www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

Україна сьогодні після епічної Революції Гідності, п’ятирічної війни на Донбасі, смертельної втоми і нарешті не менш епічного фарсу президентських виборів. Тому пишу цей текст не «з огляду», а «всупереч» - Contra spem spero.

П’ять років ми всі вовтузилися так і не підвівши рису під тим епохальним періодом, який всі разом пережили.

Так і не поховавши гідно своїх мертвих.

Так і не вшанувавши гідно своїх героїв.

Так і не звівши меморіалу, довкола якого могли б будувати свій майбутній український народ.

Свого часу ми теж не зробили того, а тому і мали «розриту могилу».

Однак зібралися довкола книжечки. «Кобзаря».

Озирнувшись на минуле десятиліття, маю сказати, що не зробивши належного та втягнувшись у ганьбу, знову маємо – збирати свій народ по щопті.

Багато було написано про це п’ятиріччя героїв. Різного.

Проте, найсильнішим, що знаю, і це без сентиментів та дешевої патетики, це «Київський щоденник» Влади Ралко. Думаю, що нічого потужнішого вже про цю епоху героїв вже ні написано, ні скомпоновано не буде – рани, попри все, затягуються, біль тупіє.

Звісно, «Київський щоденник» занадто складна книга, щоб вона стала такою ж популярною, як «Кобзар», якого перетворили у лубок. Її важко так залакувати та ввібгати у рушники. «Київський щоденник» це не лише opera omnia самої Влади Ралко, художниці, мислительки, оче-видиці, але й credo свідків того часу.

Але Ралко не лише оче-видить, чи рефлектує, але й своєю мовою щось нам говорить. «Київський щоденник» розпочинається з її слів. Слів посутніх. Проте, коли пишу «щось нам говорить», то радше маю на увазі стогін, плач, рев зґвалтованої вагіни, виття людської плоті, якою є і вона і кожен з нас. Те виття шматованої плоті, видертих очей, розірваної вагіни, покавалкованих трупів пробували візуалізувати і Франціско Ґойя (Francisco José de Goya y Lucientes,1746-1828) у своїх «Жахах війни» (Los desastres de la guerra, 1810), Пабло Пікассо (Pablo Ruiz y Picasso, 1881-1973) у «Ґерніці» (Guernica, 1937), і Френсіс Бекон (Francis Bacon, 1909-1992). Отож, Ралко, людина, жінка, говорить. І дискурсивно. І образами, з яких складається «Київський щоденник».

І

Про що «Київський щоденник»… Про події в Україні 2013-2014 років. Про Революцію Гідності, про Велике Протистояння, про російську агресію, про пливекача, про курортнийсезон, про літоякзавжди, про біженців, про цукерочку, про катерину, про мамая, про ходитьзайчикпокапустіносильлялькувбілійхустці… Про події, відкиньмо патетику, але все ж епічні не лише для України... І в цьому сенсі перше, що проглянуло на мене з моторошних сторінок «Київського щоденника», це очі Гомера, очі виколупані з зіниць і протягнуті мені – дивись!... просто дивись!... дивись… не втікай від того, що ти оче-видець… вирви очі, і дивись… кам’яній перед лицем горгони… чи витримай цей погляд очі-в-очі…

Весь графічний цикл починається з підключення головного мозку (2-3 – тут і далі у дужках подано сторінки, на яких розміщені ілюстрації у виданні Київського щоденника»). Що актуально і досі…

«Київський щоденник» в основі своїй препарує три обшири:

Реальність, при-сутнє, яке кидається своїми кігтями нам в очі;

Свідка, того-що-при-сутнить, який кам’яніє з широко розкритими очима;

Сам акт бачення, сам акт переживання реальності, що кидається своїми кігтями нам в очі в якості свідка – акт при-сутнення.

Що тут головне?

Реальність жахіть революції та війни? Спроба показати Los desastres de la guerra? І так, і ні. Книга глибша і багатогранніша.

Свідок? Свідчення? Спроба посвідчити про Los desastres de la guerra? І так, і ні. Книга глибша і багатогранніша.

