www.ji-magazine.lviv.ua

Дмитро Єльніков

Ви чули, що сказано: “Індіянська стежка, загублена поміж хай-веїв, хмарочосів та полів для гольфу, назавжди залишиться шрамом на тілі Америки”. Я ж кажу вам: Хто не розгледить стежини мурахи поміж травами, не пізнає той Світу і Світобудови, яко Божого замислу. Не пізнає той Бога. І лихо йому буде останнього дня…

70000 років тому, на острові Суматра сталося надпотужне виверження вулкану Тоба. Викид попелу у атмосферу спричинив шестилітню глобальну зиму. У тій Зимі вижило лишень близько 10 тисяч представників виду Homo sapiens sapiens. Нашого виду. Висновки, що випливають з цього факту, прозорі. Кілька мільярдів людей розумних, що населяють Землю сьогодні, походять від цих лише десяти тисяч. Вони вижили завдяки мові, спілкуванню й культурі взаємодопомоги, відомій з етнографії т. зв. традиційних суспільств, більше знаних як “дикунські” народи.

Я довідався про це з науково-популярного фільму ВВС, який ішов якось по телебаченні, на котромусь із перших національних, після опівночі. Коли мені не спалося й не палилось.

І чого ніхто більше не побачив того фільму?!...

Усе почалося із кримських татар, одного політика й “бандерівців”. Я не знаю, чому усе почалося з татар. Хоча й зрозуміло, що із них усе почалося тільки наприклад. Але чому саме із цього прикладу? Можливо тому, що вчора у ВР Криму пообіцяли, що відтепер киримли будуть любити. Можливо також через те, що вони були останніми в межах України, за ким визнано статус автохтонів, і усіх хто приходив потому називали вже братами-освободітєлями, або ж національними меншинами. 

А втім, річ звісно не в тому, - річ узагалі не в татарах. Просто прийшов до Криму одного сонячного дня один, власне, принаймні поки що відомий політик-освободітєль і просто сказав: “Мы будем защищать наших соотечественников, где бы они не находились”.
Співвітчизників, проте, у того політика чимало. Чому саме до Криму? А тому що Крим, у геополітичному пляні, дуже схожий на Південну Осетію, Придністров’я, або ж Абхазію. Тому що він, той політик, і льотчик, і розвідник, а звідти, либонь, краще видно, де чиї межі закінчуються і де й кого потрібно захистити.

А вже відтак, у відповідь на безкінечні й надокучливі заяви Меджлісу, - то їм мечеть якась на базарі ввижається, а то землі їм треба: а якої їм, ординцям, землі; чи ж вони що у земельці-матушці тямлять-розуміють; та й де ж їм її взять, коли тут усюди городи й здравніци слави русской, - у відповідь на усі ці несанкціоновані й нелегітимні, одним словом, заяви, політик зібрав прес-конференцію і зробив офіційну заяву й собі. Що їх, мовляв, зі всіма їхніми Меджлісами й Курултаями, іще у 40-х потрібно було всіх не до Самаркандів, але одразу на історичну батьківщину, до Внутрішньої Монголії, на сміх китайцям відправити...

Важко повірити, але якось я чув подібну тезу на власні вуха, – із вуст, щоправда, звичайного громадянина Російської Федерації й на адресу чеченців, а не татар. 

Залишається останнє запитання – а до чого тут “бандерівці”? Та ж до того, що “мазепинці”. І це було зрозуміло віддавна. Проте, уповні я усвідомив це допіру тепер, однієї сонячної днини року Божого 2014…

Ось так усе й почалось. Нараз Крим було звільнено й від уявних “бандерівців”, і від живих татар, а співвітчизники могли зітхнути із полегшенням. Та все, властиво, щойно починалося. Бо ж відомо, що не буває першого без другого, – причини без наслідку. Тому що фізика. Кінетика, здається. 
Не встиг, отже, патріярх всєямосковський й землі за бусурманами покропити, коли це прийшли недобрі гості й до самого політика. Додому, здавалося б, до Москви. Кілька Йванів у хрещенні православному, від народів чудь, весь і мурома. Прийшли, та й повернули його нагло-негадано, зі всім чималим родом-племенем нам, в Україну, на їх, себто, батьківщину історичну. Було несподівано – усе ж таки не татари. А що робить? Хотіли вони до щойно звільненого Криму того ж таки податись, - туди мовляв, де Володимир святий да Красно Солнишко хрещення із шапкою Мономаха приймав. І Бог вже із нею, тюбетейкою тією, аж там вже осетини воз’єдналися – з обох Осетій, та инші нащадки таврів, скитів й готів. Не пустили.

