на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Возняк

Історія ордена Золотого руна

Кожне суспільство має свою структуру. З огляду на потребу структуруватися воно повинно мати певні стуктуруючі його орієнтири. Тими структуруючими орієнтирами є ідентичності – національна, мовна, релігійна, лояльності – до сюзерена, до держави, до політичної нації чи ще якоїсь спільноти. Відповідно індивід вписує себе в ці координати і розбудовує свій життєвий проект. І в принципі не залежить, чи ми маємо справу з ранньофеодальним суспільством, чи суспільством сучасним.

Разом із тим дотримування своїх лояльностей та плекання ідентичності потребує цілого ряду інструментарію, який підтверджує ідентичність і лояльність кожної особи – ми вживаємо ту чи іншу мову, практикуємо той чи інший релігійний культ, зберігаємо вірність тій чи іншій державі чи нації, або ж монарху – колись суверену. Ми маніфестуємо ці свої ідентичності та лояльності чи національним костюмом, чи якимись відзнаками та ритуалами. І таким чином витворюється надзвичайно розбудоване семіотичне поле, яке означує структурованість наших суспільств.

Однією з найстарших систем маніфестування лояльностей та ідентичності були відзнаки спільнот – та сама риба для християн, яка змінилася на хрест, чи півмісяць для мусульман. І тих спільнот безліч. У даному випадку я хотів би звернути увагу на спільноту, яка, попри те що не така чисельна, як спільнота християн чи мусульман, тим не менше була надзвичайно впливовою. Я б хотів звернути нашу увагу на лицарські спільноти, лицарські ордени у минулому, які в наші часи трансформувалися у спільноти людей відзначених (чи означених) вищими лицарськими відзнаками – а в епоху, коли і лицарські ордени, і монархії чи сюзерени існують лише номінально, йдеться про нового сюзерена – світську державу та її семіотичну систему, яка включає в себе і систему державних нагород.

Однак все починалося дійсно з «кола лицарів короля Артура», якщо такий насправді існував. На відміну від короля Артура, у Европі  таки був один суверен, який створив коло лицарів, яке не лише заманіфестувало вірність йому особисто, але й стало своєрідним обручем, який скріпив европейську ідентичність, окреслив межі Европи. Таким колом лицарів, що з часом окреслили межі Европи, став Орден лицарів Золотого руна. У світовій стратифікації є писаний чи не писаний табель про ранги – табель про ранги світових відзнак. Історично сталося так, що в цій стратифікації Орден Золотого руна займає якщо не найвищу, то одну з найвищих позицій. А про історичну першість, то й говорити годі – він тут практично поза конкуренцією.

Разом з тим Орден Золотого руна і як коло лицарів, і як спільнота тих, кого відзначили цією відзнакою і хто дав згоду її прийняти з плином століть, сприяв творенню та консолідації інтернаціональної трансевропейської еліти, символом приналежності до вищої страти якої і було відзначення цією без перебільшення найвищою европейською нагородою. Ба, більше, мандри цього Ордену Европою прошивали її не лише географічно, але й у часі – спадкоємці Ордену відчували свою близькість не лише з сучасниками з інших країн та імперій, а й з інших епох. Верховенство над Орденом переходило від бургундських герцогів до австрійських ерцгерцогів, а від тих до іспанських королів та германських імператорів, щоб згодом перейти до імператорів австрійських та австро-угорських. І ця історія ще не завершилася…

