www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Попадюк

Русскій архетип це явище колективного несвідомого, на факт існування якого як реальності мене наштовхнув ретроспективний аналіз власних спостережень у різних місцях колишньої Совєтської імперії. Після розпаду СССР у 1991 році мій досвід розширився спостереженнями совєтскіх за кордоном. У незнайомому для них світі по той бік «залізного занавісу», без знання реалій іншого життя та мови, вони, колишні совєтскіє, почувалися не в своїй тарілці, і це було видно надалеки. Тверезі вони виглядали невпевненими і загубленими, п’яні – нахабними. Вони трималися групами, розмовляли між собою голосно, невпинно перепитували один одного наче створюючи навколо себе захисну оболонку, яка не дозволяла нічому незнаному з незнаного їм світу проникнути у їх свідомість. Вони були одягнуті без смаку у щось випадкове, яке тим не менше  виглядало на них як своєрідна уніформа. Вони мали однаковий наліт табірної, регламентованої писаними і неписаними правилами колективності. Це відчувалось у всьому - рухах, повадках, взаєминах, завдяки чому їх безпомилково можна було впізнати надалеки, в аеропортах, торгових центрах, готелях.

Довший час я пов’язував цей феномен вражаючої подібності всіх совєтських з тим, що вони росли і жили в умовах однієї ідеології і одного режиму, совєтського  комунізму. Однак, з часом я усвідомив, що жодним впливом ідеологічного  чи концептуального, тобто того, що загалом формується через свідомість, не можна пояснити повторювання одних і тих же схем поведінки, поступків, реакцій, рішень, фобій у різних людей, різного рівня освіти, віку і життєвого досвіду, різного соціального статусу. Ця однотипність сприйняття світу і поводження у ньому  мала у основі своїй складову, яка відносилась до сфери колективного несвідомого. Це несвідоме виявляло виразні ознаки структурованості і рекурентості, повторюваності у поколіннях, що мене на початках мого дослідження вражало. При всій неповторності людей і вчинків, всі вони мали у собі якби певні життєві константи, які проявляли себе у повсякденності. Ці константи виглядали такими ж фундаментальними як молекулярні чи кристалографічні константи.

Після усвідомлення  наявності певного колективного несвідомого як одного з визначальних чинників у поводженні мільйонів совєтскіх людєй мені залишалось виділити такі стійкі ознаки архетипного, які властиві саме для них і виявити кореляції між складовими такого колективного несвідомого. Так були виділені п’ять властивостей психічного феномену, який я називаю руській  архетип. Йдеться  саме про русскій архетип, який був сформований, як я тепер розумію, задовго до появи совєтської ідеології і який визначив головні риси ментальності русского, а пізніше і совєтского чєловєка. Цей архетип залишився практично незмінним і після краху совєтского режиму та його ідеології.  Я не претендую на вичерпність навіть самого переліку властивостей русского архетипу чи повноту їх розкриття, однак те, що виділені властивості добре розпізнаються на досвіді вказує на те, що головне вдалось ідентифікувати.  Цього достатньо для подальших глибших досліджень на тему колективного несвідомого і того, що стосується русского архетипу зокрема. Мене ж дослідження русского архетипу цікавлять тією мірою, якою колективне несвідоме зумовлює ґенезу ідентичності русскіх.

Поняття архетип і колективне несвідоме

Колективне несвідоме є частиною психіки,

 яку можна негативно відділити від індивідуального

 несвідомого завдяки тому, що воно своїм існуванням

не завдячує особистому досвіду,

а тому не є особистим надбанням.

К.Г.Юнг, Архетипи і колективне несвідоме, 1955.

Поняття архетип (архетипи) як наукове поняття ввів К.Г.Юнг розуміючи під ним вроджені психічні структури, які існують безвідносно до особистого, індивідуального несвідомого і наповнюють колективне несвідоме. Юнг дослідив ряд архетипів, які є свого роду елементними архетипами, ядерними архетипами, архетипами-нуклеусами. У колективному несвідомому крім рівня елементних архетипів існує рівень, на якому елементні архетипи утворюють певне архетипне поле. У цьому дослідженні я використовую термін архетип саме у сенсі архетипного поля, тобто у ширшому значенні, ніж класичний архетип Юнга. У такому підході у колективному несвідомому є два рівні: 1. елементний архетип Юнга; 2. архетип у сенсі архетипного поля.  Ці рівні співвідносяться між собою як, скажімо, окрема клітина і тканина живого організму. У подальшому я вживаю термін архетип у розширеному розумінні як еквівалент архетипного поля, застосовуючи  для елементних архетипів (класичних архетипів Юнга) поняття нуклеус або елемент. У такому тлумаченні архетип є певним цілісним кодом колективного несвідомого, завдяки якому воно структурується і відтворюється  у екзистенції певної спільноти, і завдяки чому колективне несвідоме є онтологічно  стійким і рекурентним, повторюваним з покоління у покоління. Архетип (архетипне поле) має властивості, які притаманні певній спільноті людей і є характерними для неї. Наявність таких властивостей робить можливим емпіричне спостереження феноменів архетипу, а отже їх дослідження.

Анатомія русского архетипу

Попри всю складність анатомування архетипу як явища соціального, позаіндивідуального, він має ряд ознак (властивостей), які дозволяють ідентифікувати його однозначно, подібно до того як ряд особливостей анатомічної будови черепа дозволяють ідентифікувати антропологічну расу. Загалом я виділяю п’ять рис (властивостей) «русского» архетипу, а саме:

-         Волатильність;

-         Інвазивність;

-         Автоцентричність;

-         Сервільність;

-         Міметичність.

Волатильність (неврівноваженість, нєуравновєшенность)

«Русский  состоит из "ничего",  которое включает  в себя  "всё". Русский считает, что ему ничего не принадлежит.  Русский считает, что ему принадлежит весь мир». (Ерофеев, 1999). Це найточніша з відомих мені характеристик того, що я називаю архетипною волатильністю русскіх.  Волатильність або психічна нестабільність, яка генерується на рівні русского колективного несвідомого, зумовлена відсутністю самості (Selbst К.Г.Юнга), власної, інтегральної особистості. У цьому сенсі відсутність цілісної самості означає, що індивідуальне носія русского архетипу (інстинктна, біологічна індивідуальність)  не має відповідної референції у його свідомому «я» (самосвідомість). Це відбувається внаслідок того, що це свідоме «я» завжди перебуває під пресією колективного і несе на собі  його тягар. З цієї причини самосвідомість є деформована, вона не має домінантних самообмежень. Самосвідомість у переважній більшості випадків не в стані виробити такі самообмеження, оскільки перебуваючи під тиском колективного вона забивається, глушиться, подавляється колективним у той чи інший спосіб. Іншими словами, свідоме «я» є перевантажене, зарегульоване колективним і тому водночас недостатньо структуроване як персональне «я» здатне до самостояння. У ситуаціях коли колективне силою факту не може домінувати над свідомим «я», коли спадає пресія колективного русского, самосвідомість починає розриватись між діаметрально протилежними інтенціями, від огидної ницості до жертвенної самопосвяти як крайніх екзистентних полюсів. Кожен русскій є архетипно раб і деспот, кат і жертва, тварюка і «душа» (душа-чєловєк) водночас. Це і є те, що самі русскіє називають загадочная русская душа. Якої інтенсивності протилежні стремління досягають у кожному окремому випадку, у яких співвідношеннях крайні якості поєднується в окремій людині залежить від безлічі чинників і обставин. Загалом же у життєвій буденності, де особистісне знаходиться під напругою, під пресією колективного, самосвідомість контролюється і направляється майже виключно зовнішніми чинниками, як то страхом, примусом, загрозою бути покараним, або навпаки, можливістю отримати захист, заохочення, винагороду, переваги, преференції. Самооцінка, самоконтроль, самообмеження, самостійність  ніколи не є архетипно вирішальними, вони притаманні лише  особистостям, які на рівні свідомого долають силу тяжіння русского архетипу, вибудовують власне свідоме «я», здатне протистояти безособовому колективному. Здатність пересилити  гравітаційне поле колективного є,  однак,   доволі рідкісним явищем серед русскіх, оскільки  у масі своїй вони доміновані колективним.

Відсутність інтегральної самості призводить до формування бінарного архетипу, в якому відносини носія такого архетипу з оточенням редуковані до примітивних опозицій типу «наш – не-наш», «начальник – підлеглий». Ці опозиції пронизують всі суспільні відносини, породжуючи життєві формули типу - «Якщо ти не такий як я, і при цьому ти не мій підлеглий («раб»), то ти мій ворог, або ніхто».  Ця екзистентна формула визначає відносини як серед самих русскіх, так і відносини русскіх з нє-русскімі, які для русскіх є апріорі або ворогами, або ніщо, яке викликає лише насмішку і презирство. В середовищі самих русскіх архаїчність бінарного архетипу зумовлює формування жорсткої соціальної вертикалі, яка розставляє одних над іншими на всіх рівнях від найвищого (цар, імператор, генсек, президент) до найнижчого (підлеглий). Вся спільнота це  «страна рабов, страна господ» (М. Лермонтов). При цьому вся вертикаль неухильно регулюється однією формулою, - «я начальник – ты дурак».

Волатильність індивідуальної психіки до якогось ступеню компенсується, урівноважується сімейними відносинами, які є загалом герметичними («не надо выносить сор из избы», «чужая семья – потемки»). Поза  сімейними зв’язками домінує маса, натовп, колектив, в якому волатильність (нецентрованість) особистості урівноважується, або нівелюється колективним, де приватність у жодній формі не існує. Для русского може бути нестерпним перебувати в масі, перед постійною загрозою бути спресованим, розчавленим нею, але зовсім згубним є опинитись поза масою «ми». Це означало б необхідність цілковитої перебудови архетипу, сприйняття світу і способу розумування, мислення, що майже ідентичне ментальному колапсу.  Страх випасти з маси «ми», або бути нею розчавленим робить русского вкрай підозріливим до  всього і всіх, хто міг би стати причиною його випадіння з загалу чи джерелом загального гніву на нього. Страх випасти з загалу є страхом зустрічі з самим собою і відповідальністю за самого себе. У цьому страху гніздиться омана, підміна персональної відповідальності  ілюзією захищеності колективним, переадресація персонального на колективне.

У випадку коли нівелювання колективним «ми» є не можливим, свідоме «я»   подавляється силою  тиску  соціальної ієрархії, де вищий в ієрархії завжди правий.  Тоді ж, коли нівелювання особистого «я» не можливе в принципі  і коли індивід залишається сам перед собою через непереборність обставин нецентрованість, архетипна волатильність призводить до спонтанної знакоперемінної поведінки індивіда, що можна було б виразити словами Й.Бродского  впадати «то в истовость, то в ересь», чи загально відомим  «сменить гнев на милость». Прикладів такої знакоперемінної поведінки у російській історії навіть у її перших особах безліч від Івана Грозного,  Пєтра Пєрвого до Нікіти Хрущьова, не говорячи вже про літературу, перш за все про персонажів Ф. Достоєвского. За межами досяжності колективного, за межами пресії влади русская душа залишена на себе саму фонтанує ультра парадоксальними станами, діями, вчинками, які не знаходять мотивації і є по суті протуберанцями архетипного, спонтанними викидами психічної енергії без мети і цілі. Провалюючись крізь лід поверхні колективного, русская душа інстинктивно шукає опори в собі, і не знаходить. Тут, у бездонності «я»,  не здатного віднайти рівновагу зі світом, згорнута марна трагічність русской історії не спроможної вирватись з силового поля імперскості, де персональне  розчиняється в примарній матерії вищої цілі.

