на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Тарас Возняк

Наутілус Сивирин – сутінки, тривоги, трема

Пробуючи зрозуміти того чи иншого мистця є сенс помістити його у більш глибоку часову та інтелектуальну перспективу, ніж завжди плитке сьогодення. Є сенс подивитися на нього відсторонено. І попробувати зрозуміти те, що й сам мистець зазвичай не розуміє. Бо мистець це рецептор, нервове закінчення, яке реагує на світ. Хоч инколи все ж пробує його не лише відобразити, але й змінити. Але про це далі. Отож, аналізуючи витоки й інтенції творчості Юрія Сивирина (1983), художника, дозволю собі кілька міркувань, які можуть стати своєрідною рамкою, в якій я б і помістив його творчий чин. Хоча, звісно, це лише моя версія – таке своєрідне наближення до Альмутасима (The Approach to Al-Mu'tasim/ El acercamiento a Almotásim) за Борхесом (Jorge Luis Borges, 1899–1986) – отже, теж десь гра...

Уся історія людства це своєрідна гойдалка – гойдалка, яка то кидає нас у ейфорію надії, то жбурляє в безодню відчаю. То нами опановує майже нездоланна віра в те, що ми на щось спроможні, що ми можемо зрозуміти і порятувати наш світ, що Той, хто пан над нами, нами опікується, любить і врешті-решт нас порятує – як не у цьому житті, то у засвітах. То ми божеволіємо від усвідомлення свого безсилля, катастрофи, що на нас насувається, своєї самотності, покинутості, забутості та мороку неіснування, яке на нас очікує. І йдеться не про когось окремого, а про загальний тонус всіх нас – великих спільнот, у яких ми живемо. Гойдалка кидає нас від ейфорії та ентузіазму до істерики та меланхолії.

І все це стосується всіх сторін функціонування суспільств – конкретно взятих суспільств у певний час. З огляду, що ми живемо в европоцентричному світі, то колись я, дещо наслідуючи Ніцше (Friedrich Wilhelm Nietzsche, 1844–1900) [1], який окреслив свою епоху як епоху, в якій «Бог помер» (Gott ist tot), спробував на метафоричному рівні описати ці методичні припливи і відпливи вітальності европейського світу впродовж всього періоду розгортання европейської цивілізації  в есе Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи (до моделі циклічного розвитку европейської цивілізації) [2]. І моя метаметафора постала як періодичне народження Надії/Бога/Спроможності людини і їх періодичної смерті, втрати Надії/смерті Віри/втрати Спроможності людини. І ще раз наголошую, що йдеться саме про метафору.

Отож, епоха Сатурна у давній Греції була перервана бунтом Титанів.

Епоха Зевса скінчилася з релятивізмом еллінізму.

Епоха Христа мала декілька криз – і протестантську революцію з її пієтизмом, і сцієнтистську революцію з її вірою у всемогутній розум, і цинічний опортунізм сучасності з його блазенськими вибриками та гримасами.

Тому тепер ми й живемо, як вичерпно сформулював Ніцше, в епоху кризи.

Вся ця історія народження/приходу до людей Надії та її смерті/ховання від нас, звісно ж, відображалася у тих образах, у яких ми фіксували свій світ – світ При-сутності і світ Від-сутності. Тобто, в мистецьких образах, у яких ми, хочемо чи ні, таки відображаємо все те, що нас оточує – разом із тим, що оточує нас зі середини нас самих.

Ми бачимо, як в історії мистецтв накочуються то хвилі «класики», то хвилі «декадансу».

Еллінську високу «класику» змінює деградація та «декаданс» еллінізму – і справа навіть не у тому, що губляться мистецькі чи навіть ремісничі навики – все це наслідки, а причина полягає в тому, що губиться точка віднесення – для кого і для чого творяться ті чи інші артефакти – бо ж вони є інструментами комунікації людини з сенсовним чи безсенсовним світом, світом, у якому є При-сутність чи її немає – чи ми є При-, чи самотіємо на самоті.

Зміна екзистенційної ситуації людини змінює спосіб мислення людини – вона по-иншому його бачить і відображає – в тому й у мистецькому сенсі слова. Зміна екзистенційної ситуації людини удекоровується відповідними мистецькими стилями. Не стиль змінює екзистенційну ситуацію людини, як декому видається, а навпаки. В зміні стилю відображається наше о-смислення і пере-о-смислення нашої екзистенційної ситуації.

