www.ji-magazine.lviv.ua

Лілія Шевцова

Історична пауза

Ми не можемо розмірковувати про конкретні питання політики всередині Росії і за її межами без систематизації погляду на загальний фон, без аналізу глобального вектора і визначення світових тенденцій. Це тим більш важливо, що світ сьогодні функціонує через взаємозалежність, яка проявляє себе найдивовижнішим чином. Автономні "заплави" в політиці і суспільстві, які можуть функціонувати автономно, більше не існують. Внутрішня політика здійснюється через зовнішньополітичні механізми. Персоналістські режими виживають за рахунок використання західних демократій. Несподівана агресивність і експансіонізм держав, яких можна назвати Анти-Ліберальним Інтернаціоналом - Росії, Китаю та Ірану - багато в чому пояснюється слабкістю західної цивілізації. Отже, потрібно дивитися на світовий організм як на ціле, а не виривати з нього якісь фрагменти і намагатися зрозуміти, що з ними відбувається.

Сьогодні світ опинився в історичній паузі – причому це не перша така історична павзі в історії. Протягом ХХ століття людство пережило, щонайменше, три системні кризи.

Перша - з 1905 по 1917 роки - була кризою тодішньої європейської системи і часом занепаду Російської імперії.

Друга - з кінця ХХ-х до початку 30-х років - була кризою капіталізму і світової системи безпеки.

Третя криза охопила світ у середині 70-х років і стала кризою індустріального суспільства, яке вже вичерпало самого себе.

У 2017 році ми будемо відзначати сторіччя з часу першого кризи минулого століття, яка з своїм революційним крещендо у 1917 році в Росії призвела до виникнення системної альтернативи європейському шляху розвитку. Як зауважив дуже тонкий спостерігач Ігор Клямкин, сьогодні, повертаючись до 1917 року, ми продовжуємо ставити все ті ж питання, які піднімалися нашими попередниками в ході попередніх ста років, а це означає лише одне: ми не вийшли з того часу і тодішнього аналітичного виміру. Минуле "не завершилося": ми в ньому все ще залишаємося - принаймні, в Росії. Якщо так, то незавершене інтелектуально минуле обмежує наше розуміння сучасності.

А що сьогодні? Сто років потому світ знову опинився в кризі, причому потрійній.

Йдеться, по-перше, про кризу ліберального світового порядку, який виник після падіння СССР навколо гегемонії Америки, яка стала хребтом нинішньої світової системи міжнародних відносин.

По-друге, ми маємо кризу нинішньої моделі ліберальної демократії як такої.

По-третє, очевидною є криза персоналістської системи, яка не може відповісти на виклики нового часу.

Прихід Трампа віщує кінець «Американського світу» і глобальний конфлікт

Нуріель Рубіні, американський економіст

Найбільш відверто цей факт знайшов відображення в спробах російського самодержавства вижити за рахунок повернення в це незавершене минуле, яке ми так і не зуміли закрити. Спроби Росії, Китаю і Ірану шукати вирішення внутрішніх проблем через посилення зовнішньополітичної агресивності говорять про те, що і їх системи починають вичерпувати свій потенціал. Словом, очевидна криза далеких одна від одної систем, однак при цьому антиліберальні системи краще використовують слабкість свого ліберального опонента борючись за своє виживання.

І ще. Сьогодні - на відміну від 1917 року - немає системної альтернативи Заходу. Але сам цей факт - що парадоксально - не тільки не полегшує вихід ліберальної демократії з історичної паузи, а, навпаки, подовжує її і робить більш болісною. Бо закон конкуренції як джерела життєздатності як на світовій сцені - так само як і всередині окремих суспільств - ніхто не відміняв. Існування СССР як альтернативи і конкурента змушувало ліберальні демократії постійно тримати себе в тонусі і оновлюватись. А після падіння світового комунізму це джерело підтримки тонусу зникло, і ліберальна демократія як цивілізація дозволила собі розслабитися і втратити мускулатуру. Що породило спокусу «промацати» персоналістську систему, чи є десь всередині неї «червона риса» за яку заходити не можна.

Ракова пухлина релятивізму

Кожна цивілізаційна криза, через яку проходило суспільство, мала свій контекст і наповнення. Кризи ХХ століття були пов'язані насамперед з виснаженням потенціалу та драйву індустріального суспільства, його економіки, механізмів політичного представництва і зовнішньополітичних інститутів, які регулювали взаємодію окремих країн на світовій арені. Решта складових цих криз, такі як занепад імперій, лише додавали гостроти основному кризогенному фактору.

70-ті роки відкрили епоху постіндустріального суспільства, неолібералізму, глобалізації та поступового руху до постмодернізму. Падіння світового комунізму і завершення ідеологічної боротьби дали поштовх глобальному розквіту постмодернізму як культурного і політичного світогляду та формуванню на його основі відповідних політичних регуляторів. Постмодерн знайшов вираз у відмові від попередньої віри в неминучість суспільного Прогресу і віри в силу західного впливу. Постмодернізм став часом втоми від Прогресу. Сам Захід і його еліта покінчили зі своїм захопленням західними цінностями. Настало царство релятивізму і віри в відносність всього навколо - як життя, так і політики. Табу, обмеження і традиційні вірування були відкинуті. Гору взяла еклектика і амбівалентність - як в підході до особистості, так і до суспільного розвитку. Але найголовніше - це те, за що жорстко критикував постмодернізм Юрген Хабермас, захисник Прогресу і Просвітництва: були здані на брухт нормативні цінності, що лежать в основі західного суспільства. Якщо все відносне і розмите, то немає відмінностей між реальним і уявним, старим і новим, внутрішнім і зовнішнім, Сходом і Заходом, лібералізмом і авторитаризмом. Глобалізація і завершення ери ідеологій - це найбільш очевидні прояви постмодернізму.

