www.ji-magazine.lviv.ua

МІЙ ДЯДЬКО, отець Микола, розповів мені, ще зовсім малому, про священика-капелана в УГА, що потрапив у полон до більшови­ків і там в ув’язненні вже на Сибірі опікувався маленькими дітьми, які також стали в’язнями, бо були народжені по тюрмах і концтаборах. Він допомагав їм як тільки міг: збирав (чи відбирав, випрошуючи) остан­ні крихти у в’язнів, а також лахміття, аби прикрити дитячі скелетики – худі й посинілі тільця. Він розмовляв із ними, вчив і потішав – замі­нював сиротам батьків. І найбільше вражала мене, малого, кінцівка роз­повіді: у хуртовину, зігріваючи кількох малих дітей своїм тілом, він разом із ними замерз від холоду.

Я вже тоді знав, хто такі більшовики – вони наганяли страх на нас усіх, дітей і дорослих, коли «червоною мітлою» удосвіта прочісували усе довкола: і чагарники за селом, усі хати, подвір’я і городи. Я вже знав, що таке Сибір, бо щодня якусь родину вивозили туди. Знав, що там лю­ті морози й глибокі сніги. Знав я про січових стрільців (звичайно, нас­кільки це можливо знати у дошкільному віці), бо в родині хтось та був в Українській Галицькій Армії, хоч знимки хлопців у січових одностро­ях були заховані з остраху перед більшовиками на самому дні скрині. Знав я і про теперішніх стрільців – партизанів із УПА, бо щовечора бачив їх на бабусиному подвір’ї, в хаті чи стодолі, як вечеряли чи спі­вали пісень, чистячи зброю. Можливо, не усвідомлював, що таке капелан-духівник в УГА, однак знав, що то священик, який для стріль­ців відправляв Службу Божу, оповідав і причащав їх ще здорових чи поранених, а також перед їхньою смертю, а потім, як була на те мож­ливість, із молитвою звершував погребальний обряд. Не пригадую, чи

Можливо, підсвідомо керувала моїм прагненням прислужитися страдниці-церкві і давня оповідка про священика-кагіелана.

Три роки тому, видавши кілька книжечок забавних казок для дітей, я надумав укласти збірничок цілком серйозних казок або «майже ка­зок», з якого доросліші діти могли б довідатися про часи, не дуже віддалені від нас, але які для цих читачів далеке минуле. Щоб спонукати школярів запитати у батьків чи вчителів: «Невже таке могло бути?» І в той же час я хотів, щоб діти, виростаючи із казок, не визбувалися спо­дівання на диво. Тоді в пам’яті зринуло призабуте оповідання про га­лицького священика, який випередив на 20 років подвиг польсько-жидівського письменника Януша Корчака – про якого знає весь світ. Але казка є казкою – вона має мати щасливе закінчення. А такої розв’яз­ки я не міг сфантазувати. І дарма, що трагічний фінал отця був все-таки велично оптимістичний: перемога Добра, людського милосердя, пере­мога Духу над матеріальним.

Декілька «майже казок» було написано, а з історією отця-капелана я не давав собі ради. А так мені хотілося оповістити про цей давній, але завжди вражаючий подвиг людини. І саме тоді до мене завітав зна­ний митець – театральний художник Мирон Кипріян, лавреат Держав­ної премії ім. Т. Шевченка і приніс (дивно, чому саме мені?) матеріа­ли про свого стриєчного дідуся о. Івана Кипріяна. Це була хвилююча зустріч через документи з героєм моїх дитячих літ. Бо саме так нази­вався отець-духівник УГА, що замерз у сибірському концлагері. Тепер я міг довідатися докладніше про нього. Записки НТШ (том (XXXVI, с. 226, Львів, 1933) у статті Петра Ведмедика «Діячі української му­зичної культури» оповіщали, що о. І. Кипріян, народжений у 1856 р. у Сокалі па Львівщині, був не тільки священиком, а й диригентом і ком­позитором, що написав один із перших у Галичині підручників почат­кових знань із музики й співу, видав «Партитуру церковних хорів» Бортнянського (цею партитурою користувався і талановитий церков­ний регент у Ходорові Іван Басараб – там на церковних хорах я впер­ше малим хлопцем почув ім’я Бортнянського й довго був переконаний, що це галицький композитор), опублікував записи народних пісень, ство­рив чимало своїх музичних композицій.

