на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Мирослaв Чех

Щоб пам’ятати разом

70-річчя Волинської трагедії. Прислухаймося до Яцека Куроня, що закликав, щоб поляки та українці пам'ятали про минуле разом. Особливо ті, кого скривдили

 

У середині квітня Польська селянська партія (пол. PSL, Polskie Stronnictwo Ludowe,), член правлячої коаліції, черговий раз подала до Сейму законопроект стосовно «геноциду, вчиненого ОУН-УПА проти польського населення східних Кресів в 1939–1947 роки». Згідно з проектом «селян», треба: встановити 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду ОУН-УПА на східних Кресах ІІ Речі Посполитої; оголосити події геноцидом, тобто злочином,«що не підпадає під дію терміну давності»; і визнати ОУН-УПА, дивізію СС «Галичина» та українську допоміжну поліцію на німецькій службі «злочинними організаціями».

 

В обґрунтуванні законопроекту висловлюється стурбованість відродженням ідеології Дмитра Донцова, чия чільна праця під назвою «Націоналізм» 1926 року «є прикладом крайнього расизму і шовінізму, культу насильства щодо інших народів та відмови від усіх моральних принципів; вирощені на її фундаменті політичні концепції спричинили в 1939–1947 роках геноцид польського населення Волині і східної Галичини, а також територіальні претензії до Польщі в її нинішніх кордонах». Найбільша польська опозиційна партія «Право і справедливість» (пол. PiS) подала до Сенату аналогічний законопроект.

 

В Україні завирувало. МЗС закликало не політизувати проблеми УПА, бо ж можливе ухвалення законопроекту «не буде відповідати високому рівню польсько-українських відносин». Націоналістична «Свобода» оголосила про те, що у відповідь подасть свій законопроект про оголошення польських Aрмії крайової (пол. Armia Krajowa) та Селянських батальйонів (пол.Bataliony Chłopskie) злочинними формуваннями. У свою чергу, представники правлячої Партії регіонів похвалили Польську селянську партію та «Право і справедливість» – мовляв, ті завжди готові до боротьби з українським фашизмом.

 

В дискусії в українських медіа переважало здивування. Як це, Польща – адвокат України в ЄС – напередодні підписання Угоди про асоціацію підкладає міну під взаємини з Києвом? Змушує українців дати «симетричну відповідь»? «УПА є частиною українського національно-визвольного руху, а Польща була колонізаторською потугою в Україні. Колоніальна нація має право на захист і боротьбу за визволення, навіть жорсткими методами», – таким є доповненням аргументації в українській дискусії.

 

Суперечка за слова може зруйнувати найкращі відносини між державами і народами, особливо коли історія стає інструментом політики. Як ідеологічна конструкція та муза історії Кліо сліпа на одне око. Польське та українське сприйняття міжвоєнної Польщі – різні. Для поляків – це їхня власна держава, відновлена через 123 роки неволі; для переважної більшості українців – це чужа структура, до того ж, наприкінці 1930-х років – усе більше ворожа. Завданням істориків є якнайбільш об’єктивне вивчення минулого.

 

Ваш і наш Донцов

 

Дмитро Донцов народився наприкінці ХІХ століття в Мелітополі, займав різні посади в адміністрації Української Народної Республіки. Залишив у спадщину понад десяток книг і брошур, а також величезну кількість статей. Він видавав кілька часописів, з яких найбільш важливим був львівський «Літературно-науковий вістник» (1924–1939), потім «Вістник». Донцов відкидав можливість союзу між Україною і Росією, був одним із прихильників угоди Пілсудського-Петлюри, що її захищав у своїй книзі «Підстави нашої політики» (написана в 1921 році, тобто після Ризького мирного договору, яким встановлено польсько-совєтський кордон, зокрема на Збручі). Відтак Донцов очолив часопис «Заграва», у якому він піддавав критиці політику польського уряду стосовно української меншини.

 

У 1924 році Львівське воєводське управління наказало поліції негайно депортувати Донцова з країни, оскільки його діяльність і присутність шкідлива «для безпеки та правопорядку і громадського ладу». Та цього не сталося. Д-р Роман Висоцький, найкращий фахівець з історії ОУН у довоєнній Польщі та життя і творчості Донцова, знайшов документи про «ціну», за яку Донцов залишився у Львові.