Чи, може, йдеться про сам акт бачення, кам’яніння з широко розкритими очима? Про жах і невідворотність. Про неможливість ухилитися від погляду очі-в-очі? Коли будь-яка спроба примкнути повіки присікається ручиськами, які не те що розчахають твої повіки, але й виривають твої очні яблука, щобтибачиввсе… При неминучість жахливого. Про невідворотність взаємної при-сутності. Жахливе, хочеш ти, чи ні, присутниться при тобі – кублиться і поруч, і в тобі… Свідок не може закрити очі – не бути-у-при-сутності посутнього, сутнього. Сутнє, яким би воно жахливим не було, а саме таким воно в кінцевому результаті і є, не сутниться без при-сутнього – тобто свідка. Жахлива реальність окормляється свідком і сутниться завдяки йому. Жахлива реальність пожирає свого свідка як Сатурн своїх дітей Ґойї (Saturno devorando a un hijo, 1819-1823). Жахлива реальність (а насправді навіть буденність, банальність, ще раз підкреслюю – в своєму виповненні, у своїй повні – жахлива) не сутниться-без-свідка. Так само, як і свідок не сутниться без жахливого при-сутнього… У Ралко ця двокрила сув’язь матеріалізується у метафору ока.

Око звернене і до жахливої реальності – свідок «дивиться» і бачить. Але і жахлива реальність «дивиться» на свідка і бачить його. Ралко дивиться в очі горгоні. І горгона дивиться в очі.

Або інакше – вирвані яблука очей можна розвернути і до Ралко, і до горгони. У цьому сенсі це Око стає всевидячим – бо не залежить ні від Ралко, ні від горгони. Око стає карою. Нерозірваною пуповиною, яка єднає отхлань, з якої вийшла Ралко, і всі ми, і жахіттям реальності, яким ми стаємо, в яке занурюємося. І у цьому сенсі «всевидячість» відсилає нас до того, що майже не візуалізоване у «Київському щоденнику», однак струмить в кожному з аркушів – неусувальне при-сутнення, атрибутом якого є «всевидячість». Не буду розгортати теми - qui aspicit videt.

Особистим прапором Влади Ралко є рожеве (кров розбавлена жіночим молоком) з очима та ротом – бачу і говорю – це маніфест (113).

Однак, Око – це лише один з інструментів «бачення», «відчування» жаху юдолі реальності, яка розкривається перед оче-видицею. Оче-видиця людина, жінка, людина із кості і плоті. А тому відчуває всім, чим наділена – мало сказати, що тілом, в яке в-тілена – бо і персами, і ротом, і утробою,  і вагіною, і препарованим мозком. Саме через них вона є-у-присутності тієї жахливої реальності. Саме з допомогою цих рецепторів і реальна Влада Ралко, і художниця Ралко зондує поза-нею-сущу жахливу реальність. Провідниками, якими до оче-видиці і від неї йдуть повідомлення є і світло (послане, прийняте, ріжуче, огортаюче…), і звук (посланий, прийнятий, пронизуючий, пеленаючий…), і видих/вдих (halitus, inspiratione spiritus, посланий, прийнятий…), і доторк, і удар, і слина, і кров… Але й слова, мовлення, яке від дискурсивності переходить до нечленороздільності і завивання – від дискурсу Шевченка, до потоку свідомості «Тризни за Фіннеґаном» Джеймса Джойса (James Augustine Aloysius Joyce,1882-1941, Finnegans Wake, 1939)… Звідси і ходитьзайчикпокапустіносильлялькувбілійхустці…

І це перебування-у-присутності-сутнього, реальності в «Київському щоденнику» не амбівалентне. Це не пасивне споглядання. Зрештою, для людини-що-є-у-присутності, насправді це просто неможливе. Для неї перебування-у-присутності-сутнього є доланням цієї реальності, якою б вона не була – доланням проти-ставного, доланням течії. Людина-що-є-у-присутності проти-ставиться, ставить себе. Тому «Київський щоденник» є суцільним проти-ставленням чи ставленням свідка супроти проти-ставного, тобто жахливої реальності у найгостріших із відомих мені в сучасному мистецтві форм. Але чи був інший вихід у Влади Ралко у тому місці і в той час – не про політичну орієнтацію навіть веду мову, а про чесність Влади Ралко як свідка, як оче-видиці – не було. Уявім, що була б якась Влада Ралко, яка б мала протилежні політичні погляди, але була б до пронизливості чесною – у неї теж не було б виходу, окрім як стати оче-видицею, піфією, через яку дивиться на жахливе вже не вона, а «всевидячий»… Звісно, ми гадаємо, що це ми «дивимося». Однак, все ж, і це більш імовірно, нами дивиться «той, що все бачить»… Знову ж не буду заглиблюватися - qui aspicit videt.

