www.ji-magazine.lviv.ua

ЧИ ЗАМИСЛЮЄМОСЬ ми у суєті щоденній над одним із найбільших чудес світу сього – народження письменника, становлення пись­менника як особистості, як речника свого народу, сотворіння письмен­ником Книги, тої єдиної Книги, задля якої письменник, власне, і при­ходить у світ земний? Яка нездоланна сила рухає ним, звідки черпає він снагу для тривалої у часі, у самотині, каторжно виснажливої, ні­ким і ніколи гаразд не поцінованої праці? Що за дивні голоси він чує в собі в хвилини так званого натхнення, а насправді – у хвилини ней­мовірної конденсації думок і почуттів, духовних, та й фізичних сил? Звід­ки й чиї це голоси? Богині Музи, народженої уявою древніх греків? Доб­рого янгола, відповідального за літературу та мистецтво в небесній хрис­тиянській ієрархії? НЛО, що його вималювала апокаліптична фантазія нашого сучасника? Звідки у письменника відчуття, коли Книгу допи­сано, що не він написав її кращі сторінки, а їх письменнику надиктовано кимось, значимішим, вищим од його земної малості? Звідки цей нескромний, майже єретичний здогад, що Бог сотворив світ лише для того, аби письменник сотворив його вдруге – у вдячному слові?

Осмілюся твердити, що письменник – це не професія, і навіть – не покликання, як ми звикли казати. Письменник – це доля. І накреслена вона не лише на небесах. Вона запрограмована народом, речником яко­го судилося письменникові стати. Джерела сили, духовної енергії пись­менника, витоки голосів, які надиктовують його найкращі сторінки – у колективній пам’яті народній, у багатостраждальній душі народній, у духовній сфері, зітканій із тяжкого земного досвіду, із душевних мук, із моральних пошуків поколінь – минулих, нинішніх, а може – і майбутніх. Цілком ймовірно, що літературне покоління шістдесятни­ків, до якого маю високу честь належати, буде останнім, для якого лі­тература – щось значно більше, аніж гра в слова. Сподіваюсь, уже ближ­чі літературні покоління в незалежній Україні зможуть дозволити со­бі таку розкіш – творити мистецтва задля самого мистецтва, безоглядно експериментувати зі словом в ім’я власного самоутвердження. Таке мис­тецтво, талановита, вишукана гра в бісер слів, як трава аїр у водойми­щах для наших предків, свідчитиме, що течія суспільного життя – чис­та, придатна для людського існування. По-доброму заздрю майбутнім творцям, вільним від суспільних обов’язків і суспільних пут. Власне, мистецтво, аби досягти світових вершин майстерності й бути цікавим для інших народів, і має стати саме творчістю, у високому значенні цьо­го місткого слова, розкутим, вільним сплеском душі митця.

Але ми, шістдесятники, хай, можливо, і останні з могікан, були, є і вже будемо до останнього подиху свого – заангажованими. Заангажованими народом і власною совістю писати реальність, якою вона є, бе­регти душу народну, боронити право своєї нації, її культури на існуван­ня у цьому жорстокому світі. Так сталося, і це багато що пояснює, що на початку шістдесятих ми прийшли, фактично, на руїну. Покоління творців двадцятих-тридцятих років було знищене фізично, наступне по­коління знищувалося духовно. Ми прийшли в країну тотальної брех­ні. Брехні, облагозвученої продажними талантами. Виховані з ранньо­го дитинства на високопрофесійних одах про «людину у сірій шинелі», яка «стоїть у зореноснім Кремлі», на солодкослів’ї класиків соціаліс­тичного романтизму, і ми досить легко могли стати словоманами й сло­воблудами. Та й що приховувати, наркотичний вплив пишномовної неправди таки позначився на душах наших. Ми довго ще жили у сві­ті рожевих ілюзій, у своєрідному політичному задзеркаллі. Віру в сус­пільство соціальної справедливості багато хто з нас проніс крізь деся­тиліття, й вона досі живе в глибині нашої свідомості.

І все ж покоління, подолавши успадкований від батьків страх перед безжальною системою, уже з перших кроків своїх у літературі, мис­тецтві, громадському житті заговорило голосом щирим, правдивим, голосом реальності, а не пишномовної брехні. Юні ідеалісти, як згодом назвуть покоління шістдесятників, на повний зріст стали перед бастіо­нами тоталітаризму, ще такими, здавалося, всесильними. «Літератур­ні молодики», як охрещували нас із високих урядових трибун, не прос­то розширили партійні рамки літератури (а навіть це суворо заборонялося) – вони розірвали окови догматичного мислення, і це – історична заслуга покоління шістдесятників, ще гаразд не проаналізована нашим убогим літературознавством. Знаменитий «ніж у, сон це» став ножем у серце Системи, бо естетична революція завжди передує революції со­ціальній, національній. Шістдесятники першими, ще за десятиліття до перебудовчого вибуху в суспільстві, розповіли правдиво, наскільки вдавалося прориватися крізь цензурні терни, і про трагедію колекти­візації, і про трагедію голодоморів, і про моральну катастрофу суспіль­ства так званого розвиненого соціалізму, і про зграї чиновників-вовкулаків на усіх поверхах влади. Гідна подиву, можливо, ними самими га­разд не усвідомлювана (ще – імпульсивна) мужність, з якою це покоління заявило про принципово нове бачення реальності не лише в літературі та мистецтві, а й у суспільному житті. Українське духов­не відродження розпочалося не сьогодні й не вчора, воно розпочалося із ще несміливих, ще досвітніх смолоскипних вогнів, з якими ішли ми вечірнім Хрещатиком, колоною справді таки юних ідеалістів, до пам’ят­ника Івану Франкові, на початку шістдесятих років. Воно започатко­ване найчеснішими з-поміж нас і наймужнішими, хто, вибираючи у сім­десяті роки між словоблудством і казематами, свідомо обрав каземати.