Але починалося хоч і у самому серці Европи, однак не так помпезно. Коло (Орден) лицарів Золотого руна було заснована Бургундським герцогом Філіпом ІІІ Добрим (Philippe III de Bourgogne, Philippe le Bon, 1396-1467) 10 січня 1430 року з нагоди свого одруження з інфантою Португалії Ізабеллою (Isabelle de Portugal, 1397-1471) в Брюґґе, в честь пресвятої діви Марії і апостола Андрія. За легендою, саме святий Андрій був хрестителем Бургундії – очевидно, не тільки Києва – але все це радше легенди. Для Філіпа ІІІ поняття «Орден» означало не просто відзнаку у вигляді якогось предмета ювелірного мистецтва, а організацію, Орден лицарів, і знак Ордену служив відзнакою людини, що стала лицарем Ордену. Метою герцога було зібрати довкола себе, як сюзерена, лицарську організацію, «щоб лицарство охороняло, захищало і підтримувало істинну католицьку віру, церкву, спокій і добробут держави ...» – Бургундії, звісно. Так він підмуровував міць Бургундського герцогства. Думаючи на перспективу, Філіп ІІІ надав ордену династичного та екстериторіального характеру – це означало, що верховенство (командорство) в ордені передається по чоловічій лінії і що нагороджуватися можуть іноземні особи, які, однак, повинні бути лояльними до Магістра Ордену, а ним, звісно і був герцог Бургундський. Отож, йшлося про створення системи лояльностей Бургундському Дому.

Але з огляду на складні династичні перипетії та бурхливу історію Европи, Орден охопив чи не всю Европу. При цьому він змінював і своє значення. Зі союзу лицарів він спочатку перетворився на спільноту васалів, а потім і на спільноту людей, яких уласкавила монарша милість, потім він став просто відзнакою за заслуги і свідченням статусу, та навіть інструментом міжнародної дипломатії, коли його отримували сусідні монархи чи то з огляду на політичні союзи, чи то просто як свідчення поваги.

Для кола лицарів етос чину, етос подвигу був наріжним каменем їхньої єдності, тому девіз ордена Золотого руна говорить: «Нагорода не поступається подвигу» («Premium Laborum Non Vile»). Знаком ордена є золоте руно, що висить на ланцюгу з 28 ланок. Отож, є певна прив’язка до античного Ясона, що викрав золоте руно, шкіру барана, на якому Зевс возносився на небеса. Хоча є і більш християнізована версія – епізод зі Старого завіту, у якому золоте руно неначе символізувала шерсть, яку розстелив Гедеон, на неї випала роса, а земля навколо залишилася сухою – так Гедеон зрозумів, що ізраїльський народ спасеться. Ім’я Гедеон означає «відважний воїн» – може у цьому таємниця Ордену Золотого руна? Гедеон прославився тим, що з невеликим військом, за Божим сприянням, визволив євреїв від ворогів мідійців, які гнобили ізраїльтян понад сім років. Євреї мусили ховатися від них по ущелинах та у фортецях. Таке нещастя примусило євреїв схаменутися і звернутися до Бога. Тоді милосердний Бог послав їм визволителя в особі Гедеона, який звернувся до Бога з проханням дати йому знамення – доказ, що справді Господь через нього врятує народ ізраїльський. Гедеон молився так: «Господи! Ось я розстелю тут на току стрижену вовну (руно). Якщо роса виступить тільки на вовні, а на всій землі буде сухо, то знатиму, що Ти врятуєш рукою моєю Ізраїль». Гедеонову молитву було почуто. На другий день, вставши рано, Гедеон став витискати і витиснув з вовни, вкритої росою, цілу чашу води. Та Гедеон знову звернувся з молитвою до Господа: «Господи! Не прогнівайся на мене, якщо я ще раз скажу: нехай буде сухо на одній лише вовні, а на всій землі нехай буде роса». Бог почув і другу молитву Гедеона і зробив так у ту ніч: тільки на вовні було сухо, а по всій землі була роса. Тоді Господь сказав Гедеонові: «Людей (війська) з тобою надто багато, Я не віддам мідійців у руки їхні, щоб не загордився Ізраїль переді Мною і не сказав: моя рука спасла мене». Тому Господь звелів Гедеонові відпустити додому усіх, хто боязкий і нерішучий. І повернулося додому 22 тисячі чоловік, а в Гедеона залишилося 10 тисяч чоловік. Господь же знову сказав Гедеонові: «Усе ще багато народу», і звелів Гедеонові повести всіх до води. За вказівкою Божою Гедеон відділив тих, хто пив воду з пригорщі, від тих, хто пив прямо ротом, схилившись до води. Тих, хто пив з пригорщі, виявилося триста чоловік. І сказав Господь Гедеонові: «Трьомастами Я врятую вас». Тут ми бачимо й ідеологему вузького кола лицарів, може не 28, як було первинно в Ордені Золотого руна, а триста – і, звісно, на пам’ять приходить і триста спартанців, і «нас триста, як скло»… Це мандрівна ідеологема.

