на головну сторінку незалежний культурологічний часопис <Ї>

   www.ji-magazine.lviv.ua
 

Марко Роберт Стех

Ігор Костецький: начерки творчого портрету

У 100-річний ювілей Ігоря Костецького (1913-1983)

За власним свідченням Ігоря Костецького, — одного із найвидатніших українських інтелектуалів ХХ віку (дарма що досі недооціненого й замаловідомого) — у багато чому, переломовою точкою його життя виявився 1938 рік, коли-то мала місце вагома наслідками зміна його національної орієнтації. Про те він згодом написав: «відтоді, як автор свідомо відчув себе українцем, тобто від осени 1938, він ані разу не змінив свого погляду на ідею політичної незалежности України, яка ідея є для нього аксіоматичною».[1] Тривалий час питання причин тієї світоглядної зміни лишалося загадкою, утім, віднайдений рукописний запис Костецького «Попередня сповідь» свідчить, що подією, яка так глибоко вплинула на нього, було здобуття автономії Підкарпатської Руси 11 жовтня 1938 р., яке згодом довело до проголошення незалежності Карпатської України 15 березня 1939. Костецький писав про цей час, що, живучи в Пермі на Уралі і «слухавши через радіо щоденні звідмлення про карпатські події, я увірував у Галичину. Я увірував у неї як у носія тієї революції, яка завжди здавалася мені єдинооправданою революцією: революція, що навіки звільнила б людський інтелект від обов’язку нагинатися й кривитися перед зовнішнім щоднем».[2]

Друга точка повороту, яка, по суті, розподілила його життя на біографії двох різних особистостей, доволі природньо виникла із першої. Ідеться про відмову від російського прізвища батька, Мерзляков, і перебрання українського прізвища матері, Костецький — спершу (від 1941 у Вінниці) як літературного псевдоніму, що ним він підписував статті у заснованій окупаційною владою газеті «Вінницькі вісті», а згодом, у повоєнній Німеччині, уже як офіційного прізвища у незвичній транслітерації Eaghor G. Kostetzky. Отож, якщо осінь 1938 перетворила богемного радянського інтелігента Ігоря Мерзлякова на свідомого українського патріота, то рік 1941, рік німецької окупації Вінниці, коли, між іншими, він зустрів представників похідних груп Організації Українських Націоналістів і певний час співпрацював із націоналістичним підпіллям, але насамперед коли отримав першу в житті нагоду вільно друкувати свої україномовні тексти, означав остаточний кінець його життя в «інкарнації» Ігоря Мерзлякова й народження українського письменника і діяча культури Ігоря Костецького.

Костецький писав про своє життя до 1938: «Я ніколи не був «контрреволюціонером» — говорю це одверто, — ніколи не був «ворогом народу» в дослівному совєтському розумінні, тобто я нікого не аґітував ні проти чого, не входив у змови, не робив атентатів, не виготовлював летючок. Переживши голод (його чомусь називають голодом 1933, але я — добре пам’ятаю це — пережив його в 1931, і в 1932, і в 1935, і в 1937 роках), я, звичайно, ненавидів політичну систему, але так, як ненавидів і кожну іншу, бо вже тоді був переконаний, що жадна сучасна система не сприяла б у розвиткові мені, інтеліґентній людині, яка багато знає, багато вміє і багато може. Того, що в галицько-еміґраційній термінології називають «національною свідомістю», в мене не було тоді ані крихти, не зважаючи на те, що я знав, що пишу я (для себе!) по-українському, що цією мовою написане ще «Слово о полку Ігореві», що ця мова мені наймиліша і що я її кожної вільної хвилини студіюю залюбки — звичайно, «студіюю» не науково, а чисто емоційно. А якщо мене арештували і судили (зрештою — не один раз), то ні в якому разі не за 58 статтею, а переважно за 74 — за звичайні богемні пригоди з татарськими вигуками й імпозантним видзвоном скла...»[3]

Доволі скупі біографічні інформації про дитинство та молодість Ігоря Мерзлякова із прингідних спогадів, розкинених по текстах Костецького, та й насамперед із двох статтей-спогадів його брата Андрія, надрукованих уже в незалежній Україні, усе-таки дають нам достатньо матеріялу для підтвердження цих згаданих тут аспектів його вдачі й світогляду. Амбівалентність «національної свідомості» природньо виникала з мішаного українського-російсько походження. (Ігор народився 14 травня 1913 у Києві в родині педагога-вокаліста В’ячеслава Мерзлякова, «українізованого росіянина»,[4] родом із Башкірії, випускника музично-драматичного училища Миколи Лисенка, і Наталії Костецької, українки зі старовинної шляхетної родини, яка вела свій родовід від князя Корибута Ольґердовича.) А проте заява, що, мовляв, в Ігоря Мерзлякова до 38 р. «національної свідомості» не було «ані крихти» — це, напевно таки, дещо гіперболізоване перебільшення Костецького. Зі спогадів Андрія Мерзлякова довідуємося, серед іншого, про вплив на братів материної сестри Олени (Лялі) — «націоналістки», яка не визнавала радянської влади і навчала братів історії України «за Грушевським».[5] Цей вплив і конфлікти через нього між Ляльою і Марзляковим-батьком, підтвердив у спогадах близький знайомий Костецького із часів окупації Степан Мудрик (С. Мечник).[6] Вплив тітки Лялі мусив бути особливо сильним між 1919 та 1927 рр., коли Ігор (якого з дитинства називали Юрком) і Андрій жили з матірю, тіткою і бабунею Марією у Вінниці[7] на «дачі Костецьких», себто у побудованому дідом Валер’яном за проєктом Василя Кричевського великому будинкові серед саду на лівому березі Південного Бугу.[8] У ті роки В’ячеслав Мерзляков мандрував з пересувною оперою і бував дуже рідким гостем в родини, а після 1924 р., розлучившись з дружиною і влаштувавшись жити з новою сімєю в Києві, зовсім перестав туди навідуватися.

