на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Віталій Портников

Агонія тіні

На врученні ордена Почесного легіону Ліна Костенко назвала себе представницею всесвітньо невідомої літератури. Гірке та точне визначення, яке, сподіваюся, буде спростоване новим часом. Вражає, що у 2022 році, через три десятиліття після проголошення незалежності України, орден, яким заслужено нагороджено прекрасну українську поетесу, сприймається нами як справжнісінька політична та культурна сенсація. А, між іншимросіянкавалерів цього ордена – і не порахувати. І справді талановиті люди, і ті, чий культурний та політичний внесок ми сприймаємо, м'яко кажучи, з подивом. І Федір Шаляпін, і Зураб Церетелі. І Галина Вишневська, і Володимир Познер. І Людмила Улицька, і Олег Табаков. І так, звісно, ​​у Путіна цей орден теж є. А в імператора Олександра ІІ, який підписав Емський указ про заборону української мови, – взагалі Великий хрест ордену. Можливо, з цього варто почати?

 

https://zbruc.eu/sites/default/files/ordre-national-de-la-legion-honneur.png

 

Суть проблеми в тому, що всі ці століття українці перебували в тіні навіть не російської, а імперської культури. Ціла держава працювала над тим, щоб переконати у другосортності української культури навколишній світ, та й нас самих. І промила мізки настільки, що навіть зараз неосвічені володарі міщанських дум запевняють свою невибагливу аудиторію в тому, що як тільки ми потрапимо до Європи, нас там одразу зустріне Федір Михайлович Достоєвський.

 

Ну зустріне і зустріневажливо, щоб без Раскольникова, Ставрогіна та інших своїх збожеволілих від безкарності героїв. Але ж не лише він один, правда? Карел Чапек теж зустріне. І Богуміл Грабал. І Мілан Кундера. А нова чеська література почала розвиватися приблизно тоді ж, коли й українська. І спиралася приблизно на ті самі верстви читачівмешканців невеликих міст та сіл. І при цьому чеських читачів значно менше, ніж читачів-українців. Але це в іншій країні. Перемістимося до самої Україні. Шолом-Алейхем, який міг зустрітися на київській вулиці з Михайлом Коцюбинським, – всесвітньо відомий письменник, «Скрипаль на даху» досі у репертуарі бродвейських театрів. Розмір таланту? Сила культури? Так, звичайно, Шолом-Алейхем – великий письменник. Але імперії просто виявилося не під силу залишити у своїй тіні єврейську літературу тому, що це була всесвітня література, тому що Шолом-Алейхема читали і в США, і у Польщі, й у Аргентині. Імперія розстріляла єврейських письменників, закрила єврейські журнали та театри, знищила школи та навіть мовні курси – а з авторитетом культури на ідиш нічого вдіяти не змогла. І у результаті носіїв мови ідиш вже майже немає, а Шолом-Алейхем та інші єврейські письменники є.

 

А українська література опинилась у тіні майже вся, особливо після 1939 року. У тіні імперії, яка свідомо оголошувала першосортною одну мову, одну літературу, одного імператора, білого чи червоного. У Празі нікому на думку не спадало вважати, що письменник, який пише німецькою мовою, за визначенням цікавіший за автора, який працює чеською. Тому ні у кого ніколи не виникало сумнівів у «першосортності» чеської культури, тому у сучасному світі чеські письменники відомі практично так само, як російські – і це при тому, що кількість носіїв мов є несумірною. А у країні, в якій ми всі жили до 1991 року, не було жодних сумнівів, що російський письменник, який живе у Москві, – це культура, російський письменник, який живе у «національній республіці», – це провінція, а письменник, який пише «національною» мовою, – це село. При цьому представники культури «першого ґатунку» самі вирішували, що їм перекладати з «третьосортних» культур і робити умовним надбанням усієї імперії. Тому, наприклад, творчість Ліни Костенко – терра інкоґніта для носіїв російської мови, хоча поза всяким сумнівом саме вона, а не хтось із російських поетів, стала найяскравішою представницею знаменитих «шістдесятників». Але ніяк не тільки творчість Ліни, повірте. Велика латиська поетеса Аспазія, дружина Яна Райніса, була у Радянському Союзі практично забороненою, її почали перекладати лише у 1990-ті. І так, я у юнацькі роки міг читати Ахматову чи Ахмадулліну російською, Ліну Костенко українською, Аспазію латиською і розуміти, що українська та латиська поезія нічим російській поезії не поступається. Але хто сказав, що для розуміння такої простої істини треба бути поліглотом?

 

Ні, потрібно просто вийти із тіні. Потрібно перестати бути культурою, яка стає зрозумілою світу лише за допомогою російської мови або як альтернатива російській культурі. Те, що написано найкращими українськими письменниками, створене українськими композиторами та художниками, нічим не поступається рівнем іншим світовим культурам. Це просто. Потрібно просто увімкнути світло – і зловісна тінь зникне.

 

І тоді, коли ми прийдемо до Європи, нас там зустріне не Достоєвський, аж ніяк. Нас там зустрінуть Шевченко, Леся, Стефаник, Коцюбинський та Франко.

 

І Ліна Костенко. Так, звісно, ​​Ліна Костенко. Кавалер ордена Почесного легіону.

 

17.07.2022

https://zbruc.eu/node/112526?fbclid=IwAR1rqJ5VwFBN4FXD46doKzgdSaEto4cs73CfHpgs-QzWgrLY0cCa1DnRIHg