www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Семиволос

Описувати цей період об'єктивно складно, оскільки хронологія ще не закрита. Події, які ми намагаємось осмислити, ще тривають, а дистанція, необхідна для аналізу, ще не з'явилась. Те, що сьогодні виглядає як закономірність, завтра може виявитись випадковістю - і навпаки. Тому все написане нижче слід читати як спробу зафіксувати контури процесу, а не його підсумки.

У 2014 році Мережа рятувала державу від колапсу - діючи замість Вертикалі там, де та була паралізована або зрадила. Це була компенсація дисфункції. У 2022-му відбулось щось якісно інше: вперше в новітній історії України Мережа і Вертикаль рухались в одному напрямку - не тому, що одна перемогла іншу, а тому що екзистенційна загроза створила єдиний вектор дії. Це було не злиття, а синхронізація під тиском - принципово інша річ. Злиття передбачає структурну зміну. Синхронізація - лише спільний напрямок руху, який може розійтись, як тільки тиск послабне.

Соціологія фіксує цей момент точно. У грудні 2021 року лише 20% українців вважали, що країна рухається у правильному напрямку. Це був не лише результат двох з половиною років правління Зеленського, а й прояв хронічного українського циклу: завищені очікування від нового президента, потім швидке розчарування. Зеленський, який отримав 73% на виборах 2019 року, вже через два з половиною роки керував країною з постійною ротацією урядів, де практично вся команда 2019-го опинилась у відставці, а силовий сектор був перебудований у 2021-му - якраз тоді, коли загроза вторгнення стала очевидною. Саме ті, хто прийшов тоді - Залужний, Буданов, Резніков, Литвиненко - витягнуть найважчі місяці війни. Але це стане зрозумілим лише потім. І це на тлі «Вагнергейту» - зірваної спецоперації з затримання бойовиків ПВК «Вагнер», яку відклали через небажання загострювати відносини з Москвою напередодні переговорів, і яка так і не відбулась.

Кремль читав ці 20% як свідчення колапсу державності. Путін намагався вести переговори напряму з Вашингтоном - через голову Києва: весняне накопичення військ 2021 року і Женевський саміт мали стати визнанням «сфери впливу». Паралельно нормандський формат фактично завмер. Американці публічно пророкували швидкий крах, частина українських еліт, пов'язана економічними інтересами з Росією, уникала визнання неминучості війни. Класична передколапсна конфігурація: дисфункціональна держава, розколоті еліти, деморалізоване суспільство, нерішучий Захід. Але це була категоріальна помилка. Російські аналітики вимірювали довіру до Вертикалі і екстраполювали її на стійкість суспільства - не розуміючи, що в Україні це вже давно різні речі. У пострадянській логіці громадянин або лояльний до держави, або апатичний. Третього варіанту - горизонтальна самоорганізація поза державою і попри неї - у їхніх моделях просто не існувало.

Вже восени 2022 показник «правильного напрямку» стрибнув до 51%, а у лютому-березні 2023 досяг 61% - найвищого показника з початку повномасштабного вторгнення. Паралельно на початку повномасштабного вторгнення 73% підтримували боротьбу до перемоги (Gallup, 2022). Це емпіричний відбиток синхронізації - і водночас свідчення того, наскільки глибокою була трансформація порівняно з 2014-м: тоді Мережа мобілізувалась, але суспільний консенсус залишався крихким і регіонально розколотим. Тепер він охопив країну.

Але механізм залишився впізнаваним: у перші дні вторгнення Мережа знову заповнила вакуум - територіальна оборона, волонтерська логістика, муніципальні штаби, блокова мобілізація перших тижнів запрацювали до того, як офіційні накази встигли дійти. Різниця була в тому, що цього разу Вертикаль не відступила. Зеленський залишився в Києві і відповів на пропозицію евакуації: «Мені потрібна зброя». Армія зупинила ворога фізично. Мережа заповнила простір між фронтом і тилом. Усі три опори тримались одночасно - і лише разом.

Те, що західні аналітики назвуть «Ukrainian Way of War», мало свою внутрішню логіку. Британський інститут RUSI, описуючи використання систем «Кропива» і «Дельта», говорив про «цифровізоване управління» - але за цим стояло щось глибше. Артур Себровскі та Джон Гарстка у своїй програмній роботі «Network-Centric Warfare: Its Origin and Future» (1998) сформулювали ядро мережево-центричної доктрини: перевага досягається не просто кількістю танків, а об'єднанням усіх учасників у єдину інформаційну мережу, яка радикально пришвидшує цикл рішень. Українське суспільство тридцять років відпрацьовувало цю логіку через волонтерські мережі та децентралізацію. Повномасштабна війна дала їй практичне застосування.