На рівень свідомості архетипна волатильність пробиває спонтанністю, хаотичністю мислення, коли для події чи явища може бути знайдена (точніше – «призначена», штучно притягнута) довільна причина, яка онтологічно, по суті, з цим явищем не пов’язана. Довільна підміна дійсних причин причинами «ad hoc», під окремий момент, є виразною ознакою маніпулятивної ментальності.  Така ментальність загалом властива для примітивної анімістичної свідомості, не спроможної дійти онтологічної, субстанційної  суті явищ, і тому вимушеної задовольнятися ситуативними кореляціями явищ з їх вірогідними чинниками, що приймаються на віру, без верифікації. Можливість довільно «назначати» причину будь-якого явища позбавляє від потреби пошуку істинних причинно-наслідкових зв’язків, така потреба стає практично зайвою, розуміння дійсних причин не є екзистентно необхідним, суспільний дискурс русскіх цього не вимагає. Іншими словами, ситуативні кореляції спонтанного мислення під потребу моменту підміняють собою онтологічні, причинно-наслідкові зв’язки, колективне несвідоме домінує над свідомим і це домінування є неминучим за відсутності цілісної самості.

Довільна підміна реальних причин ситуативними є тільки одним з вимірів маніпулятивної ментальності, яка має своєю підкладкою архетипну неврівноваженість. Іншим її виміром є довільна поєднуваність окремих смислів, коли несумісні смисли можуть безперешкодно співіснувати в уяві індивіда не породжуючи у нього когнітивного дисонансу. Це дозволяє використовувати без відбору ситуативні засоби у досягненні цілей і обходитись без аналізу можливих наслідків власних дій. Ці ознаки русской ментальності, спонтанності мислення, є ознаками його онтологічної інфантильності з притаманною їй здатністю підміняти цілісне свідоме «я» ситуативними, вибірковими, інстинктними «я» сутнісно, екзистентно між собою не пов’язаними. Множинність ситуативних «я» – неспроможність досягнення самості. Якщо шизофренія – розпад цілісного «я», то множинність «я», поліфренія, це неспроможність його побудови в силу домінування колективного над особистісним, що проявляє себе у суспільно культивованому нехтуванні  простором приватності. Іншими словами, поліфренія це патологія психічного онтогенезу, яка розвивається у суспільному середовищі агресивному до особистості. Поліфренія серед русскіх є масовим явищем, яке пробиває на кожному кроці у самих різних контекстах і соціальних рівнях; коли ненависть до Заходу не заважає русскому скоробагатьку купувати «Бентлі» чи персональний «Боінг» зроблені на Заході, тримати у західних банках виведені з Росії кошти і вчити на Заході своїх дітей, коли закінчений маргінал, який живе в комуналці зі стелею вкритою грибком ненавидить хохлов за те, що вони не визнають себе русскімі і йде воювати проти них за русскій мір, який хохли заважають йому будувати,  коли Компартія РФ вітає соотєчєствєнніков з Різдвом Христовим (2018 року!) після десятиліть лютого  научного атеізма і системного нищення і маргіналізації церкви совєтской властью.

Поліфренія це психічний розлад, який у русскому постсовєтскому суспільстві  набув соціально значимих розмірів. Його масовість є наслідком посткомуністичної деформації структури суспільства, його  незворотних змін зазначених появою нового соціального класу, клептократії, яка безболісно замістила собою  комуністичну партократію. Головним чинником породження соціально значимимої поліфренії  є розпад комуністичної ідеології, яка слугувала хронологічно останнім фактором структурування русского массового сознанія. Руйнування комуністичної ідеології як чинника структуруючого суспільну свідомість, нашарувавшись поверх архетипної волатильності русскіх,  спричинило принципову неможливість створення системно упорядкованого світогляду. Спроби створити нову ідеологію для посткомуністичної Росії інспіровані Б.Єльциним у 1996 році, а пізніше знову порушені В.Путіним у 2012 році були безрезультатними. Це має наслідком у теперішній Росії потенційно безмежну маніпульованість суспільством. У такому суспільстві будь-яка ідеологема може бути використана як ситуативно соціально мобілізуюча, що і має місце у випадку ідеологеми русскій мір. Ця ідеологема, найбільш значима в ряду подібних, є нічим іншим як спробою реінкарнації імперської тріади виголошеної у 1833 році графом С.Уваровим, православіє, самодержавіє, народность. Більш ніж через півтора століття у посткомуністичній Росії ці надбання самодержавства поваленого большевиками у 1917  році вимушено пішли в хід. Їх довелось спішно перекроювати і перелицьовувати, залишивши незмінним тільки православіє. Тепер модернізована тріада русского  міра містить православіє, русскій язик, історічєскую пам'ять і є досконалим свідченням суспільної поліфренії. Для масової свідомості ця ідеологема виявилась надто громіздкою, то ж була спрощена  до народної формули: «Русскій мір там, гдє русскіє», що тотожно формулі орди, - «Орда там, де орда ставить своє шатро».

Інвазивність (войовничість, воінствєнность)

Набір бінарних  опозицій  у русскому архетипі є  дуже обмежений, в ньому немає зокрема опозиції «моє – не моє». Немає самості, немає цілісного «я», тож не може існувати категорії «моє». Це маса, де «моє» це те, що є моє зараз-і-вже, в моєму животі, в моїх руках, і інше «моє» існувати тут не може, - розтопчуть, вкрадуть, заберуть силою чи обманом.  Відповідно, не може існувати опозитної категорії «не-моє». Нема власного суверенного «я», то ж відповідно не існує іншого  суверенного «я». Тому, у сприйнятті русского, будь-яка земля, на яку він ступив, це вже «його»  земля. Поняття межі, кордону для русскіх не існує; це сприймається як умовність, яку вони визнають у силу необхідності лише тимчасово, допоки така необхідність не відпаде сама собою, або допоки у них немає сил знести цю межу, проламати або змести кордон, чи вповзти через нього підло і підступно. Тому вони ніколи не сприймуть і не визнають суверенною землю, на яку ступили, ніколи не сприймуть народ, на землю якого зайшли, його суверенність і саме право на  суверенітет, його закони, цінності, традиції, мову, звичаї. Тому вони ніколи не визнають злочином окупацію ними іншої країни. Непоступливі у своїх звичках, не здатні до сприйняття їм не властивого вони з машинною невпинністю будуть нестямно (неистово, исступленно) насаджувати свої умови, звички, кліше і стереотипи безвідносно до всіх і всього, як тільки зайдуть на якусь землю. Ця властивість зумовлена тим, що в структурі русского  архетипу «моє»  існує тільки у виродженій, інстинктній формі «вже моє» і починається з одного лише факту його присутності будь де. Оскільки в його ментальності нема самообмежень, носія русского архетипу зупиняє тільки фізична перешкода, чи пряма протидія. Це по суті  спосіб буття номада, кочівника, перед яким завжди нічийний, безкрайній простір степу, де немає сталих меж, де немає осідлостей кимсь освоєних. В цій ментальній схемі розширення «свого» простору є чинником зміцнення колективної безпеки спільноти через яку досягається індивідуальна безпека, персональна  захищеність, чи ілюзія такої захищеності. Інвазивність це найпростіший шлях  освоєння світу, екстенсивного освоєння через загарбання нових  земель.

Носій русского архетипу почувається природно лише у спільноті таких як він сам русскіх. Колективність русскіх є інстинктною. Інстинкт колективного забезпечує базовий рівень індивідуального захисту,  - «ти не сам, ти серед таких як ти». Цей інстинкт заставляє русскіх витісняти інших зі свого оточення, або підминати їх, інкорпоруючи для початку на мовному рівні. Через накидання мови (навіть безвідносно до ідеологічного навантаження  і контенту, який через неї транслюється) створюється ідентифікаційна ознака певної спільноти, об’єднаної спільністю мови, русского язика. Це перший рівень розширення колективного русского на інше  середовище, а отже перший крок до його поглинання.  У спільноті мічених тавром язика, безвідносно до етнічної чи національної належності членів, відбувається  деструкція національних ідентичностей, розмивання аутентичних етнічних чи національних смислів і категорій. У такий спосіб відбувається інфікування чужорідними смислами інкорпорованих у спільноту русскоговорящіх.  Іншими словами, накидання фізично невагомої і позірно мало обтяжливої мовної оболонки має сильний руйнівний ефект для ідентичності народу, який зазнає інвазії русскіх і попадає під їх окупацію. Маніакально невпинне насаджування русского язика, а відтак і смислів русской ментальності інфікує народи, які зазнали інвазії комплексом меншовартості, і є фундаментальною передумовою подальшої русской експансії у окупованій країні. Мовна експансія створює інфраструктурне підґрунтя тотальної експансії, бо через мовну інкорпорацію нє-русскіх носіїв русского язика коло впливу русскіх на народи окупованих країн кратно розширюється, а відтак кратно зростає швидкість експансії. Залучення нє-русскіх до процесу русифікації істотно підсилює її, оскільки набутий нє-русскімі комплекс меншовартості заставляє їх бути більш русскімі ніж самі русскіє. В результаті це призводить до прискорення експансії, появи індиферентності і втрати окупованими власної ідентичності, а отже до їх прогресуючого поглинання і асиміляції русскімі. 

Поглинаючи інших в процесі експансії, русскіє рефлекторно намагаються зруйнувати їх самість оскільки самість є джерелом загроз для носія русского архетипу, його дискомфорту від присутності чогось інородного, йому самому не властивого. Самість це вже іншість, а отже загроза для колективної однорідності, яка ґрунтується на індивідній тотожності русскіх; не-тотожність серед них виникає тільки у владному вимірі, наскільки індивід наділений владою над рештою йому подібних. У тому середовищі індивід існує тільки як частка «ми», він ніколи не існує окремо від інших, які утворюють «ми», і саме тому він існує завжди сам, бо ніхто з них не має персональної потреби у іншому. Одіночєство це річ відома в дійсності лише русскім. Це інша сторона зграї, її оскал, коли людська спільнота утворюється з окремих герметичних «я», внутрішньо між собою не пов’язаних, але тотожних. Це відбувається з причини, що самість кожного з них не сформована, «я» закупорене, відділене від іншого «я» і затиснуте у власній капсулі інстинктом виживання у зграї, де сильніший завжди безжально витіснить слабшого.

Руйнування іншості – необхідна передумова  гомогенізації суспільства, перетворення його у невпинно рухому масу, натовп, зграю. Зграя людей і зграя звірів тотожні, вони підпорядковані єдиному чиннику – силі. Людська зграя спрямована вождем – орда. Для перетворення такої  маси в орду потрібен тільки вождь. Вождь дає орді об’єднуюче начало – ворога, він вказує на ворога і тим робить орду цілісною, єдиною, структурованою,  спрямованою до мети. Орда потребує  вождя, і він неодмінно появляється. Русифікація – перший крок до перетворення інвадованого русскімі суспільства на однорідну масу рабів позбавлених самості, це перший крок до ординізації суспільства, чи його совєтизації, що є сутнісно одним і тим же. Іншість  у середовищі зграї викликає або заздрість, або ненависть, що породжує бажання анігіляції, знищення іншості, якщо не фізичного, то віртуального,  вербального, чому виразним підтвердженням є лінгвістичний феномен  русского мату. Мат загалом є універсальним для русскіх способом віртуальної анігіляції інших, як «чужих-інших», так і «своїх-інших». Яскравою ілюстрацією архетипного відторгнення  іншості у будь-якій формі є інакомисліє - іншість думки. Йдеться про іншість думки  «своїх», яка є теж загрозою і потенційно злочином. Інакомисліє як злочин не було суто совєтським нововведенням, в русской історії змінювались лише методи протидії інакомислію і боротьби з ним; совєтська психіатрія лише заступила на місце петлі чи сокири як вірного способу боротьби з інакомислієм у досовєтські часи. Самість нє-русскіх найшвидше руйнується через спокусу загубитись у натовпі, стати «як всі», непомітним для загалу і тим захистити себе від потенційної агресії того ж таки окупанта, стати невидимим для нього чи маси, що складається з русскіх і вже-русифікованих колаборантів. Позбутись самості, позбутись іншості для того, щоб повернутись у стан фонового колективного це свого роду воля до особистісного небуття, крок продиктований бажанням полегшити собі існування, який обходиться ціною втрати волі буття. Самість не має іншої винагороди ніж само-ідентичність, втрачена самість не має нічого крім видимої індивідуальності помилково ототожнюваної з само-ідентичністю, за якою насправді криється цілковита залежність від стихії колективного. Так особистість стає особою, ліцом, а народ – населенням, насєлєнієм. Так відбувається  виродження народу в охлос, потенціально у орду.  Дерево чахне, ліс стає чагарем, чагар стає степом.