 

Міністерство внутрішніх справ Польщі та II Відділ Генерального штабу (тобто розвідка) домовилися призупинити його депортацію «за умови, якщо він змінить свою попередню літературну діяльність, ворожу польській державі». Від Донцова вимагали «лояльності» й прагнули «використати», щоб «залучити його до подальшої праці». У разі відмови йти на компроміс його планували інтернувати та переселити в західні воєводства Польщі. Донцов «натяк зрозумів» і дався «залучитися до подальшої праці». У 1925 році він відмовився від своєї політичної діяльності і згодом, незважаючи на заклики, не пов’язав себе з ОУН.

 

Р.Висоцький звернув увагу, що в «Націоналізмі» Донцов не помістив жодних коментарів на тему польської політики щодо українців у Другій Речі Посполитій, та й загалом польсько-українських відносин. «Зате можна помітити, що в розширеній аргументації з метою підтвердити „правдивість” своєї доктрини він користувався численними прикладами з польської історії. Польський народ був у його роботі символом сильної нації, здатної виробляти творчі ідеї територіальної експансії, показуючи готовність до дій», – підсумував історик.

 

І цієї ідеї Донцов притримувався. Через фінансові проблеми «Літературно-науковий вістник» перестав виходити, але вже наступного року з’явився «Вістник». «Biuletyn Polsko-Ukraiński» («Польсько-український бюлетень», польськомовний часопис) писав: «Цей факт варто відзначити з почуттям істинного полегшення, тому що той часопис протягом 10 років своєї діяльності зміг здобути загальноукраїнське значення. Як орган української інтелектуальної еліти із сильним західнимскладом розуму, на тлі нездорових і хаотичних відносин в українській пресі Львова він безперечно відрізняється своєю ясною ідеологічною позицією і рідкісним культурним рівнем. Цим теж можна пояснити певну нехіть до видання місцевої української спільноти, яка й призвела до того, що „Літературно-науковий вістник” припинив з’являтися».

 

«Biuletyn Polsko-Ukraiński» був так званим «прометейським» виданням: він підтримував прагнення до незалежності серед неросійських народів СССР, а фінансувала його польська розвідка. Чи ж розвідники збожеволіли й не знали, кого й що підтримують, та які це принесе плоди? У тому, що перші збожеволіли, переконують прихильники довоєнної Національно-демократичної партії, на думку яких просування українських прагнень до незалежності – це майже зрада польських інтересів. При цьому забувають, що Донцова «залучено до праці» тоді, коли при владі була саме Національно-демократична партія і Польська селянська партія «Piast» Вінценти Вітоса.

 

Пілсудський і його послідовники (а вони відігравали важливу роль в розвідці навіть тоді, коли маршал знаходився поза політикою, перебуваючи до травня 1926 року у «внутрішній» еміграції у містечку Сулеювек) використовували «прометеїзм» як захисну стратегію й не хотіли викликати нової війни з совєтами, у чому звинувачують прометеїзм його критики. Підтримка незалежницьких рухів, у тому числі українського, було відповіддю Варшави на радянську «коренізацію» – контрольовану підтримку розвитку культури й мови корінних народів – і пов’язане з цим збільшення радянофільських настроїв серед нацменшин у Польщі. Донцов і його націоналізм мали протистояти подібним тенденціям у підсовєтській Україні та серед українців Польщі.

 

У 1936 році Міністерство внутрішніх справ Польщі склало аналітичну записку на тему ОУН, у якій виділено три види націоналістичної ідеології: еволюційний вид монархістів, революційний ОУН і посередній Донцова, що не становив жодної партії, але школу, «яку загалом можна назвати фашистською школою». Донцов публікував свої роботи в Польщі на законних підставах, під пильним оком цензури; він став небезпечним щойно 1939 року, на початку Другої світової війни – тоді його поміщено в табір у Березі-Картузькій (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej, створене польською владою в 1934 році місце позасудового інтернування супротивників режиму). Після звільнення з табору і переходу до Румунії Донцов усе ж отримав польське громадянство (перед тим він був особою без громадянства).

 

Донцов є частиною розвитку української політичної думки – і самі українці повинні впоратися з його спадщиною: із вихвалянням Гітлера й Муссоліні, антисемітизмом, з відмовою від демократії і посівом ненависті до інших народів. Співпраця Донцова з польською розвідкою й написання його фундаментальної роботи на замовлення польських спецслужб не змінює цього факту. Лупцювання українців за «Націоналізм» Донцова польськими партіями (і, можливо, Сеймом) – це лицемірство. Лупцювати варто за те, що велика частина українців повірила в спеціальну операцію польської розвідки з творення української нації згідно з польським баченням і що цей факт приховувався майже дев’яносто років.

