на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Возняк

Джованні Батіста Лямпі та блиск абсолютизму

Щоб зрозуміти художника, потрібно зрозуміти час, в якому він творив. Кінець XVIII сторіччя став апогеєм, якого у Європі сягнув абсолютизм. Звісно, що моду на абсолютну владу монарха задавала Франція. Хто не знає знакової максими найбільш знаного абсолютного монарха Людовика XIV Короля-Сонця (Louis XIV, 1638-1715), який правив Францією з 1643 по 1715 роки — «Держава — це я». Ще тільки народившись він отримав ім’я Богом Даного Людовика (Louis-Dieudonné) — по нашому — Людовика-Богдана. Якщо спочатку він був «королем-дитям», то потім став — «королем-сонцем».

Але образ Короля-Сонця потребував візуалізації.

Тому Людовик XIV як ніхто до нього мобілізував образо-творчі мистецтва для творення і пропаганди свого образу як центру світу. Це стосувалося всіх видів мистецтв – живопису, музики, поезії. А особливо такого синтетичного жанру, як балет. З 1661року придворний балет був поставлений на службу державним інтересам, допомагаючи королю не тільки створювати його репрезентативний образ, а й керувати придворним товариством (втім, як і інші мистецтва). Ролі в цих постановках розподіляли тільки король і його друг — граф де Сент-Еньян. Принци крові та придворні, танцюючи поруч зі своїм государем, зображували різні стихії, планети та інші підвладні Сонцю істоти і явища. Сам же Людовик продовжує поставати перед підданими в образі Сонця, Аполлона й інших богів і героїв давнини.

Однак балетну виставу бачили не такі вже й численні придворні. Перед махіною абсолютиської монархії постало завдання тиражування образу Короля-Сонця і його фіксації як образу візуального – як візуального месиджу, який більш тривалий, ніж балетна вистава.

Тому при Людовику XIV розквітло мистецтво офіційного портрета – портрета, який представляє не так реальну особу, як її образ – Короля-Сонця.

А як, як правило, хочуть подавати себе правителі всіх часів? Звісно ж у образах бога війни Марса, можливо не завжди одягаючись у лати давніх греків, скільки приймаючи на портреті гордовиту позу, у вигляді всесильного та всемудрого Зевса чи Юпітера з патерицею у руці, у вигляді жінки-войовниці Афіни, чим звабливої Афродіти чи Венери.

І придворні живописці вловили це нестримне бажання можновладців – вони почали зображати своїх патронів в образах, які їм імпонували. З другої половини XVII століття панівне становище в світі мод, що охоплювали всі форми функціонування двору, почав займати французький двір Людовика XIV. Французький смак і мода захопили всією Європою і не переставали панувати в ній протягом століть. Тож і мода на придворний портрет та абсолютизм у французькому стилі поширилася на сусідні монархії.

А XVIIІ століття стало злетом абсолютизму у всій Європі. Священна Римська імперія германської нації трансформувалася у Австрійську імперію Габсбургів при Франці ІІ (Franz II. Joseph Karl; 1768-1835) в яку між інших королівств увійшов Тіроль (Gefürstete Grafschaft Tirol), батьківщина Джованні Батісти Лямпі – про що потім. Московія трансформувалася у Російську імперію і сягнула абсолютиського апогею при цариці-прусачці Єкатєрінє ІІ (Sophie Auguste Friederike von Anhalt-Zerbst-Dornburg, 1729-1796). Так само абсолютиського апогею За Фрідріха ІІ (Friedrich II., Friedrich der Große, Alter Fritz; 1712-1786) сягнуло і її рідне Королівство Прусія (Königreich Preußen).

Щоправда не вдалося насадити абсолютизм архаїчній на той час Речі Посполитій, яку розривали внутрішні чвари. Тай шляхетська демократія цього не могла дозволити. Що й призвело наприкінці XVIIІ століття до того, що Річ Посполиту розірвали Росія, Австрія та Прусія. Однак агонія тривала довго і красиво – і теж хапалася за рятівну соломинку парадного портрету. Однак за портретами шляхти того періоду вже нічого не стояло. Окрім гонору та безсилля.

