в знаннях про будь який об'єкт чи процес перетворення завжди буде присутня, але вона повинна бути бажано настільки мала, щоб суттєво не впливати на результати суспільної виробничої практики. От, наприклад, невизначеність в результатах прогнозування природно - кліматичних умов від початку історії і до сьогоднішнього часу суттєво впливає на продуктивність суспільної виробничої практики в сільському господарстві. А досить висока визначеність в знаннях про властивості металів і процеси їх перетворення дозволяє будь коли і будь де, де створені відповідні виробничі умови, отримувати металічні вироби і конструкції в будь якій заданій (обумовленій властивостями сировини та виробничими можливостями) кількості і якості.

Соціальна практика суспільства, змістом якої є утворення соціальної структури та організація її функціонування, здійснюється на основі наявних знань про людське суспільство, або іншими словами, є реалізованим на практиці результатом самопізнання суспільством самого себе. Проте людське суспільство — досить специфічний об'єкт пізнання. Скажемо відверто —  воно завжди було і зараз залишається без перебільшення найскладнішим об'єктом пізнання.

Людське суспільство — складна багаторівнева, вертикально-горизонтально ієрархічна, відкрита, неврівноважена, само організована матеріальна система, це для тих, кому ці терміни про щось говорять. В загальній теорії систем зараз поширена думка, що людське суспільство як матеріальна система практично не піддається формалізації. Тобто набір формул чи алгоритмів, або формальна модель, яка б описувала всі, чи принаймні всі більш менш важливі процеси і відносини в суспільстві, навряд чи буде коли-небудь створена. Особисто я не був би настільки категоричним. Процес пізнання і як результат, формалізації знань про людське суспільство, невпинно просувається вперед. Волюнтаризм (а з точки зору загальної теорії  систем — експертне бачення) вождів, королів, президентів, урядів поступово обмежується технологіями прийняття рішень суспільного управління на основі поки що простеньких і обмежених формальних моделей, що покликані відображати окремі, або вже краще, декілька пов'язаних процесів в людському суспільстві. Цей невпинний рух вперед сили пізнання скоріше рано, ніж пізно, добіжить свого кінця, і людство пізнає саме себе в достатній мірі. Що, крім багатьох інших відкриваючихся можливостей, буде означати остаточне вирішення питання про владу. Оскільки влада є не що інше як можливість приймати рішення суспільного управління на основі делегованого (визнаного суспільством) права. Проте в системі суспільного управління невпинно розвиваються два зустрічно направлені процеси — з однієї сторони, право приймати рішення на основі експертного (волюнтаристського) бачення поступово замінюється обов'язком виконувати науково обґрунтовану технологію управління, з іншого боку, процедура делегування владних повноважень (відбору персоналій в систему суспільного управління) теж починає відхід від волюнтаризму (експертного висновку) виборця, начальника, в бік наукових технологій кадрового відбору. Але про все це — іншим разом, повернемося до дослідження проблематики суспільної ідеології.

Важливий і беззаперечний висновок — в системі людських знань про людське суспільство завжди була, є зараз і в досяжному майбутньому буде значна невизначеність в пізнанні об'єкту. Проте у людства ніколи не було іншого вибору — через свою соціальну природу воно змушене було завжди здійснювати соціальну практику, тобто - об'єднуватися у суспільства, утворювати їх структуру та організовувати процеси їх функціонування (суспільні відносини) на підставі і на основі неповних, неточних, невизначених знань про об'єкт свого творчого перетворення - своє ж людське суспільство. Недостатність знань про об'єкт, його внутрішня і поведінкова складність завжди передбачають певну невизначеність, або множину, можливих рішень. Корисне для суспільства за даних обставин пожирання собі подібних (людожерство) чи ні? На основі яких трудових відносин краще організувати суспільне виробництво — общинних, рабовласницьких, феодально-кріпосних, кланово-цехових, капіталістичних? Кому довірити управління суспільством -   найсильнішому члену зграї, найдосвідченішому, найрозумнішому, найбільш авторитетному, за правом народження? Ці та багато інших питань соціальної практики суспільства в конкретних заданих (суспільно — історичних) умовах повинні мати рішення. Звичайно, рішення обумовлюється конкретними умовами, що склалися. Але по причині недостатнього знання об'єкту (суспільства і суспільних відносин), рішення виробляються і приймаються методом спроб і помилок, еволюційним шляхом розвитку від простого до складного, запереченням заперечення і т.д.

Але навіть випадково знайдене рішення, що довело свою ефективність в соціальній практиці, потребує конкретної відповіді на питання “чому?”, “чому так а не інакше?” Не забуваймо, що знання про суспільство є невід'ємною частиною загальної системи людських знань, або світобачення, а отже повинні відповідати вимогам цілісності (органічної, логічної єдності, несуперечності) та визначеності (вірності, точності). Отже, людство завжди вимушене було вирішувати  протиріччя між браком вірних і точних (визначених) результатів пізнання суспільства та необхідністю їх представлення в визначеному вигляді. І це потрібно було робити не скільки для “замикання” системи знань, скільки для прийняття як фундаментальних, так і поточних рішень в інтересах соціального будівництва, функціонування людського суспільства. Це протиріччя і є основним для розуміння природи ідеології. Бо саме ідеологія — це той інструмент, яке людство винайшло і яким користується для представлення невизначеності в системі людських знань в визначеній формі.