Останні чверть століття після завершення Холодної війни і розпаду Совєтського союзу стали епохою відносності і невизначеності. Політика стала грою в еклектику, почали розмиватися старі стандарти, які колись забезпечили перемогу ліберальної демократії над комунізмом. Почали розмиватися межі між законом і беззаконням, між суверенітетом і втручанням у внутрішні справи, між війною і миром, реальністю та фікцією.

Наведу тільки останні приклади постмодерну в політиці. Війна в Україні, де Росія одночасно є і учасником, одним з арбітрів і модератором мирного процесу. Прикладом постмодерну є особиста інтеграція авторитарних еліт в західне суспільство в якості його суб'єктів. Коли лівійський диктатор Каддафі спонсорував Лондонську школу економіки - це був також приклад постмодерну. Коли Герхард Шрьодер, колишній німецький канцлер, почав працювати на Газпром - це був вияв постмодерну.

Не тільки персоналістські системи використовують постмодернізм в своїх інтересах. Президент Обама теж продемонстрував свій внесок в епоху невизначеності, коли він, провівши "червону лінію" для режиму Ассада, пішов на угоду з Москвою щодо вивезення з Сирії хімічної зброї, яка врятувала цього самого Ассада. А "війна дронів", яку почав Обама з тим, щоб не розширювати безпосереднє втручання на Близькому Сході і виправдати свою Нобелівську премію миру, стала елементом "гібридної війни" епохи постмодерну.

2016 рік - драма постмодернізму і Трамп-парадокс

Давно не було настільки апокаліптичних оцінок реальності. "Ми вступили в епоху світового безладу", пише Мартін Вульф в FT. Саме такою є популярна оцінка нашого часу в західній політичній і громадській думці. Європу і Туреччину залила хвиля терору, близько півмільйона людей загинуло у сирійській трагедії, Брексіт, параліч ЄС, поява "ілліберальних" демократій всередині самого ЄС - в Угорщині і Польщі, спроба Анти-Ліберального інтернаціоналу заповнити вакуум на світовій сцені - ось далеко не повний портрет нашого часу. Він шокує і паралізує сучасників ще й тому, що світовий «бєзпрєдєл» вибухнув зненацька, і ніхто не знає, як давати з ним раду.

Гостроти драмі додає "Фактор Росії": саме Російська Федерація сформулювала нові механізми конфронтації епохи модерну.

Вони полягають, по-перше, у створенні нового пакета "м'якої сили" у вигляді дезінформації і пропаганди, а також використання хакерства для дестабілізації інших систем.

По-друге, Росія навчилася грати не тільки на світовій сцені, а й всередині відкритого західного суспільства. Так, Москва заперечує використання хакерства під час американських виборів, але при цьому російська еліта дуже пишається результатами його застосування. Втім, неважливо, хто і як дискредитував найважливіший американський інститут. Важливо, що світ переконаний у тому, що Росія таки використовувала кіберзброю, ставши фактором американського політичного життя. І тепер Америка думає, що з цим фактом робити.

Як неолібералізм розчистив шлях для Дональда Трампа

Зигмунт Бауман, польський та англійський соціолог і філософ

Сьогодні ми бачимо, як світова спільнота, і перш за все Захід, не справляються з постмодерном, який, позбавивши Захід нормативних цінностей, не дає йому можливості будувати стратегічний порядок денний і адекватно формулювати розуміння національних і суспільних інтересів. Якщо все є відносним, то на якій базі формувати стратегію? Приватне підмінило громадські та державні інтереси. Амбівалентність не дає можливості створювати стійкі системи безпеки і будувати ефективну економіку. Відносність дозволила вузько егоїстичним і найбільш агресивним інтересам опанувати важелями управління, що подають себе як інтерес суспільний. Найбільш відверто така підміна пройшла всередині лідера західного світу - в США, де вирішальну роль при виробленні майбутнього стратегічного курсу отримала фінансова олігархія. Тільки Німеччині – поки що - вдалося обмежити руйнівний вплив постмодерну на своє життя.

Зброєю постмодернізму є - відносність правди й істини. Ми живемо у час "Пост-Правди". Реальність формується в уяві. Fact-checking більше не потрібен. І це не тільки "Кінець ідеології", але й "Кінець реальності", яка набуває різних форм. "Правда" і "Брехня" перестали бути антиподами.

Трамп і його перемога - це реакція американців на постмодерн: підтримавши Трампа, вони виступили проти постмодерну, проте парадокс в тому, що і сам новообраний президент є супер-постмодерністським президентом - втіленням постмодерну, доведеного до гротеску.

Таким чином, 2016 рік - це і торжество постмодернізму, і його очевидна криза. Тепер, у 2017 році, настає час, коли світ починає побоюватися постмодернізму. Його час минає. Але поки що ще ми не маємо засобу зцілення від нього. Чому? Тому, що, знову-таки, хвилю протесту проти зніженої еклектики, неолібералізму та інтересів всім остогидлої еліти, яка паразитувала на постмодернізмі, очолили його адепти, які умовно назвали себе "трампістами". Вони очолили як Брексіт, так і революцію Трампа. Нинішнє покоління еліти Заходу не здатне вийти з еклектики, а альтернатива їм - це на разі крайні праві і крайні ліві, які піднімаються на хвилі популізму, націоналізму і повернення до національних кордонів.

Отже, пауза триває. Але криза - це завжди не тільки прояв хвороби, а й можливість одужання. Є надія на появу нового покоління еліти, здатної повернути західну цивілізацію до її споконвічних принципів. Це, в свою чергу, створить і новий геополітичний контекст для антиліберальних держав, полегшуючи для них формування вже їх власних альтернатив.

Newsader