Одним словом – свідок не має іншої функції, окрім як проти-ставитися, проти-стояти, стояти у певному місці і часі, тривати у цьому стоянні. І саме це стояння, проти-ставлення поставляє нам, оче-видцям, нас самих. Стояння Влади Ралко поставило їй саму себе – Владу Ралко, художницю, жінку, свідка, оче-видицю. Стояння, проти-ставлення поставляє кожного з нас самим собі. Можу сказати й не так ускладнено – утримування нас самих у своїй самості творить кожного з нас, дає нас нам самим.

Аркуші «Київського щоденника» не залишають жодного сумніву щодо того, що Влада Ралко свідок і жінка. Вона зондує світ всім тим, чим наділена жінка, всім без винятку. Однак для художника такої відвертості цього, звісно, замало. Про що вона, без жодних менуетів, і проголошує титульним, програмним першим аркушем «Київського щоденника» - так вона жінка, з персами, але й аж трьома пенісами - інструментами, якими вона не лише зондуватиме жахливе, але й їй протистоятиме (29). Так само, як протистоятиме і всім без винятку своїм жіночим. І у цьому сенсі, знову ж відкинувши всі сентименти, можна з повним правом сказати, що в цьому Влада ступає стопа в стопу за Лесею – і на сьогодні є «трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну» (Іван Франко)… З трьома пенісами – саме так ставить, конституює саму себе Влада Ралко (29). Звісно, в цьому їй помічним виявилося й її ім’я – Влада, бо ж ставлення і утверджується як влада.

А тому головним мотивом «Київського щоденника» є не настільки фіксація трагедії тих днів та місяців 2013-2014 років, скільки поставлення-себе, конституювання-себе – Влади Ралко – перед лицем ґвалтуючої країну і кожного з нас жахливої реальності. Весь «Київський щоденник» є суцільним проти-ставлення і ставленням-себе. І тут Влада Ралко різко відходить від традиційних плачів (κομμός) української традиції – так неначе ми нічого з епосу Гомера не можемо взяти. Ралко проти-стоїть – звісно, без романтичної патетики, радше у очищеній від сентиментальної тандити метафізичній скорботі. Скорботі, яка має корені у юдолі жахливого. Але і буквально, проти-ставлячись шеренгам Беркуту у Києві (30-134), сепаратистам та російським окупантам у Криму (134-184) у степах Донбасу (187-384) – бо ж всяке жахливе конкретне, немає абстрактного жахливого.

Ралко, як художниця, не може оминути конкретики. Вона візуалізує те проти-стояння, і своє особисте проти-стоянні, і проти-стояння тих, хто був поруч неї тих трагічних 2013-2014 років. У неї очі, вуха, роти, вагіни, пеніси, перса, утроби, мізки, тіла кричать, волають. Її світла, крові, молока, менструальні води, звуки як леза ріжуть нам очі.

Звісно, що як людина культури, Влада Ралко не може звести все до метафізичних додискурсивних першостихій, хоча як ніхто глибоко сягає саме до них – про що і була попередня частина тексту.

Але разом з тим вона апелює і до культурних парадигм, які розкривають у метафоричному сенсі суть трагедії. А тому повертається і повертається до культурних архетипів – як українських, що безсумнівно робить її гіперукраїнською і майже неперекладною, герметичною для людей іншої культурної традиції, але й загальносвітових.

Спробую на свій суб’єктивний розсуд зробити статистичну вибірку образів чи архетипів, до яких свідомо чи не свідомо вдається Влада Ралко у «Київському щоденнику». Звісно, що важко у кожному з аркушів графічного циклу вичленити саме той чи інший образ чи архетип, якщо він не очевидний. Тим не менше у загальних рисах навіть така суб’єктивна вибірка все ж окреслить коло і частоту свідомих чи не свідомих звернень авторки до того чи іншого образу чи архетипу. А, відповідно,  і окреслить сенс того, що Влада Ралко, знову ж – свідомо чи не свідомо, хотіла сказати і сказала своїм щоденником. Чи що промовило через жінку, художницю Владу Ралко.