Приведемо два простенькі приклади. Перший — людожерство, або канібалізм. Чому в сучасному суспільстві неприйнятно жерти ближнього свого? Адже сусід чи випадковий зустрічний цілком придатний до їжі. І людство напевно проходило цей етап в своєму історичному розвитку (так, існує небезпідставна історично — археологічна думка, що люди сучасного типу, або кроманьйонці, в ході завоювання Європи банально з'їли місцевих жителів і за сумісництвом своїх найближчих біологічних родичів — неандертальців), і час від часу поверталося до нього (пригадаймо лише найстрашніші обставини українського голодомору 1932-33 рр.). Та і тубільці о. Нова Гвінея, де перенаселення і брак природної кормової бази давали для цього потужний імпульс, ще зовсім недавно (а може де-не-де і зараз?) були не проти поласувати полоненим або просто заблукавшим сусідом. То чому не можна? Смачно ж. Пояснення є. Але воно, для переважноїбільшості членів людського суспільства з низьким рівнем розвитку є дещо складним і неочевидним. Так, дуже шкідливо їсти членів свого суспільства, бо вони спроможні виконувати суспільно важливі ролі — бути воїнами, робітниками, матерями... а ще вони повинні бути згуртованими, а не боятися одне одного. Інтереси виживання і підтримання конкурентоспроможності конкретного людського суспільства, за звичайних, буденних умов, не допускають внутрішньо — суспільного канібалізму. Якщо це не диктується гострою потребою в їжі, то шкідливо їсти задля забави і сусідів, бо тоді спротив тих, на кого нападають, буде вкрай жорстким — їм втрачати нічого, і значно зростає вірогідність превентивного нападу сусідів, які завідомо не очікують нічого гарного від такого сусідства. Таким чином міркування суспільного виживання та конкурентоспроможності стоять на перепоні канібалізму і зовнішньо направленого. Але все це не очевидно. Те, що зрозуміло мудрим провідникам, вождям племен, не завжди зрозуміло рядовому мисливцеві, який не втримався від спокуси вполювати зазівавшогося сусіда, спровокувавши тим самим хвилю агресії у відповідь. Тому вводиться моральний імператив — табу. І при тому такий простий, щоб напевно і непротирічливо поміститися в світобаченні простого мисливця. “Цього робити не можна, бо це заборонили боги, і вони покарають порушників своєї заборони”. Тепер мисливцеві все зрозуміло, чому не можна, та ще буде краще, якщо у вождя буде воля і відповідні інструменти для реалізації волі божої в разі настання юридичного випадку... Ця ситуація практично не змінилася протягом десятків тисяч років. Якщо зараз у пересічного громадянина запитати, чому не можна з'їсти людину, він щиросердечно відповість, що це заборонено законом, за це покарають — посадять у в'язницю... Одне слово — табу. Що означає — у свідомості переважної більшості людей міститься не повна історія розвитку цього питання та його рішення на підставі аналізу причинно-наслідкових зв'язків, зважування переваг і недоліків, а просте ідеальне уявлення — це робити не можна, бо це заборонено (тим хто має право забороняти) і за це покарають (ті, хто має можливості для покарання).

Але достеменно відомо, і історія знає чимало прикладів, що коли настає відповідна ситуація, коли їсти нічого, а жити хочеться в першу чергу самому, це ідеальне уявлення перестає відповідати інтересам людської практики. Практика суспільної взаємодії стає меншовартою по відношенню до практики особистого виживання. І люди їдять одне одного... Міняються умови існування людини і суспільства, міняється і їх світобачення. Але за рахунок чого? Відповідь очевидна — за рахунок ідеологічної складової. В тих моментах, де вона вже не відповідає людській практиці (як виробничій, так і соціальній), підбираються нові значення, нові рішення, на підставі яких в нових умовах функціонування суспільства буде більш ефективне.

Інший приклад — питання божественного суверенітету в суспільному управлінні, або відправлення влади за правом народження. В процесі еволюції, коли людина впевнено розмежувалася з тваринним світом шляхом переходу з еволюційного спадкового на культурний шлях розвитку, виникло протиріччя між суто тваринним підходом до організації суспільного управління, суттю якого є принцип “головний — найсильніший”, і значно зрослим  рівнем внутрішньої та поведінкової складності людського суспільства. Людство для організації суспільного управління  змінило цей принцип на (принципово) інший - “головний — найрозумніший і найдосвідченіший”. Цей фундаментальний принцип, дещо удосконалений практикою колективного управління, в незмінній формі діє і по нині. Це - основний управлінський імператив  людського суспільства.

Але от біда — протягом всієї минулої людської історії чітких критеріїв для визначення, хто ж є найбільш достойним керувати суспільством, знайдено не було. Що було і залишається основною невизначеністю в проблематиці питання влади. Боротьба претендентів на це звання наносила суспільству величезну шкоду. Родова, племінна роздробленість, внутрішньо суспільна боротьба, неефективність і часто параліч влади — все це об'єктивно знижувало конкурентоспроможність людських суспільств, уражених цією хворобою. Щоб уникнути цього, серед претендентів (еліти суспільства) було знайдено компромісне рішення — вирішувати питання відношення до влади за правом народження, що є набагато більш визначеним параметром, і в переважній більшості випадків не передбачає двоякого тлумачення. Таким чином було зроблено свідомий вибір на користь стабільності влади на шкоду її ефективності. Бо, як свідчить історія, далеко не завжди князі, царі, королі, хани з султанами, емірами й імператорами, які відправляли владу за правом народження, були найрозумнішими представниками свого суспільства, а подекуди і просто — розумними. Але для суспільного загалу треба було надати відповідь на питання “чому так, а не інакше?”  Не знаю як там були справи в інших релігійних традиціях, а в християнській не мудрували лукаво, все звели до ідеї волі божої, або божественного суверенітету — на те він і бог, щоб повеліти одним володарювати з покоління в покоління, іншим підкорятись. Без надії на зміну статус-кво. Ну, якщо вже бути повністю чесним перед історією, то саме специфічні погляди християнської релігії на взаємовідносини можновладців і пригноблених стали головною причиною того, що вона так сподобалася як панівному класу Римської імперії, так і плебсу, легітимізувавши панівне положення перших і давши надію другим (на вічне життя в кращих умовах (раю) після смерті).

