www.ji-magazine.lviv.ua

ПОЧНУ, як годиться, зі слів вдячності за високу оцінку моєї праці на ниві рідної культури. У такі моменти, природно, оглядаєшся на пройдене, шукаєш якогось – передусім для себе – осмислення того, чим живеш і чого прагнеш.

Гадаю, головне, що завжди зумовлювало мої вчинки, мій життєвий вибір, здобутки (і втрати), осягнення (і помилки) – це екзистенційне сприймання ідеалу, прагнення в будь-якій ситуації лишитися собою. Яс­на річ, я змінювалася – і дуже суттєво! – зі зміною ідеологічного дов­кілля. Сьогодні аж дивно згадати, у що вірилося, що проголошувало­ся в учнівських творах з літератури (писати їх я була мастак), у сту­дентських рефератах та й у перших моїх літературознавчих спробах. З часом, з відкриттям нових материків рідної історії і культури, що їх ретельно приховували від нас, грунтовно, ба навіть докорінно зміню­валися орієнтації, критерії, оцінки, бачення – як у деталях, так і ці­лої картини. І все-таки сьогодні мені якось не соромно за мої наївні, виплекані часом і атмосферою, ранні літературознавчі спекуляції, бо вони ніколи не несли в собі чогось свідомо кон’юнктурного, завжди чес­но відображали моє «я» – з усіма його «за» і «проти» – на певному від­різку часу, в моєму історичному й психологічному просторі. Інакше мис­лити й писати я тоді не могла, камуфляжу тут годі шукати. Як писав поет, тут «промовлятиме моя спокійна щирість»...

Від кон’юнктурного фразерства, яким так часто підмінювався літературознавчий аналіз, мене рятувало чуття слова, довіра до художньо­го тексту як до підставового джерела інформації. У ньому завжди вбача­ла першооснову, намагалася пізнати його правду, відчути й осмислити його естетичну цінність. «Література як мистецтво слова»– так нази­валася моя книжка, видана 1965 року. І хоч з погляду модерних літе­ратурознавчих теорій вона сьогодні явно застаріла, але назві своїй, мабуть-таки, відповідає. Мене завжди вабило й вабить те, що Франко на­зивав «секретами поетичної творчості», і, смію думати, деякі з них мені вдалося розгадати.

Як істота мисляча – активно й самостійно – я формувалася з кін­ця 50-60-ті роки. Це, власне, було моє друге народження. Саме так: уже після закінчення університету, навіть аспірантури. Ясна річ, ро­ки до того аж ніяк не «порожні», – пізнання світу, кількісне нагромад­ження знань. Та системи знань і осмислення світогляду не було. Те, що нав’язувалося нам офіційною освітою та ідеологією, будувалося на фальшивих постулатах. До того ж, то була будова не лише без твердих підвалин, а й з проваллями замість вікон і дверей, без нормальних міц­них перекриттів (ми делікатно називаємо все це «білими плямами» в нашій культурі), тому й не дивно, що вона так легко розвалилася.

