Міжнародна конференція
“ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР”

Львів 20-21 березня 2003 р.

КОНЦЕПЦІЯ ТА ПРОБЛЕМИ ЄВРОАТЛАНТИЧНОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

(західноукраїнський політикум як генератор євроатлантичної інтеграції України?

Ігор Балинський,
викладач Львівського національного Університету ім. І.Франка, Українського Католицького Університету, політолог )

Історія геополітичних преференцій сучасної України за останні роки впевнено набуває рис специфічного дійства, у якому за кінематографічними канонами та жанрами вгадуються ознаки трилера, тобто, присутні традиційні динаміка дій, непередбачуваність сюжету, внутрішня напруга і т.ін. Щоправда, різниця між голівудськими та українськими режисерами помітна неозброєним оком. Якщо у Голівуді більшість фільмів у жанрі трилеру зорієнтована на тридиційний фінальний “хепі-енд”, то український геополітичний аналог лякає зацікавлених глядачів якраз абсолютною непередбачуваністю результатів, які часто суттєво відрізняється від учорашніх декларацій, себто від затвердженого сценарію.

Ще одна схожість української геополітики із сучасним кінематографом полягає у розподілі ролей. У кіно простий поділ передбачає формування груп акторів так званого першого та другого планів. Це означає, що є герої та негідники, але задля реалізації режисерського задуму їм конче необхідні фігури менш значні, які допомагають, дають поштовх до дії, відтінюють і т.д. Інколи актори другого плану виконують надважливу функцію: вони детонують процес, аби головний персонаж зреалізував свою мету. Недарма у кінематографі премія “Оскар” за роль другого плану вважається престижнішою, аніж за якісь спецефекти чи саундтрек.

Щоправда, обмовлюся: зараз мова йшла виключно про кіно. У геополітиці усе значно складніше і гра у другому ешелоні ніколи не принесе реальних дивідендів. Хоча ілюзія важливості власної місії завжди буде присутня.

Усі ці аналогії наштовхують на роздуми про акторів другого плану в українській геополітиці, а саме: західноукраїнський політикум як генератор євроатлантичної інтеграції України. Таке твердження можна вважати стереотипним або історично зумовленим, однак зовнішня та внутрішня політична ситуація в Україні змушує поставити низку запитань у розрізі українських геополітичних прагнень.

Наприкінці 90-х років ХХ століття був період, коли західноукраїнська громадськість перебувала у передейфорійному стані. Здавалось, ще трішки - і мрія про європейську Україну стане дійсністю. Європотуги МЗС, очолюваного Б.Тарасюком, ліберальний уряд В.Ющенка, компліменти Києва Західній Україні (“Львів – українське вікно в Європу”), гра у НАТО створили ілюзію неминучої євроатлантичної інтеграції України. Київ немов натякав Західній Україні: навчіть нас бути європейцями. І розчулені такою пропозицією “західняки” кинулися “європеїзувати” “нову” українську владу. Наступні події для більшості з них стали шоком: їх запросили на роль другого плану, а вони сподівалися стати героями. Далі - усе відомо: багатовекторність, балансування поміж ЄС та Євразес, квазієвропейська риторика та реальний марш-кидок України на Схід. Однак сучасна політична криза України знову вимагає залучення західноукраїнського політикуму до геополітичних комбінацій. Тепер влада натякає, що державі потрібен герой-рятівник, адже їй загрожує, з одного боку, євроатлантична ізоляція з перспективою одвічного маргінала, з іншого, євразійська економічна, (а, можливо, і політична) експансія, яка за останні роки набула значного розмаху.

Що в таких умовах обере західноукраїнський політикум; якими є його сучасні особливості та якісні характеристики; які моделі геополітичної інтеграції є для нього пріоритетними?

Партійно, структурно та ідеологічно представники західноукраїнського політикуму є репрезентантами націонал-демократичного табору. Активними учасниками політичних процесів у Західній Україні виступають представники СПУ, КПУ та СДПУ(О), однак їх вага та реальний вплив на геополітичні орієнтації регіону незначні.

Євроатлантична орієнтація сучасної Західної України зумовлена низкою причин. Залишмо поза увагою загальновідомі історичні та соціокультурні традиції, про які чимало сказано. Мова йтиме про сучасні політичні мотиви, посеред яких важливими є декілька.

