www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

«…πῶς ἔτλης Ἄϊδόσδε κατελθέμεν, ἔνθα τε νεκροὶ

ἀφραδέες ναίουσι, βροτῶν εἴδωλα καμόντων;»

«ὣς ἔφατ᾿, αὐτὰρ ἐγώ μιν ἀμειβόμενος προσέειπον:

‘ὦ Ἀχιλεῦ Πηλῆος υἱέ, μέγα φέρτατ᾿ Ἀχαιῶν,

ἦλθον Τειρεσίαο κατὰ χρέος, εἴ τινα βουλὴν         

Αλήθεια, πως το αποδυνάστηκες να κατεβείς στον Άδη,

όπου οι νεκροί διανεύουν άπραγοι, των πεθαμένων οι ίσκιοι;»

Είπε, κι εγώ γυρνώντας μίλησα κι απηλογιά του δίνω:

,, Γιέ του Πηλέα, που ο πιο λιοντόκαρδος στους Αχαιούς λογιόσουν,

ήταν ανάγκη εδώ που μ᾿ έφερε, να πάρω την ορμήνια

εἴποι, ὅπως Ἰθάκην ἐς παιπαλόεσσαν ἱκοίμην:

οὐ γάρ πω σχεδὸν ἦλθον Ἀχαιί̈δος, οὐδέ πω ἁμῆς

γῆς ἐπέβην, ἀλλ᾿ αἰὲν ἔχω κακά. σεῖο δ᾿, Ἀχιλλεῦ,

οὔ τις ἀνὴρ προπάροιθε μακάρτατος οὔτ᾿ ἄρ᾿ ὀπίσσω.

πρὶν μὲν γάρ σε ζωὸν ἐτίομεν ἶσα θεοῖσιν

του Τειρεσία, στην κακοτράχαλη το πως θα φτάσω Ιθάκη.

Τη χώρα ακόμα την αργίτισσα δε ζύγωσα, τη γη μου

δεν πάτησα᾿ τυράννια ατέλειωτα με δέρνουν. Μα από σένα

άλλος αλήθεια πιο καλότυχος μήτε έγινε, Αχιλλέα,

μήτε θα γίνει᾿ σε δοξάζαμε σαν τους θεούς οι Αργίτες,

Ἀργεῖοι, νῦν αὖτε μέγα κρατέεις νεκύεσσιν

ἐνθάδ᾿ ἐών: τῷ μή τι θανὼν ἀκαχίζευ, Ἀχιλλεῦ.’

«ὣς ἐφάμην, ὁ δέ μ᾿ αὐτίκ᾿ ἀμειβόμενος προσέειπε:

‘μὴ δή μοι θάνατόν γε παραύδα, φαίδιμ᾿ Ὀδυσσεῦ.

βουλοίμην κ᾿ ἐπάρουρος ἐὼν θητευέμεν ἄλλῳ,   

όσο που ζούσες᾿ τώρα ξέχωρα μες στους νεκρούς ορίζεις,

εδώ που βρίσκεσαι᾿ μη θλίβεσαι λοιπόν για το χαμό σου.»

Είπα, κι αυτός γυρνώντας μίλησε κι αυτά μου απηλογήθη:

,, Ας τα, Οδυσσέα τρανέ, κι ο θάνατος δεν παίρνει παρηγοριά!

Κάλλιο στη γης να ξενοδούλευα ξωμάχος, ρογιασμένος

ἀνδρὶ παρ᾿ ἀκλήρῳ, ᾧ μὴ βίοτος πολὺς εἴη,

ἢ πᾶσιν νεκύεσσι καταφθιμένοισιν ἀνάσσειν.» [1]

(Τραγούδι 11 της Οδύσσειας του Ομήρου)

«Як ти насміливсь в оселю Аїда зайти, де лиш мертвих

Тіні безживні блукають, примари людей непритомні?”

Так Ахілл говорив, я ж у відповідь мовив до нього:

“Сину Пелея, Ахілле, з ахеїв усіх найсильніший!

По віщування прийшов до Тіресія я, щоб пораду

Певну він дав мені, як на скелясту вернутись Ітаку.

Ще й не наблизився я до Ахеї, на землю вітчизни

Ще не ступив — все нещастя мене облягають. Від тебе ж

І не було щасливішого мужа, Ахілле, й не буде!

Ще за життя твого всі ми, аргеї, тебе шанували

Врівні з богами, тепер же і тут, серед мертвих, так само

Ти владарюєш, — отож не сумуй, що умер ти, Ахілле!”

Так говорив я, а він у відповідь мовив до мене:

“Не утішай мене в смерті моїй, Одіссею пресвітлий!

