www.ji-magazine.lviv.ua

Лекція, виголошена на врученні Нагороди Фундації

Омеляна і Тетяни Антоновичів

Київ, 26 травня 2000 р.

Вельмишановні Панство Антоновичі,

Пане Віце-Прем’єр-Міністре, Дорогі Колеги, Пані й Панове!

Заки перейду до складання подяки фундаторам і членам жюрі за честь, що мені припала в цьому році, хочу згадати про дві обставини особистого характеру, що зв’язані і з місцем, де ми зустрічаємось, і з днем нашої зустрічі.

Перша обставина: я в цьому будинку промовляю вдруге. Перша на­года була десять років тому, на з’їзді Міжнародної Асоціації Украї­ністів. Перед власною промовою, не замітивши ступеня (ступені в бу­динку були значно нижчі, ніж в Америці), я посховзнувся, впав, вибив собі три передні зуби і розбив ніс. Тому доповідь моя про Україну між Сходом і Заходом була не зовсім зрозуміла, не тільки через змісту я шепелявив і говорив через завернений у клаптик марлі розпухлий ніс.

Через падіння не попав я і на київське телебачення і мусив задо­вольнитись огляданням на екрані телевізора класичного і непошкодженого носа присутньої тут Марти Богачевської-Хомяк. Будинок, в якому це все сталося, називався тоді Музеєм Леніна, і один із дотеп­них – годі ще радянських – колег сказав мені: «Вы поскользнулись на Ленинизме». Сьогодні цей будинок називається Українським До­мом, і, як бачите, все гаразд, і я поки що не посховзнувся на Украї­нізмі – хоча промова моя ще не закінчена.

Друга обставина: сьогодні 26-те травня – це, якщо не помиляюся, докладно 74-ті роковини вбивства Симона Петлюри на вулиці Расіна в Парижі. 26-те або 25-те травня – це для мене важливий день. Я про­ходжу біля дому, при вході до якого був смертельно ранений Петлюра, кожного разу, коли буваю у Парижі, востаннє я там проходив у квіт­ні цього року. Це емоційне відношення до вулиці Расіна пояснюєть­ся тим, що я народився у колонії петлюрівської еміграції у Варшаві. Один із найраніших моїх спогадів про яку-небудь розмову між стар­шими відноситься до літа 1925 року – мені було годі гри з половиною роки: розмова йшла про те, що Леся Петлюрівна дуже хвора на тубер­кульоз. А в пізньому 1926 році я прислухався до нарад, кого б післати до Парижа під час процесу Петлюри на боротьбу проти відомого комунізуючого адвоката Henri Torres’а, що захищав Шварцбарда. Ви­бір пав на Левка Євгеновича Чикаленка, бо той вмів по-французьки. Мета розповіді про всі ці дитячі спогади – пояснити вам, що Україна, яка запрограмована в мені з дитячих років, – це уявна Україна перших визвольних змагань паризького часопису «Тризуб» і варшавської «Рід­ної мови» Івана Огієнка. Ця уявна Україна більше не існує, але вона окреслила характер моїх пізніших розшуків у ділянці україністики, і ця уявна Україна накладається ліпше на сьогоднішню дійсність Укра­їнського Дому, ніж на недавню дійсність Музею Леніна.

Після цього вступу надійшов час подякувати панству Антоновичам за їхню щедрість, а членам журі, професорові Марті Богачевській-Хомяк, академіку Іванові Дзюбі і віце-прем’єр-міністрові Миколі Жулинському за їхню поблажливість. Складаючи маленьку подяку за великий подарунок – я тут перекладаю грецький вислів megalou dorou micron antidoron, поясню, чому, на мою думку, нагорода імені Антоновичів відіграє особливу роль якраз у наш час.

У грудні минулою року члени малого товариського гурт ка професорів мойого університету доручили мені і одному із моїх колег виголосити п’ятнадцятихвилинну промову під заголовком «Найгірша ідея XX століт­тя». Мій колега – відомий соціолог – викрутився без проблем: по-перше, він говорив 40 хвилин, а по-друге, вибрав Ленінізм як найгіршу ідею.

