www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Чаплигін, філософ, історик релігії, перекладач та громадський діяч

Як і обіцяв — про Доктрину Монро, яку фактично реанімує Дональд Трамп.

З огляду на формат і обсяг дописів у соцмережах — тезово у стислому, концентрованому вигляді. Більш розлого, з історичними деталями та документами — окремими дописами й на сайті.

На перший погляд, Доктрина Монро — це архаїчний текст XIX століття, що мав би залишитися в підручниках з історії. Але саме такі «забуті» доктрини мають властивість повертатися.

Риторика America First, тиск на Латинську Америку, жорстка позиція щодо Венесуели, неприйняття зовнішніх гравців у Західній півкулі — усе це виглядає не як випадкові рішення окремого президента США, а як повернення до старої геополітичної логіки, яка завжди була присутня в Білому Домі.

Саме тому сьогодні варто говорити не лише про Трампа, а й про Доктрину Монро як довготривалий геополітичний проєкт: як вона виникла, як трансформувалася, чому її боялися, чому на неї спиралися — і чому вона знову стає актуальною у XXI столітті.

Нижче — стислий, але системний розбір: від витоків доктрини до її сучасної реінкарнації в епоху MAGA.

Тезово:

У 1823 році президент США Джеймс Монро проголосив принцип, який згодом став однією з найвпливовіших геополітичних доктрин сучасності. Суть була простою: європейські держави не повинні втручатися в справи Західної півкулі, а США, своєю чергою, не втручатимуться в європейські конфлікти. Формально це виглядало як оборонна заява молодої республіки, яка прагнула захистити нові держави Латинської Америки від реставрації колоніалізму.

Доктрина Монро не була міжнародним договором і не мала юридично зобов’язуючого характеру. Це була одностороння політична заява, що спиралася не на право, а на майбутню силу. Її ключова формула — non-colonization і non-intervention — з часом перетворилася з принципу самозахисту на претензію на регіональне лідерство.

У короткостроковій перспективі доктрина не мала негайних наслідків: США ще не володіли ресурсами для її забезпечення. Проте в довгостроковому вимірі вона стала ідеологічним фундаментом американської присутності в Західній півкулі та виправданням майбутнього втручання.

Європейські держави сприйняли доктрину скептично, але практично. Британія, ж зацікавлена у вільній торгівлі з Латинською Америкою, де-факто підтримала її морською силою. Таким чином, доктрина Монро з самого початку існувала в тіні балансу сил, а не міжнародного права.

Для нових республік Латинської Америки доктрина була двозначною. З одного боку — захист від Європи. З іншого — поява нового «старшого брата», який поступово почав визначати межі їхнього суверенітету.

Після смерті Симона Болівара і краху ідеї панлатиноамериканської єдності регіон втратив здатність до колективного спротиву зовнішньому впливу. Це створило вакуум, який США поступово заповнили — політично, економічно і військово.

У другій половині XIX століття доктрина Монро стає інструментом контролю - США дедалі частіше виступають арбітром у регіональних конфліктах, закріплюючи за собою право остаточного слова.

У 1895 році держсекретар Річард Олні заявив, що США є «практично суверенними» в Західній півкулі. Це тлумачення перетворило доктрину Монро на претензію на гегемонію, а не просто на заборону європейського втручання.

Цікаво, що Канада, як частина Британської імперії, опинилася в особливому становищі. Вона формально не підпадала під американську опіку, але геополітично стала частиною того самого простору безпеки, який США вважали своїм.

У 1904 році президент Теодор Рузвельт у своєму посланні Конгресу про становище країни внаслідок венесуельської кризи 1902—1903 років додає до Доктрини Монро так званий Roosevelt Corollary, де говориться: США мають право втручатися в країни Латинської Америки, якщо ті «не здатні підтримувати порядок». Це стало відкритим виправданням інтервенцій і увійшло в історію як Big Stick Policy (політика великого кийка).

Lodge Corollary ще більше розширив дію Доктрини Монро, заборонивши будь-яким іноземним державам або іноземним корпораціям купувати території в Західній півкулі, якщо це дає їхнім урядам «практичну владу контролю» над стратегічно важливими об'єктами. Ця резолюція Сенату США закріпила право Сполучених Штатів втручатися у справи латиноамериканських країн для запобігання іноземному впливу, що загрожує американським інтересам.

На практиці це означало серію військових операцій, протекторатів і економічного контролю в Латинській Америці. Доктрина остаточно втратила свої попередні моральні підстави.

У 1930-х роках США частково відмовилися від прямого інтервенціонізму. Меморандум заступника державного секретаря Дж. Рубена Кларка (Clark Memorandum) визнав, що доктрина Монро не дає автоматичного права на втручання, але це було радше тактичне, ніж принципове коригування. Меморандум підкреслив, що Roosevelt Corollary, який виправдовував втручання для «цивілізаційної» мети більше не є частиною Доктрини Монро. Це був крок до «політики доброго сусіда» Франкліна Рузвельта (1933), яка скасувала інтервенції та сприяла панамериканізму.