 

«Дурак счастіє імеет»

 

Хрестоматійним доказом терористичного характеру ОУН є саботажна акція влітку 1930 року (т.зв. «другий чинний виступ»: перший у 1922 році провела попередниця ОУН, Українська військова організація [УВО]). Відбулося близько 190 диверсій – підпалів і нищення телефонних ліній. У відповідь Пілсудський наказав провести «пацифікацію» поліцією та армією трьох воєводств Галичини. Тоді заарештовано 30 українських парламентаріїв (п’ятеро потрапило у в’язницю в Брестській фортеці) й сотню інших активістів; розпущено скаутську організацію «Пласт» і ліквідовано три гімназії. У рамках репресій війська розквартировувалися в «неспокійних районах». Надто незламних і всіх, кого підозрювали в підривній діяльності, били – як наслідок, загинуло від кількох до навіть 30 людей.

 

На Польщу полився дощ скарг до Ліги Націй – особливо активною була ОУН. Варшава захищалася, вказуючи на зв’язки ОУН із Німеччиною та роль організації в підбурюванні до підривної діяльності. Проблема в тому, що запланованої широкомасштабної акції саботажу не було ані в УВО, ані в ОУН (ці організації ще не об’єдналися). На влаштованій два роки потому конференції ОУН (т.зв. празькій, на зламі липня й серпня 1932 року) керівник підреферентури юнацтва Іван Ґабрусевич [згідно історіографії, це члени Юнацтва запланували та провели акцію – авт.] ствердив, що саботажної акції не провела ані УВО, ані ОУН. «Саботажі 1930 року, що самі по собі муситься вважати позитивом для революційного розгорнення націоналістичного руху на ЗУЗ [Західноукраїнські землі], треба визнати проявом негативним для ОУН на ЗУЗ – як наслідок її незорганізованости, що унеможливило ОУН хоч би у розгарі акції підсунути їй свою програмову платформу.(...) «Дурак счастіє імеет» – і українській революції прийшла з поміччю ще більша глупота поляків, що як відомо, з виборчих мотивів, пішли на пацифікацію, а згодом були примушені за кордоном дарувати українській революції те, чого вона сама добути на ЗУЗ не вміла: весь революційний, морально-політичний капітал як із саботажів так із пацифікації» – сказав у підсумку.

 

Після пацифікації керівництво ОУН дискутувало: чи щастю допомогти й узяти на себе відповідальність за саботажі? Лідер організації, полковник Євген Коновалець зіткнувся з опором Дмитра Андрієвського, члена Проводу ОУН, що відповідав за стратегію. Андрієвський писав: «Так ОУН є революційною організацією, але то ще не значить, що вона має признаватися до актів, які зрештою не нею доконані. Революційною, бо змагає до силового перестрою існуючих політичних побудов, шляхом організації національної революції. То до певної міри означує методи її роботи, що мусить змагати до організації. Масарик і Бенеш також були революціонерами не бувши терористами, не потрібуєм ними бути і ми, політична організація ОУН.(...) Одна річ, коли б ходило про маніфестації з яскравим і для чужинця очевидним національно-політичним змістом, організований страйк, масове повстання. Їх можна скорше взяти на рахунок політичної організації. Инша річ, коли йде мова про підпали, нищення приватного майна. Ми знаєм, що і тут є свій зміст, але для сторонніх то лише дика «жакерія».(...) В момент гострої боротьби з большевизмом, наколи мусимо шукати наших сторонників по сей бік барикади, мусимо не зближуватись нашими методами чи одною зверхністю подій до большевиків, лише віддалятись» – підсумував.

 

На це Коновалець різко відреагував. Інтерес Проводу – казав він, – вимагає слушної відповіді на напад політичних партій, які засудили і підпали, і пацифікацію; на інтерв’ю греко-католицького митрополита Андрея Шептицького і спільний пастирський лист греко-католицьких єпископів, які зробили те саме. «Всі ті чинники, виступаючи порізно проти Спілки [йдеться про УВО] безперечно хотіли і вдарити теж в орґанізований націоналізм, який всім їм не є на руку» – підсумував Коновалець.

 

Якщо, отже, не націоналісти, то хто відповідав за саботажі? Кілька підпалів насправді здійснила оунівська молодь, чергові були спричинені сусідськими розрахунками, інші стали результатом роботи комуністів. Після пацифікації Комуністична партія Західної України (КПЗУ) виступила за союз з «низами УВО», аби з їхньою допомогою «революціонізувати маси». На знак солідарності комуністи покладали вінки на могили бійців УВО 1 листопада – у день, коли відзначалися річниці проголошення Західно-Української Народної Республіки в 1918 році.