Отож сильні світу сього, наслідуючи французький королівський (за часів Людовика XIV, Короля-Сонця), а потім і імператорський (за часів Наполеона І Бонапарта, Napolеon Bonaparte, 1769-1821) двір збудили величезний попит на більш чи менш придворний парадний портрет. І попит був задоволений.

І саме тоді у глухій Тірольській місцині Ромено (Romeno), на порубіжжі германського та романського світів, чи Австрії та Італії, як би ми тепер сказали, народився Йоган Баптіст Лямпі чи Джованні Батіста Лямпі (Johann Baptist von Lampi der Ältere, Giovanni Battista Lampi, 1751-1830). Він народився як чотирнадцята дитина у сім’ї тірольського художника Матіаса Лямпа (Matthias Lamp, 1698-1780), незаконно народженого сина селянина з Пустерталя, очевидно, що австрійця. Мати була радше італійського походження – К’ярі Марґарита Лоренцоні (Chiara Margherita Lorenzoni, 1706-1752). Отож його італійсько-австрійський дуалізм не лише данина моді італізовувати свої імена щоб вигідніше продавати свої полотна.

Під керівництвом батька Йоган Баптіст і отримав початкову художню освіту. Удосконалював він свою майстерність у Франца Ксавера Кьоніґа (Franz Xaver König (1711-1782)) і Франца Ніколауса Штрайхера (Franz Nikolaus Streicher, 1736-1811) у Зальцбурзі, потім у свого двоюрідного брата П’єтро Антоніо Лоренці (Pietro Antonio Lorenzoni/Lorenzi (1721-1782), учня великого Джованні Баттіста Тьєполо (Giovanni Battista Tiepolo, 1696-1770).

Потім Йоган Баптіст попадає у Верону. Уже в цей час він розписує плафони, церкви, пише історичні картини. Успіхи його були настільки стрімкі, що Веронська академія мистецтв обрала його в свої члени, коли йому ледь виповнилося 25 років. Але це не його жанри. Джованні Батіста Лямпі майстер парадного портрету.

Далі маховик його подорожей, пов’язаних із замовленнями розкручується все більше – Тренто, Роверето, Інсбрук, Клаґерфурт і нарешті Відень.

У 1783 році художник, який у відповідності із кон’юнктурою починає офіційно називати себе Джованні Батіста Лямпі.

Тоді у Відні, у мистецтві модні італійські віяння. Якоюсь мірою йде боротьба між високою витонченою італійською культурою, та на той час простацькою чи народною – німецькою або ж австрійською. Це видно і в опері, і у літературі, і у живописі. Якоюсь мірою це ще й боротьба за хліб насущний.

У Відні Лямпі стає сусідом Вольфґанґа Амадея Моцарта (Wolfgang Amadeus Mozart, 1756-1791) в так званому Фігарогаусі (Figarohaus, Domgasse 5). У Відні маса замовників. Серед перших - натураліст і масон Ігнац фон Борн (Ignaz von Born), банкір Йоган Фріз (Johann Fries) і генерал Людвіг фон Терці (Ludwig von Terzi). Між іншими Лямпі також зобразив шваґерку Моцарта Алоїзію Ланґе з дому Вебер (Aloisia Lange geborene Weber), як Земіру в опері Андре Ґретрі (André-Ernest-Modeste Grétry; 1741-1813) «Земіра і Азор» (Zémire et Azor). У 1784 році двір запросив його написати портрет Елізабети фон Вюртемберґ (Elisabeth von Württemberg, 1767–1790), нареченої майбутнього імператора Франца II.

У 1785 році Лямпі сягає академічних вершин – він стає членом Академії образотворчого мистецтва. Лямпі починає обслуговувати машину абсолютизму у Австрії. Він пише монументальний портрет імператора Йосипа II. Портрет стає іконою його правління. За що імператор призначає його професором історії живопису в Академії.