Але в Ордену і Знака Ордену є ще один девіз – «Удар падає перш, ніж спалахне полум’я» («Ante ferit quam flamma micet») – безпосередньо пов’язаний із тим, що ланцюг, на якому висить символ ордена, виглядає як стилізоване зображення кременів і кресал. Кресало є символом самого Філіпа ІІІ Доброго, а також геральдичним знаком Бургундії. Стилізовані кресала-ланки виконувалися у вигляді латинської літери «В» – Burgundia, кремені – у вигляді плаского овалу, покритого чорною емаллю з білими краплеподібними іскрами. На елементі ланцюга, до якого прикріплювалося золоте руно, зображено кремінь з іскрами і язиками полум’я з боків. У XVI столітті було дозволено носити орден на шийній муаровій стрічці червоного кольору в два пальці шириною, а не на золотому ланцюзі. Третій девіз належав самому герцогові: «Іншого не бажаю» («Non Aliud»). Цей вислів викарбувано на звороті центральної ланки ланцюга.

У феодальні часи права на землі, титули а також першість у лицарських спільнотах передавалися у спадок або з огляду на укладені шлюби. У 1477 австрійський ерцгерцог Максиміліан І Габсбурґ (Erzherzog Maximilian von Österreich, 1459-1519) одружився на Марії Бургундській (Marie de Bourgogne,  1457-1482) і став, окрім всього іншого, ще й герцогом Бургундським. Відповідно за правом спадкоємності і управління орденом перейшло в його руки. З часом Максиміліан І став імператором Священної Римської імперії германської нації (Sacrum Romanum Imperium Nationis Germanicæ, Heiliges Römisches Reich Deutscher Nation). І Орден Золотого руна став найвищою відзнакою цього політичного утворення, яке саме в цій формі проіснувало до 1806 р.. Орден почав свої мандри Европою.

Від Папи Орден отримав особливі духовні і політичні привілеї. Навіть головний Орден Ватикану – Орден Святого Гроба Господнього Єрусалимського – не має переваг перед Орденом Золотого руна. Такий авторитет мав Орден, Магістром якого був імператор.

Пізніше син Максиміліана І та Марії Бургундської – Філіп Красивий (Felipe el Hermoso, Philipp I. (Kastilien), «Philipp der Schöne», 1478-1506) уклав шлюб з іспанською принцесою Хуаною Безумною (Juana I de Castilla, llamada «la Loca», 1479-1555) – і, відповідно, за правом спадкоємності, їхній син Карл V Габсбурґ (Carlos I de España y V del Sacro Imperio Romano Germánico, 1500-1558) став гросмейстером ордена. Згодом він віддав свої австрійські землі своєму братові Фердинанду I (Ferdinand I von Österreich, 1503-1564). І той теж став спадкоємцем Ордену Золотого руна.

Розділилися Габсбурґи на дві гілки – іспанську та австрійську. І, відповідно, Орден розділився на дві гілки – іспанську та австрійську.

Австрійські та іспанські правителі побажали стати єдиними розпорядниками Ордену – ордену, лицарями якого прагнули стати чи не всі европейські правителі. Що призвело до суперечок щодо спадкоємності, а навіть і спроб односторонніх узурпацій прав на Орден? У 1724 був влаштований навіть спеціальний конгрес, на якому розглядався спір двох гілок однієї династії. Жодного рішення прийняти так і не вийшло. З мовчазної згоди обох сторін, австрійські та іспанські правителі створили дві капітули Ордену, незалежні одна від одної. І, відповідно, почали відзначати достойників на свій розсуд. На той час це вже не була відзнака лицарської спільноти, яка оточує свого суверена, а нагорода монарха своєму підданому.

