www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Після здобуття Україною незалежності у різних середовищах нашої країни розпочався процес повернення/ре-конструкції новітньої української ідентичності.

Разом з тим пошук ідентичності вимагав так само і її персоналізації – бо персоніфікована теза завжди сприймається широким загалом легше, ніж якась теза умоглядна і, не дай Боже, філософська. Тому така контраверсійна, з присмаком скандалу, постать, як Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох (Leopold Ritter Sacher-Masoch, 1836, Львів-1895, Лінденгайм), якнайкраще підійшла як ідентифікаційний матеріал. Особливо вона була зручною для галицьких українців, і зокрема ре-конструкторів ідентифікаційних просторів Львова. Дуже швидко постать Захер-Мазоха опанувала не лише спраглі своєї відрубності уми галицьких чи львівських патріотів,ба, навіть сепаратистів, які саме появлялися, але навіть комерційні обшири. У Львові було відкрито культове «Мазох-cafe». А перед нею постав пам’ятник Леопольду Ріттеру фон Захер-Мазоху з кишенею, в яку ніжним панночкам дозволяється публічно засунути руку і намацати в ній щось, що збуджує їх уяву.

Однак це те, що називається поп-версія Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха. Вона має право на існування так само, як і шоколадний Моцарт на кожному розі нещадно експлуатуючого його образ Відня. Чи Моцарт (Wolfgang Amadeus Mozart, 1756 -1791) та Сальєрі (Antonio Salieri, 1750-1825) Мілоша Формана (Jan Tomáš Forman, 1932), який до власне Моцарта та Сальєрі жодного відношення не мають.

Однак чи тільки цими «ріттер фон» цікавий і важливий, насправді важливий для нас Захер Мазох? Можливо його не така вже й весела історія говорить нам про щось інше?

Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох, попри своє складне походження, і не дивлячись на те, що писав німецькою мовою, доволі романтично чи ідеалістично, ще в стилі епох, які передували етнічному націоналізму, ідентифікував себе з русинством, малоросійством – попередниками українства. Не будемо забирати у нього цього права. Не будемо перелічувати його неукраїнських – в етнічному сенсі – предків. Його русинство було вибором – певного роду ідеалізацією, на яку він опирався у своїй творчості.

Ідеалізація простого люду – а Леопольду Ріттеру фон Захер-Мазоху прийшлося жити головно поміж русинів – нас галичан – не була чимось особливим у ту епоху. Звісно, що ця ідеалізація мала різні рівні. Однак в кінцевому результаті реальна людина, людина проста, людина з народу ставала певним ідеалом. І це міг бути старосвітський шляхтич литовський у Адама Міцкевича, запорізький козаченько у Тараса Шевченка, гуцул у Ольги Кобилянської, «русский мужыченка» у офранцуженого Івана Тургеньєва. Але апофеозу така ідеалізація сягнула в образі Заратурстри Фрідріха Ніцше. У чомусь ця ідеалізація була і формою свого самоутвердження. Міцкевич десь бачив себе як шляхтича, Шевченко козаченьком, Кобилянська – гуцулкою, а Тургеньєв – «мужыченкой». А бідолаха Ніцше, звісно, - Заратустрою. Тому вважаймо русинство Захер Мазоха не лише формою хлопоманства модного в ті часи, але і формою самоідеалізації.

Все це було б жартами та панськими забавами, якби не передувало появі надзвичайно потужної появи на суспільній і політичній сцені нової політичної релігії – націоналізму. Козаченько з «мужыченкой», а також простий німецький бюргер вийшли з летаргічного сну і потужно заявили свої права на світ.

Що цікаво – першим політичним націоналістом, який у 1871 році реалізував свій потужний націоналістичний проект став творець німецької політичної нації Отто фон Бісмарк (Otto Eduard Leopold von Bismarck-Schönhausen, 1815-1898).

Але при чому тут Захер-Мазох? Німецькомовний невідомо-хто, який, мешкаючи у Парижі, ідентифікує себе з якимись невідомими ідеалізованими русинами – з таким самим успіхом він міг би ідентифікувати себе з бедуїнами, як Вацлав Жевуський за століття до того.