А далі, за висхідною. Зачувши про такі перспективи, на Балканах – а точніше над ними, позаяк, зрозуміло, повітрям, як і належиться орлинодзьобим янголам демократії – з’явилися північноатлантичні альянти у гермошоломах і чемно – скинувши кілька гуманітарних бомб на стратегічні лікарні, попросили сербів, хорватів, македонців, чорногорців, босняків, словенців, болгар звільнити окуповані ними території албанців, румунів і молдаван (инших фракійців й іллірійців їх бортові радники не знайшли). Декого, кажуть, навіть судили згодом, – за етнічні чистки у V-VII століттях. А румуни, на радощах, подарували Україні до віку острів Зміїний й Північну Буковину. 

У Евросоюзі пригадали тоді ж, користуючись нагодою, про Східну Римську імперію й падіння Константинополя 1453 року (про 1204 згадувати не стали), про Трою, а також геноцид вірменів та правові утиски курдів – теж індоевропейців, між иншим. І попросили хлопців хрестоносців на бомбардувальниках демократії попросити за одне й турків з Босфору, Кіпру й цілої Малої, а все ж таки Азії. Право для тих хлопців святе, а отже демократія укотре перемогла. Здається, знову перейменованому місту Константина при цьому знову принагідно дісталося, - як, власне, й у 1204-му. 
Та ось халепа. Щойно крилаті рицарі повернулися на рідну потомацьку землю, всюди, де би вони не сідали – і в Академії ВПС США у Колорадо-Спрінґс, і на кожнім меншім аеродромі, на Алеутах, Гавайях, Багамах, і у Гренландії, і навіть на мисі Канаверал, просто на злітно-посадковій смузі їх вже зустрічали. Без квітів і жінок (це мало б насторожити одразу), зате із дивним, ворожбитсько-ритмічним музичним супроводом натомість традиційного оркестру. І не чотириста звісно, але десь близько сотні Джонів й Майклів у англікано-методистському охрещені, а як за пазухою – усе Повхатанів й Понтіяків із Сидячим Татанкою, – представники заціліх од 400-х колись індіянських народів Сполучених Штатів й Канади. І Канади, бо вони й евро-канадійцям пригадали, заразом із евро-американцями, що й “канада”, то “селище” в ірокезьких мовах.

Дещо загальмувалася справа у країнах Мезо- й Південної Америки. Це було пов’язано із тривким, кількасотлітнім процесом кровозмішення. А отже, коли, наприклад, в Аргентині, або ж, навпаки, у Гватемалі, як також на Малих і Великих Антильських островах своїх інородців позбулися швидко (і вітер загуляв знелюдненими пампою й Карибами), у Мексиці і Еквадорі, Колумбії і Перу усе ще точилися дискусії – щирий індіянець потребував чітких критеріїв визначення. Перемогли врешті-решт молоді й дужі радикали з ацтецького культурно-просвітницького угруповання “Мерці”. На пожертви свідомих громадян, мільйонним тиражем вони видали надакадемічне наукове дослідження під назвою “Шлях Кетцалькоатля”, у якому ґрунтовно й фактологічно, із посиланням на таємничих жерців, які вижили у бійні Кортеса і Пісарро, а також Карлоса Кастанеду доводили, що метисоване населення – дітей від змішаних шлюбів европейців та індіян, слід розглядати не інакше як незаконнонароджених байстрюків і колабораціоністів, занапащених зрадою Теночтітлана й Мачу-Пікчу. Відтак, їм запропоновано на вибір – очищення шляхом жертвопринесення і зустріч з Великим Пернатим Змієм, або ж виїзд на батьківщину одного з батьків по европейській лінії. 

Деяка мішанина народів, отже, сталася за поспіхом Ісходу і у Старому Світі. Але тут місцеві свідомі хутко перебіглися натовпом з лінійкою й штангель-циркулем та, змірявши ними креольські вуха й носи, розставили усіх по своїх місцях.
Ось тільки місця у Европі бракувало чимраз дужче. В Україні українці – як україно-, так і російськомовні – із розгубленим подивом спостерігали за протистоянням між сербами й росіянами у самозахопленні їх присадибних ділянок. Петиція до угро-фінських народів басейну Ведмежої ріки від терміново й спеціяльно створеного Конгресу українських науковців, у якій останні відчайдушно намагались довести неслов’янськість братнього російського етносу, була першими категорично відхилена. Їх контраргументи стосовно широти душі, мелодики пісень, а також принципової тотожности таких напоїв як “водка” і “горілка” заперечити було годі. Болгарів спробували виселити на Волгу, але вони уперто трималися думки, що й собі від кореня слов’янського. В Іспанії активно обговорювали питання переселення мексиканців до Бурятії й Красноярського краю, посилаючись на дані генетичних досліджень і антропології. Угорців переконували у тому, що їх Буда і Пешт чудово дивитимуться й на берегах річки Урал. А в Англії почали виокремлювати нормандців та звичайних скандинавів, хоча валійці, шотландські ґели й ірландці наполягали на відселенні з островів і самих англосаксів.