Правда, Ігор (Юрко) знову попав під його вплив після 1927 р., коли, переїхавши до Києва на навчання в трудовій школі, він певний час жив у кімнаті разом з батьком та його новою родиною.[9] У всякому разі, брат Андрій підтверджує, що на початку 30-х рр. Юрко ані не виявляв націоналістичних тенденцій, ані не був опозиціонером до радянської влади. Навпаки, працюючи на верхів’ях Дніпра із робітниками днопоглиблювального снаряду і «спостерігаючи ударну працю оточення, він і сам захопився ентузіязмом і щиро вірив у перемогу соціалістичного господарювання».[10] Він навіть почав писати тоді великий роман з виробничою темою «Глибини і висоти».

Щодо згаданих у «Попередній сповіді» богемних звичок та й складного, запального темпераменту Мерзлякова-Костецького, то перші свідчення про них знаходимо у спогадах Андрія Мерзлякова про діточі забави у Вінниці, під час яких Юркові «часом траплялися» бурхливі вибухи гніву, після яких йому треба було «вилютитись».[11] Згадки про подібні вибухи і зриви в дорослому віці, коли багато хто називав його «леопардом», з’являються доволі часто як у спогадах знайомих, так і у відвертих визнаннях самого Костецького. Це, приміром, згадки Юрія Шевельова про «сварки і бійки» Костецького з першою дружиною Діною, коли у 1945 р. вони жили у групі кількох родин у покиненому будинку поліції у Фюрті.[12] Шевельов згадує також, що коли хтось із авторів запрошених Костецьким до співпраці в журналі «Хорс» «передавав свій твір, уже пересланий Костецькому, вмістити деінде, то це викликало в бідолашного редактора пароксизми люті такої сили, що він міг перегризти зрадливому авторові горлянку».[13] В Шевельова, щоправда, який був людиною повністю протилежного темпереманту, склалися вельми складні стосунки з Костецьким, а особливо після 1956 р., і ми могли б його запідозрити у перебільшеннях, якби аналогічні спогади не виникали в інших джерелах, а то і в заявах самого Костецького. Ось, приміром, його спогад про конфронтацію з Віктором Петровим (В. Домонтовичем), коли той вагався, чи прийняти уже завершену післямову Костецького до роману «Доктор Серафікус»:

«Прийняв він мене, як звичайно, радісно, але почавши читати, я відразу побачив, що післямова йому не подобається і що він її боїться. Він знову не хотів скандалу. Я почав іритуватися. Коли ж він мені запропонував, щоб післямова не була з романом, а пішла як рецензія відразу по виході книги, я розлютувався вкрай. Я кричав на нього так, як не посмів би кричати на власного сина. Він же перелякано й збентежено тільки примовляв:

  Ігорю, що з вами. Ігорю, ну, зїжте яблучко.

Але ніщо вже не могло мене спинити. Я схопив свої картки, вилетів сходами наниз і без кінця біг темнющими вулицями...»[14]

Отакий темпераментний характер, пов’язаний іще із особливо сильним сексуальним потягом (про що свідчив багато хто з його знайомих[15]), особливою пристрастю до пригод та веселого товариства, а також в умовах відсутності батьківського нагляду від часу, коли «Юркові» було 15 років, природньо увів його в богемне оточення, а відтак і в численні (як він про це заявляє в «Попередній сповіді») конфлікти з органами правопорядку, арешти, а то й засудження. У дещо белетризованому спогаді «Виквіт зеленої дреґовини» Костецький описує свої контакти з «блатним» кримінальним світом Одеси кінця 20-х рр, в якому він, вочевидь, пройшов свою «ініціяцію».[16] А складна й норовиста вдача вплинула згодом і на процес його студій та професійної кар’єри, оскільки, приміром, за свідченням брата, вони  були причиною раптового зриву його навчання у московському ҐІТІСі, бо «неспокійний характер» Юрка спричинив «якийсь конфлікт».[17]