Саме тому перша фаза - маневрена і динамічна - стала ідеальним полем для реалізації української версії Auftragstaktik (місійно-орієнтованого управління). Це не означало відсутності генерального замислу - але рішення не просто «спускалися» зверху, а делегувалися: там, де вертикальний зв'язок переривався або де Вертикаль була паралізована, суб'єктність переходила на рівень капітана чи сержанта. Старлінк закрив розрив у зв'язку, комерційні дрони дали «очі», а ІТ-волонтери писали код між обстрілами. Це був органічний вираз стратегічної культури, що нарешті знайшов своє поле застосування.

Листопад 2022 року - звільнення Херсона - став апогеєм цієї синхронізації. Але за ним прийшло те, чого не можна було уникнути - позиційна війна. І вона змінила майже все.

Горизонтальна ініціатива, яка блискуче працювала в маневрі, в окопній війні поступається місцем централізованому плануванню та промисловій логістиці. Добровільна мобілізація вичерпується - на зміну приходить примусова, і це перша точка, де держава і суспільство відкрито розходяться в інтересах.

Корупційні скандали 2023 року - закупівлі в МО, так звані «яйця по 17 гривень» вдарили саме по тому, що тримало консенсус: довірі до інститутів. Обидві речі були правдою одночасно: зловживання існували, і їх використали у внутрішній політичній грі. Напруга між Офісом президента і командуванням ЗСУ, яка вже тліла, стала структурною проблемою. Це було зіткнення двох логік легітимності: ЗСУ з авторитетом, здобутим у бою, - і ОП з вертикальною логікою контролю.

Контрнаступ літа 2023 року, якого очікували як перелому, не дав бажаного прориву. Це був момент, коли розрив між очікуванням і реальністю став публічним. Саме тут Network-Centric Warfare зіткнувся зі своєю межею: OODA loop працює в маневреній фазі - в окопній війні він дає збій. Горизонтальна ініціатива знизу не замінює важкої артилерії і авіації, яких не вистачало. Соціологія зафіксувала зсув: після піку у 61% показник «правильного напрямку» почав стійко спадати. Люди перестали чекати на швидку перемогу і почали рахувати ціну довгої війни.

Відставка Залужного у лютому 2024 року стала найбільш промовистим симптомом цього процесу. Залужний уособлював Мережу у її військовому вимірі: горизонтальна довіра, рейтинг у 88% наприкінці 2023-го, авторитет, не призначений зверху. У листопаді того ж року він опублікував у The Economist статтю «Modern Positional Warfare and How to Win It» - публічно заявивши, що війна у нинішньому визляді зайшла у глухий кут і потребує принципово нових технологічних підходів. Діючий головнокомандувач суперечив офіційному наративу Банкової, апелюючи до суспільства через голову Вертикалі.

Зеленський не погодився з оцінкою «глухого кута». Це зіткнення двох публічних позицій прискорило відставку не менше, ніж самі рейтинги. Для Вертикалі авторитет Залужного був структурною проблемою незалежно від особистих стосунків. Реакція суспільства - мовчазне прийняття відставки - була не пасивністю, а раціональним розрахунком: «не час». Показово і призначення наступника: Сирський мав досвід і оборонних боїв, і маневрових операцій - Вертикаль подала це як прагматичний вибір для нової фази. Але він отримав довіру лише 40% суспільства проти 88% у попередника - ціна зміни командувача виявилась не лише кадровою, а й суспільною.

До 2024 року війна перестала бути надзвичайним станом і стала нормою. Це тонка, але принципова зміна: надзвичайний стан мобілізує, норма - виснажує. Мета-аналіз п'ятдесяти емпіричних досліджень впливу збройних конфліктів на соціальну згуртованість (International Studies Review, 2023) показує, що тривала війна здебільшого знижує соціальну і політичну довіру та міжгрупову кооперацію.