Карлістські (Бурбони) претенденти на трон Іспанії мали своїх власних гросмейстерів та призначали своїх членів ордену з 1845 до 1900 року. Старший брат Наполеона Жозеф Бонапарт (Joseph Bonaparte, 1768-1844) , будучи на іспанському троні, також нагороджував орденом Золотого руна з 1808 до 1813 року.

У Статуті Ордену Золотого руна були прописані строгі правила, які, правда, не завжди виконувалися. Раніше членами ордена могли бути тільки католики, але від цього принципу вирішив відійти Фердинанд VII (Fernando VII de España, 1784-1833) – він хотів віддячитись тим, хто повернув на престол Іспанії Бурбонів. В Австрії ці нововведення не запроваджувались.

Цікаво, що за правилами Ордену потрібно було обов’язково, після смерті нагороджуваного, повертати Знак Ордену в Капітулу Ордену. Тому в музеях Знаки Ордену опинялися лише тоді, коли мала місце якась політична катастрофа, і повернути Знак Ордену в Капітулу було неможливо.

Австрійська гілка Ордену Золотого руна зберегла, на відміну від іспанської, первинний аристократичний і релігійний характер. Орденом нагороджували тільки членів королівських сімей і вищу знать, які сповідували католицизм. Ну і королі Речі Посполитої тут, звісно, одні з перших претендентів. Як-от швед Сигізмунд ІІІ Ваза (Zygmunt III Waza, 1566-1632), його син і по матері Габсбурґ Владислав IV Ваза (Władysław IV Waza, 1595-1648), Михайло Корибут-Вишневецький (1640-1673) – українець із походження, але невдатний син головного опонента Богдана Хмельницького (1595-1657) – Яреми Вишневецького (Єремія-Михайло Корибут-Вишневецький, 1612-1651).

У XVIII столітті Орден Золотого руна став свідченням високого статусу особи, яка його отримувала. Знаки Ордену почали щедро прикрашати коштовним камінням. Особливо цим відзначився Август II Сильний (August II der Starke, August II Mocny, 1670-1733) – курфюрст Саксонії  та король Речі Посполитої (портретів якого досить багато у Львівській галереї мистецтв). Наводжу його повну титулатуру, щоб не аж так чужим він видався українському читачеві – Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Подільський, Підляський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський, курфюрст князь Саксонський, князь електор та ін.  Під «Руським» тут мається на увазі справжня Русь – теперішня Галичина, а не Московія. З огляду на це у Львівській галереї мистецтв залишилося чимало його портретів зі Знаком Ордену Золотого руна. Август ІІ Сильний замовляв цілі комплекти аксесуарів, оздоблених діамантами – сюди належав і Знак Ордену Золотого руна. Що прикметно, він носив цей знак із таким самим діамантовим Знаком Ордену Білого Орла, що, зрештою, було заборонено Статутом Ордену. Але що зробиш можним світу сього.

Не відставав від свого батька вже не такий сильний Август ІІІ (August III Sas, 1696-1763) – теж Божою Ласкою король Польщі, Великий князь Литовський, Руський, Пруський, Мазовецький, Жмудський, Куявський, Волинський, Подільський, Підляський, Інфлянський, Смоленський, Сіверський, Чернігівський, спадковий князь Саксонський, князь-електор (портрети якого теж представлені у Львівській галереї мистецтв).

А за ними потягнулася й вища та освічена шляхта Речі Посполитої. Як-от Ян Каетан Яблоновський (Jan Kajetan Jabłonowski, 1699/1700-1764) – князь Священної Римської імперії з 4 липня 1744 р., державний діяч Речі Посполитої (сенатор), військовик, поет, меценат, що скінчив свій лицарський шлях у Острозі, портрет якого також зберігається у Галереї).

Ну і останній король Речі Посполитої Станіслав Август Понятовський (Stanisław August Poniatowski, 1732-1798) (знову ж таки присутній у зібраннях Галереї).