А втім, цей «неспокійний характер» Ігоря Мерзлякова ішов у парі із по-справжньому незвичайною (за висловом Юрія Соловія «відчайдушною»[18]) працьовітістю, ефективність якої була підсилена як досконалою пам’яттю (Андрій Мерзляков називав братову пам’ять «нелюдською, комп’ютерною»[19]), так і пристраною відданістю літературі, театрові, музиці й (особливо) українській мові. «Відчайдушно працьовитим» на ниві української культури Костецький залишився до кінця свого життя,[20] дарма що мусив працювати без підтримки української громади, а то й навіть без кола прихильників і читачів. Оця його відданість літературі, а зокрема українській, була леґендарною серед його знайомих: як друзів, так і численних опонентів. Василь Барка порівнював Костецького до середньовічного лицаря, який служить «дамі свого серця: літературі»,[21] а набагато критичніший щодо Костецького Юрій Шевельов ішов навіть дальше, заявляючи: «мистецтво було для Костецького — все, і заради мистецтва — і то такого, яким він його бачив, — можна було піти на що завгодно. Обдурити, мистецьки зґвалтувати — здавалося б, я не здивувався б, якби почув, що заради мистецтва Ігор когось забив. У цій одержимості була краса й пишнота цього леопарда, завжди пружного, завжди готового до стрибка.»[22]

Уже в бурхливі роки молодості «Юрко», за висловом брата Андрія, «ніколи не сидів без діла».[23] На час, коли Андрій переїхав до брата до Києва в 1931 р., той уже згуртував навколо себе групу зацікавлених культурою ентузіястів, яка включала, між іншими, дітей Георгія Нарбута, з якими Юрко видавав рукописний журнал «Художественная эклектика» (він зредагував і «видав» (в одному примірнику) три числа часопису, в якому містив і свої молодечі тексти); був членом художньо-політичної ради при Київському оперному театрі; дедалі більше часу присв’ячував писанню власних творів, інколи саморобно видаючи їх окремими рукописними «книгами». Писав, здається, у першу чергу, російською мовою. Із дещо пізніших творів 1930-х рр. зберігся рукопис підписаного обома братами тексту «На грани», що був частиною великого «аж на чотири частини»[24] незавершеного роману.[25] В той же час він, мабуть, писав також і українською, хоча серйозні спроби україномовних літературних текстів слід, мабуть, віднести аж до другої половини 30-х рр.[26]

Уся ця культурницька і творча діяльність у київський період кінця 20-х і ранніх 30-х відбувалася у вільний час, спершу після навчання в трудовій школі і водному технікумі, а згодом після виснажливої праці робітника біля днопоглиблювального снаряду у верхів’ях Дніпра.[27] Утім, пристрасне зацікавлення культурою, а зокрема оперою і театром (виявлене в дитинстві у вигадливих грах «у театр»[28]), не дозволили Юркові залишитися в робітничій професії (хоч досвід важкої фізичної праці згодом не раз йому знадобився в умовах життя остарбайтера або ж безробітного еміґранта в Німеччині). Отож, голодного 1933 р. Юрко виїзджає до Ленінґраду, де починає навчання у студії при Театрі ім. М. Горького (тепер Театр ім. Г. Товстоногова) під опікою Василя Сафронова. У 1935 він покидає студію й перебирається до Москви, де вступає до ҐІТІСу на навчання в класі театральної режисури. Однак і цих студій не завершує (про що була мова раніше), і 1937 переїзджає на Урал, до Перму, де два роки працює інспектором у відділі культури і очолює драматичний гурток.

Після свого «прозріння» та зміни національної орієнтації восени 1938, Юрко пробує повернутися в Україну. Мабуть, на той час припадає його спроба надрукувати старобутню повістку у «відомому українському журналі». Напевне, тоді він також пише Олександрові Довженку, шукаючи праці в кіностудії і пропонуючи йому свій сценарій на основі «Слова о полку Ігореві». Від Довженка він отримує відповідь і обіцянку допомоги уже після того, як 1940 повертається до родинного дому у Вінниці. Однак плани його можливої співпраці з Довженком перекреслює вибух війни.

У липні 1941 р. в окупованій нацистами Вінниці Ігор Мерзляков зустрівся з членами похідних груп ОУН[29] (Бандерівської фракції). (На основі тих пережиттів Ігор Костецький згодом писатиме роман «Мертвих більше нема»[30]). В цей час він теж починає працювати в українській газеті «Вінницькі вісті», та й навіть очолює редакцію.[31] Однак його співпраця з ОУНівським підпіллям виявилася короткчасною.[32] У всякому разі її остаточно поклало край вивезення його на примусові роботи до Німеччини восени 1942, коли він погодився добровільно поїхати замість схопленої під час облави приятельки Ади.[33] В обставинах повоєнної реальності таборів «Ді-Пі» та еміґраційного життя він ніколи вже не приєднався до праці націоналістичних партій, однак враження від «романтики» героїчної підпільної боротьби лишилося яскравим спогадом в уяві та матеріялом для численних творів. В цих спогадах, либонь, і слід шукати джерел свідомо сформульованої «героїчної програми» у творчості Костецького і багатьох її мотивів, приміром, — у світлі тисячів безіменних актів самопожертви, як, приміром, учасників похідних груп ОУН, — таким мотивом є загадка «людської назви», ім’я та безіменности, до яких письменник раз-у-раз повертався в своїх текстах та осмислення якої, без сумніву, вплинуло на процес його глибокої внутрішньої трансформації, пов’язаної зі зміною прізвища, яка мала в світогляді Костецького особливо радикальне значення.