Краще уже батраком я на ниві чужій працював би

У бідняка, що й самому скупого прожитку не досить,

Ніж володарив над мертвими тут, що життя позбулися.» [2]

(Гомер, Одіссея, пісня одинадцята, переклад Бориса Тена)

У зеніті літа Одіссей, після років митарств і боїв, як і ми цьогоріч, на 12-му році війни, опинився перед воротами Аїду. Що й оспівав Гомер (Ὅμηρος) в одинадцятій пісні своєї Одісссеї (Ὀδύσσεια).

Так минали роки і роки війни. Була звитяга і були перемоги. Є звитяга і є перемоги. Але були і біль, і смерть. Усі 12 років.

І от прийшов час, коли Одіссей зрозумів, що, поза волею богів, яким би він відважним не був, які б жертви у цьому світі не складав, повернутися у свою милу скелясту Ітаку вже не зможе.

Чому? А тому, що мало виграти битву. Потрібно очистити свою душу і віддати належне своїм побратимам, з якими ти йшов у бій і яким волею богів повезло менше – бо вони опинилися поза цим світом.

Так само і ми вже не повернемося в ту Україну, яку мали до війни, якщо не усвідомимо, чим була ця війна у всій її жахливості, і не віддамо належне тим, хто стояв поруч із нами, однак загинув і тепер перебуває в іншому світі.

Так, ми переможемо – і це є предметом нашої непохитної віри й незламності. Навіть попри те, що жнива смерті тривають щодня. І сьогодні, коли пишу цю статтю, Львів, у цьому зеніті літа, Кімерія вкотре обстріляла ракетами, і є поранені, і знищені людські гнізда.

Але мусимо колись таки до тієї нашої Ітаки, до нашої України, все ж повернутися. Як прагнув до неї повернутися й втомлений Одіссей, Одісс [3]. Йому, як і багатьом із нас, уже стало нестерпно бути серед ворогів та чужих, всюди бути чужинцями – ξένος'ами, чужими світові, вічними подорожніми, вічними митарями… Як тут не згадати Шевченкове «В Україну ідіть, діти! В нашу Україну...»

Та чи міг повернутися додому той, хто всюди чужий, як от тепер ми, українці, – силою волі богів такі самі митарі, як і Одіссей, – не перейшовши і через біди війни, до яких спричинилися вороги, і через гоніння нас, чужих, нашими ж неначебто близькими сусідами? Навряд…

Але так само ми не повернемося додому, якщо не назвемо, не поховаємо, не відплачемо усіх своїх мертвих…

Одіссей зрозумів, що повернення до Ітаки лежить через вшанування мертвих – така воля богів. А тому він і прийшов до воріт Аїду.

Так і ми маємо постукати в двері Аїду, віддати належне, щоб повернутися «в Україну… нашу Україну», маємо повернути, поховати та відплакати кожне тіло…

Як і Одіссей, маємо перейти через зустріч із нашими померлими в Аїді…

У Львові на двох локаціях – у Музеї модернізму та в Палаці Потоцьких – відкрилася виставка київського скульптора Ігоря Гречаника «Крик тіні». Кожен може мати свої асоціації, відвідуючи виставку.

Для когось його скульптурні композиції відкрилися як ажурні каркаси для манекенів чи пишних дамських суконь, просто театральні декорації.

Для когось вони нагадують манекени Джорджо де Кіріко (Giorgio de Chirico, 1888–1978).

Комусь вони можуть нагадати палаючу жирафу Сальвадора Далі (Salvador Felip Jacint Dalí i Domènech, 1904–1989).

І всі мають рацію – асоціації залежать від чуттєвої конституції глядача та його естетичного досвіду.

Однак для мене ці обдерті вітрами війни, позбавлені м'яса, людської плоті, антропоморфні металеві конструкції одразу ж нагадали входження чужинця, вічного митаря Одіссея в Аїд. Там його зустрічають спраглі життя тіні мертвих, тіні давніх предків, тіні героїв – і побратимів, і супротивників (тоді ще було в пошані благородство), і тіні людей, нікому не відомих.

Особисто для мене вхід на виставку Ігоря Гречаника «Крик тіні» став входом у світ полеглих. Наших полеглих.

В Аїді Одіссей мав здійснити і здійснив належне – приніс належне тіням померлих, поживу нашої пам'яті – «медом з молоком, солодким вином…» – медом нашої вдячності, молоком пам'яті та вином слави.