Ми знаємо його не то як творця терміну «мазохізм», не то піддослідного екземпляра, на казусі якого Ріхард Фрідолін Йозеф барон Краффт фон Фестенберг ауф Фронберг (Richard Fridolin Joseph Freiherr Krafft von Festenberg auf Frohnberg, 1840-1902) – любили тоді кучеряві прізвища) і ввів у науковий обіг цей термін. Тому ніжні панночки, в очікуванні на щось неймовірне, заборонене і навіть порочне засувають бронзовому Леопольду ручки в кишеню. Таїна та заборонність цієї фігури, повне нерозуміння того, про що, напевно, йому йшлося, і робить його фігуру такою привабливою.

Однак давайте задамося простим запитанням, а чим є, власне кажучи, мазохізм? Суспільна думка, одразу ж класифікує його як сексуальну перверсію. Перед очима постають образи нацистського образу тіток, які, затягнувши свої пишні округлості в неодмінно чорні лискучі аксесуари, нещадно шмагають по ніжних задниках розімлілих від розкошів «мазохістів». Приблизно таким і є посполите уявлення про цю сексуальну перверсію.

При цьому такого роду «мазохізм» неодмінно подається в парі з «садизмом». І цей Уроборос замикає все посполите знання про ці дві пер версії.

Однак давайте трохи порозмірковуємо. Чим є мазохістичне запитування – чи то у випадку Леопольда Ріттера фон Захер-Мазоха, чи когось іншого? Щонайперше маємо констатувати, що мазохістична колізія обов’язково передбачає певний зв’язок між двома суб’єктами цієї колізії. Якщо між ними немає зв’язку, то і колізія не виникає. Але якого роду цей зв’язок? Відповідь вистрілює миттєво – перверсивний, неприродний, а тому заборонений і… цікавий. Проте не будемо поспішати з передчасними відповідями. На разі погодьмося, що мазохістична колізія є зв’язком двох – реляцією між ними, певним діалогом. Мазохістична особистість подає якийсь запит до свого партнера, якого ми зазвичай окреслюємо як особистість з садистичними схильностями. Однак про що запитує мазохіст? Чого він домагається від свого партнера? Знущань, грубого поводження, доведення до межі болю відповість посполитий обсерватор. Але ж це тільки техніки мазохістичного спілкування, якщо так можна сказати. Мазохістична особистість хоче від свого партнера зовсім не цього – вона волає, молить, просить від свого партнера, як не дивно, уваги, близькості, ніжності, любові… Отаке парадоксальне, а насправді цілком здорове «мазохістичне» волання до партнера. Мазохіст посвячує, віддає себе партнеру повністю. Задля крихти реляції, стосунку він здатен на все – лишень би партнер хоч в якихось формах, звернув на нього увагу. Він не дозволяє, а провокує брутальне поводження з собою, розчиняючись, віддаючи себе іншому. І ще є велике запитання – чи він насправді шукає партнера, який з огляду на свої садистичні схильності ввійде з ним у садо-мазо діалог, чи провокує в іншому цю садистичну поведінку. І тоді виходить, що в своєму волаючому пароксизмі, який волає про любов, він стимулює появу у своєму партнері садистичні схильності, які можуть бути у кожному з нас. Так само, як у кожному з нас є й схильності мазохістичні – все залежить від констеляції пари в цьому садо-мазо діалозі.

Якщо узагальнювати, то ця специфічна поведінка любовних біномів полягає в опануванні іншим шляхом повного посвячення, віддавання себе йому – аж до крайніх перверсивних форм, коли особа з мазохістичними стратегіями віддає себе на поталу іншому у найбільш крайніх формах. Причому крайньою формою тут є не якесь механічне знущання, а самогубство – партнер з мазохістичними схильностями заподіює собі смерть «посвячуючись» у такий спосіб іншому, вимагаючи від нього уваги хоч би в такій формі.