І все ж, що сталося у шістдесятих? Які сили – земні? космічні? – вкла­ли у вуста справді таки юних, двадцятилітніх «новобранців літератури», правдиве, реалістичне, естетично та й політично вибухове слово?

Глибоко переконаний, що у світі діють ще не заналізовані нами за­кони накопичення духовної енергії. Глибоко переконаний, що народи, мовчати яких примушують тоталітарні режими, конденсують у собі, нез­важаючи на репресії, війни, голодомори, вільнолюбну силу, передаю­чи її у спадок дітям та онукам своїм. Ми прийшли не з палат біло­кам’яних, вимуруваних на кошт народу для партійно-державного панс­тва, ми прийшли із повоєнних землянок, ми виростали із личаків та куфайок, на хлібі із цвіту акацій та гнилої картоплі, ми прийшли із повоєнного, сталінського неоліту. І. здобувшись на голос, ми піднесли йо­го на захист рабів німих, жертв незнаного досі в історії людства експе­рименту надлюдьми, супроти класу номенклатурників, які за бутер­брод з ікрою уже давно зрадили, хай, можливо, і утопічній, ідеї соціально справедливого суспільства.

Історична доля покоління шістдесятників у подальшому залежати­ме від того, чи знайде воно в собі сили служити сьогодні народу й де­мократії, а чи уклінно обслуговуватиме, за звичкою частини інтеліген­ції недавнього минулого, нових володарів життя, політичну й фінансо­ву олігархію. Ситуація надзвичайно складна й делікатна. Так, ми маємо сьогодні, хай і відносно, але незалежну Україну, про яку мріяли, до на­родження якої прилучилися більшість літераторів. З іншого боку, спостерігаємо з болем, та й відчуваємо на собі, страшне зубожіння ши­роких народних мас в результаті економічної кризи в молодій державі. Уже не можемо не помічати елементарної некомпетентності політич­них новобранців, корумпованості, продажності на різних поверхах но­вої влади, змикання на полі життєвих благ учорашніх номенклатурних вовків і їх недавніх мітингових опонентів. Учорашні, та й сьогоднішні спекулянти рвуться до політичної влади, розштовхуючи демократич­них ягнят. Замість недавньої тотальної русифікації, а точніше – поруч із русифікацією, яка фактично триває, лише набираючи інших форм, маємо реальну перспективу англіїзації, американізації суспільства. Здається, усе, що можна було зібрати на духовних смітниках Європи. Америки та й Росії, уже випало чорними отруйними дощами на розу­ми й душі нашого незагартованого люду. Пропагуючи секс і насильство через усі засоби масової інформації, чого немає в жодній цивілізова­ній і не цивілізованій країні, принаймні, в таких відвертих виявах, ми тим самим успішно куємо молоді кадри для борделів і мафіозних струк­тур усіх континентів. Навальне, жорстоке розмежування на багатих і бідних, та ще в суспільстві, яке десятиліттями виховувалося на солод­ких соціальних утопіях, загрожує неминучими соціальними катаклізмами і, в наслідку, новим тоталітарним режимом. Чи вистачить муж­ності поколінню шістдесятників, яке нині – на порі творчої зрілості, написати правдиво про стан справ у вимріяній нами незалежній Укра­їні і захистити словом покривджених та ошуканих, як це було завжди в традиціях демократичної української літератури? Я вірю у непідкуп­ність і мужність свого покоління. Справжній талант – завжди в опозиції. Але ця опозиція – не супроти молодої української держави, а – в ім’я розбудови держави. Без вільного слова не буде вільної України, а буде той-таки тоталітарний режим, лише під іншими прапорами.

І все ж, письменник, митець – щось значиміше, аніж навіть речник народу. Справжній митець – творець прекрасного. Він вуста Всесві­ту, голос Бога на землі. Спочатку світу було не просто Слово, була – творчість. У кривавому кружелянні людства по колу історії ясними зо­рями сяють звершення творців прекрасного. Шаную чесних політиків, але низько схиляюся перед самобутніми митцями, зосередженими на творчості, книжниками, які і в часи історичних катаклізмів не зради­ли талантові своєму. Шаную чесних комерсантів, але схиляюся перед служителями Муз, які в часи первісного накопичення капіталу нако­пичують, часто – у бідності, забутті, духовний капітал людства. На жаль, як свідчить історія, мистецтво не порятовує світ від зла й ненависті. Але мистецтво виправдовує існування не вельми праведного світу перед Богом і людьми. Тож творімо прекрасне усупереч жорстоким ре­альностям буття. Творімо в несміливій, але одвічній надії, що добро в душах людських таки переважить зло.

Високоповажна пані Тетяно! Високоповажний пане Омеляне! Висо­коповажне журі премії Фундації Антоновичів! Я глибоко вдячний за високу оцінку вами моєї скромної літературної праці.