За намаганням русскіх зруйнувати самість інших ховається їх боязнь ментального дозрівання, досягнення  самостояння.  Через руйнування іншості компенсується страх втратити колективну цілісність.  Колективна інфантильна ілюзія захищеності («ти не сам, ти серед таких як ти») у такий спосіб опирається руйнуванню оболонки цієї ілюзії. Самосвідомість остерігається руйнувати шкарлупу  яйця колективності, бо за оболонкою колективності – реальність, де кожен сам у гігантському незнаному світі. За руйнуванням шкарлупи яйця – реальність виживання птаха самосвідомості. За руйнуванням оболонки первісної колективності – реальність становлення самості, з якої починається становлення громади, спільноти суверенних особистостей; колективність принципово іншого рівня цивілізованої комунітарності. Русскость це капітуляція самосвідомості на порозі, за яким мало б починатися її становлення.

Русская фобія іншості, несприйняття, нетерпимість іншого є все пронизуючою. Сама по собі інвазивність це є не що інше як прояв агресивної ксенофобії, фобії іншості. Іншість урізноманітнює світ, робить його складнішим. Існування у диверсифікованому світі вимагає від його співмешканців додаткових ментальних і психічних зусиль, що є надто обтяжливим для русского, позбавленого самості, а тому вимушеного постійно співвідносити сприйняття свого свідомого «я» з колективним сприйняттям, яке формується силовим полем  влади, її ситуативно мінливою позицією. З цієї причини русскій віддає перевагу безваріантному, генерованій владою дійсності і вимушений «колебаться с линией партии (власти)».  Загалом же найпростішим способом позбутись іншості  є знищення або завоювання іншого.  У такий спосіб русскій позбувається власної нікчемності, адже завоювавши когось він прирікає вільного бути рабом і тим возвеличує себе у власних очах. Це, однак, не робить його вільним, а лише тішить марнославство раба. Насправді поневолення іншого виправдовує лише у власних очах його власну нездатність здобути свободу, нездатність долати внутрішній бар’єр осягнення самості, особистого суверенітету.

На рівні повсякденності архетипна інвазивність проявляє себе відвертим не  розрізненням  (неразличением) нє-русскіх, їх ігноруванням, частіше однак  -  поблажливою зверхністю та презирством до тих, кого завоювали, і відкритою ненавистю та злобою до тих, кого не змогли завоювати, хто залишається іншим, ніж вони. В окупованій ними країні русскіє ніколи не спілкуються іншою мовою, ніж російська, навіть якщо живуть у ній десятиліттями. Вони твердо, на рівні спинного мозку переконані, що їх розуміють (а куда дєнутся?) і їм, русскім, не потрібно витрачати зусиль, щоб опускатись до рівня якоїсь ще мови, - «А зачєм я должен учіть что-то єщо, єсли я знаю русскій!». За жодних обставин русскій не перейде на ту мову, якою до нього звертаються, навіть якщо добре знає її. У такому позиціонуванні себе пробивається агресивна зверхність і цілковита нездатність до саморефлексії, яка не піддається розумінню у цивілізованому оточенні. Саморефлексія є зайвою, непотрібною, бо самість як така нівельована  колективністю собі подібних, собі тотожних русскіх. Мовна затятість, мовний шовінізм, іншими словами, не має задовільного пояснення у рамках самої лише свідомої установки (через офіційну політичну доктрину) чи персональної неспроможності освоєння іншої мови, натомість є зрозумілим з урахуванням архетипної складової. Ця архетипна складова є проявом вже згадуваного інстинкту колективності, який є також і підґрунтям архетипної інвазивності. У русскіх індивідуація, самоідентифікація особистості відбувається через належність до спільноти русскіх. Оскільки русскій ідентифікує себе, свою особистісність через колективну русскость, то  перехід з російської на іншу мову для нього є неявною загрозою позбутися ключової самоідентифікаційної ознаки – язика. Це схоже з механізмом самоідентифікації  австралійських,  африканських чи американських аборигенів, які не знають іншого способу самоідентифікації як тільки через нанесення татуювань; якщо змити з аборигена татуювання він просто не зможе ідентифікувати себе. Язик для русскіх є чимсь на кшталт татуювання для аборигенів. Таким чином у феномені мовного шовінізму русскіх є можливим розрізняти два рівні, архетипний, як прояв інстинкту колективності, і доктринальний, як свідомо насаджувана окупаційна політика. Для  русскіх  язик  тим самим відіграє подвійну роль, як засіб особистої (я русскій), і як засіб колективної ідентифікації (ми русскіє). Властиво язик є не стільки засобом міжособистісної комунікації, скільки знаком (тавром, маркером) колективної належності  до спільноти русскіх. З цієї причини мовна інвазія, мовний експансіонізм є механізмом подвійної дії, бо навіть не здійснюючи свідомо окупаційних дій русскій на рівні архетипу діє як колективний окупант. Інстинкт колективності запобігає формуванню самості. Він герметизує свідоме «я» в плаценті колективного, консервуючи самосвідомість у зародковому стані, прирікаючи русского на ментальний інфантилізм та автоцентричність.

В окупованій, заполоненій  ними країні русскіє поводяться так наче само собою зрозумілим є те, що вони тут, серед «в каком-то смысле убогих» (О.Табаков) людей, ні  мова яких, ні самі вони уваги не варті і якби  не існують. У цьому переконанні вони поводяться так начебто весь світ повинен відчувати себе неповноцінним через те, що він не послуговується русскім язиком.  Нікому з русскіх при тому не прийде у голову, що це не їх земля, їх ніхто не звав і зайшли вони у чужу для них країну з війною, підступом і розбоєм, то ж  окупована країна не зобов’язана говорити на своїй землі мовою окупанта. Русскій ніколи не визнає себе окупантом, бо вважає, що став ним не з власної, особистої волі, - «так получілось; такоє било врємя; ета зємля всєгда била русской». В його архетипі між ним особисто і його долею нема зв’язку, він ментально відсторонений і від власної долі, і від власних вчинків. Архетипно він позбавлений відчуття «паспортного сходства» (А.Тарковский) свого вчинку з самим собою, і, відповідно, власної долі як такої він не має, бо сприймає і себе, і свої дії як частку колективної волі чи місії, яка полягає у досягненні надособистісної цілі. З цієї причини заподіяне ним зло у його сприйнятті не є наслідком його дій, а отже ніби і не є злом. Між ним особисто і його дією є прокладка безособового, яка у його сприйнятті нейтралізує злочин вчинений ним. Між ним і його долею – стіна колективної безвідповідальності оправданої «вищою метою». Така деперсоналізація зла виправдовує окупанта в його очах, - «я не я, и лошадь не моя». І хоча він окупант, який не асоціює себе з окупацією, від цього суть речей не змінюється, він залишається окупантом з переконанням у власній вищості навіть якщо не демонструє свою зверхність відкрито. Русскій окупант належить до категорії простодушно підлих окупантів, які переконані, що їх окупація є благо для окупованих, то ж окуповані повинні любити свого окупанта, адже не він є чинником зла,  сам він є «хороший чєловєк, которий нікому зла нє желаєт». Ментальна відстороненість русскіх від власних дій є чи не найочевиднішим проявом відсутності інтегральної самості, виразною ознакою онтологічного  подвоєння (дуплікації) особистості, тобто одночасного існування  інстинктної (біологічної) індивідуальності і свідомої індивідуальності, які частково пересікаються, але не кореспондують між собою, є до певної міри автономними. Інстинктна індивідуальність має до того ж властивість до ситуативного клонування себе, поліфренії, та маніпулювання окремими смислами  в залежності від ситуативної доцільності.

Істотно при цьому, що земля, видима мета інвазії, як джерело достатку, як засіб виробництва  русскім не потрібна. Земля для них це простір, який є чинником зміцнення колективної безпеки, і відстань, яка відділяє їх від поживи.  На завойованій, окупованій землі їм потрібні ті, хто її обробляє і щось виробляє, бо  вироблене можна спожити, а виробники благ, перетворені на рабів або васалів, можуть зробити джерело їх добробуту невичерпним. Самі ж вони є абсолютно байдужими до тієї землі, яку почали вважати своєю. Безнадійно розбиті дороги, сміття під власними вікнами, повсюдний бруд і занепад, безмежна байдужість до того, що стало їхнім. Все захоплене раптом втрачає сенс, бо вже «є їхнім». Сенс будь-чого для русскіх простягається лише до межі бути «їхнім», чи «не їхнім». Тваринний інстинкт мічення території,  елементний архетип місця існування (архетип-нуклеус locus standi). Якщо будь-що стає «їхнім», вони змінюють ворожість на зверхню поблажливість, яка, однак, будь-якої миті може спонтанно (в силу тієї ж архетипної волатильності) перейти у більш притаманну для них зверхність,  агресивність або злобу і ненависть.

Інвазивність іманентна русскім, органічно властива для них. Їх архетип заточений на інвазію. Такий архетип орієнтований не на конструювання (проектування) чогось, а на поглинання будь-чого, не на облаштування, а на завоювання, не на культивування, а на придушення. В русскому архетипі не існує категорії межі чи кордону крім тієї, на якій існує фізичний спротив.  Оскільки поглинання зустрічає опір,  то інстинкт поглинання фокусується на пошуку слабкої сторони жертви. Русскіє ніколи не нападають на сильних. Підсвідоме відчуття відсутності опори у власній самості орієнтує їх на пошук слабких сторін супротивника, вичікування і підгадування миті, коли супротивник втратить пильність або виявить своє вразливе місце. Тваринна тактика вичікування і несподіваного нападу  -  незмінна у практиці інвазії русскіх. Щоб приховати свої наміри щодо вибраної жертви і уникнути ймовірних випереджуючих дій супротивника русскіє постійно, підступно і підло провокують з метою вивідати наміри і оцінити можливості спротиву чи контрудару. Загалом вони віддають перевагу підлому мовчазному вповзанню в інший, не їхній простір, а не прямому, відкритому зіткненню з супротивником.  Іманентна ж їм інвазивність і провокативність проявляється у тому, що свою жертву вони звинувачують у тому, що роблять самі. Архетипна інвазивність зумовлює діаметральну протилежність того, що заявляється  на словах і того, що буде у діях.  Самі ж дії подаються з протилежним змістом, - жертва стає агресором, а агресор жертвою в залежності від ситуативних потреб русского. Оруелова  формула «Війна – це мир»  може слугувати концентрованим виразом інверсії смислів, колажу несумісності декларованих і реальних дій;  якщо вони говорять про мир, це означає, що вони готові розпочати війну і почнуть її при першій можливості. Якщо вони стверджують про свою дружбу, то це означає, що вони підступно встромлять ніж у спину при першій можливості.  Чи зроблять це вони, чи ні залежить виключно від ситуативної можливості у певний момент. Зрештою, смисли можуть інвертуватись довільно; війна може бути війною, і при потребі війна може бути миром. Загалом здатність інвертувати якості  позитивні на негативні і навпаки в залежності від потреби, переставляти місцями причини і наслідки (причина як наслідок і наслідок як причина) є архетипно вмонтовані в психіку русскіх як на рівні несвідомого, так і свідомого. З цієї причини «От героя до жертвы – шаг, и ноги уже разъехались» (Ерофеев, 1999). Свідомість не чинить жодного спротиву  інвертуванню якостей і часто радше підсилює цю архетипну схильність русскіх. Масова свідомість прив’язана до несвідомого дуже коротким повідком.