До українських культурних архетипів безсумнівно відносяться:

жінка у віночку, чи, точніше, жінкаувіночку – саме так – не жінка, не віночок. Звісно, що це Катерина Тараса Шевченка, образ України – гнаної, ганьбленої, жінкиувіночку, катерини, яка своїми персами вигодовує свиней (283, 285, 293). Але й войовниці – і це щось зовсім нове для України. Отож жінкаувіночку представлена у цих аркушах циклу: (69, 74, 115, 117, 119, 128, 154, яма 171,176, 177, 183, 192, 200, 203, 207, 210, 239, 240, 246, 249, 250, 251, 256, 260, 262, 263, 265, 267, крымзонаигр 273, 285, 317, 321, 326, 340, 360, 364) – 36 посилань;

З ним тісно пов’язана і Покрова – традиційний український архетип, Богоматір як покровительниця українського козацтва, яка власне своїми шатами, покровою (омофором,  ὠμοφόριον) прикриває, захищає і козацтво і всю Україну. У Ралко покрова - матір з розпанаханою утробою з якої породила, в якій прихищає і в якій хоронить своїх синів-оборонців (156, 158, 183, 239, 323, 364). Але теж яку розчахає перед «сином нечестивим» докоряючи за зраду та показуючи, звідки він появився на світ, який зраджує – це версія, яка приходить до голови. А, може це «син праведний», що повертається у лоно матері-України… (батьківщинамати 149, обратно 169, яма 171, покрова 183, 248, 358, 377) – 13 посилань;

мотанка – праматір смертних, смертних, що вважають себе українцями пов'язана з обрядом плодючості та продовження роду, культом предків (36, 62, 84, 89, венерамотанка 111, санталючія 181, 260, 243, незнайомка 260, 273) – 10 посилань;

жінкамамай – ідеалізований образ козака та своєрідний духовний символ України. Але у Ралко він головно постає у образі козачки – самої Влади Ралко – жінки-воїна? (58, 64, 70, 71, 72, 86, 95, 115, 119, 120, 124, 125, 126, 127, 128) – 15 посилань;

жінка-смертниця, шахідка – це подальше розгортання того самого архетипу жінки-воїна (43, 45, 47, добою 48, 49, 69, 67, 74, 76, 110, 117, 209, 250, 263, 265, 328, 370) – 17 посилань;

юдита, жінка смертниця – всі три останніархетипи стосуються одного – відплати, боротьби слабкого з переважаючою силою – це знову жінка-воїн (74, 75, катерина 76, 77, 119, 297) – 6 посилань;

чоловікмамай - (125, 126, 127, 320) – як бачимо у Влади Ралко козак Мамай у чоловічій іпостасі є доволі рідкісним образом – очевидно, що Влада Ралко у «Київському щоденнику» веде свій особистий порахунок з супротивником, веде свою особисту війну, а тому домінування образу жінки-воїна цілком природний – йдеться про саму авторку – Владу Ралко  – 4 посилання;

шевченкова могила у Каневі – на ній вже не стоїть Тарас з похиленою від дум головою, а забита сокира (335, 374, 382). З цим архетипом тісно пов'язаний другий – порожній постамент пам’ятника Леніна на Хрещатику в який теж, у відповідності з доброю українською традицією, забита сокира – чекає (387) та сходи у майбутнє, якого ще немає (395) – 5 посилань;

сокира – (колискова 308, 335, 355, 370, 374, 382, 387) – знову Шевченко: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить, та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить»… – 7 посилань;

сповиток, він же ж саван, жертва, гробки, оцупок людини - (30-те холодно 35, 100, 101, 102, 106, 110, 122, 129, пливекача 133, 158, 213, 220, 222, 228, 235, младенецкосмонавт 242, гробки 262, летокаквсегда 299, щобнічогонеболілоніголованівсетіло 305, 311, цукерочка 318, 323, 329, повішуколискунаялинкусамапідунавкраїну 332, тамхатинановенькая 334, 336, 339, 345, 349, 369, 373, 378, 381, 384) – 34 посилання;

хоманевіруючий – що постає як тітка, що так і не вірить в те, що відбулося на Майдані і мусить встромити цілу долоню – у апостола Хоми палець у рани Божі – (296) – 1 посилання;

ведмідь як образ Росії як агресора, що ґвалтує Україну – жінкуувіночку, Катерину, Покрову – (177, 192, 197, 198, 199, 200, 203, 204, 207, 208, 210, 212, 223, карнавал 226, старшийбрат 227, 229, 240, 250, 251, 350, 356, 360) – 22 посилання;

двоголовий орел теж як образ Росії, що напала на Україну – (ганімед 166, птичкиныпохорони 167, 174, маленькийпринц 175, росієукраїназахоплюєтьсятобою 176, 179, 180, 182, 184, 240, 340, птічка 346, 356) – 13 посилань;