У своїх текстах Костецький неодноразово підтвердив слова брата Андрія про його «невільничу» працю остарбайтера «у копальних виробнях Вестфалії».[34] Зате поки що не маємо інформацій про те, в яких обставинах він зміг звільнитися від цієї неволі. Спогади Шевельова свідчать, що в жовтні 1944 Костецький працював уже в редакції газети для остарбайтерів «Дозвілля» в Пляуені в Саксонії та що він потрапив туди раніше з Берліну, де його знайшов і прийняв до праці головний редактор «Дозвілля» Свирид Довгаль. Уже в Пляуені, либонь, Костецький одружився з працівницею газети Діною, утім, цей бурхливий і нерідко брутальний подружній зв’язок протривав дуже недовго.[35]

Уже в газеті «Дозвілля», розрахованій на малоосвіченого читача, Костецький хотів, по-можливості, уводити елементи своєї культурницької програми, вміщуючи вдумливіші й складніші матеріяли, включно з власними «Оповіданнями про переможців», через що не раз опинявся в конфлікті з головним редактором. Дещо послідовніше він зміг використати свої непересічні літературний і редакторський таланти, переїхавши влітку 1945 до Фюрту, де працював якийсь час у газеті «Час». Вже тоді він «носився з плянами видання свого журналу»[36] «Хорс».[37]

Також у Фюрті в жовтні 1945 р. Костецький став учасником доленосної зустрічі, на якій засновано Мистецький Український Рух (МУР), а згодом був одним із найактивніших (поряд із Юрієм Шевельовим) організаторів і провідників цієї організації, чия діяльність і видання уможливили т.зв. «малий ренесанс» української літератури в 1940-х рр. — період яскравого, дарма що короткочасного розвкіту українських поезії, прози, драматургії, та, в першу чергу, літературної полеміки і публіцистики, який був неможливим під контролем тоталітарної радянської влади в Україні. Однак попри його ключовий вплив на діяльність МУРу, далеко не всі в проводі організації сприймали складну творчість та контроверсійну особистість Костецького, і йому доводилося особливо трудитись, щоби забезпечити друк своїх творів у МУРівських виданнях.

А цей час був вельми інтенсивним періодом літературної творчості Костецького. Це період яскравого виявлення його блискучих і нонконформістичних талантів — як прозаїка (майстра прози малих форм (як ось, «Ціна людської назви» і «Тобі належить цілий світ»), повістей («День святого» чи «Історія ченця Гайнріха») і фраґментів роману «Троє глядять у дзеркало»), як драматурга-експериментатора (автора новаторської в контексті світового театру протоабсурдистської драматичної трилогії «Спокуси несвятого Антона», «Близнята ще зустрінуться» та «Дійство про велику людину»), критика, літературознавця, полеміста й перекладача. А водночас його зверхньо інтелектуальна критична оцінка еміґраційного культурного процесу, відмова приєднатися до якоїсь політичної партії і пристосуватися до конкретних політичних програм щораз гостріше й очевидніше залишала його осторонь від «одобреного» еміграційною громадою культурного контексту.

Костецький був одним з нечисленних МУРівців, які відмовилися еміґрувати до США чи Канади. Залишившись у зруйнованій війною Німеччині,[38] він важко пережив масовий екзод українців та зникнення неповторного мікросвіту українських громад у таборах Ді-Пі (за яким це світом він ностальгійно сумував ще наприкінці життя у передмові-спогаді до виданої ним книжки прози Зіновія Бережана (Штокалка) «На окраїнах ночі»). В ранніх 50-х рр. починається також перша стадія небажаного, та майже неуникненного процесу його відчуження від щораз консервативнішої та більш політизованої еміґраційної громади. Він спершу втратив можливість працювати в націоналістичній (контрольованій ОУН-Б) газеті «Українська трибуна». Згодом аналогічно до нього поставилося середовище «східняцької» партії УРДП Івана Багряного, витіснивши його з редакції газети «Українські вісті». Як для одних, так і для других він та його ідеї були чужими, небажаними й, нерідко, підозрілими. На час написання його «Попередньої сповіді» в ранніх 50-х Костецький опиняється без можливостей заробити на найскромніше прожиття в українських еміґраційних виданнях і установах. Його емоційна реакція на це, мовляв, — «якщо вони мене цінять не як духову одиницю, яка має певну культуру, певні здібності, певні пляни, певне наставлення, яке, кінцевим рахунком, призвелося б до інтенсифікації культури української мови, потрібної в усіх випадках — державному й бездержавному, — а цінять мене тільки за степенем фізичного наближення до того чи того політичного угрупування, то зрекаюсь їх. Зрекаюсь навіть знайомства з ними»,[39] — була реакцією водночас відчайдушною і стійкою, глибоко продуманою. Пізніші життя і діяльність Костецького свідчать про те, що уже в той час він схвалив рішення продовжувати свою культурницьку програму самотужки, незважаючи ні на які перешкоди.