Полум’я на Знакові Ордену часто символізувало червоне дорогоцінне каміння – рубіни, гранати. Знак щедро прикрашався діамантами, так, що символи Ордену (вогонь, кремінь, кресало, а також трут) зображувалися дуже символічно. Однак поступово Знак Ордену знайшов єдиний стиль: Золоте руно почало кріпитися до кременю з полум’ям, а кремінь – до зображення труту з дугами синьої емалі і девізом ордена «Pretium Laborum Non Vile». Під трутом розташовують сцену битви Ясона з драконом, який охороняв руно. Девіз герцога Філіпа – «Non Aliud» розміщувався на звороті цієї ланки. А вся композиція завершується золотою черепашкою. У такому вигляді орден Золотого руна існує до сьогодні.

Для нас, українців, цікавіша історія ближчої до нас гілки Ордену Золотого руна – австрійської. Вона зазнала чимало трансформацій, бо змінювалася сама форма держави та монархії, яка мала права на управління Орденом. Після поразки у війні з Наполеоном (Napoléon I Bonaparte, 1769-1821) під Аустерліцом імператор Франц II (Franz II. Joseph Karl; 1768-1835) у 1804 р. прийняв титул імператора Австрії, прагнучи залишатися рівним за рангом із Наполеоном, проголошеним у тому ж році спадковим імператором французів. У його титулатурі згадується і наша скромна вітцівщина – «Милістю Божою спадковий імператор Австрії, король Угорщини, Богемії, Далмації, Хорватії, Славонії, Галичини та Лодомерії…». Офіційні назви українських земель були такими: Королівство Галичини та Володимирії з Великим князівством Краківським і князівствами Освенцима і Затору (Königreich Galizien mit dem Großherzogtum Krakau und den Herzogtümern Auschwitz und Zator) та Герцогство Буковина (Herzogtum Bukowina, 1849-1918). Закарпаття не мало своєї автономії і входило в Королівство Угорщина (Königreich Ungarn, Magyar Királyság).

Відповідно, вищі сановники цих земель претендували на відзначення Орденом Золотого руна. Так одним із перших став маршалок Галицького сейму у 1825-1829 рр. Антоній Юзеф Ланцкоронський (Antoni Józef Lanckoroński, 1760-1830) – з 1781 р. член масонської ложі «Під трьома шоломами», що теж відкривало йому доступ до вищих страт влади.

А також Альфред Потоцький (Alfred ІІ Józef Potocki, 1817-1889), теж маршалок Галицького сейму у 1875-1877 роках, отримав орден від цісаря Франца Йосифа. Альфред Потоцький був меценатом, палким поціновувачем французької архітектури, саме він замовив побудову резиденції намісника Галичини відомого Палацу Потоцьких у Львові на вул. Коперника, 15 паризькому архітектору Луї Доверню (Louis Dauvergne, 1854-1937), але не встиг побачити її збудованою. Будову палацу завершив його син Роман Потоцький (Roman Alfred Maria Potocki, 1851-1915). Саме цей палац сьогодні став однією з найкращих перлин Галереї мистецтв у Львові.

Згодом, вже в часи Франца Йосифа (Franz Joseph I, 1830-1916), Австрійська імперія трансформується в Австро-Угорську монархію (Österreichisch-Ungarische Monarchie, Osztrák-Magyar Monarchia), яку ми знаємо. І в цій формі вона існує в 1867-1918 роках аж до розпаду під час Першої світової війни.

Після поділу Ордена Великими Магістрами Ордену Золотого руна в Австрії за визначенням були імператори Франц I (Franz І Stefan von Habsburg-Lothringen, 1708-1765), Йосип II (Joseph II von Habsburg-Lothringen, 1741-1790), Леопольд II (Leopold II von Habsburg-Lothringen, 1742-1792), Франц II (Franz II. Joseph Karl von Habsburg-Lothringen, 1768-1835), Фердинанд I (Ferdinand I von Habsburg-Lothringen, 1793-1875), Франц-Йосип I (Franz Joseph I von Habsburg-Lothringen, 1830-1916) (його парадний портрет у мантії Ордену Золотого руна роботи Йогана Баптиста Лямпі (Johann Baptist Lampi der Ältere, Giovanni Battista Lampi, 1751-1830) прикрашає головний вхід у палац Дідушицьких/Лозинського, звідки починалася Львівська галерея мистецтв, вул. Стефаника, 3).

