www.ji-magazine.lviv.ua

Віталій Пономарьов, філософ, публіцист

Всі європейські філософії плекають спільний міф про своє походження від одного предка – давньогрецької філософії, і для кожної із них Книгою книг досі залишається Аристотелева «Метафізика». Всі вони, попри тривалі та потужні впливи середньовічної християнської, арабської та єврейської думки, ось уже 26 століть живляться енерґією вогненного Логосу, оспіваного Гераклітом Темним із Ефеса. І кожна з європейських філософій по-своєму оприявнює пульсацію того живого вогню: в одній спалахує Спінозівське «lumen natura» («світло самої природи» – людська свідомість), в іншій крізь історію світиться Геґелівський «absoluter Geist» («абсолютний Дух») і проблискує Гайдеґґерівська «liehtung» («світла галявина»), ще в одній тече Сковородинська «вогняна ріка» і «лине вгору» його «Світлий град» – український відповідник Авґустинового «Граду небесного».

Грека – прамова всіх європейських філософій, історично перша і впродовж кількох століть єдина їхня «sacra lingua», а згодом і «lingua franca». Після Лукреція до неї долучилася латина, і ця пара, об’єднана Горацієм і Плінієм Молодшим у понятті «utraque lingua» («обидві мови»), впродовж сімнадцяти століть панувала в усіх європейських академіях – від Платонової до Могилянської. І хоча на південному заході Європи, у Кордові, після Ібн-Рушда/Авероеса це панування, з огляду на вагомість арабського філософування, не було абсолютним (ще Аль-Фарабі вимагав від філософів користуватися лише категоріями, усталеними в арабській мові, і навіть Мойсей бен Маймун/Маймонід спочатку писав арабською), – на північному сході Європи, у Вільні, єзуїт Петро Скарга все-таки мав певні підстави написати про греку та латину: «Не було ще на світі і не буде жодної академії, де би богослов’я, філософія та інші вільні науки іншими мовами вивчались».

Але у перебігу Реформації до цього кола сакральних, обраних, філософських мов зухвало вдерлися доти профанні та вульгарні мови «кравців і шевців»: після Картезія – французька, після Джона Локка – англійська, а після Лейбниця/Лубенця – німецька. Мовам же «недержавних» народів Європи мало не до кінця ХІХ століття бракувало власної філософської лексики, тож їхні філософи часто жили у приймах по чужих домівках буття. Власне, мова кожної європейської «неісторичної» нації, якщо скористатися висловом Фернанду Сантору про португальську мову, «запізнилась у своєму формуванні як національна через окупацію».

Із настанням модерного «часу націй» кожна європейська філософія здобула формальні підстави для плекання «онтологічного націоналізму», як назвав Жан-П’єр Лефевр намагання Мартіна Гайдеґґера представити німецьку мову засадничо філософською – нарівні із давньогрецькою. Відтоді справді кожна європейська мова стає, принаймні «in potentiā», мовою філософії – їй треба «лише» засвоїти всю систему ідей і категорій, вироблену у річищі давньогрецьких мови і філософії та наступних філософських традицій. Проте на цій битій дорозі кожна європейська філософія приречена стикатися з усією сумою неперекладностей.

Першою складовою цієї суми є сама мова: вона одна творить, окреслює і підтримує цей-от унікальний та самодостатній світ сущого, в якому обрії за визначенням ширше горизонтів, а краєвиди – привабливіші ландшафтів. Мандрівник такими світами добре відчуває цю неперекладність за кожної спроби перенести будь-яке поняття «на наш, на данський ґрунт»: мало не кожне латинське, англійське або французьке слово має принаймні чотири-п’ять значень, тоді як кожне українське – лише одне-два. Не дивно, що, за італійською приказкою, «traduttore – traditore» («перекладач – зрадник») від самого початку, і чернець-францисканець Роджер Бекон недаремно порівнював текст, захований під кількома шарами перекладу, із вином, що втрачає свій смак від переливання. Мабуть, тому для одних авторів переклади взагалі постають як щось нездійсненне (Барбара Кассен), натомість інші говорять про «надто перекладені вислови» (Жан-Франсуа Куртин, Альберт Рейксбарон).

Проте навіть віддавна сакральній та філософській мові часом може забракнути відповідних слів, як це сталося з англійською: у ній є прикметник «ethnic» («етнічний»), але немає іменника «етнос». Зрештою, не кожній нації щастить, як французам, мати на слуху зв’язок-розрив між «existence» («існування») та «subsistance» («сутність») – подібне чути ще тільки латиною: «exsistentia» та «subsistentia». І далеко не в кожній мові в одному слові поєднуються «свідомість» і «сумління» – лише в англійській («consciousness»), французькій («conscience») та на латині («cōnscientia» – але тут присутні ще й «обізнаність» та «угода»). Так само лише еллінам поталанило чути суголосність між «думка» та «скепсис»). Засобами інших мов цей аромат мови, цей ірраціональний залишок «а-логос» («безсловесне», «алогічне»), цю гру–перетікання–перетворення слів не передати, і на те нема ради.

