www.ji-magazine.lviv.ua

Олекса Манн

Думав, чому нас переслідують привиди? Маються на увазі не містичні, а культурні.

У 1993 році Жак Дерріда написав цікаву роботу «Привиди Маркса» (Specters of Marx). Саме там він увів дивне слово hauntology («привидологія»). Це така цікава гра слів: haunt («переслідувати, являтися привидом») і ontology («онтологія», вчення про буття).

Але Дерріда писав зовсім не про духів. Він писав про те, що історія ніколи не минає остаточно.

Ми звикли думати, що існує минуле, теперішнє і майбутнє. Але Дерріда руйнує цю схему. Минуле не зникає. Воно повертається у вигляді пам’яті, травми, боргу, незавершених справ, несправедливості, невиконаних обіцянок. Те, чого вже немає, продовжує діяти. Саме це він і називає «привидом».

Після розпаду Радянського Союзу багато хто проголосив «кінець історії» й остаточну перемогу ліберального капіталізму. Дерріда висунув думку: можна оголосити Маркса мертвим, але неможливо позбутися питань, які він поставив. Поки існують нерівність, експлуатація, економічна несправедливість і концентрація багатства, «привид Маркса» продовжує ходити світом.

Найважливіша думка Дерріда полягає в тому, що людина ніколи не живе лише в теперішньому. Нас постійно переслідують привиди минулого і водночас привиди майбутнього, яке так і не настало.

Саме цю думку в сучасності розвинув британський філософ і культурний критик Марк Фішер.

У книгах «Привиди мого життя» (Ghosts of My Life) та «Капіталістичний реалізм» (Capitalist Realism) він запропонував один з найвлучніших діагнозів сучасної культури.

На його думку, нас переслідує не лише минуле. Нас переслідує втрачене майбутнє.

У 1960–1980-х роках люди були переконані, що XXI століття буде радикально іншим. Вони чекали нової музики, нової архітектури, нового мистецтва, нових соціальних відносин, нових політичних форм. Майбутнє уявлялося як простір відкритих можливостей.

Але сталося щось дивне. Майбутнє ніби перестало народжуватися.

Я подивився навколо. Так і є, ми нескінченно відроджуємо минуле: ремейки фільмів, перезапуски музичних гуртів, вінілові платівки, аналогові камери, ретро-дизайн, мода минулих десятиліть, нові версії старих комп’ютерних ігор. Навіть найновіші технології часто лише упаковують у нову форму вже знайомий світ.

Фішер стверджує, що сучасна культура дедалі більше схожа не на лабораторію майбутнього, а на музей власного минулого.

Саме це він і називає привидологією. Це ностальгія не за тим, що було. Це ностальгія за тим, що могло бути, але так і не сталося.

Можливо, саме тому сучасне мистецтво так часто здається знайомим. Ми впізнаємо стилі, цитати, алюзії, епохи. Ми дедалі рідше переживаємо відчуття радикальної новизни. Культура ніби втратила здатність дивувати майбутнім і натомість навчається нескінченно архівувати власне минуле.

Сьогодні ідеї Дерріда і Фішера звучать навіть гостріше, ніж тридцять років тому.

Війни, історичні травми, колоніальне минуле, цифрові архіви, соціальні мережі, акаунти померлих людей, голоси, які залишаються записаними назавжди, штучний інтелект, що відтворює голоси й образи тих, кого вже немає,- усе це змушує по-новому замислитися над тим, що означає «присутність» і чи справді минуле коли-небудь минає.

Можливо, привиди- це не ті, кого ми боїмося зустріти в темряві. Привиди- це те, від чого історія не може звільнитися.

І, можливо, дорослішання культури починається саме тоді, коли вона перестає вдавати, що минуле закінчилося, а майбутнє гарантоване. Тому що ми завжди живемо серед привидів: незавершених історій, невиконаних обіцянок, утрачених можливостей і майбутніх, які так і не народилися.

8 06 2026