незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Андрій СодомораПочерк
«УТОЧНЮЙТЕ ЗНАЧЕННЯ СЛІВ...» (39) «У дно, у суть, у корінь речі, в лоно, надро слова...» (Богдан Ігор Антонич) «Уточнюйте значення слів – і ви позбавите світ
половини його помилок» (Декарт, вслід за стоїками)...
Номінал монети, її вартість, з обігом затирається, а значення слова, його «внутрішня форма», образ, із
часом – не прочитується, та не тому, що затирається (слово ж не матеріальне), а наче на дно западає. Тож не лише у книгу, а й у слово можна «пірнати» й «виносити» його форму (лат. «forma» – краса) або те,
що навіює ця форма. Вона й веде нас цікавими стежками – до глибшого розуміння і відчування слова... Тож не лише чути,
а й бачити слово – важливо... ПОЧЕРК У слові «почерк» – рух. Як в інших подібних: «порух», «погляд», «постріл» («стріляти очима»). Та навіть «подвиг». Щось наче одноразове,
а подвигом може бути й ціле
життя, що є миттю на тлі вічності
(зразком тут – Франкове життя)... «Черкнути», «почерк», «черк»... Останнє, звуконаслідувальне
(пером – об папір), може означати й «мить»: «в одну мить» або «в один черк», в одну ж мить ластівка черкне об водне плесо – «скаламутить крильцем воду». І все-таки швидкість, чи бистрота, почерку починалася з чогось вкрай повільного. Букву (літеру) дитина «ви-во-дить»: повільність
– у цьому дієслові (писар навіть вимальовував
початкову, «красну»,
букву). «Краснопис» – калька з грецького
«каліграфія» («kalos»
– красивий). Втім,
з любов’ю виведена буква не
лише красива, а й гарна саме тому, що виведена
з любов’ю. В ній,
у тій букві – крихта душевного тепла. Як жаль, навіть яка шкода, що в сучасній школі
немає такого предмету – «каліграфія».
Адже з малого починається велике: гарно виведена
буква поведе за собою потребу гарності
в усьому іншому. «Спіши повільно!» – застерігали античні. Щоб не тільки бачити,
а й чути букву. Щоб не тільки чути, а й бачити слово. Швидкість на
початках – недбальство, неувага
в подальшому. Виписувалася літера, вироблявся з часом почерк.
У ньому – риси вдачі, характеру (грец. «charasso» – роблю
рису). Скільки ознак
почерку («гарний», «гострий»,
«м’який», «біжучий», «невиразний»...)
– стільки й характеру. Є умільці
читати вдачу з обличчя, а є – з почерку. Бо й справді: усе зовнішнє, навіть дрібниця, «інформує» про внутрішнє. Потрібне лише вміння
відчитувати цю інформацію. Рука. В ній – перо (колись –
гусяче). Похилі, наче проти вітру
йдуть, букви по білому папері («В Україну ідіть, діти...»). Рука. В ній – ручка. Наприкінці – металеве перо, різні пера... Пам’ятаю назву одного з них: «рондо» (в школі
не дозволяли ним писати): при
натиску – то тоненька, то широка риса. Букви при
вмілому писанні виходили, мов з-під пензля маляра, милували око своєю грацією, округлістю («рондо» ж). Гострі пера «затягували»:
ворсинки паперу – чорнилом...
Потім – «вічні» пера
(ручки, що набирали чорнило),
потім – кулькові... Які б не були ті пера, а всюди ще – рука. «Як не пізнаєш моєї руки, – пише своїй дружині
вигнанець Овідій, – не турбуйся: я лише хворий» (листа замість нього писав хтось інший, поет – диктував)... Листування... Почерки класиків нашої літератури, мистецтва, суспільних діячів, просто цікавих людей, творців нашої пісні: «Пише
листочок, папер зелений, / Люба дівчино, чекай на мене...» (вояк – дівчині)... Скрипи пера... стукіт
машинок... мовчанка комп’ютерів...
Набуваючи – втрачаємо... Повертаємось у минуле не з тим, щоб топтатись
на місці. Повертаємось по
тепло, по щось не штучне, а
справжнє. Щоб у завтра йти не лише сильними,
а й сповненими того тепла, без якого
й слово «людяність» («humanitas»)
не мало б тієї ваги, що йому й античні надавали, й наші предки...
25.08.2025 |