Та Лямпі не обмежується рамками імперії Габсбургів. У 1786 році він посилає три парадні портрети - Йосифа II, Франца II та Елізабети фон Вюртемберґ - до Петербурга. Портрети мали показати потугу Габсбургського дому, а заодно створити для самого Лямпі реноме придворного живописця найвищого рівня. Бо він розуміє, яке величезне поле замовлень є в агресивній і домінуючій на сході Європи Росії, які непомірні амбіції у маґнатерії помираючої Речі Посполитої.

У 1788–1791 Лямпі вже у Варшаві. Пише портрет останнього короля Речі Посполитої – Станіслава ІІ Авґуста (Stanisław II. August, Stanisław Antoni Poniatowski, 1732-1798), коханця Єкатєріни ІІ.

У Варшаві Лямпі написав багато портретів магннатів Речі Посполитої, зокрема і шляхтичів з Поділля.

1790 року російський командувач Григорій Потьомкін (Григорий Александрович Потьомкин, 1739-1791), ще один коханець Єкатєріни ІІ, запросив Лямпі в свій штаб в Яссах – бо саме тоді йшла війна з Туреччиною. Поки художник прибув до столиці Молдови, Потьомкін помер. Але генерал Васілій Попов (Василий Степанович Попов, 1745-1822) передав йому запрошення від Єкатєріни II відвідати Петербург. Вона теж хоче, як і Йосип ІІ, постати в якомусь монументальному образі, ну от хоча б у подобі Афіни Палади (Αθηνά Παλλάς), Афіни-воїтельки.

Теоретично, абсолютний монарх здійснює всю владу, але практично, монархія врівноважується політичними групами з числа соціальних класів і каст, таких як аристократія, духовенство, середніх і нижчих класів. І вони теж не проти постати у подобах греко-римських небожителів. Тому поле замовлень величезне.

І Лямпі пише портрет грецької куртизанки з Стамбулу, яка зробила величезну, як на походження кар’єру Софії де Вітт (Zofia de Witt, Zofia Konstantynowna Glavani, primo voto Witt, secundo voto Potocka) як Венеру переможницю. Ще б пак – дійсно переможниця. Але такі були часи. Та й сама імператриця з провінційного Штеттіна, з доволі скромного пруського роду раптом стає повелительницею шостої частини світу Єкатєріною ІІ, званою Великою. Є від чого закрутитися голові. За словами художника Мартіна Йоганна Шмідта (Martin Johann Schmidt, 1718-1801) Лямпі заробив у Росії 100 000 золотих рублів. За монументальний портрет імператриці він отримав 12 000 рублів. На той час це були небачені кошти. І Лямпі постарався. Доволі дебелу і вже дещо втомлену роками та коханцями імператрицю Лямпі зображає за всіма канонами парадного портрета абсолютного монарха. Гордовита поза, фігура схована за драперією, арсенал регалій як захисний панцир, пещена ручка … Досі цей портрет є іконою російських монархістів.

Не відстають і придворні – Васілій Попов (1791), Франціщек Ксаверій Браніцкі (Franciszek Ksawery
Branicki, 1791), Петро (малорос і фаворит Єкатєріни ІІ, 1792/93) та Вєра Завадовські (1796), Єкатєріна Строґанова (1793), , Алєксєй Аракчєєв (1793/94), Єкатєріна та Іван Лазарєви (1793-1797), Єкатєріна та Алєксандр Самойлови (1794), Алєксєй Мусін-Пушкін (1794), Єжи Щенсни Потоцький (Szczęsny Jerzy Potocki, 1795-1797), Єкактєріна Долґорукова (1796), Маріанна Замойська (Marianna Zamoyska, 1801), Боріс Ґаліцин (1801-1806), Татьяна Юсупова, ще один наш малорос на царській службі - Олександр Безбородько (1794), ну і, звісно, один із засновників Одеси адмірал Хосе де Рібас (José de Ribas, 1796). Платон Зубов, останній фаворит втомленої Єкатєріни ІІ, і собі замовляє ледь не імператорський портрет (1802)... Одним словом мішанина справді високої аристократії та ситуативних аферистів та аферисток – образ епохи fin de siècle – епохи напередодні катастрофічного злому ancien régime. Однак всі вони цього не відчувають. Вони все ще марси, венери та юпітери…