В епоху інформаційних війн у ХХ - ХХІ століттях арсенал засобів інвазії розширився досвідом тотальної пропагандної демагогії, яка перетворилась зусиллями комуністичного, а пізніше посткомуністичного правління  на повсюдно застосовувану зброю. Інвазія через пропаганду здійснюється постійно і завжди, безвідносно до того у скільки вона обходиться. Мета одна – створити максимально страшний образ ворога, як чинника консолідуючого русскіх навколо влади, яка піклується про своїх підданих. До числа характерних проявів інвазивності і часто застосовуваних методів супроводу інвазії є шантаж. Для шантажу годиться все – ядерна зброя,  енергетичні ресурси, дипломатія, підкуп політиків. Що з методів буде застосовано, - військова інвазія, шантаж чи пропагандна інформаційна кампанія - залежить від ситуації. В силу інстинктної інвазивності русскіх вони а-проективні і тому завжди діють за обставинами і наскільки дозволять обставини. Їх дія це завжди реакція на зміну обставин, дію чи протидію опонента, а не результат послідовних, цілеспрямованих кроків до певної концептуально визначеної мети. Те, що сприймається як свідомо вироблена стратегія русскіх, найчастіше є наслідком їх інстинктної, архетипної  інвазивності. Так звані продумані стратегічні рішення є здебільшого імпровізаціями, нічим не забезпеченими авантюрами, що мають у своїй підкладці виключно архетипну інвазивність. Це одна з причин того, що втрати русскіх у живій силі у будь-якій війні завжди істотно  перевищують втрати їх супротивників. З іншого боку інстинктна інвазивність не потребує ні пояснення, ні обґрунтування, бо сприймається русскімі як виправдана на рівні колективного несвідомого, є похідною від категорії враг, а отже  є сама собою зрозумілою. При цьому рефлекторна агресивність, провокативність, підступність є лише різними сторонами архетипної  інвазивності русскіх. 

Апріорна негативність ворога визначає апріорну позитивність, того, що йому протистоїть, русского. Ворог існує як трансцендентність, як першопочаткова сутність. Ця сутність існує до того як проявить себе у фізичному феномені ворога. Ворог таким чином є завжди, він існує безвідносно до того яка ідеологічна чи політична доктрина дійсна на певний історичний момент. Як трансцендентність ворог набуває тих чи інших феноменологічних ознак у залежності від історичного моменту, але ним може бути будь-хто (басурмани, латінянє, іновєрци, жиди, буржуі, амєрікоси, геї, хохли, бандеровци), чи будь-що (вольнодумство, смутьянство, міровой імперіалізм, гомосексуалізм, НАТО, санкції) у залежності від пріоритетів тієї чи іншої історичної доби. Жоден з цих феноменів не вичерпує в принципі невичерпної трансцендентності врага, але кожен з них зазначає її перманентну наявність. Русскій живе з постійним відчуттям присутності ворога («неугомонный не дремлет враг», А.Блок) і незмінною потребою мати ворога. Потреба мати ворога живиться з глибинних структур колективного несвідомого і є визначальною для спільноти русскіх, є їх «народо»-  ґенеруючою, репродукуючою складовою. Ворог це метафізичний і невідступний як власна тінь  супротивник русского. Ворог це чинник, який генерує і регенерує сам інстинкт колективності, консолідує її, а отже є структуруючим елементом-нуклеусом у конструкції  русского  архетипу. Головні характеристики ворога – ненависть і зависть («нас ненавідят,  потому что завідуют і боятся»). В основі все той же інстинкт колективності – «ми». Притаманні цьому «ми» негативні риси приписуються іншому, проектуються на іншого і служать атрибутами цього іншого (не «ми» заздримо, а «нам» заздрять).  Ворог це «інший», і «інший» це ворог.  Ці сутності є взаємозамінними, глибинно тотожними у колективному несвідомому русскіх. Ворог є ідеальним безрозмірним реципієнтом негативних атрибутів їх колективного «ми». Це і є тим психічним механізмом проекції (інвертування), який робить ворога трансцендентним по суті, метафізичним. Трансцендентність ворога унеможливлює вироблення концептуально мотивованих стратегій, робить саму потребу мотивації стратегії зайвою. Стратегію  у русскіх загалом  заміняє єдиний універсальний рефлекс інвазивності. Цей рефлекс диктує реакцію на феноменологічну іпостась ворога і на ситуативну зміну цієї іпостасі. Він перемикає агресію з жидов на буржуєв, з буржуєв на амєрікосов, з амєрікосов на хохлов, з хохлов на НАТО чи будь-що інше, що виступає подразником суспільної свідомості у певний момент часу.

Рефлекс інвазивності часто приймають за глибоку стратегію русскіх, насправді ж йдеться про їх інстинктивну ворожість  до зовнішнього для них світу і фобію іншості загалом.  Саме тому ворог не завжди є зовнішнім чинником. Є ворог внутрішній, який у певні історичні моменти відтісняє за значимістю зовнішнього ворога на другий план. Зміщення акцентів з зовнішнього ворога на внутрішнього, довільні комбінації зовнішніх і внутрішніх ворогів заповнюють свідомість русского примарами страхів і злоби, які позбавляють можливості адекватного сприйняття світу.  Трансцендентність ворога визначає особливий статус зрадника, прєдатєля.  Між врагом і прєдатєлєм - невловима, ефемерна  межа, прєдатєльство таїться на відстані одного погляду і одного кроку, - «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину предаст».  Чим вищий статус прєдатєля у соціальній ієрархії, тим більшим ворогом він є, тим безжальніша до нього влада.

Після початкової фази інвазії, яка супроводжується фізичним винищенням та придушенням, тих, хто чинить спротив інвазії починається експансія. Експансія здійснюється через поглинання інших народів через їх інкорпорування, залучення до категорії «своїх». Це русифікація або асиміляція нє-русскіх русскімі.   Оскільки одномоментна русифікація не можлива, вона здійснюється поступово  через заохочення тих, хто інкорпорується і знищення чи покарання тих, хто не піддається  інкорпоруванню. Цей механізм можна назвати механізмом vagina dentata, - впускають в себе, але через кастрацію самості і само ідентичності, тобто тотальної кастрації, яка призводить до перетворення особистості на молекулу «орди», а народу на «орду», насєлєніє, аморфну масу, яка є суб’єктом поневолення. Навіть часткова русифікація, зокрема двомовність, коли послуговуються рідною і російською мовами, дає русскім підставу вважати, що процес асиміляції  мєстного насєлєнія відбувся, - оні же понімают русскій!  При цьому окупація у їх очах набуває легітимності,  а  земля становітся русской, бо на ній живуть русскіє.  Русифікація є повільним, але ефективним  механізмом експансії, - гостра і болісна фаза інвазії змінюється майже безкровним вихолощуванням, стерилізацією національної свідомості, що у кінцевому рахунку призводить до остаточної втрати національної само-ідентичності. Це повільна смерть під наркозом.

Крайнім проявом архетипної інвазивності русскіх була совєтизація. Совєтизація це ніщо інше як ідеологічно інспірована авто-інвазія,  інвазія русскіх на русскіх. Русскіє, одурманені ідеєю міровой революції побачили врага у решті русскіх, яких втопили у крові громадянської війни, а слідом за цим і ряд народів та цілих країн, куди вдалося влізти. Совєтскій народ – плід з дерева міровой революції –  був химерою, яка загрожувала поглинути у собі всіх, у тім і самих русскіх, розпорошуючи одних серед інших, перемішуючи етноси і нації до колоїдного стану совка, совєтского чєловєка – потворного гібрида паразита і хижака. Крах СССР поклав край процесові пожирання русскіх самими ж русскімі. Зрештою перехід совка у стан ватніка  не гарантує, що цей процес закінчився. Поява націонал-прєдатєлєй у пост-совєтскій путінській Росіі є певним симптомом, що процес пожирання русскіх русскімі не завершився, він перейшов у латентну в’яло протікаючу фазу. З крахом СССР совєтизація не зникла сама собою ні у Росії, ні на пост-совєтському просторі загалом. Совєтські моделі соціальної поведінки до тепер не припинили існувати на рівні архетипного, через поведінкові кліше, інерцію свідомості, стійкість стереотипів та кволість протидії ним зі сторони національної самосвідомості.

Русскій архетип постійно перезапускає один і той же процес, який полягає у незмінній послідовності дій: 1) Інвазія – 2) Експансія – 3) Поглинання і визискування – 4) Спустошення і стагнація. Цей алгоритм є дієвим як алгоритм знищення країн і цивілізацій, однак він абсолютно не придатний для створення ні власної країни, ні тим більше власної цивілізації, якщо розуміти цивілізацію як антитезу варварству; цивілізацію як суспільство здатне забезпечувати своє відновлення і розвиток за рахунок власних інновацій, надбань, досягнень і звершень, а не за рахунок грабежу поневолених країн і народів. Історія знищених і поневолених чи асимільованих русскімі народів доводить дієвість наведеного вище алгоритму і свідчить, що цей примітивний цикл дій незмінно застосовувався русскімі по відношенню до всіх, хто зазнав їх інвазії і окупації незалежно від історичної доби. Різниця між поневоленими лише у масштабах, темпах та глибині їх русифікації чи совєтизації.

Експансія призводить до неминучого поглинання і спустошення країн, які зазнали експансії. Вона не залишає іншого сліду крім пустки.  Боротьба поневолених за своє звільнення розцінюється русскімі як найбільший злочин проти них, тому жорстко ними переслідується і присікається різними способами, від психологічного тиску, ідеологічного чи пропагандистського фальсифікату до фізичного знищення. Спробу звільнитись від них, від окупації вони будуть розцінювати як прєдатєльство (!). Вони не допускають думки, що хтось може бажати звільнитись від них після того, як вже був під ними. Звільнення від них означало б для них прояв їхньої слабкості, чого русскій архетип не допускає конституційно. Навіть спустошені землі вони будуть утримувати хоча б задля підтримування статусу сильного і виняткового народу, народа-побєдітєля. При цьому вони незворотньо відсікають, стирають пам'ять про те, що було на завойованій ними землі, і чия це земля, яку вони окупували. Імпровізації і авантюри постфактум набувають вигляду здійснення стратегічних задумів, яких у дійсності не було. Все здобуте марнується, бо здобуто бездумно, не стратегією зростання, а інстинктом експансії. Сама ж Росія завжди перебуває занедбаною і спустошеною, -  «В домах наших мы как будто определены на постой; в семьях мы имеем вид чужестранцев; в городах мы похожи на кочевников, мы хуже кочевников, пасущих стада в наших степях, ибо те более привязаны к своим пустыням, нежели мы к нашим городам» (Чаадаев, 1991, письмо первое).