З часом, коли розвиток суспільства призвів до того, що ця ідеологічна конструкція перестала задовольняти вимогам до ефективності суспільного управління, і питання про владу постало з новою гостротою, з подачі Монтеск’є та волею Великої Французької революції її було замінено на ідеологему народного суверенітету, а де-факто питання доступу до влади стало вирішуватися в вузькому колі найбагатших представників суспільства. На підставі тих міркувань, що якщо вистачило розуму збити свій капітал і керувати ним, то вочевидь персона достатньо розумна, щоб довірити їй місце в системі управління суспільством. Але з точки зору сьогодення, така логічна конструкція видається занадто вже не очевидною... І тому її до сіх пір так старанно маскують фальшивою афішею народного суверенітету і бутафорськими процедурами його виявлення...

Повторимо свій висновок - ідеологія покликана обслуговувати невизначеності в системі людських знань, представляючи їх в визначеній, фіксованій формі. При цьому представлення ні в якому разі не може бути довільним, а обумовленим станом навколишнього світу, ступенем розвитку суспільства, в тому числі і ступенем його самопізнання. В цьому сенсі ідеологія є відображенням філософського принципу відносності світу. Я не помиляюсь, цей принцип філософський, а отже всезагальний для всіх сфер буття, а не тільки фізичного світу, але про це якось іншим разом. Тільки у відношенні до того чи іншого суспільства та умов навколишнього середовища, що склалися, будь яка ідеологічна конструкція набуває певного значення.

Для соціальної сфери цей висновок означає, що одночасно існує соціальна структура і відносини, що об'єктивно склалися і жорстко відповідають умовам буття, і ідеалістичне їх пояснення та обґрунтування, що слугує завданням організації загального світобачення. Для виробничої сфери це означає, що одночасно існують об'єктивні прогалини в пізнанні об'єктів і процесів, що використовуються в виробничій практиці, і ідеалістичне їх заповнення, що слугує все тому ж завданню організації єдиної цілісної системи знань. Найбільш наочним прикладом цього в виробничій сфері може слугувати богоуособлення сил і явищ природи на ранніх стадіях їх пізнання людством.

Універсальність ідеологічного підходу для організації системи знань як в виробничій, так і соціальній сфері людської практики підтверджують релігії — ідеології минулого. Вони, як правило, містили ідеологічні уявлення про фундаментальні принципи організації фізичного світу, що заповнювали існуючі прогалини його пізнання та систематизували наявні вірні і точні знання про навколишній світ. Одночасно вони містили ідеологічне обґрунтування тій соціальній практиці, що об'єктивно склалася за даних обставин, чи була бажаною, виходячи з досягнутого рівня розвитку суспільства.

Звідси і поділ ідеологій на два типи — перші покликані зафіксувати і обґрунтувати певний досягнутий стан пізнання Всесвіту та суспільства, які умовно можна назвати стабілізуючими, другі заперечують попередні, пропонуючи, на основі досягнутого рівня пізнання буття, бажану модель соціальної структури і практики; їх умовно можемо позначити як модернізуючі. Діалектика боротьби поточної стабілізуючої та модернізуючої ідеологій полягає в тому, що спочатку відбувається боротьба на виживання в середовищі наявних модернізуючих ідеологій, які, як показує історична практика, постійно продукуються в певній кількості в надрах зацікавлених груп, верств населення, в ході якої перемагає та, яка найбільше відповідає рівню розвитку більшої частини членів суспільства. Наступний етап — це боротьба пануючої стабілізуючої і найсильнішої модернізуючої ідеологій. Ключовим параметром, що визначає хід боротьби і її розв'язку, буде ступінь відповідності конкуруючих ідеологій наявному рівню розвитку суспільства, або, що те ж саме, досягнутому рівню пізнання навколишнього світу і самопізнання суспільством самого себе. Далі, за умови, що модернізуюча ідеологія перемагає, вона займає місце панівної, перетворюючись таким чином на стабілізуючу. В філософському плані цей процес одночасно є проявом як поступально — циклічного ( філософський закон “заперечення заперечення”) так і поступально — ступеневого (закон переходу кількісних показників в якісні) процесів розвитку суспільства.

Таким чином ми прийшли до висновку, що в деякому достатньо великому людському суспільстві реально ми можемо спостерігати певну різноманітність (множину) існуючих одночасно в конкретному історичному періоді суспільних ідеологій. І хоча ми вивели їх поділ на пануючі і модернізуючі, ми не можемо пройти повз назріле питання. Виходячи з природи ідеології, чи означає це, що можуть одночасно існувати декілька організованих систем людських знань? Відповідь - і так, і ні. Не вдаючись в розлогі пояснення, відмітимо для себе, що знання (інформація) необхідні як окремій людині так і конкретному людському суспільству суворо для однієї триєдиної мети — для здійснення людської (суспільної) практики, її розширення за масштабом та удосконалення за ефективністю. І не важливо коли — в поточний момент, в найближчому чи далекому майбутньому. Таким чином людська (суспільна) практика — єдиний критерій істинності інформації (знань). Практика —  фільтр, при проходженні якого знання набувають, або (трапляється) втрачають, таких властивостей як вірність і точність. Приклад — ситуація з науковим розумінням природи тяжіння. Закон тяжіння Ньютона був вірним, або задовольняв потреби людської практики до тих пір, поки вона оперувала масами, швидкостями і відстанями в масштабах Землі. З виникненням потреби в виході людства на  космофізичний масштаб діяльності закон тяжіння Ньютона втратив ознаки вірності, ставши лише частковим випадком релятивістської теорії тяжіння Ейнштейна.