Мені ж моє завдання показалося більш складним. В мойому ро­зумінні воно полягало в тому, щоб вибирати між ідеями, а не ката­строфічними подіями чи винаходами, отже, такі явища, як обидві світові війни. Жовтнева Революція, Голод, Голокост, – чи задушливі гази або біологічна війна – як теми відпадали.

Далі: мені потрібні були погані ідеї, чи пак доктрини, що повстали у XX столітті. І тут показалося, що і Фашизм – правда, саме слово по­явилося у 1922 році – і Націонал-соціалізм, і Марксизм, і Комунізм, і Антисемітизм, і Расизм, і Націоналізм, і Тоталітаризм – усі ці опу­дала світової ліберальної інтелігенції мали своє коріння у XIX і раніших століттях. Ідеологічними попередниками націоналізму, фашизму і націонал-соціалізму, можна вважати французького генерала Жоржа Boulanger  [Буланжера] (п. 1891), письменника Томаса Карлайла (п. 1881), композитора Р. Вагнера (п. 1883) і філософа Ф. Ніцше (п. 1900).

Про коріння Марксизму у XIX столітті тут нічого говорити. Расизм і Антисемітизм (цей останній у його модерній – біологічній формі, а не у християнській – ідеологічній формі, згідно з якою вихрист чи вихристка – в теорії антисемітизмові більш не підлягали) мають свою теорегичну основу в есе з років 1853-55 графа Ґобіно про нерівність рас людства і в творчості прусського історика Гейнріха фон Трайчке (п. 1896).

А коли йдеться про тоталітаризм, то вчені-спеціялісти виво­дять його ще від Платона, а вчені-неспеціялісти находять його у кож­ній державі минулого, що мала більш-менш розвинений бюрокра­тичний апарат і єдину панівну ідеологію, – ми вправі дошукуватися неповних форм тоталітаризму і в моїй Візантії.

Навіть така сьогодні модна ідея, відома і в Україні як багатокультуралізм себто переконання про рівновартість усіх культур, – я на цю моду дивлюся скептично, тому що ці, що її найбільш енергійно проповідують, по суті, незнайомі з багатьма культурами, – навіть багатокультуралізм має своє коріння в гелленістичній думці і літера­турі про «шляхетного варвара» (згадаймо про мешканця українсько­го степу шляхетного скіфа Анахарсиса, описаного Лукіяном в 2-му столітті нашої ери). І вже напевно його коріння у віці просвіщення і передромантизму: згадаймо про Перські Листи (1721) Монтеск’є, Індуську хатину (1791) Бернардена де Сен-П’єр, Гердерове відкрит­тя слов’ян як великої нації, і навіть про театральні п’єси, писані в Венеції кінця 18-го віку про хоробрих слов’ян-далматинців.

Невже XX вік сам не може записати на свій рахунок ні однієї неуспадкованої і безперечно поганої впливової ідеї? Стисло кажучи, може й ні, але цей вік винайшов один могутній, й загрозливий, з мого погляду, ідейний процес. Я цей процес знаходжу у маргіналізації тра­диційної елітарної культури нашого світу. Прошу вибачення, що ця формула складається виключно із чужих слів, але вона не скомплікована: маргіналізація – це відставлення на бічні рейки; традиційна елітарна культура – не просто культура еліти, бо еліта нейтральне поняття: воно існує у кожному суспільному прошарку (згадаймо про воров в законе), але це така культура, якої еліта цінує і зберігає тра­диційні вартості. Наприклад, це культура, що ставить пісні Брамса чи нудного Малера вище за пісні талановитого і, може, навіть улюбле­ного нею Висоцького. Коротко кажучи, переважаюча більшість моїх слухачів у цьому залі – представники традиційної елітарної культури.

Коли я розказав про все це членам Гарвардського гуртка, вони спершу не дуже збагнули, в чому справа, бо, спілкуючись, головним чином, один з одним по різних Академіях, були переконані, що вони самі не тільки незмаргіналізовані, але навпаки, знаходяться і в центрі, і на вершині американського – та й світового – культурного життя. Мало помогла й згадка про те, що ніякий нормальний письменний француз сьогодні не вважає Французьку Академію тим чинником, що нормує сучасну французьку мову і контролює її слівництво, хоч це було головним завданням Academie francaise [Французької академії] при її заснуванні у XVII столітті.