Аж незручно сказати, але таких поетів, як Плужник, Свідзинський, Антонич, таких майстрів, як Хвильовий, я «відкривала» для себе уже після того, як стала дипломованим фахівцем з української літератури, більше того, кандидатом філологічних наук. А таку постать, як Юрій Шерех-Шевельов – одну з найбільших величин у сучасній українсь­кій гуманітарній науці, взагалі пізнала лише у 80-ті роки, в часи т. зв. «перебудови». Таке, грубо кажучи, перманентне «відкриття велосипе­да» – типове для нашого покоління, воно тривало протягом мало не всьо­го життя, з перемінним успіхом – залежно від ідеологічних «відлиг» і «приморозків», від того, який ковток повітря вдасться вхопити. Спот­ворений, викривлений процес пізнання... Тож чи слід дивуватися то­му, що й досі відчуваю брак системності знань, лакуни в ерудиції. Та ще й десятиліття штучного вилучення з літературного процесу – «без права писать и рисовать»... Ясна річ, утворилися провалля в науково­му досвіді, яких уже не надолужити – в плані методології, орієнтації в нових теоріях, школах, напрямах. Так, я гостро це відчуваю, відчу­ваю свою неуникненну «вчорашність» у багатьох аспектах науки. На­магаюся не торкатися тих сфер, в яких не орієнтуюся достатньо, за­лишаю їх для молодих, бистрих розумом і тяжко ерудованих, що почу­вають себе, як риба у воді, у світовому художньому доробку, серед набутків сучасної теоретико-літературної думки. «По-білому» заздрю їм, і хоч не всі їхні позиції поділяю, не в усьому з ними згодна (найбільш не приймаю безоглядного рубання навідліг і демонстративного відки­дання всіх і всіляких авторитетів), але уважно, з живим інтересом і готовністю зрозуміти дослухаюся до них, уникаючи безапеляційних при­судів. Мені болить брак етики дискусії в деяких моїх колег, які в кра­щих традиціях недавнього минулого вдаються до паплюження опонен­та, видаючи свою необізнаність з новітніми науковими теоріями й кон­цепціями за істину в останній інстанції. Моє друге, духовне народження пов’язане з середовищем шістдесятників. Сьогодні в ставленні до них – ціла амплітуда відтінків: від апологетики до іронічного неприй­няття. Та крайнощі тут, як і всюди, безплідні. Шістдесятники – яви­ще дуже контекстуальне та історично зумовлене. Так їх і слід сприймати й оцінювати.

Попри історичні обмеженості, досить значну неординарність, яка з часом зумовила ідейну й моральну поляризацію колишніх соратників і побратимів, то була світла сторінка в духовному самовизначенні української нації, важлива, мабуть, не так своїми політичними чи філософськими, як моральними результатами. То було виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина – як мислячого індивіда, як українця і громадянина всесвіту (дві остан­ні позиції не суперечать одна одній). Завдання шістдесятників з пози­цій абсолюту були вельми скромні. Вони, по суті, обстоювали право здо­рового глузду, повернення словам і поняттям їхнього питомого смислу, можливість говорити правду про очевидне. Про те, що не можна лю­бити людство, зневажаючи власну матір... Не можна мислити й тво­рити в атмосфері незліченних табу. І ще й ще такі ж абеткові істи­ни...Справді, «примітив», як про це подекуди говорять сьогодні хваць­кі молодики, які не дихали тим повітрям.

Тим часом кожна п’ядь відвойованого тоді здорового глузду й свобо­ди самовираження давалася нелегко, ставлячи людину на кожному кро­ці перед проблемою вибору. А головне – була плацдармом для майбу­тнього розвитку, для нового мислення, для розкріпачення Духу.

Мені пощастило: найближче мені шістдесятницьке коло – то були люди добірні, екзистенційно вироблені, інтелектуально багаті й мораль­но чіткі. Василь Стус, Іван Світличний, Алла Горська, Євген Сверстюк, Зіна Геник-Березовська – це з найближчих, з тих, що на відста­ні серця. І якщо мав рацію Сент-Екзюпері, що єдина справжня розкіш на землі – це розкіш спілкування людини з людиною, то я цієї розко­ші зазнала.

Звичайно, в моєму віці, коли оглядаєшся назад, схильний ідеалізу­вати те, що було замолоду. Та навіть якщо тверезо осмислити, оціни­ти той час і ті умови, ні на йоту не применшуючи значення того, що маємо сьогодні, в незалежній Україні, – передусім свободи думання й вислову, свободи самовияву, все одно іноді мені здається, хоч як дико це звучить на тлі всього, що знаємо тепер про той період (утиски, цен­зура, підслуховування, табори, гнітюча керована згори одностайність, заборона на мислення тощо), що якимись сторонами тоді було легше. Поясню, що маю на увазі. Аж ніяк не аспект матеріальний, не побуто­ву стабільність чи щось подібне. Тим, хто самовизначився, було пси­хологічно легше; чітко відчувалася демаркаційна лінія між «нами» і «ни­ми». Та й ідея – національна, демократична, що об’єднувала й виріз­няла «нас», сприймалася як загальна, без практичної деталізації, без щохвилинного виходу – як провідна зірка, як істина, здійснення якої десь там, у туманній далині...