Інвазивність є архетипною, вбудованою у психіку на рівні колективного несвідомого. На цьому ґрунті може вирости свідомість орієнтована тільки на поглинання простору, а не на його освоєння. Кожне нове покоління русскіх архетипно приречене починати нову інвазію і нове спустошення навколо себе. Кожен час, кожна епоха відкриває русскім новий рівень спустошення. Архетипно  русскій  - завойовник  завжди, навіть якщо він ніколи не покидає межі рідного Бухалова чи Бодунова. Він окупант навіть на рідній землі, бо йому нічого не належить, і він не належить собі.  Для нього немає значення де він є, і що він завоював, тож навколо нього все неминуче стає пусткою. Питання «Как обустроить Россию?» - безглузде. Росію неможливо обустроіть, вона населена русскімі здатними как-то устроіться, але не здатними будь-що обустроіть, бо за порогом їхнього житла для кожного з них починається світ, на який ніхто з них особисто не впливає. З цієї причини того, що не стосується його особисто, або може ускладнити його особисте існування, русскій  уникає і намагається «не вмешиваться и не высовываться». «Инициатива наказуема», - архетипно засвоєний імператив русского, який робить безглуздим сподівання, що Росію коли не будь вдасться обустроіть.  Це зворотна сторона колективності – цілковита окремість кожного і всіх у колективі-натовпі, у зграї,  повне відсторонення від су-спільного, байдужість до облаштування спільного простору з власної ініціативи. Для русского життєве значення має тільки те, що диктується владою, перед якою кожен – сам один  у капсулі власного страху або шкурного інтересу, обдертий до рівня біологічного «я». Капсула особистого страху унеможливлює  громадянську солідарність членів суспільства і блокує утворення горизонтальних (міжособистісних, громадських) зв’язків не санкціонованих владою зверху, робить русскіх неспроможними до самостійної соціальної кооперації, комунікативності  через боязнь кожного бути підставленим іншим під удар влади. Це породжує поведінкову модель «курятника», де кожен намагається зайняти вищий щабель, щоб зменшити ймовірність бути підставленим під удар і збільшити власну можливість підставити іншого, нижчого у владній вертикалі. Особисте життя русского розбивається на дві автономні фази, –  у соціумі, де працює модель «курятника»,  і поза соціумом, де він відходить, релаксує від напрягу і нестерпності  «курятника». Втрата комунікативності у суспільстві – основна мета авторитарної влади і основна запорука її нездоланності і незмінності. Ізоляція індивіда  у капсулі страху і безвиході це безпомилковий спосіб досягти цілковитої керованості, маніпульованості суспільством, де кожен ненавидить іншого і не довіряє іншому. Таке суспільство завжди перебуватиме у «ручному» режимі правління, де все залежатиме від першої особи, хозяіна владної вертикалі. Залежність всієї владної ієрархії від першої особи прирікає суспільство на параліч, неспроможність до соціальної ініціативи і суспільної взаємодії, неможливість не спотвореного відомчим (кастовим)  інтересом зворотного зв’язку з владою. З окостеніння влади і паралічу суспільства виникають всі історичні катастрофи русскіх.

Попри всю неможливість гідного існування у такому соціумі він  існує і відтворюється незмінним, влада завжди над соціумом, соціум завжди ніщо. Вертикальний зв'язок між верхом і низом існує за рахунок єдиного ліфта, своєрідної загально зрозумілої  гри, - стань одним з своїх і все тобі спишуть. Цей ліфт при всій його примітивності забезпечує функціональну цілісність соціуму, його стійкість і живучість. Це машина відбору наглядачів над холопами.

Автоцентричність (пихатість, спєсівость)

Русскіє беззастережно і безумовно переконані у своїй винятковості як «народу», своїй вищості над всіма і  демонструють це при першій можливості. Архетипно властиве русскім марнославство, пихатість, показна самовпевненість, зверхність возвеличують їх у власних очах і є несвідомим прикриттям непевності у собі, власних можливостях, у повній неспроможності збудувати безпечний і комфортний для самих себе світ. Найнадійнішим шляхом самовивищення і позиціонування себе  над мірою власних  можливостей  є приниження інших. Це самовивищення за рахунок приниження інших, непереборна схильність наділяти себе надзвичайними якостями, правами,  функціями, неодмінно супроводжується апріорною відмовою решті у праві мати свої інтереси, якщо вони не співпадають з інтересами русскіх. Зрештою ці інтереси не можуть співпадати,  бо жоден народ не прагне бути завойованим ніяким іншим народом.

Зневага і  погорда русскіх до всіх інших загально відома. Амєрікашкі (амєрікоси, піндоси), полячішкі (пшекі), французішкі (лягушатнікі), італьяшкі (макароннікі), нємчура (колбаснікі), хохли (укропи), армяшкі, япошкі, чуркі, чучмеки і т.п. презирливі, зневажливі імена присвоюються народам направо і наліво, як людьми з еліти, так і декласованими паріями. Зневажливість при цьому проявляється у емоційно широкому спектрі, від поблажливої (наприклад,  амєрікашкі) до злобної зневажливості (наприклад, піндоси).  Зневажливість і зверхність  до решти народів проявляє себе як на колективному, так і на індивідуальному рівні по відношенню до окремих представників інших народів. Причиною тому знову ж є те, що позбавлений самості і зведений до нуля як особистість, розчавлений  пресом колективного чи машиною держави, государства,  посполитий носій русского архетипу часто опиняється на останній межі власної незахищеності, де єдиним запобіжником від цілковитої анігіляції  його самосвідомості є його інстинктне «я», - безсиле і нікчемне, якого вистачає тільки на пияцтво, як спосіб самозабуття і зняття емоційного напруження, хамство чи агресію, або ж на демонстративну зверхність, погорду, презирство  щодо тих, що є не-я, не-ми, не-як-ми. Персональна нікчемність русского таким чином компенсується гіпертрофованим «ми» русскіх, бо навіть останній маргінал може сказати: я – русскій, і ми, русскіє,  вам всєм покажем! На найвищому рівні соціальної ієрархії та у середовищі еліт ця риса набуває форми месіанства, яке є своєрідною підкладкою інвазивності, її уявним виправданням. Народ-побєдітєль, народ високой духовності сам наділяє себе цими, чи будь-якими іншими високими властивостями і правом порушувати міжнародні угоди, світом визнані кордони,  ламає право інших народів мати свій шлях і здійснювати свій суверенітет.

Право вести себе нехтуючи нормами права породжується тим, що русскіє сприймають себе не як суб’єкта міжнародного права як інші нації і країни, а як  спільноту з особливим статусом -  народ-месію, як носія містичної сакральної місії, особливої русской ідєі. Ця ідея  ніким і ніколи виразно не була сформульована, у тім і самими її провідниками (Ф.Достоєвскій, Вл.Соловьєв, Н.Бєрдяєв).  «Русский народ, по своей вечной идее, не любит устройства этого земного града и устремлен к Граду Грядущему, к Новому Иерусалиму, но Новый Иерусалим не оторван от огромной русской земли, он с ней связан, и она в него войдет. Для Нового Иерусалима необходима коммюнотарность, братство людей, и для этого необходимо еще пережить эпоху Духа Св., в которой будет новое откровение об обществе (жирний шрифт мій, - І.П.)» (Бердяев, 1946). Це все, до чого вдалось розгорнути  русскую ідею, носієм якої бачиться русскій народ. Багаторічними  зусиллями русской філософской мислі», у тім і після всього того, що відбулось у Першій і Другій світових війнах (!), русскую ідєю вдалось розгорнути  лише до візії, що буде Новий Ієрусалім  і Новий Ієрусалім нє оторван от огромной русской землі, та нічим не підкріпленого переконання, що  будєт новоє откровєніє об общєствє. Нового Ієрусаліма ще немає, але вже бачиться, що він нє оторван от огромной русской зємлі, як бачиться також, що нєобходімо пєрєжить  епоху Св.Духа, в якій будєт новоє откровєніє об общєствє.  Sic! Ця відверта маячня – це і є русская ідєя (!) у баченні видатного русского філософа першої половини ХХ століття після двох найкривавіших війн у історії!

Вся месійність русскіх, іншими словами, це клінічна маячня, делірій, марення майбутньою небаченою світовою гармонією, яка настане завдяки русскім. Це навіть не Утопія Т.Мора, бо це не концепція ідеального суспільства, це видіння, галюцинація, візія сама-у-собі. Як візія сама-у-собі русская ідєя не може бути концептуалізована, бо позбавлена  екзистентно значимих понять, змісту; вона порожня. За своєю суттю русская ідєя не є навіть ідеєю, яка могла б бути зародком майбутньої концепції.  Вона є лише словесною маніфестацією архетипної автоцентричності, проявом інстинкту общинної колективності артикульованої на рівні свідомості. Це виплеск несвідомого на поверхню хисткої, інфантильної свідомості, протуберанець  колективного несвідомого перетворений русской інтєллігєнцієй на міф вибраності русского народа,  особливих, мало не божественних його якостей, особливого божого призначення, вселенської місії. Цей міф є спасінням для власті, бо він діє на русскій народ як наркотичний засіб,  зачаровуючи його магією вєлічія Россіі.

Русскіє архетипно («по своей вечной идее» - Н.Бердяев) втікачі від реальності, шукачі прихистку від неї за її межами, в матерії міражів. Природно, що архетипна автоцентричність, яка не знаходить, і в принципі не може знайти ні концептуально обґрунтованої мотивації для своєї унікальності, свого месійного призначення,  ні конструктивного застосування своєї особливості у прагматичній діяльності облаштування зємного града  якоїсь миті вибухає  притаманною русскім інвазивністю, агресією, злобою. Цей вибух агресії враз перевертає вверх дном всю духовность; народ-побєдітєль починає поводитись як первісно дика орда, яка свого часу у ХІІІ столітті різала, палила і нищила країни і цивілізації від Китаю до Хорезму і Європи. Ця агресія – емоційна несвідома реакція народу на власну неспроможність облаштувати свою країну.  «Русский народ, по своей вечной идее, не любит устройства этого земного града…  (жирний шрифт мій, - І.П.)» (Бердяев,1946), то ж, природно,  уникає займатись його облаштуванням і при першій нагоді реалізує себе у війнах проти тих, хто зайнятий устройством зємного града.

На індивідуальному рівні демонстративність автоцентричної поведінки, агресивність є прикриттям внутрішньої непевності і порожнечі, що коріниться у відсутності самості, компенсаторним механізмом категоричної неспроможності русскіх до самостояння. Агресія і злоба це останній інстинктний прояв  намагань втриматись за край індивідного, перш ніж воно, індивідне, буде остаточно поглинуте колоїдом колективності. Загалом же автоцентричність, як і інвазивність, є  похідною відсутності самості і органічним доповненням архетипної  інвазивності та експансивності. У такому суспільному середовищі, переконаному у власній винятковості, несвідомо культивується пріоритет грубої сили, насильства у стосунках з іншими, яким на рівні несвідомого відмовлено у праві навіть на власний захист. Таке суспільство категорично не спроможне розрізняти інших, ні на рівні окремих особистостей, ні на рівні окремих народів.  

Автоцентричність, демонстративна зверхність тісно асоціює з не менш характерною для них рисою, яку русскіє називають прєсмикательством. В совєтській час у середовищі професійних партійних функціонерів навіть існувало стійке офіційне поняття прєсмикатєльство пєрєд западом, що однозначно вказує на типовість, поширеність явища плазування або загравання з тими, хто у дійсності сильніший за них. Бутафорська, зовнішня зверхність (спєсь) таким чином насправді є маскуванням внутрішньої непевності, причиною якої є все та ж відсутність самості. Інвазивність та автоцентричність – різні грані колективної фобії іншості. Ця фобія герметизує спільноту русскіх, робить її однорідною і вкрай чутливою до проявів іншості, тим самим сприятливою до нівелювання, анігіляції індивідуальності і культивування сервільності.

Сервільність (рабскість, раболєпіє)

Відсутність самості, цілісної особистості, має наслідком прийняття  рабства як природного життєвого стану. Відсутність волі бути, власної домінанти, самості призводить до того, що особистість  опиняється між крайніми полюсами життєвої альтернативи – стати над собі подібними, або підпорядкуватись вищому в ієрархії собі подібних. Ця альтернатива містить у собі механізм рабства, яке може бути зведене до відомого вислову: «Единица – ноль» (В.Маяковский). Формула Маяковского як формула рабства є досконалою. Вона схоплює саму суть рабства, бо вона вивержена нутром раба на піку сваволі і сп’яніння рабів від своєї ілюзорної могутності трощення всього навколо, руйнування, знищення, перетворення будь-чого у ніщо. У формулі Маяковского закарбована суть рабства у чистому вигляді, без домішки ілюзій і самообману; вона емоційно забарвлена упоєнієм від усвідомлення граничної ясності стану рабства.