Тоді я вдався до argumentum ad hominem. Щоб вказати слухачам, що справа йшлася про них самих, я звернувся до 5-го видання Ен­циклопедії, що вийшло під маркою престижевого Колумбійського університету у Нью-Йорку у 1993 році. Там очевидно був згаданий найвидатніший філософ-логік XX століття Van Willard Quine [Willard Van Orman Quine – Уіллард Ван Орман Квайн]. Але він був згаданий у 24 рядках тоді, коли найвидатнішому із основників популярного типу музики rock and roll, Ельвісові Преслі (п. після 1975 р.), присвячено було 25 рядків. Тому що Quine [Квайн] був членом нашого кружка, всі раптом зрозуміли, що я мав на думці.

Щоб закріпити мою тезу, я ще вистрілив із статей Енциклопедії про знаменитого історика Америки, професора Колумбійського універси­тету Henry Steele Commager [Генрі Стіл Комаджер] (16 рядків) і про, як показалось, ще більш знаменитого Уілта Чембсрлена, чемпіона бас­кетболу (17 рядків); далі про Мадонну, тепер вже 40-літню актрису і співачку, яку знає увесь молодий Київ (13 рядків) і про трохи старшого (йому 2300 років) поета Менандра, автора нової античної комедії, що рішуче вплинув на класичну латинську комедію (12 рядків).

Накінець, я процитував найновіший напів-енциклопедичний слов­ник Encarta, виданий у 1999 році. У цьому словнику ми знаходимо Bill Gate’s [Біла Гейтса], що покинув Гарвардський університет, не закін­чивши його, хто знає, може, його знеохотив хтось із моїх слухачів по­хилого віку. Як засновник фірми Майкрософт і найбагатіша людина на світі, Gates має там власний портрет і 6 рядків тексту. З другого боку – Імануїл Кант не має у словнику Encarta портрета і вміщається у 5 ряд­ках. Після моєї короткої промови були навіть чемні аплодисменти.

Не важливо, чи процес маргіналізації традиційної елітарної культури – це справді найгірший ідейний процес із цих, що виникли у XX століт­ті. Важливе щось інше: цей процес – факт, і він почався досить давно. Його не завжди зауважують культурні еліти так званого першого світу, але свідками його є всі кияни, що дивляться на реклами і інформації про біжучі події через канал «Інтер» телебачення чи проходять повз багатокультуралістичну крамницю United Colors of Benetton на Хрещатику. Що ж відноситься до докладних причин цього процесу, то вони ясніші соціологові і спеціялісту від економіки, як звичайному історикові куль­тури. Але і цьому останньому в загальному зрозуміло, що процес цей зв’язаний із поліпшенням економічних умов мас (принаймні у першому світі) і, як наслідок, з ростом масового, тепер уже глобального, ринку. Цей ринок розвинувся швидшими темпами, як темпи проникання вар­тостей традиційної елітарної культури до масових споживачів.

Мені сьогоднішнє інтелектуальне положення в незалежній Україні в подробицях невідоме. Не знаю, наприклад, чи існують сьогодні продовжувачі останнього мені відомого маніфесту у захист елітарних форм літературної творчості я маю на думці поетичний маніфест неокласи­ків, знищених у 30-х роках не економічними перемінами, але поліційними методами. Зате знаю, що сьогодні, подібні зусилля для створення і в Україні, і деінде ніш або закутків, де могла б плекатись і виживати загрожена традиційна культура; такі ніші необхідні, щоб дати цій культурі змогу вижити і знову стати признаною і важливою складовою частиною загальної культури. У творенні таких ніш почини, що походять від фун­дації Антоновичів, відіграють першорядну роль. Тому й складаю подяку панству Антоновичам не тільки від себе, але від усіх, хто працює для ви­живання і будування української елітарної культури як шанованої части­ни культури української і світової.