Взагалі то будь яка вірна теорія необхідна для людської практики, лише для практики і поза людською практикою може існувати тільки як лжетеорія. Людська практика перевіряє теорію на вірність, уточнює та спонукає до подальшого удосконалення. Наприклад, наукове знання досить глибоко проникнуло в сутність і характеристики металів і їх сплавів, процесів їх добування, вироблення та обробки, що дозволяє людям практично створювати величезне різноманіття металічних виробів, металоконструкцій, машин і механізмів та успішно їх експлуатувати в межах теоретично обґрунтованих параметрів. Наукова теорія до цих пір ще неспроможна вказати технологічно реальні умови для підтримання керованої термоядерної реакції, тому потенційно екологічно чиста і над дешева термоядерна енергетика не є сьогоднішньою реальністю. Простіше — наявність вірного теоретичного знання про деякий об'єкт чи процес людської практики обумовлює можливість його відтворення,, творчого перетворення та використання в тій кількості та якості, яка диктується людськими потребами.

Всі знання, які не пройшли випробування практикою, або показали у відношенні до практики свою меншу ефективність порівняно з іншими, людиною і суспільством безжально зараховуються до невірних, хибних. Знання, які на практиці показали свою вірність, і відображають об'єктивні властивості предметів і явищ, в будь якій системі людських знань по суті не змінні. Так, знання про те, що вода зі зміною температури змінює свій агрегатний стан з твердого (лід) на рідкий і далі газоподібний (пара) при сталому тиску в фіксованих точках переходу, є змістовно незмінним в будь якій системі знань, хоч кількісні показники температури переходу різняться в залежності від системи відліку, яка використовується ( Цельсія, Фаренгейта, Кельвіна чи в одиницях енергії електрон — вольтах). А от наприклад розуміння того, якими трудовими ресурсами і у який спосіб за даних умов виконати певне практичне завдання, передбачає деяку множину можливих рішень, а отже існує певна невизначеність в розумінні шляхів вирішення питання. Тому ми спостерігаємо використання праці чорних рабів на плантаціях Північноамериканських Штатів ще в середині ХІХ століття, при тому що на той час широка суспільна практика в Європі та і її колоніях по всьому світу прийшла до висновку, що праця фермерів — землевласників і фермерів — орендаторів набагато більш ефективна за рабську працю. І тому ми спостерігаємо побудову великих будівництв Радянського Союзу уже в ХХ столітті фактично руками рабів — в'язнів, озброєних лопатами і тачками, тоді коли вже існувала потужна і ефективна техніка в вигляді екскаваторів, бульдозерів, автомобілів, вантажопідйомних кранів тощо і кваліфіковані працівники, що вміли її обслуговувати. Звичайно ж, економічні фактори в наведених випадках грали вирішальну роль, але умови для виникнення цих факторів створила, або точніше, обґрунтувала, ідеологія...

 Також до сіх пір в питанні походження всесвіту і фундаментальних основ організації буття існує значна невизначеність, тому ми можемо спостерігати одночасне співіснування цілого спектру ідеологічних уявлень з цих питань від чисто теїстичної природи до принципово несхожих варіантів світобудови, утворених з матеріалістичних позицій.

Таким чином очевидний висновок — в конкретний історичний момент може існувати як завгодно багато організованих систем людських знань, світобачень, спільною базою яких є наявні визначені знання, вірність та точність яких перевірена людською практикою, і які відрізняються в ідеологічній частині, або в тих моментах непізнаного, які ідеологічними інструментами заповнюються і представляються в визначеному вигляді. Деякі з них, на основі яких реально можливо здійснювати людську/суспільну практику, відносно даного конкретного історичного моменту можна назвати вірними. Серед них ведеться боротьба  за ефективність, або найбільш точне, адекватне відображення буття. Насправді системи знань, ідеології боротися між собою не можуть, реально ведуть боротьбу люди, їх організовані групи, колективи, верстви, класи, народи, держави, які керуються в своєму відношенні до навколишнього світу даним світобаченням, ідеологією. Ідеологія, яка найбільш точно і водночас просто відповідає картині буття, відповідно дозволяє найбільш ефективно здійснювати людську і суспільну практику, в кінці кінців займає домінуюче положення, витісняє на периферію (в маргінал) менш адекватні ідеології. Так, протягом ХХ століття націонал — соціалістична, інтернаціонал — соціалістична, фашистська суспільні ідеології, будучи певний проміжок часу суспільною практикою певних суспільств, держав і цілих коаліцій держав, були витіснені буржуазно — ліберальною ідеологією, тому що суспільства і держави, які її сповідували, виявилися в кінцевому випадку більш стійкими і ефективними як в питаннях внутрішньої організації, так і зовнішнього протистояння. А наприклад, анархістська ідеологія, хоч і була на початок ХХ століття досить добре теоретично розроблена і мала численних прихильників, так і не мала історії більш менш тривалої практичної реалізації яким-небудь значимим суспільним угрупуванням (на думку спадає тільки Гуляй-Польська анархістська республіка батька Махно), що дає підстави її вважати від початку хибною, принаймні для даного конкретного етапу розвитку суспільства.