 

Різні полюси притягуються – але не закони фізики викликали взаємне зростання симпатій комуністів і націоналістів. На зламі 1929–1930 років Сталін реалізував «великий прорив» – прискорену індустріалізацію й насильницьку колективізацію сільського господарства. У рамках боротьби з «кулаком як класом» тисячі селянських сімей були депортовані до Сибіру, знищувалася українська інтелігенція як «розсадник націоналізму й агентура Пілсудського». Та село чинило опір – на початку 1930 року в Україні зареєстровано майже 4500 бунтів, частина з яких була справжніми повстаннями.

 

На початку березня1930 року Сталін розпочав зміни гучною статтею «Головокружение от успехов. К вопросам колхозного движения», у який скинув з себе провину за «перегибы в линии» на рамена рядових більшовиків. Покійний нині російський історик Олеґ Кен вказав, що реальною причиною цього став страх перед повстанням селян, що його могла підтримати Польща, де при Генеральному штабі Війська польського працював секретний штаб армії Української Народної Республіки. Та Польща аж ніяк не мала планів інтервенції в СССР, штаб «петлюрівців» тримала як «страшилку», а на міжнародній арені боролася зі звинуваченнями за розправу з українцями.

 

На початку 1931 року, забравши в селян будь-яку зброю (навіть пам’ятні шаблі), Сталін спокійно провів широку колективізацію, депортуючи селян. У світі ніхто не заперечував – зокрема, з тієї причини, що в польсько-совєтських відносинах настало «потепління», яке увінчалося підписанням договору про ненапад в липні 1932 року. Сталін морив українців голодом, доводячи, що таким чином бореться з «агентурою Пілсудського». А в Польщі легальним українським партіям і Греко-католицькій церкві було заборонено демонстративно висловлювати підтримку для голодуючих братів з-за Збруча на вулицях у Загальнонаціональний день скорботи. Як зазначив д-р Р.Висоцький, цю заборону введено після вбивства бойовиком з ОУН працівника совєтського консульства у Львові Майлова 22 жовтня 1933 року. Відтак українцям дозволялося збиратися лише в закритому просторі. З цієї точки зору вбивство було свого роду «провокацією» або ведмежою послугою – оскільки стандартною процедурою поліції в таких випадках є обмеження свободи зібрань.

 

У ситуації страшного голоду в УССР український національний інтерес підказував об’єднати фронт, а не «революціонізувати маси» в тих державах, де українцям не загрожувала фізична ліквідація. Так поводилися легальні українські партії на чолі з Українським національно-демократичним об’єднанням (УНДО). Вони не йшли на жодні кроки, які «прикривали б» совєтські репресії. ОУН вчинила з точністю до навпаки – на 1933–1934 роки припадає пік активності націоналістів проти «органічного сектора» в їхньому власному суспільстві і всередині польської держави.

 

Москва звикла виставляти високу ціну за свої послуги. Михайло Селешко, тодішній секретар Коновальця, у своєму щоденнику від 21 березня 1931 писав: «Полковник розказав мені, що в Німеччині положення для нас гіршає, бо большевики домагаються ліквідації орґанізації. Тож тепер ведеться переписка про те, чи не вислати б в Москву Карпата [псевдонім Рихарда Яри (Ярого)] на переговори з большевиками. Большевики пруть конечно через німців, щоб організація виступила проти Польщі за їх підмогою. Але здається зі справи нічого не буде, бо з большевиками нам не можна вязатись з прінціпових зглядів».

 

Більшовики мали змогу тиснути на німців, бо від укладення російсько-німецької угоди в Рапалло 1922 року і аж до приходу Гітлера до влади в січні 1933 року Берлін співпрацював з СРСР в економічній і військовій сферах. І цій співпраці Москва підпорядкувала свою політику щодо українців. Нам не відоме згадане в щоденникові листування, не знаємо теж, чи був Ярий у Москві. З великою ймовірністю можемо ствердити, що елементом пропонованого Москвою виступу ОУН проти Польщі стало вбивство 29 серпня 1931 року Тадеуша Голувка – у минулому діяча Польської соціалістичної партії (пол. PPS), співпрацівника Пілсудського, прихильника «прометейства» й одного з друзів Симона Петлюри.