Українські дані підтверджують цю закономірність із точністю: якщо у 2022-му значна частина суспільства перебувала в стані мобілізаційного підйому, то до 2024-го 87% українців повідомили про досвід принаймні однієї критичної стресової ситуації, а рівень психологічного виснаження став тотальним. Стрес перестав бути тимчасовою реакцією і став постійною частиною життя. Громадянська активність у формальному сенсі впала з 63% у 2022-му до 47% у 2024-му. (USAID Engage/Info Sapiens, 2024) Але неформальні форми - волонтерство, взаємодопомога - залишались стабільними: люди не відмовлялись від участі, а обирали її формати відповідно до своїх емоційних можливостей. Мережа трансформувалась - менше ейфорії, більше рутини. І саме ця рутинізація є найточнішим описом процесу: не відмова від спротиву, а зміна його якості.

Паралельно змінювався зовнішній контекст - і змінювався радикальніше, ніж очікувалось. Повернення Трампа у січні 2025 року перетворило те, що було структурною основою - американську підтримку як константу - на змінну величину, залежну від настрою однієї людини. Тиск на Київ прийняти переговори на умовах, які раніше вважались неприйнятними, пауза у військовій допомозі після лютневої сцени у Білому домі, риторика про «домовленість за 24 години» - все це створило новий тип випробування для української стратегічної культури. Не ворог з танками, а союзник з вимогами.

Для розуміння цього феномену варто повернутись до концепції патримоніалізму: системи, де лояльність до особи важливіша за інститути, а союзництво є транзакцією, а не зобов'язанням. Україна, яка сама виборювала вихід із патримоніальної пастки, раптом опинилась перед її зовнішньою версією - на рівні найпотужнішої держави світу. Але тиск Трампа мав і неочікуваний структурний ефект - можливо, найважливіший з усього, що відбулось у цей період. Він змусив Україну перестати озиратись на союзників і почати діяти як самостійний стратегічний суб'єкт. Власні ракетні програми, дрони, що б'ють вглиб російської території, морські безпілотники, що змінили баланс у Чорному морі - все це прискорилось саме тоді, коли стало зрозуміло, що чекати на сприятливі умови більше не можна. «Зрада» союзника парадоксально стала каталізатором стратегічної автономії. Саме цю логіку сформулював Залужний у своєму виступі в Королівському коледжі Лондона у березні 2026 року: демократії звикли до миру без стримування - і це стало їхньою системною вразливістю, якою скористались авторитарні режими. «Демократіям доведеться воювати за себе», - сказав він. Україна заплатила за цю помилку першою. Але, можливо, саме тому вона першою і почала виходити з неї.

Водночас всередині країни три суперечності загострились одночасно - і кожна з них торкалась центрального питання легітимності. Мобілізація стала найбільш болючою точкою не через відмову суспільства від обов'язку, а через вичерпання старого суспільного договору 2022 року, що базувався на добровольчості. ТЦК опинились в епіцентрі розлому між державною логікою виживання і суспільним очікуванням прозорих правил гри. Замість сервісу, що організовує захист, вони мимоволі стали фронтиром державного примусу в умовах, де новий договір про рівність тягаря так і не був артикульований. Це не просто конфлікт із воєнкомами - це криза переходу від стихійної самоорганізації до регулярної державної машини, яка в українському контексті історично сприймається з підозрою, якщо не підкріплена безумовною довірою до процедур.

За суперечкою про мобілізацію стояв глибший розрив - конфлікт досвідів. Ті, хто воював, і ті, хто в тилу, ті, хто виїхав, і ті, хто залишився, ті, хто пережив окупацію, і ті, хто ні - всі жили в одній війні, але в різних її версіях. Ці розриви неминучі і небезпечні, бо руйнують спільне «ми». Публічний простір, де ці досвіди могли б бути почуті і примирені - без виборів і відкритих дискусій про стратегію - фактично звузився до алгоритмів соцмереж, які часто лише підсилюють фрагментацію.

До внутрішніх суперечностей додавалась і суперечність легітимності без процедур. Воєнний стан заморозив електоральний цикл - і це було виправданим рішенням. Але він не заморозив тривогу: рішення які визначатимуть долю країни на десятиліття - про умови миру, про поступки, про кордони - ухвалюватимуться без нового мандату і без відкритої публічної дискусії. Розмови про можливий референдум щодо умов миру лише підкреслили цю суперечність - не знявши її. Бо референдум в умовах окупації частини території, мільйонів виборців за кордоном і воєнного стану ризикує стати інструментом легітимізації вже прийнятого рішення, а не інструментом справжнього суспільного вибору.