Узагальнимо вже зроблені  основні висновки:

-                      ідеологічний підхід — інструмент організації набутих певним суспільством знань про навколишній світ в єдину цілісну систему шляхом представлення невідомого або невизначеного в визначеному вигляді;

-                      ідеологія — результат застосування ідеологічного підходу до людського/суспільного світобачення, його (світобачення) об'єктивно необхідна і невід'ємна частина, яка організує набуті людські/суспільні знання в єдину цілісну внутрішньо не протиречиву систему, фіксуючи невідоме та невизначене в знаннях про об'єкти і процеси навколишнього світу в визначених формах суб'єктивного походження, таким чином, щоб за даних умов (зовнішніх та рівня розвитку суспільства) максимізувати суспільну практику (як виробничу, так і соціальну) за масштабом і ефективністю, створюючи таким чином умови для максимально можливого задоволення потреб кожної людини і суспільства в цілому;

-                      людська соціальна практика, яка здійснюється на основі набутих знань про суспільство, які є результатом самопізнання суспільством самим себе, зважаючи на те, що людське суспільство було і є найскладнішим об'єктом пізнання в історії людства, є найширшою сферою застосування ідеологічного підходу та існування ідеологічних форм знання;

Все це гарно, але розглянемо соціальну практику людського суспільства уважніше. Людське суспільство, за прийнятою в загальній теорії систем кваліфікації — енергетично неврівноважена матеріальна система. Така матеріальна система потребує наявності системи управління підтриманням  її в енергетично нерівноважному стані. Така система управління — ключовий необхідний елемент нерівноважної матеріальної системи. Будь яке людське суспільство немислиме без системи управління. Соціальні психологи підтвердять, що будь яка випадково зібрана група людей, члени якої на якийсь момент свідомо визнають наявність якоїсь спільної мети та необхідності спільних дій для її досягнення, обов'язково проходять етап ієрархічної самоорганізації, налагоджуючи таким чином механізм внутрішнього управління та координації дій. Як правило, спочатку, в повній аналогії з тваринною зграєю, головним визнається найсильніший. З ускладненням завдань, що стоять перед групою людей, починаються спроби удосконалити систему управління, визначити найрозумнішого, найдосвідченішого, далі створюється апарат управління...

Питання управління суспільством — центральне питання соціальної практики. Всі інші сторони соціальної практики в тій чи іншій мірі пов'язані з соціальним управлінням, являються допоміжними, доповнювальними. Ті ж мораль, традиції — не що інше, як способи організації внутрішніх процесів в суспільстві, перебирають на себе значну частину функцій управління суспільством шляхом “стандартизації” поведінки її членів за типових, довгострокових за часом як зовнішніх умов, так і внутрішнього рівня розвитку суспільства. В умовах розвинутих та сталих моралі і традицій суспільній системі управління залишається реагувати лише на нетипові прояви змін в зовнішніх та внутрішньо суспільних процесах.

Таким чином питання соціального управління, питання влади — головне питання соціальної практики. Не треба довго розмірковувати, щоб прийти до висновку, що питання влади — так само  головне і основоположне питання ідеології. Так, так — уважно придивіться до будь якої відомої людської ідеологічної системи в історичному розрізі — неозброєним оком видно, що питання організації суспільного управління виноситься нею на передній план.

Таким чином, очевидно, що організація суспільного управління — основна функція суспільної ідеології. Екстраполюючи до особистої ідеології, визначимо, що її основна функція — створення умов (світоглядної і поведінкової моделі) для входження особистості в дане людське суспільство.

Суспільне управління розкладається на формалізоване і оперативне.

Формалізоване управління представляє собою певну модель суспільної поведінки, що має виконуватися всіма членами суспільства, і яка формально закріплена в суспільній моралі, етиці, договірних стосунках, законодавстві. При цьому мораль — основа формалізованого управління. Чому? Та тому, що мораль — це поведінкова модель, що безпосередньо походить і спирається на ідеологічну складову особистого/суспільного світобачення. Це реалізація світобачення в поведінці, особистій і суспільній.

Етика — це зведення певних правил поведінки, загальноприйнятих певними групами і категоріями людей в певних ситуаціях, але напряму з світобаченням не пов'язаних, просто так прийнято... часто, просто щоб відрізнятися від інших. Тому етичні правила набагато менш стійкі і відіграють меншу роль в стандартизації і формалізації людської поведінки, ніж моральні. А ще етику часто плутають з мораллю. Етика в чистому вигляді — це в якій руці ніж, а в якій виделку тримати, в якому наряді на який захід з'явитись... а от левова частка того, що прийнято називати професійною етикою, являється все таки за своєю природою мораллю. Етичні правила за своїм походженням, очевидно, є застарілі моральні, які в свій час відірвалися від інтересів суспільної практики.

Договірні відносини — це спроби організації суспільного управління, шляхом завдання моделей  бажаної (допустимої) взаємної поведінки, між суб'єктами одного чи порівняних ієрархічних рівнів.  Як правило, припиняють своє існування, коли перестають задовольняти хоча б одну з договірних сторін. Предмет договірних відносин однозначно не повинен суперечити діючій суспільній моралі кожної з договірних сторін, інакше консенсус просто неможливий.

Законодавство — це спроби оперативної системи суспільного управління (влади) спростити собі роботу шляхом формалізації суспільної поведінки. Маючи на меті уподібнитись за роллю і впливом суспільній моралі, у співвідношенні з нею може призвести до наступних наслідків:

1.                    у випадку відповідності існуючій переважній суспільній моралі закони по суті дублюють її, формулюють її певним чином, деталізують і конкретизують, роблячи придатною для використання апаратом суспільного управління; законодавство в цьому випадку безумовно визнається і виконується суспільством;

2.                    у випадку невідповідності законів суспільній моралі переважної більшості суспільства, законодавчим шляхом фактично намагається нав'язати суспільну мораль незначної, але його панівної частини всьому суспільству; в такому випадку:

а) в разі наявності достатньої системи примусу і контролю — законодавство виконується примусовим шляхом, одночасно спричиняючи накопичення суспільної напруги, яка може бути вивільнена шляхом революційних змін суспільної системи управління;

б) в разі відсутності достатньої системи примусу і контролю — такі закони суспільством однозначно не визнаються і не виконуються, стаючи фактично нічим, використаним папером.