Редукція особистості до цілковитої незначущості породжує абсолютного раба, який не мислить себе інакше ніж раб. Абсолютний раб захищатиме своє рабство як благо, яке забезпечує йому існування. Абсолютний раб захищатиме того, хто зробив його рабом, бо отримує хліб з його рук; хліб який може забрати його поневолювач, його володар, хазяїн. Абсолютний раб  буде воювати за своє рабство і чинитиме спротив тому, хто намагатиметься звільнити його, бо свобода для нього це загроза втратити засоби до існування. Для абсолютного раба свобода є зрештою більшою загрозою, ніж загроза фізичного знищення, бо вона перетворила б його життя на нескінченну низку тортур кожного разу здійснювати вибір і нести відповідальність за цей вибір. Абсолютний раб не допускає існування свободи як реальної  категорії людського буття, то ж не визнає вільним нікого, бо тим самим мав би визнати себе рабом. Свій рабський стан він ототожнює зі свободою і тому свободу як свободу, свободу іншу, ніж та, яку він знає, ні зрозуміти, ні сприйняти, ні прийняти він не може. Більше того,  він внутрішньо переконаний,  що кожен має прагнути стати таким як він, оскільки іншого modus vivendi існувати не може в принципі. Він сповнюється гнівом і ненавистю до кожного, хто є іншим ніж він. Він знаходить задоволення від свого рабства, бо десь підспудно в його мозок пробивається, що впасти нижче неможливо, а отже він у безпеці. На цій останній межі він сповнений відчуттям, що він живий і вільний, бо втратити нічого більше не може. Він вільний не в своїх можливостях, бо позбавлений будь-яких можливостей, а однак він існує як і кожен інший. Він вільний від себе, від відповідальності за свій вибір, бо позбавлений його, а отже позбавлений страху перед вибором, перед свободою і відповідальністю за вільний вибір.  Він не припускає існування свободи як життєвої реальності, де кожен може досягти своєї висоти. Він люто захищатиме територію рабства, бо не знає що робитиме зі своєю свободою. Весь великий світ обрушиться на його голову над якою завжди було захисне шатро рабства.

І це є свобода раба, єдина доступна йому свобода бути рабом, де всі рівні у своїй несвободі і ніхто не прагне альтернативи. Кожен з них у безпеці за стіною рабства. На цьому рівні рабства раб стає холопом, який сприймає рабство не як вимушений, нав’язаний йому стан, а як особисте призначення, як те, що він прагнув здобути. Тут кублиться розпадлюченість рабством, коли рабство сприймається не як наслідок безсилля і власної ліні, а заданість, безальтернативність, прєдопрєдєлєніє. Рабство не як наслідок відсутності персональної волі бути, а божа воля. Це сприйняття рабства як інваріантності, як жаданого стану, заданості чи призначення зумовлює здатність русскіх до існування на межі можливостей людського  існування і є тим, що відрізняє їх від решти народів, робить їх здатними до виживання за нелюдських умов. У форматі свободи раба здатність виживати нерозривно межує з абсолютною нездатністю цінувати життя, чуже і своє. У форматі свободи раба війна є чи не єдиною альтернативою його персональній життєвій безвиході. Його жорстокість – єдина можливість помститись долі за своє рабство. Його злоба – перегрітий пар безпорадності перед власною долею. Рабство було відомо багатьом суспільствам, але тільки «русскіє» змогли довести його до рівня звичаєвого (обидєнного) холопства і тим самим  перетворити рабство на природну потребу, так само природну як потребу дихати.

Сервільність русскіх таким чином могла б бути описана оберненою формулою  Оруела: «Рабство - це свобода», оскільки раз позбавившись  свободи абсолютний раб тим самим раз і назавжди позбувається необхідності здійснювати  неперервний життєвий вибір між Добром і Злом. Позбавившись свободи він позбавляється самої проблеми Добра і Зла, вони перестають існувати як категорії персональної екзистенції. Його Рабство прийняте ним як Свобода,  звільнюючи його персонально від вибору між Добром і Злом, елімінуючи Добро і Зло як категорії персонального буття, виправдовує будь який злочин в ім’я того, що влада визначить як мету чи благо, Найвища Влада - як Вищу Ціль і Вище Благо. Втеча від вільного вибору, від персонального вибору  «я» - найбільша спокуса свідомого «я». На трупах зраджених «я» жирує стерв’ятник Влади.

«"Народ"- одно из самых точных понятий русского языка. Оно подразумевает двойной перенос ответственности: с "я"  на "мы" и с "мы" на -- род:  "мы-они",  внешне-внутренний  фактор,  что  означает  вечные поиски не  самопознания, а самооправдания.»  (В.Ерофеев, 1999).   Русскоє «ми-народ»  це орда. Орда це спільнота рабів, яка ревно оберігає і свою спільність, і своє рабство. В цій орді акумулюється енергія «ми-народа», яка забезпечує ментальний імунітет орди – відсутність окремої думки і збудження колективного резонансу під єдиним закликом  Впєррррьод!. Відсутність окремої думки робить русского не тільки абсолютним рабом, вона робить його ідеальним рабом, який потребує тільки одного – визначеності того, що він сприйме як власть.   Власть сама по собі – метафізична даність, тому вона  безальтернативна, тому єдине, чого бажає від неї раб – справедливості, щоб всім діставалось рівною мірою. Власть незмінна як небо,  вона магічна для «ми-народа» сутність, тому вона визначає, хто сьогодні є враг, і що сьогодні є враг. Власть, як і враг, категорія для русскіх трансцендентна, абсолютна, сакральна.   Якщо враг  консолідує русскіх на зовнішньому периметрі, то власть є тим елементом-нуклеусом, який консолідує колективну русскость зсередини. Якщо враг формує зовнішню оболонку спільноти русскіх, і визначає їх стосунки з рештою світу, то власть структурує внутрішні зв’язки у однорідному середовищі своїх, їх стосунки між собою. Питання влади є таким чином архетипно центральним для русскіх. Власть є для них абсолютною цінністю і мірою справедливості. Власть магічна. Вона перетворює на раба будь-кого, але найменша крихта власті в руках раба перетворює його на монстра, який знищить будь-кого, над ким він отримає власть. Трансцендентність власті  робить спротив їй безглуздим в принципі. З цієї причини русскій не піде на спротив власті, хіба що на бунт у стані колективного афекту вольніци, масового голоду або п’яного дебошу. Русскій не допускає думки, що спротив владі може мати мотивом людську гідність чи свободу. Ці категорії є для нього абстрактними, позбавленими екзистентного змісту. У відомому сучасному вислові: «Поумневший хохол становится русскім» є скритий підтекст, – «Глупиє хохли нікак нє поймут, что такоє власть».

Зі свого боку першою і найсокровеннішою турботою власті є створення висшей целі як фундаментальної умови своєї трансцендентності.  Без вищої мети влада втрачає трансцендентний вимір, точніше – безмірність і безрозмірність свого містичного, сакрального змісту, своєї абсолютності. Без вищої мети влада враз перетворилась би на політичну інституцію, яка кожного разу мусила б доводити свою соціальну ефективність, інституційну доцільність. Вища мета знімає цю потребу.  За наявності вищої мети питання ефективності влади відпадає як питання про коефіцієнт корисної дії бога. Історія, однак, постійно змушує власть змінювати вищу мету, актуалізувати її під потреби обставин часу.  В русскіх реаліях вища мета набувала різних іпостасей, як то:  Трєтій Рім, общєє благо, свєтлоє будущєє чєловєчества, русскій мір. В дійсності висшая цель є найбільшою брехнею, яка охороняється всією вєртікалью власті і найбільш дієвим, ключовим інструментом поневолення русскіх. Висшая цель завжди є за горизонтом, недосяжною як  fata morgana, міраж,  але такою, на шляху до якої неодмінно стоїть враг. Саме фізична іпостась ворога є єдиною реальністю, за якою можна приховати брехню про вищу мету, надати їй видимість справжності. Завдяки фізичній зримості ворога висшая цель перетворюється на мету інвазії, тривіального  грабежу. Війна є  незаперечним доказом необхідності існування власті і тому власть знаходиться у безперервному пошуку завжди існуючого ворога. Однак тільки безжальна неухильність владної вертикалі є єдиною гарантією  того, що брехня ніколи не стає явною. Уявнення брехні відразу прикривається новою вищою метою, яку охороняє новостворена вертикаль влади з її хребтом у історично змінюваних іпостасях опричнини, тайної канцелярії, охранки, ВЧК, ОГПУ, НКВД, МГБ, КГБ, ФСБ. Роль цих інституцій одна – утримування брехні у якості вівтаря власті, на який у жертву може бути принесений будь-хто, будь-що і будь-коли. Ця брехня дає владі важелі для сваволі і безмежного насильства над своїми підданими. Зазіхання на владу – найвищий злочин, якого не дарує будь-яка владна вертикаль вибудувана русскімі.

Брехня, як і сервільність, тотальна і повсюдна («соврет и глазом не моргнет»). Брехня  прямо пов’язана зі страхом, бо є порожньою всередині. Брехня і страх нероздільні. Найбільшим кошмаром русского підданого є гнів хазяїна, начальніка непередбачуваний, нестримний, ярий. Єдиним способом запобігти гнівові і відсунути страх є лєсть і угоднічєство. Страх перед гнівом і потреба запобігти йому через улесливість породжує феномен потьомкінскіх дєрєвєнь - муляжів не існуючої реальності, які створюють видимість доброго правління, розвитку, добробуту підданих, всього того, за що  менший, провінційний  хазяїн функціонально має нести відповідальність перед більшим хазяїном і чого він ніколи не робить. Не робить, а тому смертельно боїться бути викритим і змушений іти на обман – муляж, показуху. Показуха, зрештою, – найневинніший зі злочинів. Однак, коли доходить до критичних ситуацій показуха втрачає свій безневинний театральний вигляд і обертається злочинною дурью, коли живих людей можуть перетворити на розхідний матеріал, яким закриють прорахунки власті, або ціною яких виправдуються перед нею. Зі страху перед начальством  раб-виконавець піде на злочин, поставить свій шкурний інтерес вище самої справи, вище чужого життя, щоб спасти своє. Це, з іншого боку, не дивно, бо коли брехня починається від висшей целі, немає такого злочину, на який би не пішла сама власть, від вбивства окремого підданого до вирізання і депортацій цілих народів, нема такої брехні, яка б видавалась владі неприйнятною чи недопустимою, - все проковтнуть, «а куда дєнутся».  Влада бреше з легкістю, бо не вона розплачується.   Влада з  легкістю обіцяє, бо з неї ніхто не спитає. За все платять  раби, життя яких нічого не вартує. Тим влада здобуває їх прихильність, бо може те, чого не можуть вони.

Власть брутальна і самовпевнена, і тому коли сиплеться, то сиплеться вся цілком. Цього  вона боїться найбільше і тому витрачає масу зусиль, щоб не проґавити страшний для неї момент. Імпульси владного страху кругами розходяться у суспільстві, породжуючи боязнь бути запідозреним у нелояльності до влади і, як наслідок, феномен двоємислія, коли говорять те, що не думають, а про те, що думають мовчать. Чим гірше почувається влада, тим більше страху нагнітається у суспільство, формуючи у ньому позірну монолітність і ілюзію надійності влади, від чого міцнішою вона не стає, як не стає зеленішою трава, якщо її фарбувати зеленою фарбою.

Краща протидія власному страхові – сіяти страх перед собою.  Страх перед владою невідступний як тінь. Втратити страх для русского настільки ж дивно як втратити власну тінь, і тому ті, хто позбуваються страху викликають щире здивування або злобу як оточуючих, так і влади.  Основна ж діяльність влади полягає у тому, щоби запрєтіть і заставіть, а якщо не вдається заставити, то наказать, повєсіть, расстрєлять. Страх у певному сенсі є капіталом, суспільним надбанням «русскіх», у яких  від влади залежить все, у тім життя і смерть. Страх, фобії це те, за що люди згодні платити найвищу ціну. Найбільший страх раба – втрати ланцюг, на якому він припнутий. Русскій постійно впродовж життя обмінює свій страх на прихильність влади.  В умовах самоуправної влади ця ціна може сягати захмарних висот і обертатися повсякденністю рабства, скритого під маскою лояльності до влади і «офіційного патріотизму». Ніде у світі не знайдеться такого фанатичного «патріотизму» як у русскіх, де він тією ж мірою є офіційним, бездумним, позбавленим особистісного емоційного наповнення. Колективні істерії інспіровані історичними датами не містять нічого персонального, це гейзери у долині гейзерів, які періодично активізуються за рахунок нагромадження енергії колективного несвідомого.