Одісс, як і Гречаник, вів із ними непрості, важкі розмови – бо ж ми лишень відвідувачі його виставки, часто неуважні чи легковажні, – тоді як автор цих скульптур жив і живе зі своїми образами, з цими тінями загиблих. Бо ж зрозуміло, що йдеться не про тіні на стінах виставкових зал, а про тіні тих, кому ми винні, – про тіні Аїду... Як і Одіссу йшлося саме про них…

«ἡ δ᾿ ἐς πείραθ᾿ ἵκανε βαθυρρόου Ὠκεανοῖο…

ὄφρ᾿ ἐς χῶρον ἀφικόμεθ᾿, ὃν φράσε Κίρκη.

το δρόμο πήραμε στον Ωκεανό από δίπλα,

ως που στο μέρος πια βρεθήκαμε που 'χε αρμηνέψει η Κίρκη.

Κει πέρα κράτησαν ο Ευρύλοχος κι ο Περιμήδης μπρος μου

τα δυο σφαχτά᾿ κι εγώ ανασέρνοντας το κοφτερό σπαθί μου

βόθρον ὄρυξ᾿ ὅσσον τε πυγούσιον ἔνθα καὶ ἔνθα,

ἀμφ᾿ αὐτῷ δὲ χοὴν χεόμην πᾶσιν νεκύεσσι,

πρῶτα μελικρήτῳ, μετέπειτα δὲ ἡδέι οἴνῳ,

τὸ τρίτον αὖθ᾿ ὕδατι: ἐπὶ δ᾿ ἄλφιτα λευκὰ πάλυνον.

πολλὰ δὲ γουνούμην νεκύων ἀμενηνὰ κάρηνα,   

λάκκο ως μια πήχη πήρα κι άνοιξα του μάκρους και του φάρδους.

και πρόσφερα χοές στα χείλη του στους πεθαμένους όλους'

πρώτα μελόγαλα τους έχυσα, κρασί γλυκό κατόπι,

νερό στο τέλος, και πασπάλιζα κριθάλευρο από πάνω'

και δεόμουν στων νεκρών τ᾿ ανέψυχα κεφάλια, τάζοντας τους,

ἐλθὼν εἰς Ἰθάκην στεῖραν βοῦν, ἥ τις ἀρίστη, ῥέξειν» [1]

(Τραγούδι 11 της Οδύσσειας του Ομήρου)

«врешті дісталися ми течій ріки Океану…

до місця дійшли, про яке говорила Кіркея

Вдвох Перімед з Еврілохом тримали призначені в жертву

Вівці, а я, із піхов свій вийнявши меч гостролезий,

Викопав яму в лікоть один і завдовжки, й завширшки,

Потім над нею вчинив я померлим усім узливання

Медом раніш з молоком, солодким вином після того,

Потім водою і ячною врешті посипав мукою.

Вмерлих безсилі благаючи голови, дав обіцянку,

Що, повернувшись в Ітаку, їм ялівку з стада найкращу

В жертву спалю я…» [2]

(Гомер, Одіссея, пісня одинадцята, переклад Бориса Тена)

То чого вчать відвідини Одіссеєм сфер інфернальних? Лише належного? Чогось ритуального? Того, що достойним слід віддати належне?

Чи, може, ще чогось?

Як на мене, то вся історія митарств Одіссея – про те, що на цьому світі ми лише гості...

А тому маємо гостити в ньому належним чином.

Так, світ буває злим, але й гостинним. І вся драма людського гостювання у цьому світі розігрується поміж людьми. Так, у ньому ми завжди ξένος’и – ми Інші і для цього світу, і для тих, хто після того, як ми його покинемо, тимчасово у цьому світі залишається, — в опорі на свої ілюзії, звісно.

І нас у цьому світі зустрічають як Інших, і ми зустрічаємо інших як Інших – чужинців, іноземців, незнайомців, приїжджих, Одіссів, Одіссеїв. І це породжує всеохопне, містичне відчуття відчуженості.

Так, відчуття своєї відчуженості від оточуючих і світу, відчуття негостинності світу і гнаності в образі Одіссея є, звісно, архетиповим.

Однак воно має і свої втілення – як-от в образах Ігоря Гречаника. Це ще один його образ – долоня з цвяхом у ній. Зрозуміло, про що це, – про Новий Заповіт, але й про гнаність Чужого, Іншого – Сина Людського.

Тому знаковою для виставки «Крик тіні» є і фігура Василя Стуса (1938–1985), представленого в образі Данте Аліґ’єрі (Dante Alighieri, 1265–1321) – ще одного великого опроваджувача колами і райського, й інфернального світів.