 

Провокатор, донощик і агент

 

Підозри про вчинення злочину відразу впали на ОУН – але доказів не виявлено аж до нападу на пошту в Городку-Ягеллонському (нині Городок на Львівщині) в листопаді 1932 року, коли затримано кількох нападників, серед них Василя Біласа та Дмитра Данилишина. Білас протягом слідства визнав себе винним у вбивстві Голувка, але відтак відмовився від своїх свідчень у суді. Їх двох засуджено на смертну кару, а вирок суду швидко виконано. Процес щодо вбивства Голувка відбувся без їхньої участі через дев’ять місяців: його центральними фігурами стали Роман Барановський – упродовж певного часу бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН і донощик польської поліції, та Михайло Гнатів – голова «п’ятірки» ОУН (найменша організаційна структура), яка вчинила вбивство. Останній, однак, покинув кордони Польщі.

 

Суд був сенсаційним: поліція мусила розкрити деякі таємниці про ступінь спостереження за оунівським підпіллям і про зв’язки ОУН із комуністами. Прокурор заявив, що Гнатів був комуністичним агентом, а КПЗУ хотіла знайти вплив на ОУН, розповсюджуючи лозунги: «Хай живуть низи ОУН!», «Геть Коновальця і Ярого!». Станіслав Мацкевич, відомий тоді журналіст, який слухав процес, заявив: «Убивцями були українцями, але це вбивство замовлене Совєтським Союзом і організоване Барановським – українським провокатором, нашим донощиком і совєтським агентом в одній особі». Та «кремлівським слідом» свідомо не пішли – аби не перешкоджати поліпшенню відносин із Москвою.

 

У листівках комуністи закликали «низи ОУН» скинути Коновальця і Ярого для того, щоб відвернути увагу. У 1932 році в секретному аналізі КПЗУ та тему УВО і ОУН вказувалося на гострі дискусії в керівництві обох організацій. Згідно з аналізом, Коновалець, якого ототожнювали з УВО, був прихильний Польщі й ідеям інтервенціонізму щодо СРСР, тобто сповідував антирадянську орієнтацію. Натомість група молоді (згідно з окресленням комуністів, «група ОУН») за підтримки Ярого відкидає будь-яку зовнішню допомогу, розраховуючи лише на власні сили. Це саме Ярий наказав убити Голувка, підтримував саботажний рух і намовляв керівництво УВО повністю переорієнтуватися на СРСР – підсумовано в аналізі.

 

Відмінності між Коновальцем і молоддю, що її підтримував Ярий, дійсно існували. Під час згаданої вже Празької конференції ОУН молодь виступала за стратегію «перманентної революції», а Коновалець пропонував поділити організацію на легальну й підпільну частини. За модель він узяв ірландські Шинн Фейн (Sinn Féin) і ІРА. Коновалець визначив цілі ОУН у Польщі: отримати контроль над українськими національними установами (т.зв. органічним сектором), так, щоб перша фаза «деструкційного революціонізму» (терору проти українців і поляків, метою якого є зламати психологічні основи, що перешкоджають у підготовці «національної революції») тривала не більше року. Адже «в підполю працювати вічно людині не можна.(…) Коли ОУН буде себе затіснювати в крузі тільки конспіративної праці, то в скорому часі поняття націоналізму на стільки зідентифікується з нелєґальщьною, що займанцеві буде дуже легко всяку спробу пропаґанди націоналізму здусити. У висліді зникне вся націоналістична література і преса, подібно, як в большевиків», – підсумував Коновалець.

 

За реалізацію цієї стратегії взялося крайове керівництво, яке в 1933 році очолив Степан Бандера. Найгучнішими операціями «деструкційного революціонізму» стали вбивство полковника Броніслава П’єрацького, міністра внутрішніх справ Другої Речі Посполитої (червень 1934 р.), та Івана Бабія, директора української гімназії у Львові й діяча Української католицької акції (липень). Убивства П’єрацького й Бабія викликали шок в українському суспільстві – їх засудили легальні українські політичні партії та греко-католицька ієрархія.

 

ОУН досягла результатів з точністю до навпаки: польська влада розігнала її керівництво й структуру в Галичині, паралізуючи діяльність організації на декілька років. Організація пішла в глибоке підпілля, відкинула терор – і тільки безглузда політика польської влади наприкінці 30-тих років призвела до того, що напередодні війни ОУН відродилася. Почалися широкі репресії, в’язниці наповнювалися людьми, що їх визнали членами організації.

 

Рихард Ярий – це постать, яку десятою дорогою обминає історіографія ОУН, хоч до 1941 року він відігравав у її структурах ключову роль. Він походив з чесько-угорської родини (у документах польської поліції він фігурує як єврей), одружився з єврейкою. Був офіцером кавалерії в Австро-Угорської імперії, відтак служив в Українській галицькій армії та армії УНР. В УВО він керував розвідкою та військовим вишколом молодих кадрів, контрабандою зброї в Галичину.