Під час Другої світової війни доктрина знову стала інструментом безпеки — цього разу проти країн Осі. Західна півкуля розглядалася як єдиний стратегічний простір (Ріо-де-Жанейрська конференція (1942)).

Після війни країни Латинської Америки дедалі частіше трактували доктрину Монро як символ американського імперіалізму, а не захисту їх суверенітету.

Такі рухи на кшталт боліваріанізму (Венесуела) чи перонізму (Аргентина) критикували її, прагнучи незалежності.

Організація Американських Держав (1948) формалізувала регіональну співпрацю, але під контролем США.

У період Холодної війни доктрина стала антикомуністичною: інтервенції в Гватемалу (1954), Кубу (1961), Домінікану (1965) та ін., що є прикладом того, як боротьба з комуністичною загрозою виправдовувала глибоке втручання у внутрішні справи держав.

Після 1991 року здавалося, що доктрина втратила актуальність. Глобалізація, багатополярність і міжнародне право ніби витіснили її в архів. Але це було лише ілюзією.

Наприкінці ХХ ст. доктрина еволюціонувала до "м'якої сили": торгівля (NAFTA), боротьба з наркотиками, міграція. Після 9/11 – акцент змістився на безпеку, але з меншим втручанням.

У 2013 році держсекретар Джон Керрі заявив, що «епоха доктрини Монро завершена».Віднині відносини з Латинською Америкою будуть рівноправні. Але реальність (торговельні війни та санкції) виявилася зовсім іншою.

Політика Дональда Трампа часто помилково описується як ізоляціонізм. Насправді ж America First не означає відмову від глобальної ролі США, а відмову від ліберального універсалізму як її ідеологічного виправдання. Це принциповий зсув: від «експорту демократії» до жорсткого захисту національного інтересу і сфер впливу.

У цьому сенсі Трамп діє в логіці класичної геополітики XIX століття, де міжнародне право є похідним від сили, а не навпаки. Саме тут знову стає актуальною доктрина Монро — не як формально проголошена політика, а як геополітичний проєкт, у якому Західна півкуля розглядається як зона контролю США.

Політика щодо Венесуели є показовою. США відкрито ставили під сумнів легітимність режиму Мадуро, застосовували санкції, визнавали альтернативні центри влади й фактично заявляли, що присутність росії чи Китаю в регіоні є неприйнятною, що є прямим поверненням до доктрини Монро: жодних зовнішніх гравців у «нашому задньому дворі».

Аналогічна логіка простежується і в жорсткій міграційній політиці щодо Центральної Америки. Для адміністрації Трампа міграція — не гуманітарне питання, а питання безпеки та контролю простору. Країни регіону розглядаються не як рівноправні партнери, а як фактори стабільності або нестабільності американського кордону.

Економічний вимір експансіонізму проявився у перегляді NAFTA, тиску на Мексику, тарифній політиці та використанні доступу до американського ринку як важеля політичного впливу. Це не імперія у класичному колоніальному сенсі, а економічна гегемонія, що підкріплює геополітичні претензії.

Важливо й те, що Трамп майже не використовує мову прав людини чи демократії. Це принциповий розрив із холодновоєнною та постхолодновоєнною риторикою США. Його підхід ближчий до Олні та Теодора Рузвельта, ніж до Вільсона чи Картера. Америка знову говорить мовою сили, кордонів і національного інтересу.

Таким чином, MAGA — це не лише внутрішньополітичний слоган. Це геополітична програма, яка відроджує доктрину Монро як практику, навіть якщо не називає її прямо.

Доктрина Монро прожила два століття не тому, що була юридично досконалою, а тому, що відповідала структурній логіці сили. Вона змінювала форму, риторику й виправдання, але зберігала головне: уявлення про Західну півкулю як простір особливої відповідальності й особливого права США.

У XXI столітті ми спостерігаємо не повернення доктрини Монро як тексту, а її реактивацію як геополітичного інстинкту. Світ стає багатополярним, міжнародне право — дедалі більш фрагментованим, а великі держави знову мислять категоріями сфер впливу. У такому світі універсалістські формули поступаються місцем регіональним доктринам.

Політика Дональда Трампа лише оголила те, що довгий час маскувалося ліберальною мовою: США ніколи не відмовлялися від логіки Монро, вони лише змінювали її стиль. America First — це не передвиборчі гасла Трампа, а чесна форма старої американської традиції.

Для Латинської Америки це означає повернення до знайомої дилеми: суверенітет формальний чи реальний? Для міжнародного права — чергове нагадування, що воно працює лише там, де його підтримує сила. А для світу загалом — сигнал, що епоха «після доктрин» так і не настала.

Доктрина Монро не померла. Вона просто перестала прикидатися універсальною.

І питання сьогодні не в тому, чи мають США право на Західну півкулю, а в тому, хто і на яких умовах зможе кинути цьому праву виклик.

7 01 2026

https://www.facebook.com/S.M.Chaplygin/photos/як-і-обіцяв-про-доктрину-монро-яку-фактично-реанімує-дональд-трампз-огляду-на-фо/25302295939393124/