www.ji-magazine.lviv.ua

Остап Сливинський

Польська колективна ідентичність щонайраніше від 1772 року, першого поділу Польщі, ґрунтувалася на почутті кривди. Можна сказати, що основа цієї ідентичності – самосвідомість жертви історичної несправедливості. Це – така повітряна кулька, яка втримує цю ідентичність на поверхні води, проколеш її – і все потоне. Також її треба час від часу «додмухувати», бо вона природним чином «спускає».

Думаю, за дещо інших історичних обставин такий комплекс вічної жертви, яка очікує вибачень від усіх і вся, міг би розвинутися і в українців. Усі задатки в нас для цього є. Але в нас відсутні два важливі чинники.

Перший: у нас ніколи не було потужної держави, у втраті якої ми могли б звинувачувати якихось історичних лиходіїв. Окрема проблема, що поляки дуже часто трактують Першу Річ Посполиту як суто польський політичний «твір», ігноруючи внесок у її постання та існування литовців, українців, білорусів, євреїв. «У нас, синів Яґеллонської цивілізації, слова ‘Річ Посполита’ викликають зовсім інші асоціації, ніж у наших співвітчизників, які мимоволі додають до нього прикметник ‘польська’» - писав польський міжвоєнний політик Казимир Окуліч. Але про це якось іншим разом.

Другий чинник: у нас ніколи не було достатньо «спокійного» періоду в історії, щоб ми могли дозволити собі калькуляцію історичних кривд. Історичні кривди у нас завжди були «зараз», а не «колись там». Нам завжди доводилося бороти кривдника, а не домагатися від нього вибачень. Це – розкіш. Принаймні, з перспективи нашої історії.

Так воно є і зараз. Ми і поляки перебуваємо у періоді абсолютної асиметрії внутрішнього політичного життя, що є парадоксальним, бо насправді ми й далі пливемо у спільному човні. Наші загрози – це і їхні загрози, і немає над Польщею якогось чарівного ковпака, який її вбереже.

Вони нас не розуміють, бо перебувають у якомусь блаженному театральному напівсні, у якому на сцені і далі триває фарс внутрішньополітичного життя. Це парадоксально, бо виходить так, що, прийнявши так багато українців у 2022-му, прихистивши їх, давши їм дах над головою, вони так і не зрозуміли, чому і від чого ми тікали. Чому і навіщо ми до них приїхали.

Пригадую мою розмову з польською колегою в 2022 році. Вона щиро нарікала, що дві українські жінки, яких вона прихистила, лишаються закритими в собі, неохоче вчать мову, мало цікавляться польським життям. «Вони цього не обирали, - сказав я їй. – Вони, очевидно, приїхали до Польщі не тому, що це – Польща, а тому, що у вас не стріляють». Здається, вона образилася. Через кілька місяців я запитав її, як там її українки. «Поїхали додому» - сказала вона.

Більшість польського суспільства і далі затикає вуха й заплющує очі, щоб не мусити замислюватися, що таке війна. А війна – це відсутність вибору, брак достатнього простору для ухвалення рішень. На місце рішення стає необхідність. Коли стається критична кровотеча, ти не замислюєшся, робити тампонування, чи ні. А може, турнікет – це надто радикальне рішення? І коли біль від поранення нестерпний – не думаєш: може, не треба фентанілу, надто сильнодіючий, ще й, чого доброго, узалежнитися можна. Ти просто робиш це, бо нестерпно болить, бо витікає кров.

І з національними героями те саме. Вибираєш тих, яких не треба складно пояснювати, але які достатньо «сильнодіючі». В інших умовах був би час подебатувати, поміряти середньо- і довготермінову, внутрішню та міжнародну токсичність. Колись буде час і на це. Я в це дуже вірю. Деякі з сьогоднішніх ефективних і «сильнодіючих» відійдуть на марґінес, а може, й у бан, як воно і з ліками буває.

Але як це пояснити полякам? У мене часом опускаються руки.

Біда в тому, що нерозуміння нас ними – це вже не просто когнітивна проблема, це передумова їхнього актуального політичного життя. Це – умова підтримання на плаву тієї «бульбашки», про яку я писав вище. Бо головними «історичними кривдниками» для них сьогодні стали ми. Не німці, не росіяни, і навіть не євреї. Чому так?

Бо щоб уявлений ворог був ефективним, краще, щоб він був фізично видимим, присутнім. Росія далеко (так їм здається), євреїв у Польщі майже не залишилося, німці теж за кордоном і до Польщі їм особливо не кортить. А українці – ось вони. Сусіди, співпрацівники, персонал у найрізноманітніших місцях, супутники, перехожі. Живе втілення «історичної кривди», величезне поле, на якому квітне популізм – не лише історичний, а й економічний, соціальний, а все воно ефективніше, коли діє вкупі.

Тобто ми їм потрібні сьогодні більше, ніж будь-коли. Ми – їхні мимовільні постачальники простих відповідей на складні питання, ми – повітря для їхньої бульбашки.

Хотілося б сказати: ну його к бісу тоді, їдемо геть, і гримнути дверима. Але я розумію, що так не буде. Багато українців уже вкорінені в Польщі, та й важко собі уявити негайний виїзд із країни 2 мільйонів людей. Хіба що це буде депортація, як це вчинила конаюча болгарська комуністична влада зі своїми турками наприкінці 1980-х (спойлер: їй не допомогло). Але поляки цього не зроблять. Перша причина – див. вище. Друга – звісно, суто економічна. Українці, дармоїди, «виїдачі допомоги», їм потрібні на ринку праці. З високих трибун про це не говорять.

Що робити? Думаю, наразі – кожному своє, доки у нас кровотеча все ще масивна і загрожує життю. Не переконуються – не переконувати. Не пояснюється – ну його к бісу, хай забирають той орден, буде мінус до його вартості. Колись поговоримо.

16 06 2026