Володимир Єрмоленко, український філософ, президент Українського ПЕН, головний редактор UkraineWorld

Хто ми є

українська культура: Дергачі

Це з’явилося не вчора, не 24 лютого, не 2014 року. Жорстокість російського насильства проти України, цей імперський культ садизму і приниження, були тут давно, століттями. Росія діяла у Східній Європі як нахабна рабовласниця, яка вважає свободу головною аномалією. Яка випалює землю, перетворюючи життя на смерть, свободу на рабство, енергію на байдужість. Стираючи, знищуючи, пожираючи будь-які свідчення, що проти неї повставали.

І навпаки: впертий, безстрашний спротив України проти цієї агресії має глибоке коріння. Він жив тут століттями, час від часу проявляючись у повстаннях та спротиві. Це коріння зарите в українському чорноземі аж до серця цієї землі. Воно зарите в пам’яті тих, хто загинув, але не зламався. Цей спротив живе у їхньому диханні, яке досі можна відчути у повстанських піснях.

Сьогодні багато хто нас питає: хто ви такі? Звідки ви взялися? Чому ви не здаєтеся? Нарешті ми починаємо про себе розповідати. Нарешті нас готові (як ми віримо) слухати.

Дозвольте я розповім вам про нас. Точніше, про українську культуру. Хай це будуть кілька штрихів до портрету.

1. Українська політична культура антитиранічна. Тиран, самодержець, цар – її головний ворог. У вічній суперечці між ідеєю імперії та ідеєю республіки вона виступає на боці республіки. Українське республіканство можна побачити в політичній організації козацтва, вільних воїнів, які сьогодні перероджуються у воїнів ХХІ століття. Можемо бачити його у Pacta et constitutiones гетьмана Пилипа Орлика початку XVIII століття; у тлумаченні угоди між українськими козаками і Московією XVII століття як контракту з взаємними зобов’язаннями, а не як рабського підпорядкування, як вважали у московського царя. Ми можемо побачити республіканську ідею в протистоянні "самодержавному пануванню", яке висловлювали українські інтелектуали першої половині ХІХ століття; в ідеї громади як базового організму політичного життя у ключового з українських філософів тієї доби, Михайла Драгоманова. Це протистояння тиранії тягнеться крізь українські повстання і визвольний рух – аж до українських майданів XXI-го століття. Можна провести лінію від української політичної культури до "шляхетської республіки" Речі Посполитої та Великого князівства Литовського, до децентралізованого устрою середньовічної Русі, про який у ХІХ столітті писав український історик Костомаров, до "німецького права", що регулювало автономію міст Східної Європи, і що своєю чергою було вкорінене в ідеї автономії німецьких та італійських міст-держав. Ця лінія сягає вглиб століть, аж до давньогрецької ідеї полісу та тлумачення держави як політеї – об’єднання вільних і відповідальних громадян. Коли Драгоманов писав про українську "громаду" як основу політики, він – викладач давньої історії – описував її приблизно так, як Аристотель описує походження полісу. Українська політична культура тлумачить політику як процес "знизу вгору", як об’єднання людей у громади, громад у держави, держав у міждержавні об’єднання, а не як імперський процес політики "згори вниз", де все вирішують на вершині піраміди, і політика перетворюється в вертикальний рух наказів та покарань. Перебуваючи у Східній Європі, в точці зіткнення різних імперій, часто з тиранічними моделями управління, Україна дивовижно протягла крізь століття цю європейську ідею республіки та античної політеї.

2. Українська культура має своє особливе ставлення до часу. У ній немає великого конфлікту між минулим та майбутнім, між традицією та модерністю. Минуле та майбутнє переплітаються в цій культурі як візерунки на ботанічних орнаментах українських хат. Оскільки вона часто розвивалася в ситуації, коли зовнішні завойовники вели війну проти її традиції, епохи культурної емансипації та культурного відродження характеризувалися подвійним стрибком – у глибоку традицію та в небачене майбутнє. Головний розрив останніх кількох століть у Європі, від Французької революції до сьогодні, розрив між традицією та модерністю, для української культури значно менш характерний. Тарас Шевченко, "батько-засновник" української літератури, перевідкриває українську традицію, але для свого часу він був модерністом-революціонером, і тому Дмитро Горбачов, один із найвизначніших спеціалістів з українського аванґарду, порівняв його тексти із текстами футуристів початку ХХ століття. Ключові "модерністи" епохи fin de siècle – Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська, Василь Стефаник – модернізували українську мову та стиль української літератури, водночас здійснюючи стрибок в глибинне минуле чи традиції українського селянства. Український аванґард, від футуристів до Малевича, бачив в українській візуальній та словесній традиції підґрунтя для революційного стрибка. І навіть сьогодні головний тренд української музики – це поєднання етнічних традицій та сучасної ритміки: послухайте DakhaBrakha, Onuka, Go-A, Kalush Orchestra, Мар’яну Садовську, і ви це дуже добре відчуєте.

3. Земля – один із ключових архетипів та лейтмотивів української культури. В цій культурі багато ботанічного, рослинного, органічного. Слова і звуки в цій культурі виростають з-під землі і в неї повертаються. Ще у Сковороди, ключового українського барокового філософа, ви побачите ідентифікацію думки з сіменем: стара християнська (і давня аграрна) метафора, яка в Україні знаходить для себе ще один ґрунт. Засновники своїх модерних літератур ХІХ століття, українець Шевченко та росіянин Пушкін, радикально відмінні: Пушкін створив літературну російську мову, перенісши на неї культ легкості французьких belles lettres епохи рококо, сплітаючи слова у повітря – приємне, декороване, але необов’язкове і політично гнучке; Шевченко витягує свої слова немов з-під землі, вони проростають у нього і крізь нього, немов поліські ліси; вони вросли своїм корінням в цю землю і нікуди не збираються з неї йти, – тому вони політично незламні. Коли російський письменник-поміщик Тургенєв описував друзям-росіянам "Народні оповідання" юної письменниці Марії Маркович (Марко Вовчок), він казав, що "все це росте саме із землі, як деревце". Українська література створювалася радше із землі і вогню, ніж із повітря; тому вона щодо імперії були завжди непоступлива і тверда, вона обпікала і землю свою не віддавала.

9 10 2022

https://www.zeit.de/kultur/2022-10/ukraine-kultur-russland-krieg-geschichte-ukrainisch/komplettansicht