Мазохістичну поведінку можна назвати і віктимною. Особи з віктимними стратегіями, стратегіями жертви, насправді не є якоюсь дивовижею. Це не якийсь Леопольд Ріттер фон Захер-Мазох, який жив дуже давно. Це і Ослик Іа з відомої казочки… він теж запитує про любоп, провокує інших полюбити його, ввійти з ним у відносини.

Мазохістична чи віктимна поведінка різних статей, в силу того, що ми все ще живемо у патріархальному суспільстві, оцінюється суспільною думкою по-різному.

 Мазохістична чи віктимна поведінка з боку жінок в таких суспільствах оцінюється як нормальна і навіть похвальна. І не лише в тому, щоб коритися своєму чоловікові, а в крайніх формах – йти з ним у могилу. Слава Богу сьогодні такі практики мають лишень рудиментарні символічні форми.

Натомість мазохістична чи віктимна поведінка з боку чоловіків, звичайно ж, оцінюється як перверсивна та ганебна. Тому Леопольду Ріттеру фон Захеру-Мазоху належиться ховатися, маскуватися. Поведінка таких чоловіків однозначно оцінюється як ганебне збочення. Тоді як садистичні схильності – просто як така собі банальна жорсткість чи жорстокість.

Хоча тут слід зауважити, що поминаючи патріархальні традиції, які відходять, садо-мазо проблематика не зводиться до мазохістичнох стратегії жінки чи садистичної стратегії мужчини. Це проблематика стратегій суб’єкта та об’єкта.

Та на разі саме такими, є суспільні традиції наших патріархальних суспільств. І українського зокрема.

Але мазохістична чи віктимна поведінка спостерігається не лише в стосунках любовних пар. Попередньо я розширив це відношення до рамок діалогу, реляції. А людина може спілкуватися не лише з собі подібною, але й з особою вищого порядку – йдеться про її реляцію з Богом, як би хто його не розумів.

І інколи людина теж вдається до мазохістичних чи віктимних стратегій у стосунках з цією вищою особою.

Класичним прикладом є феномен юродства у Візантії – свідомого життя у гріху як мазохістичної стратегії. Це культурно-історичний і соціально-психологічний феномен, який полягає у граничному самоприниженні людини, що виявляється у формі гротесково-трагічної самоіронії, віддаванні себе гріху. Особливо воно було властиве християнським релігійним течіям, що породили певний орден «юродствуючих во Христі». Юродивий віддає себе особі вищого порядку в перверсивних формах, бо не може ввійти з нею в стосунок у формах конвенціональних. Це певного роду розпач – тому юродивий реагує в такий перверсивний спосіб, віддає себе на поталу, на розтерзання. Так він провокує відповідь. А відповіддю має бути, звісно, любов… Такі ж стратегії застосовують і подвижники та святі. Вони волають про відповідь, про любов.

В юдаїзмі такі мазохістичні практики, як викликання Бога появилися після кризи традиційного юдаїзму, який не зміг дати відповіді ні на запитання, коли ж явиться месія, ні чому єврейський народ так страждає від постійних погромів впродовж століть. І тоді появилася стратегія відмови від самих себе, від юдейських приписів, ба більше, свідомого життя у гріху послідовників Якуба Франка ( יעקב פרנק‎, Яків бен Єгуда Лейб (Лейбович), 1726 -1791), який не лише практикував оргіастичні месси, але у мазохістичному запитуванні як вірний юдей переступив останню межу - 17 вересня 1759 р. охрестився в Латинській катедрі Львова, отримавши ім’я Йозеф. Про важливість і метафізичну вагу цієї попри всі сумніви мазохістичної суспільної поведінки свідчить хоча б те, що поручниками цього акту стали його хресні батьки - польний коронний писар Францішек Жевуський і саксонська графиня Анна Брюль. Так юродивий Якуб Франк звився у своєму мазохістичному запитуванні аж до небес. Чи до пекла…

Блискучим зразком таких мазохістичних чи віктимних стратегій в часи Захер-Мазоха був і баварський король Людвіг ІІ (Ludwig II. Otto Friedrich Wilhelm von Wittelsbach, 1845-1886). Він не лише будував замки на піску, але всім своїм життям волав про любов. Здається, безрезультатно. Хоча, ні, - провів кінець і закінчив життя як справжній мазохіст. А його віртуальним садистичним партнером, як на мене, був німецький націоналіст Отто фон Бісмарк. Але тут потрібно заглиблюватися в історію поставання німецької нації і участі в цьому процесі баварців – та тут про це не буду.