Європейськість (євроатлантичність) = соборність (незалежність)

Саме таку формулу здебільшого артикулюють західноукраїнські політики, коли мова заходить про майбутнє України. У їх розумінні формування модерної нації можливе лише за умови євроатлантичної інтеграції України. Такий підхід можна звично трактувати у декількох площинах, серед яких ключовими є:

• реакція на геополітичну невизначеність української влади в останні роки;
• реакція на посилення ролі та ваги Росії у внутрішньоукраїнських процесах;
• реакція на стан і статус західноукраїнського політикуму у політичному полі України.

Ця потрійна реакція є своєрідним мотивом ролі західноукраїнського політикуму щодо євроатлантичної інтеграції, яку вони обрали собі або яку їм делегували. Хотів би зауважити, що формула “євроатлантичність = незалежність” є функціональною за умов узгодження пріоритетів та інтересів регіональних еліт і настроїв самих регіонів. Власне тут і починаються серйозні розбіжності та проблеми, які потребують уваги.

Для початку залишмо поза увагою тезу про нібито значну регіональну відмінність, притаманну сучасній Україні, у якій, скажімо, Галичина є ментально європейським регіоном. Повністю згоден з професором Ярославом Грицаком, який стверджує, що “соціальний капітал теперішніх галичан – тобто їхні звички, суспільні постави і, вибачте на слові, менталітет – є підставово “совковими” (Я.Грицак, Нація поганих танцюристів // Поступ. - №89.- 2002.).

В Україні не існує радикальних регіональних відмінностей, які стосувалися б регіональної стабільності та позитивної динаміки державного розвитку. Існують, передусім, інтереси регіональних еліт та груп, які задля зміцнення свого становища використовують різну геополітичну риторику. Звідси кліше про “проросійський Донецьк”, “червоний пояс України”, “сепаративний Крим”. На цьому тлі важливим є запитання: чи здатен західноукраїнський політикум стати каталізатором формування консенсусної моделі євроатлантичної інтеграції України, в якій би могли бути враховані інтереси, принаймні, впливових українських регіонів? Попередня відповідь – лише частково, за певних умов! Чому так? Передусім через низку реальних відмінностей, серед яких:

• різниця в економічній впливовості Західної України та промислових регіонів України;
• вага західноукраїнського політикуму на прийняття владних рішень у центрі;
• особливості ведення бізнесу у промислових регіонах України;
• неструктурованість західноукраїнського політикуму;
• вага російської бізнес та політичної еліти у південних та східних регіонах України;
• відсутність започаткованих та зреалізованих успішних проектів власне у Західній Україні за участю європейського капіталу.

Ці та, можливо, інші відмінності свідчать про полярність інтересів “західняків” і “східняків” щодо рівня їх участі у євроатлантичних інтеграційних процесах. Західноукраїнський політикум поки що не випрацював прийнятної для усієї України аргументації щодо створення консолідованої моделі євроатлантичної інтеграції регіональних еліт. Зрештою, чи входить це у плани владної еліти і чи розуміють усю суть проблеми “західняки”, поки що незрозуміло.

Окремим питанням є реальні проблеми, які спричинюють євроатлантичні орієнтації західноукраїнських політиків. Зокрема, мова йде про неоднозначне ставлення у Західній Україні до низки вимог ЄС чи НАТО (скажімо, прийняття європейської мовної хартії). Інколи виявляється, що західноукраїнський політикум не до кінця осмислив та прорахував наслідки інтеграційних процесів, зокрема щодо збереження власної ідентичності, політичних та ідеологічних пріоритетів. Я схильний вважати таку ситуацію наслідком домінування у Західній Україні концепції “європейськості” України як складової винятково Центральної Європи, яка уже частково набула рис геополітичного міфу.

На моє переконання, ключова різниця поміж реально превалюючими геополітичними моделями в Україні, передусім, пов’язана з історичним минулим нації, а саме - її перебуванням у складі двох імперій – Австро-Угорської та Російської. Сьогодні ця історична спадщина та сформовані нею ментальні особливості регіонів і визначають оту геополітичну невизначеність, яка спостерігається в Україні. Південь і Схід України досі зорієнтовані на зв’язки з Росією, хоча й формують власні економічні та політичні середовища. Прикладом можуть слугувати політичні та бізнес еліти Донецька, Харкова, Криму, Дніпропетровська. За умов жорсткої централізованої управлінської моделі саме ці регіони, попри специфіку становлення місцевих еліт, реально опонують центрові, намагаючись відстояти бодай частку своєї автономності: спочатку економічної, а пізніше культурної, політичної і т.д. Традиційна зорієнтованість на російський ринок зумовлена як економічною необхідністю, так і психологією способу побутування, сформованою у ХХ столітті. Важливо зрозуміти, що південно-східний регіон України вважає таку ситуацію природною, на даний час перспективною, політично зручною. Цей регіон на початку 90-х років усвідомив важливу річ: зростання економічної та політичної потуг потребувало легітимізації місцевих еліт як національних, яку вони спокійно делегували західноукраїнському політикуму, головно у площині національної символіки та євроатлантичної риторики. Досягнувши економічного домінування та отримавши можливість впливу на прийняття владних рішень, Південь і Схід залишили Заходу України представницьку функцію: право на євроатлантичні потуги, які на сьогодні для них у пропонованій моделі не є актуальними.