Як і Одіссей, він став вигнанцем, всюди чужинцем. Залишивши дружину і дітей, покинувши у 1302 році рідну Флоренцію – свою Ітаку, він більше до неї не повертався. Вигнання Данте Аліґ’єрі з Флоренції теж привело його до воріт Пекла. Саме в період вигнання Данте написав твір, що прославив його у віках, – «Комедію», до назви якої через кілька століть, у 1555 р., у венеціанському виданні додадуть слово «Божественна». Вона складається з трьох частин – «Пекло», «Чистилище» і «Рай». Аліґ’єрі пройшов колами Пекла. Та до своєї Ітаки він так і не повернувся – помер на чужині…

«Nel mezzo del cammin di nostra vita

mi ritrovai per una selva oscura,

ché la diritta via era smarrita.

Ahi quanto a dir qual era è cosa dura

esta selva selvaggia e aspra e forte

che nel pensier rinova la paura!

Tant’è amara che poco è più morte;

ma per trattar del ben ch’i’ vi trovai,

dirò de l’altre cose ch’i’ v’ ho scorte. [3]

(Canto I dell'Inferno della Divina Commedia di Dante Alighieri)

«На півшляху свого земного світу

Я трапив у похмурий ліс густий,

Бо стежку втратив, млою оповиту.

О, де візьму снаги розповісти

Про ліс листатий цей, суворий, дикий,

Бо жах від згадки почина рости!

Над смерть страшну гіркіший він, великий, —

Але за благо те, що там знайшов,

Повім про все, що в пам'ять взяв навіки.» [3]

(Данте, Пекло, пісня перша, переклад Максима Стріхи)

Данте помер на чужині, як у наші часи і Василь Стус…

«Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест.

Що вам, богове, низько не клонюся

в передчутті недовідомих верств.

Що жив-любив і не набрався скверни,

ненависті, прокльону, каяття.

Народе мій, до тебе я ще верну,

і в смерті обернуся до життя» [5]

(Василь Стус. Як добре, що смерті не боюсь я...)

Тішуся з того, що був на його перепохованні. І я, малий, віддав Достойному належне. Як віддав йому належне й Ігор Гречаник. І так має бути. І так належиться. Як трохи раніше написав у своїх «Скорботних елегіях», або «Скорботах» (Tristia), ще один вигнанець – вигнанець із Риму Овідій (Publius Ovidius Naso, 43 до н. е. – 17 н. е.), наперед написавши епітафію на свій гробівець:

«Hic ego qui jaceo tenerorum lusor amorum,

Ingenio perii, Naso poēta, meo.

At tibi, qui transis, ne sit grave, quisquis amasti,

Dicere: Nasonis molliter ossa cubent.» [7]

(Publius Ovidius Naso, Tristia, III, 3, 73-77)

«Я, що лежу тут, Назон, оспівувач любощів ніжних,

Марно зі світу пішов через свій хист до пісень.

Ти, що проходиш (чи сам не кохав?) — не лінуйся шепнути:

"Праху Назона нехай буде легкою земля!"» [8]

(Овідій, Книга III, вірш 3, 73-77 пер. Андрія Содомори)

Отож, що робить Ігор Гречаник своїми повітряними меморіалами? Може, так сприймаючи його пластичні образи,

«wir schaufeln ein Grab in den Lüften da liegt man nicht eng»

(Paul Celan (1920–1970). Todesfuge)

«ми копаєм могилу в повітрі, де лежати не буде тісно». [9]

(Пауль Целан (Пауль Лео Анчель). Фуга смерті. Переклад М. Бажана)

Або в перекладі Василя Стуса:

«в повітрі ми риємо яму

в ній буде не тісно». [10]

(Пауль Целан (Пауль Лео Анчель). Фуга смерті. Переклад В. Стуса)

Ось такі не надто радісні, проте, здається, наближені до скорботи, яку в миру звуть мудрістю, думки породили в мені пластичні образи Ігоря Гречаника, скульптора...

 ____________________________________________

 1. Ομήρου Οδύσσεια.

2. Гомер. Одіссея, Харків, Фоліо, 2023.

3. Wodziński Cezary. Odys gość: esej o gościnności. 2015 / Gdańsk. słowo/obraz terytoria sp. z o.o.

4. Canto I dell'Inferno della Divina Commedia di Dante Alighieri.

5. Данте Аліг’єрі, Божественна Комедія: Пекло, К. / Астролябія, 2023.

6. Василь Стус. Твори у чотирьох томах. Львів, 1995.

7. Publius Ovidius Naso. Tristia, III, 73-77.

8. Овідій. Любовні елегії. Мистецтво кохання. Скорботні елегії. К. / Основи, 1999.

9. Пауль Целан. Фуга смерті, переклад Миколи Бажана.

10. Василь Стус. Фуга смерті / Журнал «Ї», № 3, 1990.

30 липня 2026, Львів

https://zbruc.eu/node/124984