Переповнену живою вірою ґотику змінює ренесанс, для якого точка віднесення вже не Христос, а людина, її розум, раціональність як істина поза Богом. Результатом стає втрата віри, цинізм і рішучий протестантський спротив. Европоцентричний світ у безнадійній спробі врятувати як не віру, то Церкву, вдається до барокової агітаційної кампанії. Красивої кампанії, кампанії розпачливої, але дзбан вже тріснув – При-сутність даленіла, втрачала те своє При-, – при людині, при світі… Людина самотніла. Хоча відчайдушно сама собі в цьому не признавалася, вдавала, що нічого не відбулося, що люди не втратили світлої живої віри блаженного ангельського брата (Фра Беато Анжеліко, Fra Beato Angelico, Guido di Pietro, 1400–1455). Ми самі від себе розпачливо ховали свою самотність за пишнотою бароко. Ба, навіть за перверсіями ренесансного титанізму з усіма його збоченнями – чим вам не сьогоднішнє відчайдушне обманювання самих себе в нещодавній постмодерністичній карнавалізації.

Ну а далі «класика» раціоналізму (XVII–XVIII ст.) і сцієнтизму (XIX–XX ст.), яка увінчалася двома світовими війнами, Голодомором та Голокостом – вершинами раціонального гуманізму. У Мистецтві ми пройшли дистанцію від такого наївного тепер для нас класицизму XVIII-XIX ст., модерністської відчайдушної спроби не лише проаналізувати світ (імпресіонізм, постімпресіоністські нурти, кубізм, сюрреалізм, абстракціонізм etc.) до сучасного стану, коли покинутість привела нас до усвідомлення безсенсовності світу без При-сутності.

І відображенням цього безсенсовного світу без При-сутності став постмодернізм. Постмодернізм не є нічим новим. Це лише симптом справжньої хвороби, ім’я якої – Покинутість. Вона періодично опановує нашим світом. Ба, більше, постмодернізм навіть не стиль, спосіб мислення, а радше імітація і стилю, і способу мислення, постмодернізм – це відмова від мислення, відмова навіть задумуватися над питаннями посутніми, це глибоке і принципове дезертирство – тобто стилізація. Попри всю бравуру постмодернізму, це розпач наяву.

Разом з тим маєте зрозуміти, що я тільки метафорично звертаюся до всіх цих Сатурнів/Юпітерів/Христів. Очевидно, що про щось ідеться, щось, що надає сенсу і надії нашому існуванню. Ми періодично втрачаємо з ним зв'язок. І результатом цього й стає той розпач, який ми трансформуємо чи сублімуємо в художніх практиках еліністичного декадансу, бароко, еклектики, сецесії, постмодерну – все це форми нашого розпачу, ба, навіть істерики.

Українська культурна ситуація, як і кожна постсовєтська культурна ситуація, на відміну від решти вільного европоцентричного світу має свою специфіку – бо ми з усією нашою дикунською версією марксизму теж европоцентричні – в збочений і невільничий спосіб, звісно. Ми пропустили 50-70 років загальноевропейського культурного процесу. Якісь культурні процеси перервалися – як-от модернізм на підрадянській Україні у 1930-х, а якісь запізніло продовжилися – десь у 1960-х, 1970-х. При цьому на постсовєтських просторах усе перемішалося – епохи, люди, ідеї.

Так і постмодернізм прийшов до нас із невеликим зміщенням. І його смерть ми усвідомили майже десятиріччя пізніше. А тим часом в Україні мистецький процес ішов своїм трибом – зі своїми божищами, модами і своїми трендами. Художня еліта глибоко перейнялася модним на той момент постмодернізмом. Хоча далеко не всі, кого відносили, чи хто сам себе окреслював як постмодерніст, були і є такими.

Але і на світовій арені модернізм так і не вмер, як не померли і сюрреалізм чи пізній абстракціонізм. Причому не померли не лише як стилі чи стилізації, а як способи мислення, як філософські установки. Не помер тому, що він і є відповіддю на посутні питання, і спробою їх розв’язати.