І такі новочасні меми, як:

мінськідомовленості, які показані як підписання угоди з смертю - (356);

цинічних політиків у вовчій подобі - (344);

не менш цинічних журналістів та агітаторів, які забріхують трагедію - (162, 264, 337, 344, 354) – 5 посилань;

ценевійна - (362);

курортнийсезон – (135);

неполохайдіточокнехайпогуляють – діти жертви війни (363, 375);

До загальнокультурних можна віднести алюзії до:

ганімеда (Γανυμήδης) – викраденої дитини, вкраденої дитини, викраденого Криму, алюзія до відомої роботи Рембранта «Викрадення Ганімеда» (Rembrandt Harmenszoon van Rijn,  1606/1607-1669, De ontvoering van Ganymede, 1635) - (136, 139, ганімед 166, 174) – 4 посилання;

смертімарата – алюзія до відомої роботи  Жака Луї Давида «Смерть Марата» (Jacques-Louis David, 1748-1825, La Mort de Marat, 1793) (185, нефть 189, 190, 191) – це алюзія до вбивства вождя революції  – 4 посилання;

лоенґріна (Lohengrin) – образу лицаря, який припливає у човні, запряженому лебедем, який з'являється в той момент, коли дівчині або вдові, всіма покинутій і переслідуваній (Катерині, Україні), загрожує смертельна небезпека. Лицар звільняє дівчину від ворогів і одружується з нею. Це алюзія і до однойменної опери Ріхарда Ваґнера (Wilhelm Richard Wagner,1813-1883), і до Вольфрама фон Е́шенбах (Wolfram von Eschenbach, бл. 1170- бл.1220) - одного з найвизначніших епічних поетів німецького середньовіччя та його поеми «Парціфаль» (Parzival) (222). Але з цим образом Лоенґріна в образному ряді Ралко намертво сів і образ лицаря Небесної сотні, що загинув на Майдані – (108, 133, 183, 222, плинекача 289) – 5 посилань;

венераімарс – це алюзія до двозначних для багатьох з українців до війни, і, як виявилося, навіть після п’яти років війни, стосунків України та Росії, що сформульоване у мемі Ралко росієукраїназахоплюєтьсятобою (346);

Але теж і символічні візуальні ряди, які визначають сенс цілої серії «Київського щоденника»:

жіночі очі – (30, 33, 34, 38, 41, 48, 49, 50, 54, 55, 56, 61, 63, 64, 65, 66, 67, 69, 85, 90, 91, 92, 107, 110, особистийпрапор 113, 114, 115, 116, чорнийквадрат 123, 128, 130, 139, 154, 158, 200, 207, 210, 211, 226, 239, 243, 245, 250, читаюканта 274, 276, 283, 293, 294, 295, 299, 305, 314, 315, 317, 326, 337, 369, 370, 375) – 59 посилань;

вагіна, дельта, дельтоподібні вибухи гранат, пучки світла, порізи, просвіти – (30, 34, 38, 41, 58, 111, батьківщинамати 149, 150, 153, 154, 155, 157, 202, 208, 245, 263, 313, 328, 364, 369, 370) – 21 посилання;

жіночі рот, губи – (30, 34, 38, 41, 50, 54, 55, 61, 85, 91, 92, 107, 110, особистийпрапор 113, 116, 130, 154, 157, 185, 191, 200, 207, 208, 209, 210, 213, 226, 232, 239, 243, 245, 251, 273, 283, 293, 294, 295, 299, 305, 306, 314, 315, 317, 326, 337, 369, 370, 375) – 48 посилань;

жіноче тіло – оголене тіло як інструмент боротьби за принципом протиставлення - (29, 30, 34, 38, 48, 50, 55, 58, 61, 62, 64, 67, 70, катерина 76, 77, 82, 84, 85, 110, 111, лялькакатерина 116, 117, 119, катерина 124, мамай 128, 134, 135, 146, батьківщинамати 149, 154, 156, 158, 164, 169, 171, 176, 177, 181, 183, 185, 186, 187, 188, нефть 189, 191, росієукраїназахоплюєтьсятобою 192, 196, 197, 198, 200, 202, 203, 204, 207, 208, 209, 214, 218, карнавал 226, 237, 239, 243, 244, 245, 246, 248, 249, 250, 251, 256, 259, незнайома 260, гробки 262, 263, 265, дівчинасмерть 266, 267, сбитыеангелы 269, крымзонаигр 273, 283, 284, 285, 286, 293, 294, 295, 296, 297, 298, 299, 304, летокаквсегда 307, 309, 310, летокаквсегда 313, спиісусеспирученькисклади 314, 315, 316, 317, 323, 324, 321, 325, цукерочка 326, 328, 338, 340, 358, 360, 363, 364, 365, 370, 375, 377, 380, 384) – 117 посилань;