Іншим джерелом неперекладностей є філософська традиція – ланцюг імен, ідей і способів мислення: завжди доводиться вибирати між епістемологією та гносеологією, між логікою та дискурсом, між Геґелівською внутрішньою формою та Леві-Строссівською структурою. І якщо, запозичуючи категорію, не обмежуватись її інтерпретацією-співвіднесенням як операцією математичної логіки, а вдаватися до перекладу-тлумачення, доводиться зважати на сенси, якими вона обросла за два з половиною тисячоліття свого становлення, і на значення, що осіли в ній століттями діяння цієї-от мови. Тоді пригадується, що слово «категорія» спочатку означало «звинувачення», «сутність» – «земельну ділянку», а «субстанція» – «майно» і «засоби існування», «дискурс» колись був просто «безладною біганиною» та «марнотою», «репрезентація» – тільки «наочним зображенням», «інтеорізація» – звичайним «розкриттям внутрішнього», а «парадигма» – лише «системою форм словозмінювання». Тоді унаочнюється той довгий шерег конотацій, що тягнеться за багатьма давньогрецькими словами, як-от «бачити»: зображення, вигляд, образ, ідея, ідол, ікона, примара, видимість, ілюзія, фантазія, репродукція, копія, подоба, клон, двійник у дзеркалі, тінь на стіні, відблиск на воді, слід на піску, відтиск на воску, відбиток на папері, карб на серці. Або «психе» («душа-дихання») – подих життя, подув вітру, дим, шал, серце, войовниче поривання, сміливість, бажання, думка, сновидіння, метелик, кажан…

І все-таки найбільше неперекладностей породжують інтелектуальна історія, ментальність і культурний контекст. На посполитому рівні це можна проілюструвати старовинним англійським прислів’ям «To be good is to be happy»: північний американець нині витлумачить його як «Бути успішним – бути щасливим», а українець перекладе як «Бути гарним (добрим, вправним) – бути щасливим».

Натомість у філософії культурна неперекладність може бути подвійною і навіть потрійною. Приміром, «причинність» арабською мовою – «sabab», але це слово також означає «обставини події» і «безпосередню причину», а його первісне значення – «a’illa» («хвороба, яка одна виправдовує відсутність лицаря на битві»), – відповідає радше поняттю «віддалена причина» (англійською мовою «хворий» – майже так само «ill»). В арабській мові субстанція та сутність передаються запозиченим перським словом «ğawhar» («коштовність»), а французькою мовою «сутність» – «essence», проте це також і парфумерна есенція, і пальне для двигуна. Нарешті, «природа» арабською мовою – «tab’» чи «tabī» («відбиток печатки або персня» – звісно, з правиці Аллаха), тоді як для давніх греків «природа» – це «jύsiz» («світ буяння рослин»), а для Бенедикта Спінози природа/субстанція/Бог є «causa sui» («причина себе») – одночасно «natura naturata» («природа створена») і «natura naturans» («природа творча»). Хоча нині трапляється і, сказати би, «псевдо-неперекладність» – або як наслідок термінологічної моди, коли грецький філософ перекладає Декартове «я мислю» як «я з’єдную наявне розмаїття репрезентацій», або ж як вияв постколоніального синдрому, коли український філософ послідовно відтворює зміст категорії «суперечність» російською калькою «протиріччя».

З ускладненням змісту понять їхня неперекладність лише зростає. Звісно, нині кожна європейська мова має свої засоби для передачі різниці між орфічним і Платоновим «έrwz» (чуттєве кохання) та Стагіритовою «jilίa» (дружня приязнь): англійська – to love/to like, німецька – lieben/mögen, латина – diligere/amiticia, французька – amour/amitié, італійська – voler bene a/piacere a, іспанська – amar/amistad тощо. Проте ще Аристотель і Цицерон, а згодом і Декарт, розрізняли «любов хіті» та «любов дружби»; Кант протиставляв «патологічну любов» «практичній любові», а сучасні французи мусять удаватися до опосередкованої передачі цієї неперекладності – «aimer d’amour» («любити любов’ю») та «aimer d’amitié» («любити по-дружньому»). Неперекладність посилюється ще більше, коли йдеться про любов людської душі до Бога і до ближнього – давньогрецьке «agaph» або латинська «cāritās», а що вже казати про неперекладність поняття «Minnemystik» (нім.) – «містичний досвід кохання»! Надто ж якщо згадати, що Гадевік Антверпенська розрізняла у ньому етап палкого бажання («aestus amoris») і насолоди єднання («ghebruken») та етап втрати («ghebreken») і смутку, а її старший сучасник, андалузький суфій Ібн-Арабі вважав споглядання Бога в жінці найповнішим спогляданням і тому прагнув «побачити Його через пристрасть кохання і насолоду з’єднання».

Зрештою, природу філософської (не)перекладності найкраще засвідчують граничні випадки. За обставин цілковитої перекладності категорії філософії мають однаковий зміст в усіх європейських мовах і тому завжди перекладаються без істотних втрат; такими є, зокрема, поняття «Бог» і «бути» – ці, за Фрідріхом Шляєрмахером, праіменник і прадієслово.

Натомість у граничних випадках неперекладності традиція приписує вдаватися до транскрипції («переписування») і транслітерації («передачі іншими літерами»). Один із таких випадків – категорія, витворена давніми греками на позначення вигаданого ними ж особливого виду інтелектуальної, моральної та практичної діяльності: jiλosojίa (гр.), філософія (укр.), philosophia (лат.), філасофія (білор.), philosophy (англ.), Philosόphie (нім.), philosophie (фр.), falsafa (араб.), filozofia (поль.). А справді довершений, класичний випадок неперекладності – це категорія давньогрецької філософії, що є стовбуром величного дерева сенсів і значень (Діонісій Фракійський, приміром, нарахував їх 22): розум, мислення, мовлення, слово, розмова, збирання, розрахунок, діяльність, закон буття, єдина основа, принцип, логіка, шлях. У більшості європейських філософій ця категорія промовляється однаково: lόγoς (гр.), логос (укр.), logos (лат.), логас (білор.), logos (англ.), lógos (нім.), logos (фр.), logos (поль.).

24 11 2025