Сьогодні такою осяйною загальною ідеєю не відбутися. Заради її торжества, її перемоги можна й умерти, але заради її реалізації треба жити. І треба вміти її реалізувати в реальних сферах буття. А це нез­мірне важче – особливо на нашому висушеному ідеологічними сухо­віями грунті, з нашим зденаціоналізованим і знелюдненим «народона­селенням», виснаженою багаторічними абсурдними експериментами економікою. І ось уже колишні соратники стають ідейними супротив­никами, а то й ворогами, тим самим девальвуючи, нищачи те, чим жи­ли й дихали. І тоді в ностальгійній пам’яті зринають епізоди на зразок тріумфального (незважаючи на вирок) суду над Чорноволом 1967 ро­ку у Львові з його блискучою промовою і вдячними слухачами, серед і яких Ліна Костенко, Алла Горська, Іван Світличний, і той суд видаєть­ся просто-таки святковим фейєрверком для душі порівняно з сьогоднішньою безрадісною парламентською рутиною... Та треба жити, треба утверджуватися.

Серед небезпек, що чатують на нас, одна з найреальніших, як на ме­не, – зловживання гаслами. Гасловість замість тверезого, зваженого, багатовимірного аналізу й прогнозу. Гасло, повторене безліч разів, без такого аналітичного грунту, не підкріплене конкретним чином, – бляк­не, вироджується, стає фразою. А фраза – то мильна бульбашка, во­рог думки. Справді, не завадило б реалізувати жартівливу пропозицію Юрія Шевельова щодо встановлення на якийсь час мораторію на слова «народ» і «Україна»...Скільки розплодилося нас, «фразесовичів» – влучний сатиричний образ, що його полюбляв Стефаник. Власне, во­ни й завжди були, просто «фрази» проголошували інші. А «фразесовичі» здатні забалакати найсвятіше.

Не менше небезпечна абсолютизація етнографічно-фольклорного начала, того, що Євген Маланюк називав «костюмовими засобами», знак рівності між ним і національним. «...Істотним буде, – писав він, – не «українська» декорація, а справжня форма, не стрій, а організм, не характеризація, а характер, не личина, а лице». А ми часто відбуваємо­ся декорацією фольклорною чи історичною. Кажу це без будь-якої ті­ні недооцінки народного мистецтва й народних традицій, але ж вони часто ототожнюються з національним, цілковито поглинають його, культивують ретро-ідеал. А це обмежує формування сучасної національ­ної культури – в багатьох вимірах і новітніх формах, відштовхує подекуди від неї людей вартісних і рафінованих, які могли б влитися в неї і збагатити її. Стриножує націю на шляху сучасного інтелектуального розвитку. Гальванізує привид провінціалізму, що крок у крок чигає на нас при кожній спробі вирватися на широкі простори. Адже й те, що не має зовнішніх атрибутів національного, включене в живу систему питомих зв’язків цілісного, культурного розвитку, взаємних проростань «традиційного» й «сучасного», наснажене рідною мовою, може стати (і стає!) інтегральною частиною національної культури, заграти (на­віть несподівано!) як ще одна її грань. І скульптура Архипенка – не! тільки його Шевченко, і музика Сильвестрова – не тільки його «Заповіт», і поезія молодих авангардистів з їхніми зухвалими експериментами (звісно, якщо вони стоять на грунті мистецтва, а не профанації).