Влада самоуправна і безконтрольна, тож навіть лояльність до неї не гарантує особистої безпеки. Навіть найслабша влада є всемогутньою для посполитого русского. Звідси підозрілість до «інших», звідси практика доносів, які не втрачають актуальності ніколи за будь-якої влади, бо власть  для русскіх завжди трансцендентна, лише явлена у оболонках різних іпостасей. Страх перед владою пронизує все існування русского. Навіть церква, інституційно єдине місце, де він міг би через сповідь і покуту позбавлятись страху людського, не гарантує йому цього, бо таємниця сповіді більше ніж 250 років тому порушена розпорядженнями влади. Церква зруйнована нижче фундаменту, вона давно існує як інститут держави, власті, а не суспільства. Пастка страху замкнута остаточно. Під страхом гніздиться лише підлість – стерв’ятник, що харчується мертвими «я».

На ґрунті тотальної брехні у тіні постійного страху процвітає воровство, знову ж таки тотальне. «Воруют все» є аксіомою русской жизні. У формулі русской власті брехня, страх і воровство є нерозривними; вони нероздільні як вуглець, водень і кисень у формулі спирту. Запущений властью вверх по спіралі брехні, страху і злодійства русскій змушений час від часу вимикати мозок. Водка. Це майже вода, вона і є жива вода для русской душі висушеної безнадійністю русской жизні, еліксир русской свободи, - «С утра выпил, и весь день свободен».

«Раболепие  раба»  і  «произвол хозяина» утворюють єдину машину несвободи, замкнутий цикл несвободи. Абсолютний раб абсолютно залежить від свого хозяіна, хозяін абсолютно залежить від щосекундної і довічної необхідності вершити владу над своїми рабами. Як білка у колесі він приречений крутити колесо влади до повного знесилення смертю. Він такий же раб як і його раби.  Це мимоволі яскраво підтверджує обмовка теперішнього  правителя Російської Федерації, спадкоємиці попередніх Російських імперій, -  «Я пахал как раб на галерах, с утра до ночи» (В. Путин). Ні в чому умовність абсолютної влади не проявляє себе настільки виразно як у владі раба над рабами. Ні в чому русскіє не проявляють такої єдності і одностайності як у глибинній потребі мати над собою хозяіна, - господаря, государя, царя, генсека, президента-царя чи царя-президента. Відчуття наявності хозяіна враз примиряє русского з його долею, сигналізує його підсвідомості, що все гаразд, все на своїх місцях у цьому світі, навіть якщо цей світ перетворений на концтабір. На ланцюгу несвободи раб буде ревно захищати того, хто посадив його на ланцюг – хозяїна. Вони взаємозалежні і взаємовідтворювані, допоки існує раб доти існує хозяїн, государь, і навпаки. Цілковитим тріумфом влади було б тотальне рабство всіх. Найбільшим приниженням влади є навіть один вільний, який її не визнає. Власть не буде почуватися абсолютною, а отже цілковито убезпеченою допоки буде існувати хоча б один, хто  їй протистоїть.

Машина несвободи має властивість поглинати всіх, хто нездатний відстояти власну свободу; вона не знає меж, ні часових, ні просторових, і сама вона як вогонь, який потребує все нових жертв; вогонь який пожирає і не насичується. Нездатність здобути власну свободу означає неминучість стати жертвою несвободи, жертвою раба, який не знаходить у собі сили стати вільним і який виправдовує себе лише поневоленням інших. Нездатність суспільства інституційно відстояти право на свободу особистості неминуче породжує машину несвободи. Через відсутність культури самості міжособистісні зв’язки у такому суспільстві вибудовуються  не безпосередньо між особистостями, їх автономним свідомими «я», а проектуються через власть. З цієї причини машина несвободи відновлюється поверх політичних моделей соціуму (самодержавства, диктатури, партократії чи похідних від них форм),  бо влада є основним комутатором через який генерується таке суспільство. Це означає що соціально значима дія відбувається лише за посередництвом влади, і соціальний діалог можливий лише за її присутності. Соціальна комунікація у суспільстві регулюється не правом, а одним з суб’єктів, владою. По суті, машина авторитарної влади підпорядковує собі вільну людину, замикає її на себе. Влада розростається до розмірів світу, знецінюючи все поза межами самої себе. Як тільки це стається, особистість припиняє існувати як вільна особистість з власною волею бути, вона стає молекулою орди і існує тільки в орді, підпорядкована орді, а в дійсності - володареві орди. Особистість більше  не має власного голосу, власної волі, власної долі, вона має лише судьбу, огризок від своєї долі, який залишила йому власть.

Міметичність (імітаційність, подражательность)

Міметичність або імітаційність,  схильність до наслідування, копіювання  дій, ідей, форм, їх запозичення є в русскому  архетипі життєво необхідною, поширеною на всі види діяльності, винятково дієвою і завжди поверхневою.  «У нас совсем нет внутреннего развития, естественного прогресса; прежние идеи выметаются новыми, потому, что последние не происходят из первых, а появляются у нас неизвестно откуда. Мы воспринимаем только совершенно готовые идеи, поэтому те неизгладимые следы, которые отлагаются в умах последовательным развитием мысли и создают умственную силу, не бороздят наших сознаний (жирний шрифт мій, - І.П.)» (Чаадаев, 1991, письмо первое). Імітація, запозичення зовнішнього, поверхнево видимого не змінює ні архітектури, конструкції архетипу, ні способу мислення. На архетипне зверху накладається нова форма, і далі нова форма існує поверх старого архетипу як нова оболонка на тому ж субстраті.

Глибинно інстинктне, архетипне, є вкрай консервативним, що умовно може бути описаним  максимою  «я знаю те, що знаю і не хочу знати ще щось поза тим, що знаю, щоб хто не говорив».  Герметичність, консервативність русского архетипу є одним з мотивуючих чинників інвазійності, - не потрібно створювати, вдосконалювати; достатньо забрати готове, існуюче, яке вже є очевидно функціональним. З іншого боку, консервативність містить в собі небезпеку  втрати адаптивності до  еволюціонуючого зовнішнього, не-русского світу. Імітаційність, міметичність за таких обставин є найпростішим, найшвидшим способом адаптації до еволюційних змін зовнішнього світу через запозичення готових форм і формул. Імітаційність це єдиний спосіб освоїти те, чого не здатна створити спільнота внутрішньо всеціло домінована властью, а зовні орієнтована на інвазію, експансію. Вона компенсує неспроможність до самостійного внутрішнього розвитку через присвоєння, запозичення готових ідей і речей ззовні. В суспільстві, де домінантною є влада і страх перед нею, іноваційність особистості спрямовується силою обставин на адаптацію до влади,  на пошук способів самозбереження, а не на освоєння світу і вдосконалення речей.

Через відсутність власного внутрішнього заповнення запозичення окремих речей частіше всього відбувається доволі швидко; йде просте наповнювання пустот. Пустота поглинає все, що може поміститись у незаповнених комірках. Якщо йдеться про системні запозичення, які мають на меті запровадження зв’язаної системи взаємозалежних понять, то через примітивність існуючих ментальних схем нові концепти доводиться вводити ламаючи силоміць традиційний уклад речей, примітивні, але зв’язки. Від цього ментальність не стає менш інертною. Вона просто потребує більше часу на перетравлювання невідомого. Щойно перетравивши запозичене ментальність «русскіх» робить ново засвоєну ідею догматом, який існує поза часом і більше жодних трансформацій не зазнає. Так виникає ще одна компонента загадочності русской душі - догматичність мислення, яка безперешкодно уживається зі спонтанністю мислення, похідною від архетипної волатильності. Загалом, від анекдотичного відрізання боярських борід царем Пєтром Вєлікім до імпєрского Просвєщєнія часів Єкатєріни Вєлікой і міровой революції часів Вєлікой Отябрской Рєволюції це один безперервний ряд запозичень, які ламають і перемелюють русскіх без найменшого шансу змінити їх глибинний архетип, здолати його спротив внутрішньому ментальному  розвитку. Русскій мімезис це фарс, який неминуче обертається трагедією.

Консервативність, а-проективність русского архетипу співіснує з невгамовною винахідливістю, яку найкраще передає російський вираз : «голь на выдумку хитра». Винахідливість і міметичність, на перший погляд несумісні, однак насправді вони є взаємно компенсаторними. Неспроможність проективності, яка потребує постійної зосередженості,  послідовності дій і думки, компенсується ситуативною винахідливістю, коли нагальна потреба вирішується підручними засобами, і речі початково призначені для одних функцій знаходять застосування в несподівано інших, ніяк не пов’язаних з їх властивими. Однак ні в чому винахідливість русскіх не буває такою плідною і багатогранною, як у тому, що стосується обману. У цій царині їх винахідливість невичерпна і безмежна. Вони навіть брехню приспособили використовувати як самодостатню зброю, поклавши початок гібридним війнам ХХІ століття. Винахідливість у  русскіх однак ніколи не буває системною. Вона не переслідує мету створити технологію, яка б системно вирішувала однотипну задачу. Винахідливість ситуативно компенсує відсутність технології як такої. Русская винахідливість, смєкалка, це завжди підміна технології, це завжди трюк, коли інтелект напружується і мобілізується нагальною потребою,  від випадку до випадку. Технологія, як і право, це завжди тягар для русского, тому і перше, і друге будуть порушені або знехтувані при першій можливості. У русскіх можуть виникати блискучі ідеї, але русскіє ніколи не створюють технологій навіть на найблискучіших своїх ідеях.

Ґенеза русскої  ідентичності

Всі описані вище п’ять властивостей русского архетипу визначають його наповнення і забезпечують його цілісність та відновлюваність, рекурентність. Жодна зі складових русского архетипу не існує окремо від інших і всі вони присутні у ньому завжди. Змінюється їх активація, якась з компонент чи властивостей у той чи інший момент часу проявляє себе яскравіше ніж інші, але це не означає, що інші компоненти випали з архетипу або не існують, чи зникли.  Всі властивості русского архетипу зобов’язані своїм існуванням одному чиннику – відсутності самості. Саме відсутність самості зумовлює формування таких властивостей як волатильність, інвазивність,  автоцентричність,  сервільність і міметичність, всіх тих якостей, які роблять русскій архетип русскім. Взаємозалежність цих якостей, їх параґенез обумовлюють екзистентну стійкість архетипу подібно до того як вісім ніг восьминога  забезпечують функціональність цілого організму восьминога.

Відсутність самості – маточина колеса, порожнеча до якої кріпляться спиці ободу. Відсутність цілісної самості, як центральної, ядерної ознаки русского архетипу,  у свою чергу зумовлена тим, що свідоме «я» завжди перебуває під пресією колективного русского так чи інакше зав’язаного на власть. З цієї причини самосвідомість не має змоги виробити самообмеження, які б забезпечували цілісність «я», урівноважували б у ньому свідоме і несвідоме.  Перевантажене колективним,  слабо структуроване персональне «я» вимушено віддає частину власного екзистентного суверенітету інститутам соціуму, здаючись тим самим на поталу незалежного від нього безособистісного. Для русского архетипу змісти цього безособистісного відіграють дуже істотну роль. З цієї причини  русскій архетип як такий структурується завдяки двом центральним для нього елементам-нуклеусам власть і враг. Ці елементи  є опорними, ядерними. На них тримається колективне несвідоме русскіх. Враг і власть - дві категорії русскої ментальності, які не потребують пояснень, є зрозумілими для всіх і завжди, у якій би іпостасі їх не виставляв час. Крім множинності іпостасей,  кожен з цих нуклеусів,  враг і власть, може тиражуватись за принципом mise en abyme або принципом матрьошки. Цей принцип багаторазово використовували зокрема большевики у практиці «червоного терору», реалізуючи простий алгоритм, який може бути ілюстрований наступним чином: враг народа є ворог всього народу, а отже появляються борці з ворогами народу. Однак, серед борців з врагамі народа можуть бути скриті вороги, які тільки видають себе за борців з ворогами народу; для боротьби зі скритими ворогами відбираються справжні борці зі скритими ворогами, однак серед справжніх борців зі скритими ворогами у свою чергу теж можуть бути справжні вороги, ще більш скриті ніж усі попередні.