Усе це, проте, мало зараджувало, а приплив мігрантів-біженців натомість не вичерпувався. Над’їжджали усе нові й нові европейці – з Африки і Австралії, Нової Зеландії і Західного Самоа, з острова Святої Гелени і архіпелагу Кергелен. До України стали прибувати росіяни – а з ними й українці – з Казахстану й Татарстану, Сибіру й Далекого Сходу. Тим більше, що внутрішні процеси коренізаціі прийшли у дію вже й там. Евенів і евенків потіснили ближче до Маньчжурії; якутів – до Алтаю, назустріч туркам і азербайджанцям. Саха, щоправда, пробували говорити – про “шепіт зірок” і оленярство с торбасами (від якут. етербес). Але юкагири їм, на казання ті, слушно звернули увагу на їх коней, кумис і стрічки на шаман-дереві. Тож діватись нікуди – пішли уверх по Лєнє.

Не вирішили демографічної проблеми, як на те багато хто сподівався, й репатріаційні програми “Брама Сіону” та “Остаточне вирішення”. А обоз ромів до Індії повернувся колісницями аріїв, дорогою зібравши їх також і по цілій Центральній Азії. Отож, ситуація на малесенькому, як усім тепер стало зрозуміло, Европейському півострові перетворилася на катастрофічну. 

Аби знайти у цьому армагеддоні духовної опори – чи то у папи римського, а чи в брахманів у Жмеринці, а чи то в котрогось із київських патріярхів, годі було пропхатися межі плечі людські (вистелені яблуками). 

І ось тоді, коли гірше, здавалося б, бути вже не може, коли ми витоптали усі газони й клюмби великої европейської цивілізації, раптом вийшли найбільш набурмосені з посеред нас – невисокі такі, знаєте, навіть приземкуваті, великоголові, але головне, з густими бровами й відсутнім підборіддям, - видерлися на пам’ятки архітектури зі списку світової спадщини ЮНЕСКО та, набравши на повні свої широкі груди повітря, голосно звідти повідомили. Що земля ся, звана нами Европою, була і є від віку мамутового не нашою, але їх – неандертальців. І жеби ми, відтак - кроманьйонці, себто, і вельми розумні, – забиралися звідси до себе домів, до своєї Африки. 

Чоло у тих серйозно налаштованих парубків було косо зрізане, що свідчило про слабку розвиненість лобних долей мозку і емоційну, відтак, нестримність. Тіснявою й штовханиною ми були доведені до відчаю вже напередодні, а й без того темні та безграмотні у питаннях еволюції власного виду (або ж і взагалі її відсутности?), ми не те щоби повірили цим людям, але не маючи чим заперечити, мусили скоритись. 
Забутим шляхом, через Кавказ і Балкани, через Близький Схід, заволікаючи з собою й семітське гілля кроманьйонське (бо ж неандертальці в них там розумніші, але тим небезпечніші), не хрестовим походом та без жодної місії, почовгало неквапно живе море депортованих нелегалів до Чорного континенту. 

А вже там, і південніше од Сахари, й не дуже, на нас вже чекали. Чорношкірим (та й не зовсім) хлопцям вельми кортіло пригадати нам про століття “White power”. Проте дісталося тільки першим, бо далі ми знову перехопили ініціятиву в свої руки. Чого тільки не зробить людина у відчаї. “Брати!”, - кричали ми їм, - “Схаменіться! Згадайте, як добре, у злагоді жили ми колись! Тоді іще, до початку расогенезу!”. Таким чином нам вдалося взяти паузу, але їх відповідь так і залишилася невідомою. Тому що, з одного боку, африканці й собі дуже швидко захопилися нашою переселенською грою, - пігмеї усвідомили раптом, що майже не бачать сонця, а бушмени – води. А з иншого – а точніше, з ліва і ззаду, – щось хитнуло у цю мить усіма нами й потік знову прийшов у рух, захоплюючи чимраз більше народів, що розмовляють на мовах банту й кордофанської групи. Про те, що сталося, ми дізналися лише згодом. 