Саме на ці три суперечності Вертикаль намагалась відповісти через цифровізацію. Джеймс Скотт у «Seeing Like a State» показав, що держава завжди прагне зробити суспільство «прозорим» - legible - щоб ним керувати. «Резерв+» і «Армія+» - це саме такий акт: спроба нарешті побачити свій ресурс в умовах, коли ресурс стає дефіцитним. Проблема в тому, що Мережа 2022 року була принципово невидимою для обліку - вона трималась на особистих зв'язках і довірі, а не на базах даних.

Коли війна перетворюється на математику ресурсів, «дух спротиву» недостатній - потрібні дані. Але цифровізація має різні логіки. Одна - робити людей видимими для держави як ресурс мобілізації. Інша - робити бойові системи ефективнішими без нарощування бюрократії. Цифровізація інститутів які не викликають довіри лише масштабує їхні вади - Вертикаль ризикує замінити дефіцит довіри надлишком алгоритмів. Показово, що у січні 2026 року міністром оборони став Михайло Федоров - архітектор «Дії», який декларує довіру як нову культуру міністерства. Перші кроки дають конкретний зміст цій декларації. За два місяці після призначення Федоров впровадив Mission Control - єдину цифрову систему управління дронами в екосистемі DELTA, яка охоплює всі корпуси і угруповання військ. Паперові звіти скасовані, дані доступні одночасно на всіх рівнях - від батальйону до Генерального штабу. Це саме та логіка яку ми описували як виклик: зберегти швидкість горизонтальних рішень але дати їм вертикальну видимість. Мережа не витісняється - вона інституціоналізується. Чи це вдасться зробити без втрати того що робило Мережу ефективною - питання відкрите.

Корупція не зникла зі зміною Резнікова на Умєрова. Вона трансформувалась - можливо стала менш видимою, але не меншою. Для суспільства, яке пережило мобілізаційну ейфорію 2022-го і волонтерський підйом, кожен новий скандал бив не просто по конкретному чиновнику - а по наративу про те, що ця війна інша, що система змінилась, що жертви мають сенс.

І все ж - система тримається. Не через те, що суперечності вирішені, а через те, що ціна розпаду була б катастрофічною. Це специфічна форма раціональної солідарності, яку соціологи іноді називають «негативною інтеграцією»: спільнота залишається цілою не через спільне бачення майбутнього, а через спільне розуміння, що альтернатива гірша. Саме тому Мережа продовжує функціонувати навіть у трансформованому вигляді - менше ейфорії, більше рутини, але все одно активно. Вертикаль відновила частину контролю, але зіткнулась із межами своєї ефективності: централізація без довіри дає паралізовані інститути, мобілізаційний примус без консенсусу дає крихку армію.

Питання не в тому, чи виживе система - вона вижила. Питання в тому, якою вона вийде з цього випробування - і чи здатна вона взагалі перейти від логіки виживання до логіки розвитку.

Перехід від «культури спротиву» до «культури управління» - якщо він взагалі відбувається - є найскладнішим моментом в історії будь-якого суспільства, що пережило тривалу боротьбу за виживання. Спротив має свою внутрішню логіку: він виправдовує жертви, консолідує ідентичність, дає моральну ясність. Управління вимагає іншого - компромісів, процедур, розподілу відповідальності, визнання обмежень. Те, що було силою в одному режимі, може стати вразливістю в іншому.

Для України ця амбівалентність має конкретний зміст. Горизонтальна Мережа - джерело стійкості у війні - погано адаптована до мирного державного будівництва. Вертикаль несе в собі патримоніальні рефлекси, які відтворюються при кожній нагоді. Між ними немає природного балансу - є лише постійне напруження. Залужний точно описав структурну природу цього напруження: демократична військова сила «функціонує абсолютно залежачи від політичної легітимності, електорального циклу, бюджетного компромісу і суспільного консенсусу». Авторитаризм цієї залежності не має - і це його стратегічна перевага. Знайти відповідь на цей виклик - означає не відмовитись від демократії, а навчитись будувати консенсус швидше ніж ворог приймає рішення.

Саме тому наступне питання - не про Мережу і не про Вертикаль окремо, а про те, чи зможуть вони виробити спільну мову інституційного будівництва. Про антирозвиткові сили, які цьому заважають. Про те, як path dependence відтворює старі патерни навіть у нових умовах. Це питання шостої частини.

https://www.facebook.com/igor.semyvolos/