І зі зміною правителя, абсолютного монарха Лямпі пише портрет Алєксандра І з братом Костянтином. Однак ніщо не вічне у цьому світі. У 1797 році Указом Павла I (Павел Петрович, 1754-1801) – напівбожевільного імператора-прусака - російська казна перестала виплачувати Лямпі річний пенсіон. Можливо тому, що імператор-почварка розумів, що будь-який портрет для нього буде карикатурою. Навіть «мамєнька» його не любила та ховала від людських очей. Тому Лямпі був змушений повернутися до Відня. Петербурзька казка закінчилася…

Але є і не такі іронічні українські акценти у біографії Лямпе. Серед його учнів був Володимир Боровиковський, якого той високо цінував і навіть став для нього не лише учителем, але й товаришем. У 1795, за клопотанням Лямпі, Боровиковського приймають в Академію. Ба, більше - свою майстерню, при від'їзді у 1797 з Петербурга до Відня, Лямпі передає не комі іншому, а Боровиковському.

У Відні Лямпі робить ще одне зусилля – відкриває майстерню. І мало-який наближений до Габсбургського двору уник його тенет. Єпископ Джірорламо Люїджі Крівеллі (Girolamo Luigi Crivelli, 1779), Джузепіна Клес (Giuseppina Cles,1780/81), Йоган фон Фріс (Johann von Fries, 1783), Йозеф фон Шперґес (Joseph von Sperges, 1784), Чарльз Вайтворт (Charles Whitworth, 1788–1790), Йоган фон Ніколаї (Johann von Nicolay, 1794), Людвіґ Гайнріх фон Ніколаї (Ludwig Heinrich von Nicolay (1794), Джуліо Ренато Літта (Giulio Renato Litta, 1794-1797), Франц Яґер (Franz Jäger, 1809), Антон фон Леб (Anton von Leeb, 1812), Пауліна фон Шварценберґ (Pauline von Schwarzenberg, 1812), кардинал Ерколе Консальві (Kardinal Ercole Consalvi, 1814/15) – список можна продовжувати і продовжувати

Йому вдалося отримати замовлення навіть у Швеції – пише портрет короля Густава ХIV Адольфа (Gustav IV. Adolf, 1778-1837).

Лямпі це художник, який постійно шукає і знаходить особливо вигідні замовлення і покровителів. Він ще замолоду швидко здобув собі славу модного живописця, і з неймовірною легкістю, без якихось душевних мук виконував численні і щедро оплачувані замовлення. На противагу Лямпі згадаймо, як його сучасник  - Франціско Ґойя (Francisco José de Goya y Lucientes, 1746-1828) - в умовах не менш жорсткого абсолютизму писав груповий портрет іспанської королівської сімї - «Родину короля Карлоса IV» (1800-1801) – він навіть не пробував потрафляти цій виродженій сімейці. Ґойя був революціонером і у житті, і в живописі, за що жорстоко поплатився. Лямпі пішов іншим шляхом – шляхом до комфорту та успіху. Не з огляду на мистецьке новаторство, а з огляду на звичайний успіх. При російському, і при австрійському дворах, не було майже жодного аристократа або сановника, якого не увіковічив пензель Джованні Батісти Лямпі та його синів. Чи маємо його відкидати? Звичайно ж, ні. Він показав неймовірно точний зріз епохи, епохи абсолютизму.

Своїми портретами Лямпі створював образ успішних царедворців, що мали за плечима блискучу кар’єру і займали чільне становище при дворі. Тому центральне місце у творчості художника займають парадні і напівпарадні портрети. Лямпі особливо вдавалося ефектно поставити натуру і прикрасити її, обличчя замовників самовпевнені та гордовиті, він вмів потрафити замовнику. При цьому він вміло враховував особливості не завжди блискучої натури, тому портрети були впізнаваними. І це найбільше потрафляло замовникам. Звісно, що у Лямпі відчувається роблена красивість, відстороненість від реалій життя. Але все це разом робить Лямпі одним з кращих майстрів серед портретистів свого часу – часу високого злету абсолютизму.

24 березня 2018