Остаточно звільнену Америку було вже незабаром перейменовано на Острів Черепахи. А відтак, зібрано Велике, Всеамериндсько-Паніндіянське Пау-Вау. Проте, друга частина пророцтв Вавоки не справдилася, - загиблі у битвах з Кастером і “довгими ножами” воїни (старі, жінки й діти) не воскресли під час виконання ритуальних співів й Танцю Духів. Натомість, позбувшись багатомільйонної та багатотонної (а особливо від другої половини ХХ століття й поширення мікрохвильових печей) білої маси, Черепаха несподівано припіднялася з глибин Великих Вод. Солоні потоки океанів із шумом заструменіли її кам’яним панцерем, а на місці Берінгової протоки – на північ і на південь від неї – знову зацвіли пушицею тундрові простори країни Беренгії. Мільйони убитих Бафало Білом та иншими піонерами Заходу бізонів також не воскресли, але на звільнених від казіно й мотелів землях відновили свою популяцію у природний спосіб. Теж стосувалося й оленів карибу, і решти звірів. (Як от бобрів, хутро яких просто втратило ринок збуту). А коли тварини виснажили власні, американські пасовища, вітер приніс їм запах свіжих отав з-за океану, і як і кількадесять тисяч років до того вони знову рушили Берінгійським мостом – на цей раз у зворотному напрямку. Наївні ж оджибвеї та инші араваки, що зовсім здичавіли тим часом без благотворного впливу алкоголю та торгівельно-розважальних факторій, потяглися, відповідно, за ними.

І так попливли: північні – дикі й напівдикі – олені Азії; за ними чукчі й інуїти, кереки й коряки, ітельмени й юкагири; слідом – бізони та карибу з Острова Черепахи; а вже за бізонами атапаски й алгонкіни, сіу-хока і юто-ацтекі…

Їх приплив призвів до спустошення, своєю чергою, також і Великого Евразійського Степу. Велика китайська стіна не врятувала Піднебесної перед натиском татанок. А Індія та Індокитай зазнали колапсу у наслідок зібрання дравідами своїх з Австралії й Океанії. Бандформування племен Папуа Нової Гвінеї саме вступили у локальні сутички з регулярними підрозділами в’єтконгу й червоних кхмерів, коли на дахах пагод й мінаретах з’явилися місцеві набурмосені із міцною приземкуватою статурою, які оголосили й себе прямими спадкоємцями яванського пітекантропа та синантропа з гротів Чжоукоудяня.

А отже, саме ця нова хвиля афроазіятів й австролоїдів хитнула тоді нами з боку Синаю. 

Знедоленим Гольфстрімом, різнокольоровим Куросіо гордих іще вчора нащадків Августів й Чинґізидів, магараджів й сахемів, брели ми, шпортаючись і падаючи, пустелями і саванами, лісами і долами, Ефіопським нагір’ям й Великою рифтовою долиною. Проклинаючи діда кроманьйонця із його непевним походженням, істориків і антропологів, карму – кожен свого – етносу, раси, виду.

Брели, аж раптом зупинились. Передні лави уперилися в урвище. Перед нами був глибокий кам’янистий яр. Ущелина. Малопривабливий краєвид, - випалені сонцем і майже позбавлені рослинности, за виключенням поодиноких кущів й жорсткої трави крутосхили. “Олдувай”, - поголосом перебігло безпритульним багатомільйардним натовпом.

У цілковитій невизначености стояли ми понад тим безрадісним урвищем, і вже навіть горнулися один до одного – білий до чорного, і жовтий до білого, об’єднані спільним генетичним лихом, та рахували розкопи й кілочки від наметів польових таборів доктора Л.Лікі. Коли це дрібонька, а проте постать, з’явилася на иншому краю ущелини. Пряма, хоча й дещо зсутулена постава; зріст 1-1,5 метра; великий палець руки протиставлений решті, що дозволяє не лише використовувати, але й виготовляти знаряддя праці із каменю; об’єм мозку – 680 см³. Презинджантроп, здогадалися ми. Або ж Homo habilis – Людина уміла.

Він постояв з хвилину на своєму боці Олдуваю, звіддаля споглядаючи наше обшарпане й подерте збіговисько. А тоді посміхнувся сам до себе й наблизився до нас. “А ви це що тут робите?!”, - каже. “Ви що, хіба журналів наукових не читаєте? “National Geographic”, бодай, або ж “Вокруг света”? Та ж вам і Homo neanderthalensis тільки родич далекий, - у 1998-му, здається, частину ДНК йому виділили. А вже я й поготів. Розплодилося цих гомінідів!”. І додав, не дочекавшися відповіді: “А ну геть із відси! Бачте, мені гальку затесувати тре?”…

Ось так все нічим і не закінчилося. До Антарктиди нас не пустили пінгвіни. Я й не ходив, бо вже не сила. Про це мені розповів друг, із яким ми розсварилися вчора через розбіжности у поглядах на існування Атлантиди. 

Остання надія – уповаємо на Сіріус…