Так само розтиражовується нуклеус власть. Нема сенсу демонструвати як це відбувається, значно важливіше, що принцип тиражування одного і того ж у малому і великому є загалом характерним для русской ментальності, є ознакою її архаїчності, магічності, сказочності. Завдяки тиражуванням елементних нуклеусів колективного несвідомого, не тільки згаданих вище, формується поле перетікаючих прото-смислів, які є субстратом масової, «народної»  свідомості. На такому субстраті очевидний екзистентний абсурд стає природним, закономірним і нездоланним – змазані межі смислів, довільно змінюється масштаб сутностей, причини і наслідки непомітно міняються місцями, створюючи світ, який вивалюється за межі реальних причинно-наслідкових зв’язків і існує незалежно від реальності, всупереч реальності і замість реальності. «Сказка становится былью», а в реаліях соціуму - абсурдом.  Такий світ не потребує від реальності нічого крім прийняття абсурду за вияв його особливості, винятковості, місійності; «…в Россию можно только верить» (Ф. Тютчев), як в міф чи догмат.

Відсутність самості, яка має вирішальне значення для формування русского архетипу, сама по собі є діагностичною ознакою такого стану психічного, при якому індивідуація, досягнення самості, не відбувається або залишається зародково немічною, а індивід існує позбавленим здатності до самоідентифікації без протоплазми колективного у його первісно племінному сенсі. Подібно до первісного дикуна, який ідентифікує себе через належність до племені, до певного тотему, русскій ідентифікує себе через належність до надетнічної спільноти русскіх. Русскоє у ньому завжди первинне, воно покладає підвалини його індивідуального, більше того його індивідуальне по суті не існує за межами колективного русского. При цьому у повсякденності життя це колективне русскоє ніколи не має виразного визначення, не потребує його, бо не осмислюється як категорія свідомого, що є однією з найвиразніших ознак його архетипної природи. Це категорія колективного несвідомого, по суті того ж ряду, що і тотем для анімістичної ментальності.

Русскій архетип це майже точний зліпок анімістичної ментальності аутентичного первісного номада, яким він був до свого зіткнення з зовнішнім для нього світом осілих цивілізацій у часи середньовіччя 800 років тому. Вражаюча подібність ментальності русскіх до анімістичної ментальності номадних орд ставить питання  звідки у християнізованих русскіх, які за походженням не були кочівниками, появляється язичницька архаїчність майже ідентична з номадною. Звідки у народі, на землях якого християнство було прийнято понад тисячу років назад беруться дохристиянські (анімістичні по суті) життєві домінанти диктовані колективним несвідомим? Чому врешті решт дохристиянське у психіці домінує над християнським і є таким стійким? По суті це ті ж питання, які  виразно ставив собі мало не 200 років тому П.Я.Чаадаєв, - «Как могло случиться, что самая поразительная черта христианского общества как раз именно и есть та, от которой русский народ отрекся в лоне самого христианства? Откуда у нас это обратное действие религии?» (Чаадаев, 1991, письмо второе). З цього питання появляється необхідність дослідження ґенези русского архетипу і тут не обійтись без погляду на ширший історичний і цивілізаційний контекст. Відсутність самості, яка бачиться безпосередньою причиною формування русского архетипу не виникає сама з себе, вона має причиною стійкі і довгий час повторювані умови суспільного існування, які не створюються in vitro, а отже є наслідком тривалого історичного процесу.

Архетипи досліджувані К.Г. Юнгом є наявними змістами, фундаментальними елементами психічного, що споконвічно, невпинно виявляють себе у людській екзистенції, в універсальності і заразом персональності буття як такого безвідносно до соціального середовища у якому ці персональності існують. До таких архетипів можна відносити зокрема архетип матері, дитини, аніми та ряд інших описаних свого часу  К.Г. Юнгом. Ці архетипи мають загально людський зміст підпорядкований онтологічному циклу людини: зачаття, народження, соціалізація, смерть. Колективне несвідоме наповнюється однак не тільки змістами індивідуальної екзистенції, індивідуальної онтології, воно наповнюється психічними змістами генерованими соціальною онтологією. Соціальна онтологія є генератором смислів, які виявляють себе головно у площині колективної поведінки. Структура соціуму є тим чинником, який визначає наповнення колективного несвідомого не менш значимими змістами ніж змісти персональної онтології. Ці змісти можуть не мати того універсального наповнення, що описані Юнгом архетипи (антропологічно універсальні     архетипи-нуклеуси), однак вони є не менш значимими змістами у екзистенції певного соціуму, бо через них формується ідентичність цієї спільноти, у цих змістах відбувається соціальне життя, через них постає її відмінність від інших спільнот. Русскій архетип власне є з такої категорії психічних феноменів. На їх формування склалися століття і їх структура буде визначальною для русского соціуму навіть тоді, коли форма політичного устрою у черговий раз зазнає радикальних змін. Структура психічного є такою ж фундаментальною сутністю як структура фізичного поля, вона не змінюється самочинно чи довільно.

Дослідження історичного процесу, у якому відбулось формування  русского архетипу, таким як він проявляє себе у сучасності,  є окремою темою. Саме ж структурування русского архетипу зайняло  орієнтовно 250 років у часовому інтервалі від Номадного потопу ХІІІ століття до другої половини ХV століття, включаючи  роки правління Івана ІІІ, Великого князя московского (1462 - 1505).  У ті два з лишнім століття інвазією номадів Бату була започаткована, а пізніше (в силу ряду історичних чинників, які мають бути темою окремого дослідження) інституційно закріплена система суспільних відносин, яка зумовила наповнення і відтворення стійкої структури колективного несвідомого, яку я  називаю русскій архетип. З ХVI століття до тепер у цій системі суспільних відносин не відбулось таких змін, які б істотно трансформували  змісти русского архетипу. За понад сім століть русской історії з часів утворення Московії декілька разів докорінно змінювався суспільний дискурс, але не наповнення колективного несвідомого. Воно продовжує відтворюватись з тими ж властивостями, про які йшлося вище, воно продовжує структуруватись від двох опорних для нього елементів, враг і власть, які є інгібіторами еволюції суспільної свідомості русскіх, які уповільнюють, а радше унеможливлюють створення ними  громадянського суспільства.

Враг і власть це опорні точки всього русского архетипу, ключові елементи русскої  ментальності. У цій ментальності обидва елементи, і власть,  і враг мають статус абсолюту. Як абсолют  власть постійно мусить доводити,  що вона існує і мусить існувати, вона незамінна у своїй абсолютності. Це самоутвердження у статусі абсолюту власть культивує через  переконання, що є висшая цель і проти русского народа, який є носієм цієї місійної целі,  є враг.  Є враг - війна неминуча. Вона мотивована на рівні колективного несвідомого, це рефлекс орди. Ніщо так не консолідує колективність русскіх як війна, ніщо так не руйнує самість як колективність консолідована війною. Русская власть завжди безпомилково йде у фарватері архетипу, безвідносно до того, які герби і прапори вивішуються на фасаді. Русскій народ це людська спільнота, що невпинно перековується у війні під молотом власті на ковадлі врага, тому культ перемоги є найважливішим і найбільш живучим культом русскіх, бо тільки цей культ виправдовує нічим не виправдані незчисленні  жертви. У дійсності і тут є підміна сутностей, бо культ перемоги є лише маскою культу війни, єдиного культу, який здатний мобілізовувати «русскіх» на суспільному рівні. Ті категорії, які пов’язані з суверенністю особистості залишаються глибоко індиферентними для ментальності русскіх, що зводять практично нанівець  їх шанси на суспільну еволюцію і позбавляють їх історичної перспективи інтеграції у світ вільної конкуренції, де основоположними є свобода і право, як єдиний механізм запобігання сваволі.  За відсутності архетипних передумов для формування суверенної особистості не існує підґрунтя для трансформації інституту влади. Суспільна свідомість обтяжена вкоріненими у колективному несвідомому рефлексами і стереотипами, які відторгають будь-які  новації  чужорідні для русского  суспільства.  Це означає, що імперський синдром буде висіти над русскімі до останнього дня імперії, яку вони ототожнюють з своєю країною. Та країна їм не належить, в ній вони лише «определены на постой» (П.Чаадаев). Їх місце визначено і відведено їм імперією, яку вони за холопською звичкою обожнюють зачаровані магією вєлічія Россіі.     

Ідентичність русскіх сформована ідеєю влади, ідеєю государства як найвищої цінності. Все, що є загрозою для государствєнності транслюється у масовій свідомості русскіх як особиста загроза для кожного з них. Октябрскій переворот 1917 року був релігійним, світоглядним переворотом, коли відбулась заміна образу государствєнності, але не суті государства. Государство  для русскіх не є політичною інституцією суспільства, воно метафізичне, абсолютне, воно божество на ймення ВЛАСТЬ. Власть – релігія русскіх. Така влада не потребує суспільно прийнятної програми дій, вона потребує божественної формули, Висшей Целі, задля якої вона існує і матеріалізацією якої є. Влада не може відмовитись від метафізичності, божественності вищої мети, бо інакше втратить свою абсолютність, а з нею безтерміновий мандат на вседозволеність і  сваволю. З втратою комуністичної ідеї як вищої мети, як державотворчої ідеології, виявилось, що русскіє не мають чим її замінити. Вони  вимушені реанімувати  імперський міф вєлічія Россіі за відсутності ідеології спроможної замістити комунізм. Суспільство при тому не може виробити таку ідеологію. Воно  позбавлене внутрішніх зв’язків через атрофію «синапсів» громадської комунікації, оскільки у суспільній свідомості русскіх це прерогатива влади (государства). Все замкнуто на государство і все впирається в государство. Государство тим самим знесилює суспільний організм,  дробить його на «молекули» орди. Це суспільство-орда. Це народ-орда.

 Суспільство фрагментоване до «молекул» не має механізмів соціального співробітництва без посередництва влади, відтак є не спроможним до самочинної солідарності громадян, тобто до само-структурування, само-управління, а навіть до само-усвідомлення поза ідолом государства. Тут нема соціальної субстанції, громади, спроможної управляти собою зсередини, через право, а тому авторитаризм (у будь-якій формі) є єдиним загально прийнятним для русскіх способом управління. Суспільство неспроможне управляти самим собою силою права тим самим спонукає управляти ним «правом сили». Росія зараз перебуває у хаотичному відчайдушному пошуку нової модифікації авторитаризму, такої моделі, яка дозволяла б персоніфікувати і одночасно міфологізувати чи сакралізувати власть. Вона у пошуку ідеального правителя, який би карав неправедних і захищав праведних. Орда потребує ідеального правителя.  Ідеальний правитель потребує вищої мети. Найпереконливішою для орди імітацією наявності вищої мети є війна, тому ідеальному правителеві потрібна ідеальна війна. Пошук війни іде весь час, всюди, всіма методами: військовими, технологічними, інформаційними, медійними. Пошук війни у пост-комуністичній Росії розпочався з чеченських війн 1994-1996 та 1999-2009 років, продовжився війною у Грузії 2008 року. Війна  з Україною розпочата 2014 була наступним кроком у сходженні до ідеальної війни, далі Сирія 2016. Пошук війни йде невпинно, бо війна це єдиний спосіб утримувати орду і утримуватись в орді.

Посилання  

Бердяев Н. 1946, Русская идея (Основные проблемы русской мысли XIX века и начала XX века). Париж, (рос)

Ерофеев В.В., 1999, Энциклопедия русской души. (рос)

Чаадаев П.Я., 1991, Философические письма, Полн. собр. соч.,том 1, изд-во «Наука». (рос)

14.08. 2018, Київ