І ще одна – не менш реальна – небезпека. Ялова одноклітинність, той же більшовицький синдром навиворіт: поміняти місцями «чорне» й «біле» – і квит. Те, що раніше ганили,– підносити, і навпаки. Такий, на перший погляд, загальнозрозумілий і закономірний підхід насправ­ді безплідний. Це, власне, той самий тоталітаризм думки, тільки з про­тилежним знаком. Свіжий приклад. У Львові, вирішивши мати вули­цю, названу іменем Дудаєва, не вигадали нічого розумнішого, як від­повідно перейменувати вулицю... Лєрмонтова. Того самого Лєрмонтова, чиє «На смерть поета» стало символом протистояння митця гнітові й сваволі. Того самого Лєрмонтова, чиї вірші просив прислати на заслан­ня Шевченко «ради поезії святої». Лєрмонтова, який, за іронією долі, був улюбленим поетом самого Дудаєва... Культивуючи такий приміти­візм, неважко затоптати не тільки чужі, а й свої питомі цінності, поба­чити (й показати) світ нашої культури пласким, однолінійним, чорно-білим, а не складним, багатовимірним, стереоскопічним.

Доводилося останнім часом чути: Тичина – наша національна гань­ба. А чи не наша національна гордість? Мусимо розглядати і Тичину й Бажана як «феномен доби» (так назвав свою роботу про поета Василь Стус) і, констатуючи менструальні породження цієї доби, відда­вати належне реальним художнім цінностям. Нещодавно в одній з до­сить докладних і солідних хрестоматій української поезії XX століття я марно шукала поезію Василя Чумака. Але ж чому? Тому, що він спа­лахнув «Червоним заспівом»? Але ж це Поет, поет від Бога – не збід­нюймо себе! Інакше наробимо нових «білих плям», а їх, як на наш вік, здається, досить.

Як тут не згадати ранньошістдесятницьке Драчеве:

Не будьте самовбивцями...

Народжуйте себе допоки світу.

Сучасна літературна ситуація – не з легких. Нелегко творити новий тип взаємин письменника із суспільством, індивіда з літературою. Як хочемо, поволі випростуючись після «ночі бездержавності»), мусимо роз­межовувати функції письменника й народного вчителя, митця й три­буна, проводиря. Раніше, зокрема в 60-ті, підтекст певною мірою за­мінював для читача естетичні цінності. Ми жадібно вичитували з нього слово правди – те, що тепер іде всюди й завжди прямим текстом і на­віть ризикує стати трюїзмом, загальником. Тепер шукаємо в художньо­му тексті передусім інших – мистецьких – чеснот. Та водночас ми так глибоко закорінені в своєму минулому, у своїй традиції, у своїй спе­цифіці (вона – наша, вона – це ми з усіма «за» і «проти», зрештою, це не тільки наше прокляття, а й наша своєрідність, неповторність, наше обличчя), що від цього так просто не отрястися навіть свідомим вольо­вим зусиллям. Та й чи треба так уже від усього «отрясатися»?!

Так, ми у постколоніальній ситуації, і будемо в ній ще певний час, це – реальність, якої не оминути. Ми ще на роздоріжжі, все руйну­ється в нас на очах. Як у «Солярісі»: жива матерія дійсності дихає, тво­рячи химерні форми – іноді потворні, іноді просто незвичні й не від­разу збагненні. Від того відчуття некомфортності. Одним те, що дієть­ся сьогодні, видається повним крахом, інші, навпаки, чманіють од вседозволеності. Відбувається те, що Дм. Чижевський у своїй преці­кавій розвідці про естетику барокової літератури назвав «виходом по­за межі краси»: «...розбурхати, зворушити людину доби бароко, цієї нес­покійної, змінливої, бурхливої, часто катастрофічної доби, – писав він, – було нелегко: музичні композиції мусіли, так би мовити, «вит­римати конкуренцію» з ревом гармат, театр – з військовими вправа­ми, боями, пожежами»... Сьогодні в нашій літературі подекуди утво­рюється така собі химерна вибухова суміш постколоніалізму з постмо­дернізмом у той час, як у середньостатистичній літературній продукції і далі домінують традиційні форми.