Отже стає очевидним основоположна роль суспільної моралі в системі суспільного управління. Суспільна мораль створює кістяк формалізованої системи управління суспільством, задаючи типову модель суспільної поведінки за сталих умов впливу зовнішнього оточення та ступеню внутрішнього розвитку суспільства. На неї по суті спирається оперативна система суспільного управління, що ми звикли називати владою, основна функція якої — реагувати на порівняно різкі зміни впливу зовнішнього оточення та внутрішньо системні порушення загальноприйнятої моделі поведінки. Це максимально спрощена модель суспільного управління, але вона передає її основоположні, фундаментальні співвідношення і взаємозалежності.

Таким чином ми вже можемо відобразити діалектику ідеології. В залежності від зовнішніх умов, що склалися, рівня розвитку суспільства, досягнутого рівня пізнання навколишнього світу, в тому числі пізнання суспільством самого себе, складаються певні суспільні відносини таким чином, щоб за даних умов максимізувати суспільну практику (виробничу і соціальну) за ефективністю і розмахом (масштабом). Застосуванням ідеологічного підходу дані суспільні відносини стабілізуються і закріплюються шляхом вироблення єдиного (реально - найбільш поширеного) світобачення, в якому ідеологічними інструментами невизначеності в системі людських знань про навколишній світ і суспільство подаються в визначеній формі, формуючи таким чином пануючу ідеологію. Сформоване суспільне світобачення породжує суспільну мораль — оптимальну (за даних умов) загальновизнану модель суспільної поведінки, як основу, кістяк суспільного управління. На підставі пануючого світобачення обґрунтовується і легітимізується (тобто також стабілізується і закріплюється) система оперативного управління суспільством, або система влади, а саме — її структура, шляхи доступу до неї (соціальні ліфти), принципи, методи і способи її функціонування. Система суспільної влади, розвинувшись і визнавши себе окремою суспільною надсистемою, відповідно до закономірностей розвитку матеріальних систем, в інтересах власного виживання і самозбереження, зацікавлена в збереженні та удосконаленні існуючого суспільного світобачення (як синонім — пануючої ідеології) і суспільної моралі, на яку вона безпосередньо спирається в процесі свого функціонування. Таким чином система влади в свою чергу стабілізує (зберігає, поширює, удосконалює) пануючу ідеологію, по суті консервуючи її основи. Невпинно розвиваючись, суспільство накопичує нові знання про навколишній світ, пізнає саме себе, дістає досвід нової, більш ефективної виробничої та соціальної практики. Змінюються також зовнішні умови існування суспільства — доступ до ресурсів, ефективність їх відтворення, зовнішні загрози... З певного моменту існуючі суспільні відносини перестають  виконувати функції максимізації суспільної практики (не відповідають умовам еквіфінальності системи). Виникає потреба в заміні існуючого пануючого суспільного світобачення, яке одне є справжнім джерелом і фундаментом системи суспільного управління, суспільної моралі і системи влади. Щоб подолати стабілізуючу і консервуючу дію існуючої системи влади відносно поточної пануючої ідеології, необхідно утворення стійкої суспільної групи, зацікавленої в прогресивних соціальних перетвореннях. Зусиллями цієї групи формується нова, більш відповідна умовам, що склалися, ідеологія, пропонуються нові підходи з питань формування та реалізації суспільної моралі і системи влади. Нова ідеологія поширюється в суспільстві, в разі її сприйняття переважною більшістю його членів, існуюча система влади разом з суспільною мораллю втрачають легітимність (переважну суспільну підтримку), замінюються  еволюційним або революційним шляхом на нові структури, принципи і методи суспільного управління.

В результаті даного дослідження мабуть отримано певне нове знання про сутність та природу суспільної ідеології. Але ми вже знаємо, що знання людині і суспільству необхідні виключно для застосування в суспільній практиці. В даному випадку мова йдеться про суспільну практику ідеологотворення. Отже які висновки в інтересах практики можемо вже зробити?

Ну по перше, ідеологія — некоректна назва того, що під цим мається на увазі. В системі людських знань, що загальноприйнята, приставкою “-логія” позначають окремі сфери пізнавальної діяльності людей, або науки. В даному випадку ідеологією слід називати сферу наукових досліджень, що має органічно належати до теорії суспільного управління, яка повинна займатися питаннями теорії і методології ідеологотворення. Світоглядні ж конструкції ідеологічної природи слід називати, наприклад, ідеологемами.

Вчення про ідеологотворення має органічно війти в теорію суспільного управління. Оскільки наявність суспільної ідеології є універсальною ознакою будь якого людського суспільства — неорганізованої, організованої групи, колективу, асоціації, корпорації... а не виключно в його найширшому розумінні як народу, держави. Володіння проблематикою дослідження та формування суспільної (групової, корпоративної) ідеології надасть якісно нових інструментів та можливостей в практиці корпоративного управління.

Будь які спроби творити якусь національну ідею, або вузько спрямовану ідеологему, що базується на суб’єктивному сприйнятті оточуючого світу – наперед марна затія, якщо вона дійсно не спирається на об’єктивно існуючі, науково чи статистично визначені та доведені, фактори і властивості. Наприклад, північноамериканська національна ідея світових носіїв свободи і демократії об’єктивно спирається на найбільшу в світі економічну міць та військову спроможність. Німецькі дисциплінованість, законослухняність та працелюбність – загальновизнані об’єктивно існуючі національні риси характеру. Очевидна культурна перевага вихідців з культурного Єгипту над місцевими напівдикунами стала підґрунтям виникнення єврейської національної ідеї богообраного народу. Але оглянувши історичну ретроспективу, прийдемо до висновку, що викривлене сприйняття дійсності в будь якій національній (корпоративній, груповій) ідеї – запорука її майбутнього краху, рано чи пізно, разом з суспільством, яке її сповідує.