У половині 50-х рр. разом з другою дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Елізабет Коттмаєр, Костецький засновує видавництво «На горі», в якому між 1955 і 1981, шукаючи фінансової підтримки в різноманітних джерелах (від Німецькочо ПЕН-клюбу до дрібних приватних жертводавців), а часто сам оплачуючи кошти друку, він видає десятки першорядних видань, починаючи від вибраних творів Т.С. Еліота (1955) і кінчаючи на своїх перекладах віршів Поля Верлена (1981). Деякі із видань «На горі» — це класичні, а то й досі неперевершені раритети українського книговидавництва, а зокрема: перше повне видання перекладів усіх Шекспірових сонетів у перекладі Костецького (1958), найповніша в свій час (в будь-якій мові світу) добірка перекладів віршів і канто Езри Павнда (знову в перекладах Костецького, 1960), монументальне двотомне видання віршів Стефана Ґеорґе в перекладах Костецького та Олега Зуєвського, тощо. Трохи раніше від творить, редагує, та й, значною мірою, наповнює змістом згаданий уже високоякісний ілюстрований журнал «Україна і світ». В половині 1960-х він завершує літературну редакцію першого повного україномовного перекладу Біблії, виданого 1966 р. в Римі видавництвом оо. Василіян.

У міжчасі Костецький ще співпрацює із провідними інтелектуальними часописами української емоґрації: спершу з «Українською літературною газетою» Івана Кошелівця та Юрія Лавріненка, а тоді, з 1961 р., з журналом «Сучасність». А проте ця остання співпраця кінчається голосним і неприємним скандалем, пізніше названим «аферою Костецького». У відповідь на контроверсійні ідеї висловлені Костецьким у двох статтях надрукованих 1966 р., управа журналу звільняє з посади головного редактора Івана Кошелівця, який прийняв ці статті до друку, пише «розгромну» редакційну статтю, засуджуючи Костецького та його ідеї, і відмовляється друкувати його відкритий лист-відповідь.[40] Ця подія позначає кінець співпраці Костецького не лише з «Сучасністю», а й усіма еміґраційними виданнями та установами.

У той час Костецький дедалі частіше шукає нагод працювати в німецькомовному літературному, театральному і перекладацькому середовищах. 1967 р. експериментальний театр у Ґронінґен в Голляндії ставить його драму «Черниці», яку згодом друкує віденське видавництво Universal, видаючи також німецькі переклади «Спокус несвятого Антона» та «Дійства про велику людину». Декілька німецьких радіостанцій транслює серію чотирьох радіоп’єс Костецького, а він сам неодноразово виступає як режисер радіослуховищ інших авторів. Він стає постійним автором статтей на культурні теми газети Stuttgarter Zeitung, а разом з дружиною Елізабет Коттмаєр стає активним учасником об’єднання німецьких перекладачів, а зокрема приєднується до групи лівих перекладачів, які видають переклади радянських прозаїків і драматургів. З цією групою він працює уже під тиском радянських спецслужб, які організовують низку зустрічей із ним, намагаючись завербувати його до співпраці. Утім, не отримавши від Костецького потрібної їм діяльності, агенти спецслужб не «винагороджують» його публікаціями в Україні (як це робили у випадку Юрія Косача). Лише наприкінці 70-х рр. Костецький відвідує Москву і в одному з московських журналів з’являється його стаття з теорії літературного перекладу. Проте спогади Степана Мудрика, члена контррозвідки ОУН і друга Костецького, свідчать про те, що Костецький пробував, за порадами Мудрика, грати складну гру із радянськими аґентами, передаючи інформації про свої зустрічі з КҐБістами Мудрикові, тобто й націоналістичній контррозвідці. Нарешті після смерти батьків в СССР Костецький має нагоду відсторонитися від того складного й вельми психологічно виснажливого для нього епізоду його життя.

У той час Костецький не припиняє писати і перекладати по-українськи (зокрема й не перестає працювати над головним твором свого життя романом «Людина без чару», який, на жаль, таки залишився незавершеним). Однак неможливість друкувати й ділітися своєю україномовною творчістю з читачами має свої наслідки: його україномовна белетристична творчість відходить на щоразу дальший план його діяльності. Він продовжує видавати україномовні видання, такі як згадана вже підсумкова збірка творів Зіновія Бережана, але сам не заврершує цілої низки задуманих текстів. Наприкінці життя він мріє про видання 20-томного зібрання своїх творів, але цей задум лишається нереалізованим, а багато творів записаних у план (таких, як історичний роман про Мелетія Смотрицького) — не те що незавершеними, але й не розпочатими як слід. 14 червня 1983 р. Ігор Костецький помирає від раку в Швайґгаймі біля Штутґарту, лише на місяць переживши своє семидесятиліття.