Саме в таких лаштунках ставить для нас свій спектакль Юрій Сивирин. Але що це за спектакль? Давайте не одразу вдаватися до модних кліше, визначаючи внутрішню суть його творчості. Підійдімо до неї філософічно. Так, його живопис присмерковий (Лампа 2014, Людина-слон 2014, Мінус перший 2019, Сон 2019, Скляний куб 2018, Під водою 2020 etc.). Чи позерськи сутінковий, як це завжди модно в часи покинутості і декадансу? Але так не виглядає. В нього майже немає дітвацької бравури. Його сутінки не нав’язливі, не такі театральні, як часто бачимо. Здається, що вони таки справжні. Що йому майже соромно показувати. Чи можна стовідсотково стверджувати, що його сутінковий живопис геть позбавлений остаточного запитування? Не знаю. Хоча – може, все ж… І це запитування, ця інтенція у бік такого прагненного При-сутнього, присутнення як стану видається постійним мотто його робіт. У цьому він ніколи не признається, звісно, як і всякий зачохлений у свій редингот достойний джентльмен – бо це ж майже непристойно. Однак, ця спрямованість-на одразу висмикує Сивирина з блазнюючих шеренг радісних постмодерністів. Так, стилістично його творчість дуже до них близька. Однак сутнісно, як на мене, це щось инше. Якийсь ледь вловимий инший тон, який попри свою ефемерність радикально змінює суть справи. В нього багато елементів і старих модерних практик – годі крити те, що він доволі багато взяв і в того старого доброго сюрреалізму чи експресіонізму. Згадаймо хоча б печаль доброго старого Рене Маґріта (René Magritte, 1898–1967) – як на мене, то тон Маґріта найближче стоїть до тону Сивирина – той самий гротеск, та сама стримана печаль, та сама пустка довкола головного протагоніста мистця. Не знаю, чи Сивирину сподобається така близькість, проте для мене вона очевидна (Сталін 2014, Вахтовий 2014, Пропозиція 2014, Сеанс 2014, Іра 2015, Морські історії 2015, Льотчик 2015, Межі 2016, Ліс 2019, Хмара 2018 etc.). І ще – не забуваймо й иншого печального візіонера, який так само ковзав по овидах пусток і порожнеч – Джорджо де Кіріко (Giorgio de Chirico, 1888–1978) (Київ-50 2019, За склом 2015, Акваріум 2017, Донбас 2015, Шлях 2018, Троєщина №2 2016 etc.).

І мова йде перш за все про мотто робіт Сивирина. Сивирин не повторює ні одного з попередніх майстрів – мова йде головно про настрій. Але теж і про метод...

Сьогодні, звісно, инші мистецтвознавчі моди. Старий добрий сюрреалізм – від пресюрреаліста Єроніма Босха (Hiëronymus Bosch, 1450–1516) до його фундатора Андре Бретона (André Breton, 1896–1966) – «не модний». Але залишається спадок сюрреалізму, який із сучасного мистецтва не витравити. Спадок, який полягає у способі мислення.

Та й реальність инша – ми перейшли не лише через дитячий ентузіазм раціоналізму XVIII ст., тріумфальне очікування world of prosperity з його потягом (!) та телеграфом (!) ХІХ ст., які понесуть нас у прекрасне майбутнє (хоча отримали жахіття двох світових війн), і опинилися перед холодними моніторами телевізорів та комп’ютерів у ХХІ ст. – і нам знову здається, що за тим холодним склом нас очікує world of prosperity and sublimation, що екран розрішить нашу екзистенційну ситуацію.

Звісно, що і сьогодні, в інформаційну епоху, ми оформлюємо це наше очікування у вигляді мистецьких стилів. І Сивирин, як виглядає, матеріалізує ці наші очікування чогось, що неначе є за екранами моніторів, у своїх полотнах. Тому є велика спокуса, окреслити його творчість вже не виходячи з метафори локомотиву чи телеграфа, як це робили наші милі попередники, а вдаючись до метафори екрану – O sancta simplicitas! Проста і нездоланна банальність зачаття, народження, та смерті людини, банальність банальності людини стирає всі ці наші мистецькі макіяжі і повертає нас до трагічної і радісної ситуації людини, з якою і далі маємо щось робити... Тому, окреслюючи ситуацію Сивирина, усвідомлює він її чи ні, я б окреслював саме з цієї посутньої даності, екзистенційної ситуації людини, а не речей минущих і вторинних. Звичайно, якщо ми хочемо вести дискусію про посутнє.