Література вчиться ходити своїми ногами, не підперта політичною заангажованістю. А це нелегко в нашій ситуації. Дай Боже, щоб пое­зії і поетові не довелося знову брати на себе не свої функції, а розко­шувати в сфері естетичних цінностей. Правда, я не зовсім певна, чи не складуться обставини так, що українському поетові знову доведеть­ся братися за свою традиційну зброю, виконувати функції «вождя», будителя, ставити своє слово «на сторожі»...Та не будемо ворожити, передрікати, просто хочу сказати, що надто категоричне відкинення будь-якого натяку на ангажованість (до речі, це також певна ангажованість «від протилежного», надто в нашому ідеологічному кліматі) тим часом передчасне й відгонить демагогією.

Маємо серед молодих талановитих, сучасних, самобутніх цілковито на світовому рівні митців, особливо в поезії, та й у прозі, публіцисти­ці. Тут ще годі шукати якоїсь вивершеності й цілісності, однозначнос­ті у сприйнятті. Я й сама далеко не все сприймаю і приймаю. Та дослу­хаюся уважно. Відчуваю голоси сьогоднішнього дня, клекотіння жорстокого світу, що огортає нас. Терпеливо зношу нотки епатажу й гримаси прилюдного позбавлення цноти, бо розумію, що – наболіло, набридло бути в рамках дозованого й дозволеного. Вабить щирість і від­критість, розкутість думки, широкі культурні обрії, самозрозуміла вписаність у світовий художній і філософський контекст (чого нам завжди бракувало). Від зіткнення непригладжених суперечностей викрешуєть­ся іскра, вроджується енергія, що уможливлює розвиток, заповідає зав­трашній день. Категорично не приймаю профанації та імітації поезії і різноликого хамства – на жаль, усе це також поперло в літературу крізь відкриті загати. Хочеться вірити, що знайдемо «золотий перетин» – і настане нова гармонія, нова якість, новий синтез. «Нове слово», що його прагне «нове життя». Потенції маємо, запоруки – також.

Не знаю щодо цього готових рецептів, не здатна до глобальних рекомендацій, відповідаю тільки за власні наміри і вчинки. Певна, що не слід робити з патріотизму професії, треба бути робітником на тій ни­ві, де ти найбільш компетентний, остерігатися непрофесіоналізму й однолінійності, не зациклюватися на негативізмі, плекати широту й конкретний історизм погляду, стояти на грунті знання, уникати апріорної 1 заданості, сахання з одних крайнощів в інші – це неминуче заводить у глухий кут. Так намагаюся жити й працювати.

Останніми роками основний зміст мого життя – робота над науко­вим опрацюванням і виданням спадщини Василя Стуса. Ця робота ви­дається мені надзвичайно важливою – вона дасть змогу показати один з найяскравіших феноменів нашої недавньої – історичної і художньої – спадщини, в усій її повноті й складності, без уже набридлої політич­ної міфологізації, до якої ми так схильні, на реальному історичному тлі, в контексті сучасної світової поезії. Так уже склалося, що наше спілкування з Василем має метафізичне – після його смерті – продовження. Тільки сьогодні я по-справжньому пізнала й зрозуміла його – і хочу поділитися цим своїм відкриттям з іншими. Мій діалог з Васи­лем постійно триває – і я щаслива мати в наш тривожний і непевний час такого співбесідника й порадника. У вірші «То злочин – помирать рано...» він писав:

Висока добрість

простертого до неба світу,

ласкава лагідність очей,

жіночих рук терпкавий дотик,

калин суцвіття, добрість зір,

самозбереження людських

душі розрядів – запорука

і порятунок всеблагий.

І далі:

то не провина – мати гріх,

ще успадкований від мавпи.

Гріх – не боротися за себе

і не випростувать себе.

Отже, «випростувать себе» – цими словами мені хотілося б закінчи­ти свої непарадні роздуми про себе і про нас, ще раз дякуючи за честь високої нагороди.