Правда, у «Записках НТШ» подано дві дати смерті отця – сподвиж­ника музичної культури: за одним джерелом – у 1920 р. у Волочиськах під час евакуації УГА, за іншим – в 1924 р. в Сибірі. Є ще третя версія. Як подає Ігор Федик, заслужений вчитель, у статті «Подвиг от­ця Кипріяна» (газ. «Основа», 15 лютого 1994 р.), у «Мартирології Українських церков» (том II) зазначено, що священик Іван Кипріян був заарештований чекістами на початку тридцятих років. Але ця версія нічим не обґрунтована. Мій вуйко, о. Микола Гулей, мусив черпнути інформацію з другого джерела: він знав про мученицьку смерть у сибірському большевицькому лагері.

Серед матеріалів є стаття о. Івана Лебедовича у книзі «Польові духовники УГА», видана у Вінніпезі 1963р. Цінність її в документальнос­ті. Автор посилається на ряд свідчень очевидців терпіння і подвигу о. Кипріяна. Передує статті герб отця – «Доліва» (три червоні розети на поперечній білій смузі через голубий щит), а також дослівно епіграф: «Іван Кипріян (1856-1924), шляхтич, укр.-кат. священик, гром. діяч Равщини, капелян УГА; автор церк. композицій і «Учебника початкових відомостей музики і співу» (1885), помер на засланні в Сибіру.» Я відкрив ЕУ – довідка звідти, тоді я ще заглянув в УЗЕ: там є про от­ця як композитора, але дата смерті відсутня. Отже, в середині 30-х ро­ків у Галичині, коли виходила УЗЕ не знали про долю о. Кипріяна. Тим більше загадково, звідки мій вуйко міг довідатися про нього. Залиша­ється хіба домислити, що хтось привіз вістку вже після вересня 1939 р., а наймовірніше вже в часи німецької окупації. І мусили це бути самі очевидці, які вціліли у большевицьких концлагерях і через Західну Україну згодом подалися на еміграцію.

Був о. Іван вже старший за віком, як зголосився добровольцем до УГА – польовим духівником. А покликав отця до армії лиш патріотич­ний обов’язок. У статті цитуються спогади іншого священика Марка Гіля із посиланням на канадський журнал «Голос Христа Чоловіколюбця», ч. 9 від 1958 р.:

«Був це великий патріот і народний діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів, на вічах у Равщині й сусідніх повітах. Був добрим промовцем. За його старанням за­початкували селями відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню».

От тобі і шляхтич, і священик. Справді, за міркою Ольги Кобилянської – «апостол черні». Я пропускаю відомості про отця, що засновував читальні «Просвіти», хори й духову оркестру в Немирові та багато чо­го іншого. Я також опускаю його героїчну працю у війську яко духів­ника, зокрема в той драматичний час УГА, яка потрапила в чотирикут­ник смерті (поляки, біла гвардія, більшовики і... тиф). «Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, наражався на захворювання сипним тифом...» – згадував згодом один із учасників походу УГА, захований під ініціалами С.Б. (Голос Хр. Чол., 1958, ч. 9). І далі цей же автор пише: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна

в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі».

Отож, це були перші галичани, що були запроторені до Сибіру в пер­ші більшовицькі лагери, зрештою перші концтабори у світі. Правда, пе­ред ними першим в’язнем царської тюрми із Західної України був великий галичанин – митрополит Андрей Шептицький, але, на щастя, він ще не потрапив до Сибіру і це ще було за декілька років перед ле­нінським червоним терором. Іван Лебедович далі посилається на спо­гади о. К. Кухарика, що також були поміщені в «Голосі Христа Чоловіколюбця», ч. 9 (93) від 1958 р. Цитуємо:

«Він був одним із наших праведних, хоч був брудний, обдертий і зна­ний як «номер 8986»...Він дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твер­до, що в хвилини його смерті святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку. 1924 р. отець Кипріян жив у бараку А-332. Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти ма­ли діставати поживу з того, що залишилося у спільній кухні, по розда­чі харчів в’язням, а серед таких обставин мало хто з них міг досягну­ти п’ять років».