А тому десь на перетині трьох мистецьких нуртів, які і пробували якось дати собі раду з цією посутньою даністю – постмодернізму, сюрреалізму та експресіонізму і слід шукати витоки творчості Сивирина. Але при цьому варто зауважити, що таке поєднання є внутрішньо суперечливим – суперечливим у контексті вище мною запропонованої моделі циклічного розвитку европейської цивілізації. Якщо експресіонізм звертається до Чогось, як-от у Френсіса Бекона (Francis Bacon,1909–1992) чи Мирослава Ягоди (1957–2017) – волає в небеса, якщо сюрреалізм, через своє підсвідоме, пробує знайти ті небеса чи пекло в собі – Рене Маґріт, Джорджо де Кіріко, Сальвадор Далі (Salvador Felip Jacint Dalí i Domènech, 1904–1989), то постмодернізм ні до чого і ні до кого не звертається, бо для нього цього при-сутнього Когось чи чогось немає. І в цьому сенсі Сивирина, який, як я можу припустити, опирається на ці нурти, мали б роздирати, з одного боку, відчай, а з иншого – крихка, ледь окреслена Надія. І саме вона, ця Надія, схована у шуканнях експресіонізму та сюрреалізму, має шанс перевести його через багна постмодерну, в яких нічого, окрім відчаю і бездоріжжя не знайдеш (Підключення не знайдено 2014, Межі 2016, Сніг.2 2018, Дипломат 2018, Спуск 2018, Вибір 2020 etc.). Проте куди має вести його ця Надія? В ідеалі до нового модернізму, до нової Надії, якщо говоритимемо мистецтвознавчими термінами. Але чи дотягнемо всі ми, разом із ним, до цієї нової Надії? На разі, у Сивирина просвіту не видно (Завіса 2016, Монах 2015, Папа 2019, Папа Х 2020 etc.). Так, постмодерністичний відчай у виданні 1980-х вичах. Однак, що буде далі? Так, на наших українських загумінках ми ще довго можемо сублімувати – бавитися у давно згаслі в европах стилі. Однак остаточних запитань, які перед нами ставить екзистенційна ситуація людини, це не відтерміновує. Можна скільки завгодно продукувати художній продукт для декорування наших галерей та помешкань, однак уся ця діяльність буде далекою від світового інтелектуального і мистецького процесу, який полягає в о-смисленні екзистенційної ситуації людини у кожному конкретному місці і в кожний окремий момент як світової, так і особистої історії. Це і є те, що називається мейнстрімом світового мистецького процесу. Тому хочемо чи не хочемо, але з огляду на ситуацію людини, якщо хочемо бути справжніми, то мусимо чесно і, очевидно, з болем і кров’ю давати відповіді на запитання по-справжньому істотні. Що, як на мене, і пробує робити наш сутінковий майстер. На даний момент, як на мене, він свідомо чи не свідомо пробує позбутися пуповини, яка пов’язує його з лоном постмодерну. Чи це йому вдасться – не знаю. Інколи, обвившись довкола шиї, пуповина здатна задушити дитину. З одного боку, Юрій Сивирин неначе сформований майстер, а з иншого, він, як і кожен справжній майстер, перебуває «у процесі». А світовий тренд рано чи пізно зміниться на протилежний. Коли? Цього не знає ніхто. Що до цього може призвести – теж ніхто не знає. Може COVID-19, а може і щось инше. Однак запитування з боку Сивирина очевидне – запитування, яким він пробує окреслити екзистенційну ситуацію людини. Як на мене, він далеко не є таким зверхньо байдужим, як мав би бути всякий постмодерніст чи цинік. І, зрештою, як він удає. Але поза не є позицією. Бо, відповідно до знаної фрази Бертрана Расселла (Bertrand Arthur William Russell, 1872–1970), «циніки не лишень не здатні вірити в те, що їм кажуть, але і не здатні взагалі вірити у що-небудь» [3]. Видається, що Юрій Сивирин не такий. Світ таки йому щось говорить.

Наутілус. Занурення проходить нормально.

 

1. Nietzsche F. Die fröhliche Wissenschaft. Chemnitz, 1882.

2. Возняк Т. Зауваги на тему постмодерну як цивілізаційної кризи: до моделі циклічного розвитку европейської цивілізації // Філософічні есе. К. : Дух і Літера, 2016. С. 472–479.

3. Russell B. On Youthful Cynicism. 1930.

 

25 жовтня 2020, Львів