Утім, попри неспроможність здійснити цей останній грандіозний проєкт, досягнення Костецького в ділянках української літератури та драматургії, літературного перекладу й літературознавства, культурології і книговидавництва можна, без перебільшення, назвати титанічними, а особливо врахувавши факт відсутності підтримки із боку середовища його співвітчизників. Завдяки непересічним талантам і «відчайдушній працьовитості» він таки спромігся втілити в життя велику частину амбітних життєвих задумів, висловлених у різних текстах, а підсумованих наприкінці життя в начерках передмови до нездійсненого зібрання творів. В глибоко осмисленій та чітко сформульованій концепції життєвої місії Костецького центральне значення має його, в суті своїй, релігійне розуміння культури та творчості і їхнього настільки органічного поєднання з усіми аспектами життя людини, що сам процес життя неможливо розуміти інакше, ніж як безперервний творчий акт і єдиний справжній мистецький твір людини, найосновнішим аспектом якого є акт створення, чи то пак «відкриття» своєї неповторної особистості. Лише завдяки такій докорінній творчій дії, за Костецьким, людина може, у її мікроскопічному вимірі, стати співучасниками процесу Божого формування всесвіту.[41]

Костецький писав: «Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно. [...] Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те, що називається сьогодні і називатиметься взавтра «Костецький», воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху. [...] Відчуття, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати — це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрівняється приваба слави, приваба багатства, приваба статі. [...] Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією...»[42]

Справа національності, як і питання індивідуальної самототожності узагалі, було для Костецького справою свідомого вибору, вольового формування зовнішньої і внутрішньої реальності: «З українською нацією я зв’язав себе зовсім не дурно. Наші долі мають дуже багато спільного — її і моя. І вона, і я, ми могли стати чим завгодно, не десь у стихійній шумеро-вавилонській мряковині, а таки на очах сучасного людства. Щодо мене особисто, то я міг з успіхом стати росіянином і поляком, навіть жидом. Для кожної з цих сфер у мене були духові дані. Я став українцем. Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. […] Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державности — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...» [43]

І, напевне, саме останній період вольової, уперто «відчайдушної» праці Костецького в царині української культури, — праці, яка скидалася на «голос волаючого в пустелі», —урешті становить найкраще свідчення його відданості життєвій місії, зовнішньо видимим результатом якої мало бути його амбітне завдання: «довести [українську] мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької мови Маллярме і англійської Джойса, викарбувати цією мовою новелю й есей, дати нею театр, засвоїти нею добір з европейської поезії і прози, закласти нею, нарешті, монумент роману, — ну, а тоді нехай судять. Тоді вже мене не буде. Тоді вже я не їм відповідатиму. На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам...»[44]

 

 



[1] Ігор Костецький. «Етюди про католичний світогляд» // Україна і світ (Ганновер), Ч. 6–7, 1952. С. 7.

[2] Ігор Костецький. «Попередня сповідь». Рукопис в архіві Ігоря Костецького.

[3] Там же.

[4] Ігор Костецький. «Мій третій Рим». // Збірник присвячений 50-й річниці з дня народження письменника. Мюнхен: Видання «На горі», 1963–1964. С. 165.

[5] Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду» // Сучасність (Київ), Ч. 1, 2003. С. 144.

[6] С. Мечник писав, між іншими: «Разом з ними жила материна сестра Ляля, свідома українка, котра на Ігоря мала великий вплив. Вона Ігореві защепила українське національне почуття і на цьому ґрунті була в частому конфлікті з старим Мерзляковом» (С. Мечник. Початок невідомого: спогади 1945–1954 (Мюнхен, 1984), С. 236–237).

[7] З незрозумілої причини Костецький писав у своїй короткій автобіографії в «Збірнику до 50-річчя», що він «дитинство провів на Волині», хоча вочевидь ідеться про Вінницю і Поділля.

[8] Цей будинок на високому березі річки, в якому він прожив щасливі роки дитинства, став згодом для Костецького символом його видавництва «На горі».

[9] Загалом, сильний сантимент та лояльні почуття супроти батька залишилися в Костецького на все життя, і в 60-х рр. їх хотіли використати аґенти КҐБ, силкуючись примусити Костецького до співпраці і вдаючись до погроз щодо долі батька та його професійної кар’єри.

[10] Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду». С. 148.

[11] Там же, С. 144.

[12] Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). Харків–Нью-Йорк: Березіль і Видавництво М. П. Коць, 2001, С. 23.

[13] Там же, С. 138.

[14] Ігор Костецький. «Фраґмент про Домонтовича». Україна і світ, Ганновер, зош. 10–11, 1953. С. 52.

[15] Хочби той таки Шевельов, який писав: «Костецький був невситимий не тільки на літературне слово. Він був голодний жінки, і, фіґурально кажучи, видирання очей Діні (з такою ж відповіддю з її боку) було виливом невитраченої сексуальної енерґії». Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). С. 24.

[16] Якщо прийняти за автобіографічний факт названий у цьому тексті вік протаґоніста: 16 років, то виникає, що «Юрко» потрапив на короткий час до Одеси у 1929 р. Це пояснювало б причину того, чому не знаходимо жодної згадки про Одесу в спогадах Андрія Мерзлякова, оскільки той жив іще в той час з матірю у Вінниці і перебрався до брата до Києва щойно 1931.

[17] Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду». С. 148.

[18] Юрій Соловій. «Відвідини На горі» // Сучасність (Мюнхен), 1962, Ч. 11. С. 77.

[19] Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду». С. 149.