На жаль, із цитованих уривків спогадів о. Кухарика не можемо до­відатися, де саме був концлагер, в якому був згаданий барак А-332. Не можемо стверджувати, чи той отець був ув’язнений, чи оповідає зі слів (чи листа) іншого очевидця (про себе він нічого не говорить). Однак, деталі розповіді надзвичайно зримі – вигадати їх не під силу навіть буй­ній фантазії письменника. Правда, небіж о. Кипріяна Мирон стверджує (мабуть, на підставі родинних переказів), що о. Кухарик також був в ув’язненні. Коли і як він дістався звідти на волю, коли і як опинився на Заході, на жаль, не знаємо. А для мене це істотно, бо звідкись мій дядько знав подробиці життя і смерті о. Кипріяна. Іду далі за спогадом о. Кухарика:

«Отець Кипріян мав 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зломаний ударом також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім, що то була людина, повна любови не тільки до приятелів, але й; до своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний! тягар...»

Далі очевидець розповідає про те, що о. Іван опікувався 70 дітьми, хлопчиками й дівчатками. І тут розповідь мого вуйка збігається з описом цих голодних і обдертих дітей. Отець, не знаючи російської мови, розмовляв із ними тільки українською – короткими фразами, аби ді­ти могли його зрозуміти. Під нарами у бараці для ідіотів і спаралізова­них дітей, до яких ніхто із сторожів не підходив, лякаючись їхніх бо­лячок, о. Кипріян разом із полковником Калядіном (мабуть, білогвар­дійцем) виготовили щось на зразок церковного престолу, перед яким отець відправляв Літургію. Тільки він один був при смерті отих нещас­них, закривав їм очі й виносив тіла, аби поховати. І ні жахи війни, ні жахи лагерної дійсності не визбавили отця людяності, не очерствіло його серце – він часто гірко ридав при печальній церемонії, далекій від нормального обряду поховання. І ось наступив останній акт трагедії.

Довідавшись, що наступного дня мали розстріляти 20 дітей, отець вирішив дістатися до клітки без даху, де вони були заперті. Тим біль­ше, що ці малі смертники запитували про нього. Даю слово очевидце­ві – о. Кухарикові:

«Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшні­шого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вов­ки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищи­ти його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив лямпочку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім». Заметіль тривала чотири дні і розстріл відложено па пізніше. Як метелиця скінчилася, то сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика».

Відомості про о. Кипріяна на цьому закінчуютьоя, але стаття у кни­зі «Польові духовники УГА» ще підсумовує: «Так помер один з новіт­ніх праведників, знаний як число 8986». Так, як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були остан­ні слова отця Кипріяна, одначе, досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз, і що своїми останніми рештками застигаючого тіла хотів розігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика.»

Чимало мучеників, знаних і незнаних, було в нашого народу. І бага­то з них дала нам Українська Церква, засвідчуючи тим свою життєвість, високу християнську мораль і Христову жертовність.

21 березня ц.р. у Львівському оперному театрі відбулася прем’єра ора­торії композитора Віктора Камінського на слова митрополита Андрея Шептицького в поетичному опрацюванні Ірини Калинець. Цей урочис­тий вечір із величавою музикою був присвячений беатифікації як Великого Митрополита, так і ще 17 єрархів та священиків Церкви – мучеників більшовицького режиму після Другої Світової війни. Усіх Цер­ква не в стані піднести до лику святих – їх сотні, а то й тисячі. Не був уведений у жодний беатифікаційний список й отець Іван Кипріян. Бу­демо сподіватися, що колись дійде черга у Церкві канонізувати й цьо­го мученика. І тоді б моя казка могла бути закінченою. Але того хви­люючого вечора напевно і для нього і во славу його звучала висока й трагічна музика і наша молитва. І я зловив себе на гадці, що тоді про­майнула перед моїм внутрішнім зором праведна постать отця – героя моїх дитячих літ. І я побачив цього праведника святим у білій Божій одежі, з ясним і добрим обличчям і останніми, почутими на землі, сло­вами «Мир всім!»

Квітень 1998 р.