Останнім Великим Магістром і правлячим імператором став Карл I (Karl І von Habsburg-Lothringen, 1887-1922).

Потім, вже у вигнанні, Великим Магістром став його син ерцгерцог Отто (Otto von Habsburg, 1912-2011), шістнадцятий глава дому Габсбурґів-Лоррейн, вже за межами Австрії. Він народився в 1912 році і був законним наступником імператора Карла I, котрий помер у вигнанні після проголошення Австрії республікою в листопаді 1918 року.

Після падіння Австро-Угорської імперії постало питання – а хто ж буде розпорядником Ордену Золотого руна. Були спроби Бельгії заявити про свої права на Орден, бо, мовляв, він був створений на території сучасної Бельгії. Однак король Бельгії Альберт (Albert I, 1875-1934) вирішив, що це некоректно щодо Габсбурґів і відмовив.

Спочатку у міжвоєнний час австрійська влада дуже неприхильно ставилася до того, що стосувалося Габсбурзької монархії. І тільки Друга світова війна розвернула Австрійську республіку до своєї ж історії та традиції. Після нацистської катастрофи республіканський уряд Австрійської республіки визнав, що верховенство над австрійською гілкою Ордену має належати дому Габсбурґів-Лоррейн. І своїм Декретом від 16 вересня 1953 року визнав Орден юридичним суб’єктом міжнародного права.

Австрійський уряд розмістив архіви та інсигнії Ордену в Державній Скарбниці та у Гофбурзі і дозволив Ордену користуватися ними при здійсненні своїх церемоній.

Австрійський Орден зберіг первинні статути: ритуал посвяти мечем й урочиста присяга. Офіційна мова Ордену, як на диво, – французька, а не німецька.

Донедавна главою Ордену залишався Отто фон Габсбурґ – до речі зовсім не байдужий до України, досить кинути оком на його інтерв’ю «Україна також належить до Середньої Европи», опублікований у  номері 9 Журналу «Ї» за 1997 рік. Він не раз відвідував Україну.

Сьогодні гросмейстером австрійської гілки Ордену Золотого руна є онук останнього правлячого імператора Австро-Угорщини Карл фон Габсбурґ (Karl von Habsburg, 1961). Габсбурґи продовжували проводити нагородження навіть після того, як втратили трон. А також навідуватися до Галичини та Буковини, до яких мають явний родинний сентимент. Не так давно він був і в Галереї мистецтв у Львові.

Подібна історія з вигнанням монархів і існуванням Ордену за кордонами була й у Іспанії. Іспанські Бурбони, які успадкували право на Орден від Габсбурґів, були вигнані з країни в 1931 році. Після реставрації монархії в Іспанії Орден зберіг свій високий статус, і тепер його главою є король Філіп VI (Felipe VI de Borbón y Grecia, 1968). Іспанський Орден Золотого руна ліберальніший, ніж австрійський. Він приймає у свої члени і некатоликів, і жінок. Так, у 2015 році цієї нагороди була удостоєна маленька інфанта Іспанії Леонор (Leonor de Todos los Santos de Borbón Ortiz, 2005) – дочка короля Філіпа. Жіночий Знак Ордену носиться не на нашийній стрічці чи ланцюзі, а на банті червоного кольору.

На даний час є 18 живих лицарів і дам удостоєних цієї найвищої відзнаки Европи. Серед лицарів австрійського Ордену Золотого руна, крім членів імператорського і королівського дому Австрії, є Жан, Великий герцог Люксембурзький (Jean de Luxembourg, 1921), Філіп І, король Бельгії (Philippe Léopold Louis Marie, 1960), князь Ліхтенштейну Ганс-Адам II (Hans-Adam II, 1945).

З часом стосунки між двома гілками Ордену, австрійською та іспанською, злагоджуються, і на сьогодні єдиним лицарем обох гілок Ордену є чинний король Бельгії Альберт II (Albert II van België, Albert II de Belgique, 1934).

 

25 лютого 2019, Львів