Та повернімося від ілюстрацій до сутнісного аналізу садо-мазо стратегій. Це дійсно стратегії суб’єкт-об’єктні. До цього моменту ми обмежувалися спрощеною дихотомією мазохізму та садизму як нерозривної і доповнюючої одна одну пари – бо ж дійсно – одне без одного вони існувати не можуть. Але я б розширив спектр цих стратегій і проілюстрував його не менш цікавими ілюстраціями з царини стосунків чоловіків та жінок чи жінок та чоловіків (а насправді це все ті ж суб’єкт-об’єктні відносини).

Прикладом крайнього садизму звісно є Маркіз де Сад (Donatien Alphonse François de Sade, 1740-1814) – для нього інший, а зазвичай це жінки, хоча це й не визначальне, є лише не одухотвореним розхідним матеріалом. В його реляції від абсолютний соліпсист – інших для нього як одухотворених партнерів, як суб’єктів, просто не існує. Він – палаюча зірка у центрі галактики. Його стосунки з партнерами теж можна окреслити як суб’єкт-об’єктні у крайньо жорсткій формі. Я б назвав його вівісектором.

Натомість для Дон Жуана (Don Juan) який теж має садистичні схильності, жінки/чоловіки теж є предметами, експонатами його колекції, однак від вже входить з ними у зв’язок – вони вже є суб’єктами. І це попри те, що він є персонажем придуманим – певним архетипом. Його партнери не є рівнею йому, звісно, – а мазохістичними суб’єктами у його звіринці. Його стосунки з партнерами теж можна окреслити як суб’єкт-об’єктні – але у м’якших формах. Тому я б назвав його колекціонером.

Ще більш людяним є так неначе на нього подібний Джакомо Казанова (Giacomo Girolamo Casanova, 1725-1798) – він не колекціонує тіла своїх коханців, як де Сад чи Дон Жуан – він вже колекціонує і їхні душі. Звучатиме дивно, але на відміну від двох попередніх, він справді любив своїх партнерів, любив жінок. І звісно, визнавав їх як рівноцінних суб’єктів. Можливо тільки в його випадку стосунки Казанови з його партнерами були суб’єкт-суб’єктні. І тому він дійсно герой-коханець. Він дійсно любив жінок, що про двох попередніх не скажеш.

А де ж наш бідний Леопольд? Своїм воланням про любов чи хоча б діалог (що те саме) він понижує себе до експонату в колекції Дон Жуана і навіть до витратного матеріалу у галактиці Маркіза де Сада. Він благає про реляцію. І тим самим він замикає коло Уробороса – Маркіз де Сад – Дон Жуан – Джакомо Казанова – Захер-Мазох… І знову Маркіз де Сад – Дон Жуан – Джакомо Казанова – Захер-Мазох…

Бо без Захер-Мазоха дійсно не зійде сонце Маркіза де Сада і не поповниться колекція Дон Жуана…

І тільки Казанова в цьому ланцюжку ілюстрацій, здається, вибивається. Він нікого не пожирає і не пропонує себе для вівісекції – він просто є поруч з іншими. І вони йому цікаві не як матеріал чи поглинаюча безодня.

І при чому тут ручки ніжних панночок, коли йдеться про одвічне нерозділене, про одвічне сирітство, одвічну самотність – як людей, так і людських спільнот?

І ось тут – з огляду на спільноти - і відкривається поле для політичних спекуляцій про вічне нерозділене, вічне сирітське, вічну Катерину України. Це про русина Леопольда ріттера фон Захер-Мазоха – у цьому сенсі він дійсно українець.

Але це інша історія.

5 березня 2017, Львів