Культурний розвиток людського суспільства в основних своїх ознаках є поступально безперервним процесом. Еволюція системи суспільного управління, як ми вже встановили, єпроцесом поступально ступеневим, дискретним. Ідеологічний підхід покликаний переважно обслуговувати інтереси системи суспільного управління. Наростання кількісно – якісних ознак культурного розвитку суспільства є єдино можливою підставою для якісного перетворення його системи управління, або суспільної моралі та влади. Тому аналіз рівня культурного розвитку суспільства має стати основою наукового підходу до процесу ідеологотворення.

Практика ідеологотворення сьогодні в її найширшому, загальносуспільному застосуванні,  безсумнівно потребує виключно наукового підходу. Дилетантизм, суб'єктивізм а ля Самюель Хантингтон, в сучасній практиці ідеологотворення неприпустимі. Науковий підхід передбачає, що базою, фундаментом в процесі дослідження і творчого перетворення є виключно вже досягнутий рівень наукового знання про навколишній світ, умовою досягнення результату є виключне використання інструментів теорії пізнання (теза, антитеза, теорія, доказ, експеримент....).

Але існуюча практика наукового підходу в питаннях ідеологотворення поки що не давала гарантії позитивного результату. В практиці наукового пізнання навколишнього світу експеримент відіграє ключову роль в перевірці набутих знань на вірність і точність (визначеність). Соціальні ж експерименти  виявилися занадто болючими і витратними прийомами... Практика суспільного застосування інтернаціонал-соціалістичної (комуністичної), націонал — соціалістичної (нацистської), анархістської, фашистської ідеологій, кожна з яких мала солідне відповідне науково — теоретичне обґрунтування, показала, по перше, що науковий шлях пізнання людського суспільства не виключає наявності принципових помилок, по друге, масштабні соціальні експерименти на основі непевної, неперевіреної суспільної теорії як правило призводять до руйнівних соціальних наслідків. Що можна запропонувати, щоб хоч частково запобігти руйнівним соціальним експериментам?

Науковий підхід в питанні ідеологотворення передбачає наявність процедури, певної послідовності, алгоритму творчої роботи. Формулювання існуючої стабілізуючої ідеологеми та принциповий опис системи суспільної влади, що базується на ній; історичний та політекономічний аналіз умов їх виникнення (виробничої та соціальної практики, впливу зовнішніх умов), аналіз досягнутого рівня культурного розвитку суспільства та змін зовнішнього впливу на нього, визначення невідповідностей і протиріч пануючої ідеології з існуючими умовами існування суспільства; формулювання відмінної, революційної ідеологеми та принципів побудови системи суспільної влади на її основі; теорія (програма) переходу від одного суспільного ладу до іншого, зміни системи влади – очевидно обов’язкові етапи наукового підходу до процесу ідеологотворення, так би мовити, його процедура, алгоритм.

Ну і звичайно, наукова думка має обов'язково розглянути можливість та процедуру проведення наукового обмеженого соціального експерименту, як аналогу наукового експерименту в природничих наукових дисциплінах.

Питання суб'єкту в практиці ідеологотворення має принципове значення. Хто має займатись, створенням нової, революційної ідеологеми? Виходячи з результатів дослідження, очевидно, що ідеологотворення за ініціативою та зусиллями існуючої системи суспільної влади є абсурдом. За своєю природою будь яка існуюча система суспільної влади є антагоністом будь яких принципових змін в суспільному світобаченні, суспільній моралі, бо ці зміни закономірно і беззастережно ведуть до зміни системи суспільної влади. Отже, революційне ідеологотворення може бути, одночасно продуктом і інструментом, самоорганізації тих суспільних верств та категорій, які кровно зацікавлені в зміні  існуючої системи суспільних відносин. Практично це реалізується специфічними поза владними соціальними інституціями — політичними партіями. Але... опозиційність  політичних партій до існуючої влади — це далеко не ознака їх (влади і опозиції) взаємної принципової відмінності. Практика свідчить про те, що часто лише незначні групові протиріччя інтересів в межах однієї пануючої соціальної верстви є джерелом існування офіційної політичної опозиції в більшості відомих політичних систем. Справжньої, світоглядно відмінної політичної опозиції, будь яка система влади органічно не терпить поруч. Єдина істинна ознака політичної світоглядної відмінності — це відмінність їх соціальної бази.

З іншого боку, за умови підпорядкування процесу ідеологотворення науковому підходу, з усіма його атрибутами включно з обмеженим соціальним експериментом як актом перевірки і освячення отриманого нового знання практикою, отримані в його рамках результати набувають ознак беззаперечної вірностіі точності, а у випадку новоїідеологеми це означає, що ще й невідворотності.

Будь яка сучасна система суспільної влади неспроможна відміняти чи забороняти будь яке нове знання, освячене науковим підходом включно з науковим експериментом, яке при цьому обіцяє певну максималізацію виробничої чи соціальної практики людини чи суспільства. Тому що левова частка будь якої теперішньої особистої або суспільноїідеології сформовані знаннями, отриманими в рамках та зусиллями сучасної науки. Тому що авторитет сучасної науки і наукового знання в очах людства стоїть незмірно вище авторитету будь якої сучасної системи влади, жодна з яких не може похвалитись тим, що має в підвалинах своєї легітимізації міцну науково обґрунтовану складову. Напевно, що не під силу будь якій сучасній системі влади буде і подолати нову ідеологему, отриману та підтверджену в рамках наукового підходу.