[20] Про це, між іншими, свідчила авторові цих рядків у приватній розмові Інґрід Коттмаєр (сестра дружини І. Костецького, Елізабет Коттмаєр), яка тривалий час мешкала з подружжям Костецьких в одному будинку.

[21] Барка сказав це авторові цих рядків у приватній розмові у серпні 1987 р.

[22] Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). С. 139.

[23] Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду». С. 146.

[24] Там же. С. 148.

[25] Юрко переслав «На грани» на розгляд «Гослитздата», але роман був відкинений 1938, як твір, у якому, на думку літературного консультанта, «доволі детально розвинуті ідеалістичні концепції», і «велика кількість таких прикладів вказує на те, що це не випадкова помилка, не обмовка, а принципова позиція». (Із листа літературного консультанта «Гослитздата» А. Хованської з 21 вересня 1938 р., текст якого зберігається в архіві Костецького).

[26] Костецький згодом заявляв у «Попередній сповіді»: «За ввесь час свого майже двадцятилітнього існування під совєтами я надрукував усього лиш кілька театральних рецензій. З белетристичних творів (писати почав я з дитинства, але перші поважні спроби свої я відношу десь до 1930) я за той час не надрукував ані рядка. Одного разу, живучи в північній Росії, я надіслав до відомого українського журналу старобутню повістку, яка багато пізніше ввійшла до моєї збірки «Там, де початок чуда», виданій на еміґрації 1948. У відповідь надійшла нищівна редакційна оцінка. Більше я не пробував».

[27] Отакий вибір робітнчої професійної освіти (у випадку обох братів) був, за словами Андрія Мерзлякова, наслідком наполягань їхньої матері, яка вважала, що в умовах життя в УРСР «найкраща перспектива — це робоча професія» (Андрій Мерзляков. «Портрет мистця замолоду». С. 146).

[28] Там же. С. 144.

[29] Похідні групи Організації Українських Націоналістів були таємними угрупуваннями українських патріотів з обидвох (Бандерівської і Мельниківської) фракцій ОУН, мешканців Надсяння, Лемківщини і країн західної та центральної Европи, які після початку німецько-радянської війни в червні 1941 примандрували на землі центральної, південної і східної України з метою організувати українську самоуправу в окупованих німцями місцевостях. Головним стратегічним завданням груп була організація самоврядування місцевого населення в час після утечі радянських військ, а ще перед тим, як німці встигнуть закріпити адміністративну владу над окупованими територіями, себто забезпечення того, щоб реальна контроль над цими територіями опинилася в українських руках. Бандерівська фракція ОУН організувала три похідні групи: північну, метою якої було добратися до Києва; південну, спрямовану на Криворіжжя, Дніпропетровськ, Донбас і південь України; та східню, головною метою якої був Харків. Уже в липні 1941 р. представники цих похідних груп дійшли до Вінниці, Житомира, Бердичева й Кривого Рогу, та проте у вельми небезпечних обставинах воєнних дій лише приблизно третина із первісного числа 1500 учасників опинилася на місці призначення. Оминаючи німецькі війська і в таємниці перед гітлерівською адміністрацією, ці групи намагалися активізувати українське життя на місцях, та вже на початку вересня 1941, зрозумівши анти-колябораціонізм і незалежницькі завдання цих груп, ґестапо провело масові арешти та ростріли їхніх учасників. Попри те, що більшість представників груп (особливо північної та східної) загинула з рук нацистів, ті, які лишилися живими, не припинили діяльности, а організували анти-німецьке та анти-радянське українське підпілля на південних і східних землях України. Аналогічні завдання ставили перед собою учасники похідних груп Мельниківської фракції ОУН, які у липні 1941 р. вирушили з Надсяння та Лемківщини у напрямі на Житомир, а згодом і Київ. Їх, зрештою, зустріла подібна доля. Більшість загунула з рук нацистів, а серед них відомі поети Олег Ольжич-Кандиба та Олена Теліга.

[30] Текст незавершеного роману «Мертвих більше нема», підписаного псевдонімом Гліб Подольський, був надрукований в «Кур’єрі Кривбасу», Ч. 254–255, січень–лютий 2011, С. 298–342; Ч. 256–257, березень–квітень 2011, С. 315–361; Ч. 258–259,травень–червень 2011, С. 227–280; Ч. 260–261, липень–серпень 2011, С. 313–354.

[31] За свідченнями вінницьких дослідників, в рр. 1941–42 він «очолював редакцію газети «Вінницькі вісті», де друкував матеріяли з мистецтва, культури, вірші, переклади», а після його вивезення на примусові роботи до Німеччини редактором газети став Михайло Орест (Зеров), з яким Костецький згодом дружитиме також і в еміграції (Ю. А. Зінько, П. С. Григпрчук «Заклади культури та освіти Вінниччини в умовах нацистської окупації (1941–1944 рр.)» // П.Т. Тронько (гол. ред.). Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб ст. – Вип. 26. К.: 2004, С. 231).