 

Він не належав до Проводу ОУН, однак у другій половині 30-их років розпоряджався фінансами організації, у тому числі коштами від української еміграції з Америки – основним джерелом її існування. У 1940–1941 роках відіграв вирішальну роль в розколі організацій, підтримав Бандеру та його послідовників – т.зв. ОУН-революційну, і увійшов до її керівництва. Був одним з офіцерів батальйону «Роланд» – другого, поряд із «Нахтіґалем», диверсійного формування з українців, що його Абвер сформував на початку 1941 р. у рамках підготовки аґресії Третьої Райху проти СРСР. Після розформування «Роланда» Ярого заарештували німці, але потім випустили – за умови, що той відмовиться від політичної діяльності, якої він дотримався.

 

Ярий оселився в Австрії (жив у зоні, окупованій СССР до 1955 року); він мав кінну ферму, помер в 1969 році. Співпрацював із радянськими спецслужбами, виявляючи українських націоналістів. Немає жодних сумнівів, що Рихард Ярий був радянським агентом – невідомо лише, відколи він почав співпрацю. Нам не відомі жодні документи про це із київських архівів, не оприлюднено теж жодного (!) його листа до Коновальця чи Коновальця до нього: а вони підтримували регулярний контакт. У світлі цих відомостей слід припускати, що людиною Москви він став досить рано.

 

Польський молот і німецьке ковадло

 

ОУН обтяжує українську історію та політичну думку своєю ідеологію (інтегральний націоналізм), співробітництвом з Третім Райхом у 1938–1941 роки й рішенням винищити поляків на Волині в 1943 році. На бандерівській фракції ОУН особливо тяжіють події літа 1941 року, коли після нападу Німеччини на СССР її діячі намагалися створити українську державу. Тоді пройшла хвиля єврейських погромів, відповідальність за які – принаймні часткова – лежить на її структурі й людях. А в планах перших місяців правління передбачалася ліквідація інших ворогів українського народу, у тому числі деполонізація Україні.

 

Українські історики складають іспит на придатність до національної політичної думки, коли обговорюють ці проблеми. Складуть його, зокрема, тоді, коли осмислять тезу, що УВО і ОУН (аж до 1941) були організаціями, в які проникли радянські спецслужби та вони ж їх інспірували. Залишається відкритою відповідь на питання про те, як далеко сягав контроль Москви та наскільки її втручання вплинуло на стратегію націоналістів та їхній розвиток.

 

Польська історіографія складе подібний екзамен, коли вивчить польсько-німецьку співпрацю в боротьбі з українським націоналізмом. Ярого після вбивства П’єрацького заарештували, та незабаром він був звільнений. Ґестапо зайнялося Ярим з двох причин. По-перше, польські слідчі виявили, що організатор убивства Микола Лебідь хотів сховатися в Німеччині в Ярого. Німці затримали Лебедя й передали його до Варшави, чим особисто займався Генріх Гіммлер. По-друге, напередодні теракту у Варшаві гостем П’єрацького був Йозеф Ґеббельс – міністр пропаганди Третього Райху і водночас міністр внутрішніх справ Пруссії. Геббельс був переконаний, що українські терористи планували теракт проти нього як операцію на знищення потепління відносин між Німеччиною та Польщею, якого початок дало підписання у січні 1934 року декларації про ненапад між двома країнами.

 

Нота бене: Сталін був переконаний, що цей документ має таємну частину, у якій обидві сторони домовилися про розробку спільного нападу на СССР. А тому в радянській пресі Бандеру і його соратників на славнозвісному суді організаторів убивства П’єрацького у Варшаві представляли як борців із польським поневоленням. Хоч вони і націоналісти, то воюють за слушну справу – констатували газети.

 

Домовленості про боротьбу з комуністичним рухом і українським націоналізмом між відділом безпеки польського МВС і Ґестапо досягнуто на початку 1935 року. Обмін інформаціями продовжувалося до липня 1939 року, деякі депеші 1937 і 1939 років адресовані безпосередньо Райнгардові Гайдріху, начальникові нацистської Поліції безпеки (нім. Sicherheitspolizei). Результатом домовленості стала заборона згадувати про контакти УВО й ОУН із Німеччиною на варшавському процесі. В аналітичній записці польського МВС 1936 року із задоволенням констатується, що внаслідок німецько-польського зближення українські націоналісти опинилися «між польським молотом і німецьким ковадлом».