Таким чином окреслюється суб’єкт майбутнього ідеологотворення. Це очевидно має бути наукова суспільна корпорація, що опирається на організаційні та пізнавальні можливості організованих органів пізнання - наукових інститутів, університетів тощо. Отримана таким чином ідеологема напевно матиме такий суспільний авторитет, що з великою долею вірогідності стане можливим уникнути революційного переходу при заміні староїідеологеми новою. Відкриється можливість для еволюційно безперервного (на заперечення ступенево-дискретному) розвитку системи управління суспільством.

Яка об'єктивна необхідність в теоретичних та практичних висновках даного дослідження? Практиці суспільного ідеологотворення вже багато тисяч, а точніше, десятків тисяч, років. І весь цей час людство прекрасно обходилося без визначеного знання про  сутність і природу предмету — суспільного світобачення, суспільної ідеології. Методом спроб і помилок всі людські суспільства більш менш успішно вирішували для себе це питання.

Цінність науково - теоретичного шляху пізнається у порівняльній ефективності з шляхом емпіричним. Так, рухаючись звично шляхом емпіричного пошуку, суспільний прогрес закономірно приведе до свідомого розуміння переважною більшістю людей неефективності суспільного укладу, заснованого на принципах влади капіталу. Буде знайдено нові принципи суспільних відносин і нові засади організації системи влади. Буде саме знайдено, бо ніщо нізвідки не береться і нікуди не дівається. Так говорить філософський закон заперечення-заперечення. Всі зародки нового суспільного ладу вже існують і існували завжди, як і залишки минулих суспільних укладів нікуди не зникають, продовжуючи існувати в зачатковому стані, очікуючи відродження, за сприятливих обставин, на новому якісному рівні. Так, наприклад, рабовласницькі відносини час від часу виникають за тих чи інших обставин. З останніх відомих прикладів – в період останніх російсько–чеченських війн та викликаного ними безвладдя частенько проходили повідомлення про використання рабської праці військовополонених та спеціально для цього викрадених людей в віддалених гірських поселеннях Північного Кавказу. Час від часу з’являються в ЗМІ повідомлення про використання різних люмпенів в якості рабів циганськими общинами… Ті ж таки зачатки капіталістичних відносин у вигляді ремісників чи землевласників і їх найманих працівників існували і в античну добу. Навіть піраміди фараонам будували не раби, а професійні будівельники і за плату…

Але ахіллесова п’ята емпіричного шляху пізнання – це час. Рухаючись ним, неможливо передбачити, коли він «вистрілить», або дасть бажаний результат. Є розуміння, що це обов’язково трапиться, але коли… Порівняння ефективності за параметром  часу емпіричного та науково – теоретичного пошуку – це те ж саме, що порівняти еволюційний спадковий (природний відбір) і культурний шляхи розвитку (природи, матеріальних систем – кому як краще…).

Науково – теоретичний шлях пізнання (суспільством самого себе) безсумнівно дає величезний виграш у часі, оскільки дає розуміння, звідки брати, де шукати, як і в якій послідовності, в якому порядку переходити від теорії до практики…

Приклади неуспішної, а подекуди і провальної практичної реалізації ряду суспільно – економічних теорій протягом ХХ століття свідчить лише про наявну недосконалість наукового методу в цьому питанні. Спроби науково – теоретичного ідеологотворення протягом ХІХ – ХХ століть – прямий аналог алхімії, якщо взяти аналогію з історії природничих наук. Спроби виводити закономірності та робити твердження за відсутності твердих знань про об’єкт, з яким маєш справу.

Саме з таких міркувань слід оцінювати цінність проведеного пошуку. Моя держава, Україна, мій народ застрягли в болоті світоглядної і політ економічної безвиході, в рядах тих, на кому економічно паразитують більш успішні (за умов, що склалися) суспільства. В межах існуючого світового суспільного ладу для України виходу практично немає. Заклики просто працювати більше і краще – від лукавого. В світі є досить тих, хто багато і тяжко працює. Ті ж південні корейці чи китайці… і що? Вони серед найуспішніших суспільств? Чи може набагато краще живуть? Вони так само серед експлуатованих, як і ми… Ні, в цьому світі треба бути найрозумнішим. Але легко сказати, важко виконати. Люди в США, Європі сотнями років до досконалості відточували науку та практику маркетингу і управління капіталами. Сотнями років накопичувалися та концентрувалися капітали. Деякі західні капітали сягають своєю історією до Венеціанської та Генуезької торгових республік… Куди вже Україні з її куцими двома десятками років капіталістичного розвитку тягатися…

Але шанс є. Поточна капіталістична глобалістична система вже шкутильгає на обидві ноги. Перша – наростаючий ресурсний голод у поєднанні з системно запрограмованою неефективністю розподілу і використання ресурсів, які в значній мірі спрямовуються на над споживання. Друга шкутильгаючи нога – соціальні ліфти, які зупиняються, коли за умов давно сформованих великих і середніх капіталів вирватися з низу на верх соціальної піраміди – велика рідкість. Про такі історії тільки в голлівудських фільмах розповідають, а реально капіталістична аристократія вже набула майже таких же сталих форм, як у свій час аристократія землевласницька (феодальна). Навіть вітчизняна українська «еліта», без року тиждень, як з грязі в князі, ще на морді вроджене хамство не навчились маскувати, а вже вдають з себе «закритий елітний клуб освічених та заможних».

Шанс є першими побачити обриси нових суспільних відносин, нового суспільного ладу, за визначенням більш ефективного порівняно з існуючим. Науково – теоретичний підхід до побаченого має надати прийнятні рамки для його науково – теоретичної розробки і практичного впровадження. Це практично за капіталістичною ідеологією – щоб бути успішним в цьому світі, треба бути або першим в новому, або кращим в вже відомому… Кращим бути не вдається – всі вакантні місця там вже зайняті. Залишилося бути першими…

23 03 2017