[32] Степан Мудрик, член контррозвідки та служби безпеки ОУН-Б, писав у спогадах: «На початку 1942 року Ігор Костецький з групою молодих інтелектуалів з Придніпрянщини, що стали членами ОУН, приїхав до Галичини на вишкіл. Провід ОУН улаштував цей вишкіл на Золочівщині в селі Юськовичі...» (С. Мечник. Початок невідомого: спогади 1945–1954 (Мюнхен, 1984), С. 236). Та згодом додав: «Ігор почав підпільну працю уявляти дуже романтично і вязати з мистецтвом. [...] По деякому часі Ігор зрозумів, що підпільна романтика і мистецтво в практичній діяльності виглядають інакше, як він собі представляв — це була тверда і жорстока боротьба, до якої його мінлива мистецька душа не надавалася» (там же, С. 237–238).

[33] За свідченням Андрія Мерзлякова: «Восени 1942 року німці провели кілька облав, забираючи молодь на роботи. До однієї з цих облав потрапила і Юркова подруга, студентка Ада, хвороблива дівчина, схильна до сухот. Боячись за її життя на примусових роботах у Німеччині, Юрко, якось погодивши заміну, поїхав сам... Спочатку тяжко працював на шахтах у районі Бохума. Потім сліди його загубились…» (Андрій Мерзляков. «Назвав би ці записи спогадами…», Хроніка 2000 (Київ), Ч. 1–2 (3–4), 1993. С. 210).

[34] Ігор Костецький. «Мій третій Рим». // Збірник присвячений 50-й річниці з дня народження письменника. С. 118.

[35] Із вельми критичної характеристики Діни в (щоправда далеко не завжди неупереджених) спогадах Юрія Шевельова постає аж ніяк не привабливий особистий портрет жінки, для якої «не існували взагалі поняття культури чи ідеології. Зате влаштовуватися в кожній ситуації найкраще, оминаючи при потребі всі прямі шляхи й не особливо гребуючи всілякими засобами — це вона вміла досконало. І ще одно вона робила досконало: ця енергія, яку інші вкладали в своє писання — віршів, оповідань, репортажів, — цю енергію вона витрачала на скандали, з галасом, криком, лайкою, а то й бійкою. Головним об’єктом цієї діяльності був її чоловік — Костецький.» (Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). С. 139.) Незабаром після розпаду супружжя, Діна переїхала з їхнім сином до Нью-Йорку, де син, попавши в погане оточення, помер у молодому віці.

[36] Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). С. 54.

[37] Костецький видав перше (і єдине) число редаґованого ним журналу красного письменства та мистецтва «Хорс» у жовтні 1946. Він згодом вперто продовжував збирати матеріяли для наступних чисел, надіючись проти надії, що знайде фінансову підтримку для здійснення такої справи серед української еміґрації. Його надії частково (і на обмежений час) сповнилися в половині 50-х рр., коли він став редактором видаваного в Ганновері інжинером Іллею Сапігою з підтримкою Української Католицької Церкви журналу «Україна і світ», якого Костецький перетворив на одне з найякісніших і найцікавіших українських періодичних видань того часу по оба боки залізної завіси.

[38] Шевельов писав у спогадах: «Костецького не принаджували інші країни поза Німеччиною. Він ставився з максимумом зневаги до пересічного німця, німкинь він не взивав інакше, як «дурними гусками», але тут, він був певний, була найбільша концентрація мистецької традиції й мистецького таланту. До Америки його ставлення було ультракритичне, для нього це була країна без живої душі, і в пору найбільжого розпалу американської гарячки серед української повоєнної еміґрації він на одну хвилину не дався цій пошесті» (Юрій Шевельов. Я — мене — мені... (і довкруги). С. 143).

[39] Ігор Костецький. «Попередня сповідь».

[40] Я зібрав і передрукував усі матеріяли безпосередньо дотичні до «афери Костецького» (включно з одним із нечисленних виступів на захист Костецького — статтею Івана Лисяка Рудницького) у двох числах журналу «Кур’єр Кривбасу» (Ч. 141, серпень 2001 та Ч. 142, вересень 2001).

[41] Костецький писав, що основою тої активної життєвої настанови є «постійне плекання в собі внутрішнього божества, що вільно й без перешкод стикається з божеством зовнішнім, це непомітний перескок людського в божественне й божественного в людське... це побожна й разом з тим смілива віра в те, що в цьому світі зір, електронів, руху та болю людина є співтворцем...» ( Ігор Костецький, «Що таке романтизм», Український Вісник (Берлін, ч. 4 (128), 12.03.1944). А в іншому тексті метафорично описував завдання людини допомогти Богові підняти створений Ним, та надто важкий для Нього, камінь, мовляв, «чи може Всемонутній створити такий камінь, якого Сам не міг би підняти? Моя відповідь: не тільки може, а й либонь у тому взагалі головний клопіт Творця...» гор Костецький, «Король Генрі ІV». // Віліям Шекспір, Макбет. Король Генрі ІV. С. 167).

[42] «Начерки всупної статті до нездійсненого видання зібраних творів» // Ігор Костецький. Тобі належить цілий світ. Київ: Критика, 2005. С. 517–519.

[43] Там же. С. 519.

[44] Там же. С. 519–520.





 

Яндекс.Метрика