 

Американський професор Тимоти Снайдер є автором формулювання «мініатюрна холодна війна», що її Польща і СССР вели один з одним у міжвоєнний період. Вона точилася головним чином за вплив на Україну й українців, а її вояками були ветерани УНР. Це дещо звужений погляд – список сторін цієї війни варто продовжити й дописати веймарську й нацистську Німеччину, натомість до списку солдатів внести також ідеологів і послідовників українського націоналізму. Ситуація в трикутнику Польща–СССР–Німеччина характеризувалася зміною конфігурацій і допоміжною роллю Берліна у політиці Москви й Варшави. Допоміжною аж до зламу 1938–1939 років, коли Третій Райх став її основної стороною, що ініціювала хід подій (зокрема, у зв’язку зі створенням автономної Закарпатської України на теренах пошматованої Чехословаччини).

 

Українці не мали своєї державності, таким чином вони були об’єктом польсько-совєтсько-німецької гри. Для них «мініатюрна війна» була запеклою й принесла мільйони жертв кількох хвиль репресій, що їх у 30-ті роки провів Сталін. У Польщі ситуація українців була незрівнянно кращою, але все ж далекою від ідилії, як це намагаються нині представити організації т.зв. кресов'яків (структури частини вихідців або їхніх нащадків польського походження із Західної України, Білорусі й Литви) та неоендеків в Польщі. Особлива інтенсифікація антиукраїнських дій та репресій відбулася за два роки до нападу Третього Райху на Польщу.

 

Зруйновано близько 140 православних церков і каплиць на Холмщині й Підляшші, з богослужінь витіснялася українська мова, «реполонізувалася» застінкова шляхта (збідніле дворянство), були спроби відокремити від українського народу гуцулів, бойків та лемків. Проти Закарпатської України велися диверсійні операції, метою яких було дестабілізувати ситуацію в краї. На кордоні вихоплювали добровольців із Польщі, що поспішали на допомогу Карпатській Січі – воєнізованій структурі, де домінувала ОУН; багатьох із цих людей було ліквідовано. Улітку 1939 року проведено «малу пацифікацію» – тюрми, у тому числі табір у Березі-Картузькій, заповнено кількома тисячами в’язнів, що їх вважали членами ОУН.

 

Увесь український рух визнано пронімецьким. У 1938 році УНДО вчергове поставило на порядок денний законопроект, який визначав автономію заселених українцями воєводств – на знак своєї лояльності до польської держави. Тоді-бо автономістська програма розглядалася як відмова від боротьби за незалежність та соборність України. Офіційна польська пропаганда, а особливо Національно-демократична партія, охрестила депутатів УНДО «гайнлайнівцями» (від імені Конрада Гайнлайна, лідера нацистської партії судетських німців).

 

На початку 1939 року уряд розробив проект закону, покликаного «зміцнити польський характер» Галичини. Він передбачав, зокрема, різке обмеження діяльності освітніх, релігійних та економічних установ українців та зміну національного складу цих земель через масовий відтік українців і приплив поляків. Однак проект відкинули – через острах, що його може використати Німеччина, аби заграти українською картою.

 

Друга Річ Посполита прощалася з українцями й українським питання без згадок про добрі сторінки й апеляції до почуття вдячності. Попри це, у другий день війни 2 вересня віце-спікер Сейму від УНДО Василь Мудрий заявив із парламентської трибуни, що українці виконають свій громадянський обов’язок; аналогічно висловився митрополит А. Шептицький. У Війську польському боролися 120–150 тис. українських вояків – і, як правило, дієво. Антипольські виступи – комуністичних диверсантів та членів ОУН – розпочалися щойно після того, як Сталін наказав безпосередньо готуватися до вторгнення в Польщу, аби виконати положення пакту Молотова-Ріббентропа (він не квапився з цим у перші дні війни). І щойно після того, як Абвер, нетерпляче чекаючи кроку свого союзника СССР, доручив керівництву ОУН готувати органи влади західноукраїнської держави.

 

Усе почалося 17 вересня

 

Вводячи до політичного обігу ідеологічні конструкції, що містяться в згадуваних на початку законопроектах Польської селянської партії та «Права і справедливості», польські політики відкривають обговорення підсумку політики довоєнної Польщі в українському питанні, польсько-українських відносин під час війни і в перші повоєнні роки. Усупереч намірам законотворців, баланс і оцінки є, м’яко кажучи, вельми неоднозначними. Ці проекти також є оливою у вогонь українським негаціоністам наявності антипольської чистки УПА на Волині, того, що наказ її проведення видало місцеве командування. Якщо ж навіть і визнається, що поляків вбивали в масовому порядку, то селяни, мовляв, робили це інстинктивно, прагнучи помсти за «історичну несправедливість» Польщі щодо українців.