віночок, поховальний вінок, крашанки на гробках – (69, 80, 84, 92, 110, 117, 154, 176, 177, 179, 180, 183, 203, 239, 243, 246, 250, 251, 256, 260, 262, 265, 267, 270, 280, 289, 292, 317, 321, 326, 340, 360) – 32 посилання;

вибухи, коктейлі молотова, квіточки, що радше є вибухами – (37, 51, 52, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63, 64, 65, 70, 71, 73, 78, горіласосна 79, 82, 83, 93, 94, 95, 104, 119, 151, 198, 202, 209, 219, 230, 234, денькосмонавтики 241, 278, 279, 281, 283, 295, 297, летокаквсегда 304, 313, 345, 380) – 42 посилання;

серце, як правило вирване – (48, 53, 86, 194, 224, 239, 250, 251, 267, читаюканта 274,  читаюканта 276, 369) – 13 посилань;

жіночі перса – (34, 70, 116, обратно 169, 191, 283, 285, 293) – 8 посилань;

мозок – мозок, який «не включено», якого немає, який треба «підключити» нарешті більшості громадян України, однак який розмазаний, перемелений на фарш, люди просто пірнають у небуття – чорнозем, виборчу урну, Чорне море, щоб лишень «відімкнути» його – (підключення 2-3, 155, 157, 186, 187, 188, читаюканта 274, читаюканта 276, 285, летокаквсегда 325, підключення 331, 338, 368, 370) – 15 посилань;

пеніс – здебільшого це вторинний образ (добою 29, 109, 131, 161, 163, 173, 190, 223, 287) – 9 посилань;

чоловіче тіло – оголене тіло як інструмент боротьби за принципом протиставлення - (добою 39, добою 40, 60, 63, 87, 94, 108, 126, 127, дитяипушка 131, 138, 145, 153, 155, 157, 160, 163, гармата 173, росієукраїназахоплюєтьсятобою 178, нефть 190, пастораль 195, 220, 223, старшийбрат 227, 257, мишень 272, св.михаил 282, 300, 322, 331, 332, 342, 343, 346, 349, 372) – 36 посилань;

деньнезалежності – (306, 342, 343, 357, 369) – 5 посилань;

ІІІ

Виходячи з цих досліджень ми представили графічний цикл Влади Ралко «Київський щоденник» у більш абстрагованих просторах, ми вдалися до своєрідної образометрії.

Ну і ще раз слід наголосити на тому, що позірна наукоподібність подальшого аналізу має в своїй основі суб’єктивно зроблену автором вибірку і не менш суб’єктивну їхню фіксацію у кожному з конкретних аркушів графічного циклу, який він пробує аналізувати.

У «Київському щоденнику» представлено 358 графічних листів.

Отож, умовно «жіночих» образів (а це – жінкаувіночку – 36, Покрова – 13, мотанка – 10, жінкамамай – 15, жінка-смертниця – 17, юдита - 6, жіночі очі – 59, вагіна – 21, жіночі губи – 48, жіноче тіло – 117, віночок – 42, перса - 8) – 392!

А умовно «чоловічих» образів (а це чоловікмамай – 4, лоенґрін – 5, пеніс – 9, чоловіче тіло – 36) – 56…

Різниця разюча. Звісно, можна дискутувати щодо обґрунтованості такої деталізації саме «жіночих» образів та архетипів. Однак навіть побіжно кинувши оком на «Київський щоденник» Влади Ралко не матимеш жодних сумнівів, що це особиста війна жінки, Влади Ралко, яка й візуалізувалася у цьому монументальному графічному циклі. А тому у «Київському щоденнику» вона не лише оче-видиця, про що йшлося попередньо, а й жінка, що вступила у свою особисту війну.

Тому, дивлячись на розманіжений мистецький ландшафт України на сьогодні з повним правом і чималим сумом мусимо ствердити, що Влада Ралко є «трохи чи не одинокий мужчина на всю новочасну соборну Україну»…

В.Ралко, Київський щоденник, Червоне чорне. Галерея, Канів, 2016, 400 с., ISBN 978-617-7110-82-7