Тарас Прохасько

Ми йдем вперід

Там, між іншим, було дуже багато поховань російської аристократії. Всілякі княгині, великі і малі княжни, чомусь передовсім жінки, а також отих жінок мужі, вуйки, сини, племінники і кузени. Стародавній цвинтар на «водах». Один з найпопулярніших баденів у специфічнім закутку Німеччини. Мені було дивно, що цілий той некрополь русского непотребу вважався чарівним аргументом містечкової курортної слави. Ніби пантеон. Бо ж не хтось ніякий, а русскі князі вибирали це місце для оздоровлення. Те, що вони ніяк не оздоровилися, а навіть тут повмирали, ніяк не заперечувало віри у чудодійність місцевої води. Було, правдоподібно, щось театральне у їхньому тут передсмертному побуті, бо шлейф їхньої примарної розкоші тягнувся за спогадами про золоті часи.

Хоч у цьому місті-бадені бував і Елвіс Преслі, і перебував штаб американських окупаційних військ, саме химери русскої аристократії оживали тут у міфічний спосіб. Найактивніша артистка міста жила свого часу на стажуванні у Москві і була близькою до товариства прекрасного молодого режисера і актора Міхалкова. Цього вона не могла забути навіть тоді, коли організовувала феєричні вечори на честь українського майдану у 2004–2005 роках. Тоді їй здавалося, що те, що відбувається в Україні, нарешті за своєю красою і силою зріднилося з потугою русскої волелюбності, яка їй примарилася серед золотої молоді вісімдесятих. Жодного дисонансу, ніби щасливе продовження тих самих летких і гострих ідей. Тому що всі за свободу, красу і любов.

На ніч я залишився у малесенькій студії у Марбургу. Дивовижно гарному місті. Але ті, хто приймав, говорили мені виключно про Пастернака. Якби не Пастернак, якби не його вірш, Марбурга могло би не бути на поетичній карті світу. У студії, де мене залишили ночувати, було дві пляшки вина і повний корпус записів Окуджави. Вина мені не вистачило, довелося вночі добирати сидр у в'єтнамців. Вони вважали мене справжнім великим німцем, хоч знали німецьких слів більше, ніж казав я.

А вранці була зустріч у гімназії. Я вже сидів у амфітеатрі аудиторії, коли вони почали туди заходити. Хлопці з останніх класів. Після фізкультури. Великі, здорові, блондини, попущені і веселі. Уявив собі, як така рота чи чота заходила свого часу у галицькі містечка. Мало би справляти враження.

Потому щось розказував про Україну, вони казали, що Шевченко супер і що у них повен цвинтар наших князівен.

А я думав про те, чого таких, як вони, свого часу побили ті, з яких усі насміхалися. Чого смердюча русска голота, яка і на вояків не дуже була подібна, погнала тих расових інтелігентних атлетів, перегріваючи навалою своїх тіл найкращі польові кулемети. І чому тепер, говорячи з українцем, предки якого опинилися між німцями і русскими, вони розпитують не про кров, бруд і шал, а про аристократичну русску культуру, властиво про її символи. Мене ж запросили розповісти про українську помаранчеву революцію.

Тепер тим хлопцям по сорок. Цілком може бути, що визначальні світоглядні знання залишилися такими, якими були сформовані у щасливій юності. Тож у скрутну годину розраховувати на поміч і розуміння арійських батальйонів не варто. Свій український шанс вони проґавили.

Для ілюстрації використано знимку Юрка Дячишина

21.11.2024

https://zbruc.eu/node/120007