 

Матеріалу для того, аби вважати, що в 1943–1945 роках українське підпілля застосовувало людиновбивчі практики проти польського населення – предостатньо. Закривають очі на реальність ті, хто твердить, мовляв, такого матеріалу немає на підтвердження тези про людиновбивчі практики польських збройних формувань проти українців.

 

Волинський краєзнавець Іван Ольховський вирішив перевірити число польських та українських жертв у трьох повітах Волині, що його дорахувалися пов’язані із кресовими середовищами польські історики Ева та Владислав Сємашки в книзі «Геноцид, вчинений українськими націоналістами проти польського населення Волині у 1939–1945 роках» («Ludobójstwo dokonane przeznacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945»). І. Ольховський зробив це чесно, без жодних «пільг» для УПА та українських селян. Сємашки подають, що на цьому терені вбито 6 тис.поляків і 90 українців, а Ольховський – що 4,3 тис. поляків і 1,6 тис. українців. Перерахунок триває і в інших повітах.

 

Від осені 1943 року тривала боротьба на Холмщині, де до літа 1944 року вбито по 3–4 тисячі українців та поляків. Кривавим став і березень 1944 року, коли польські партизани вбили 1,5 тис. українців, в основному жінок і дітей. У 2003 році Польська автокефальна православна церква канонізувала сімох священиків, убитих на Холмщині в 1942–1945 роках. Підсумовуючи польсько-українські відносини у 1939–1947 роки, варто брати до уваги як антипольську діяльність УПА в Галичині й на Надсянні, так і антиукраїнські дії польського підпілля в цих же регіонах. Також насильницьку депортацію в підсовєтську Україну більше чверті мільйона українців з Польщі, проведену Військом польським у 1946 році. І операцію «Вісла» в 1947 році – виселення 150 тис. українців на північні й західні землі сучасної Польщі.

 

Що робити з такою спадщиною? Відомий польський політик, ініціатор та натхненник сучасного польсько-українського діалогу Яцек Куронь стояв у початків низки історичних конференцій під назвою «Складні питання», присвячених взаєминам обох народів у першій половині ХХ століття. Він вважав, що обов’язком істориків є встановлення фактів і підрахунок жертв. Йому важливо було, аби поляки й українці пам’ятали власне минуле разом – особливо ті люди, яким було завдано шкоди. Він намовив Всесвітню спілку вояків Армії крайової та Об’єднання українців у Польщі виступати організаторами конференцій. Через кілька років співпраця припинилася – бо ветерани Армії крайової визнавали операцію «Вісла» обґрунтованою дією, необхідною, щоб перервати «український геноцид».

 

У 2008 році відзначалося 65-річчя антипольської чистки УПА на Волині. Польська селянська партія та «Право і справедливість» подали аналогічні цьогорічним законопроекти про «геноцид щодо поляків». Тодішній спікер Сейму, нинішній президент Польщі Броніслав Коморовський заявив: «Спроби встановити День кресов’янина в річницю Волинської трагедії я сприймаю як намагання перекласти відповідальність на українців. Я не можу погодитися з цим. Днем пам’яті про Креси є 17 вересня, тобто в річницю совєтського вторгнення 1939 року». Аналогічну позицію зайняв тодішній президент св.п. Лех Качинський, який відмовився прийняти патронат над підготовленими кресовими середовищами урочистостями. Тоді покійного голову держави звинуватили в тому, що він обґрунтовує «український геноцид» і «жертвує істину на вівтар добрих відносин із Україною».

 

Нині в польсько-українських взаєминах відбуваються важливі речі – і небагато потрібно, щоб вони стали визначальними. У 70-ту річницю Волинської трагедії з українського боку прозвучало багато вагомих слів, особливо від християнських Церков. І це саме Церкви взяли провідну роль у зусиллях із вивчення минулого задля примирення між нашими народами. Тому, можливо, є шанс, що трагічну польсько-українську історію ми пам’ятатимемо разом.

 

 

Авторизований переклад Ігоря Ісаєва

Стаття польською мовою надрукована у виданні „Gazeta Wyborcza” від 8-9 червня 2013 року

 

 

 

Джерело: http://zbruc.eu/node/8654





 

Яндекс.Метрика