Водночас у Західній Україні відбувався творчий пошук концепції, яка зумовила б європейські потуги всієї України. В її основу було покладено концепт Центральної Європи, прообразом якої свого часу була Австро-Угорська імперія. Я б не говорив сьогодні про Центральну Європу як “іншу”, “альтернативну” чи “другого плану” Європу. Однак останні геополітичні події свідчать про своєрідний двоподіл Європи, коли західна її частина намагається відстояти свою самостійність (політичну та культурну), а східна усе міцніше закорінюється в американський фарватер. Це дає підстави скептикам говорити про “проамериканську” Європу, до якої прагне й Україна. На цьому тлі сповідувана західноукраїнськими політиками концепція євроатлантичної Центральної Європи призводить до внутрішнього конфлікту, оскільки не корелюється з орієнтаціями та інтересами Півдня і Сходу України. Ця різниця, окрім згадуваної мною “інакшості” політичних та економічних інтересів, формує культурну, ментальну, релігійну напругу на рівні, скажімо, мови, традиції, соціокультурних кодів, православного та католицького світів. У цьому розрізі чи не найбільшою помилкою західноукраїнських політиків є нічим не підкріплена віра у прийнятність усією Україною “галицької” моделі євроатлантичної інтеграції, яка для більшості регіональних еліт Півдня і Сходу є лише декором. Відсутність геополітичних точок дотику і надалі відводитиме Західній Україні функції декоративного, а не реального носія ідей євроатлантичної інтеграції.

Якими є потенційні можливості західноукраїнського політикуму стати гравцем першого плану у грі в ЄС і НАТО у найближчий час?

Перший варіант - малоймовірний

• Зміна політичної та владної еліти шляхом виборів формує ситуацію, за якої центр виробляє консенсусну для всіх регіонів модель євроатлантичної інтеграції і делегує право її реалізації західноукраїнському політикуму.

Другий варіант - прагматичний

• Західноукраїнський політикум відмовляється від загальноукраїнських євроатлантичних інтеграційних амбіцій і виробляє модель регіональної інтеграції (для прикладу, Львів - Краків). В разі успішної реалізації таких проектів отриманий досвід може лягти в основу певної загальноукраїнської інтеграційної моделі.

Третій варіант - ймовірний

• Зміна політичної та владної еліти поставить перед центром питання розширення прав та повноважень регіонів, можливо і через федеративну модель. Такий сценарій реально закріпить за регіонами вже наявні інтеграційні моделі, що дозволить створити своєрідне конкуруюче поле ідей, базоване на накопиченому регіональному досвіді.

Четвертий варіант - песимістичний

• За умови збереження в Україні жорсткої централізованої управлінської моделі західноукраїнський регіон, будучи економічно слабким, фінансово дотаційним, позбавленим впливу на прийняття владних рішень у центрі, буде змушений штучно піднімати свою вагу через застосування інтеграційної риторики, тобто виконувати роль актора другого плану. Розширення функцій західноукраїнського політикуму залежатиме, передусім, від намірів та потреб центру, лобістських потуг регіональних еліт, а не інтересів та орієнтацій самого регіону.

П’ятий варіант - утопічний

• Невдоволеність західноукраїнського політикуму якістю євроатлантичної інтеграції центру, власною маргінальністю у цих процесах може спричинити відцентрові тенденції: від автономізму - до сепаратизму. Щоправда, ймовірність такого сценарію є доволі малою через: традиційну зорієнтованість Західної України на ідеї соборності; неготовність західноукраїнського поспільства до радикальних дій щодо відстоювання власних політичних та соціокультурних преференцій розвитку; ментальні особливості Західної України, які чимало істориків означають як “пострадянська європоцентричність”