Міжнародна конференція
“ЄВРОАТЛАНТИЧНА ІНТЕГРАЦІЯ УКРАЇНИ: РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР”

Львів 20-21 березня 2003 р.

Олег РОМАНЧУК, кандидат філологічних наук,
шеф-редактор журналу політології, футурології, економіки, науки та культури “Універсум” (м. Львів)

Роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу НАТО

Україна була першою з колишніх республік СССР, яка налагодила контакти з ЄС. 1994 року вона першою з країн СНД приєдналася до програми НАТО “Партнерство заради миру”, а 1997 року підписала з НАТО Хартію про Особливе партнерство. Цього ж року, на початку травня, в Києві відкрито Центр інформації та документації НАТО в Україні.

Роман Ліщинський, перший директор цього Центру, незадовго до своєї трагічної загибелі восени 1997 року в інтерв’ю журналові “Універсум” цілком слушно зазначив, що “Україні бракує правдивої інформації про НАТО”.

Розмова з професійним дипломатом, канадійцем українського походження, була присвячена проблемі ліквідації “білих плям” щодо ролі й місця альянсу на політичній мапі світу, важливості налагодження співпраці НАТО з Україною. “Ми вважаємо справедливим, щоб ті рішення, які приймає політична еліта в Україні щодо НАТО, спирались на правдиву, сучасну інформацію про цю організацію, – наголошував пан Ліщинський. – Вкрай важливо, щоб населення України зрозуміло, чому український уряд пішов на такий крок – створення Центру документації та інформації НАТО”. При цьому він відзначав вкрай важливу роль українських мас-медіа в ліквідації дефіциту інформації про НАТО для політичної еліти та громадян України.

Відтоді минуло п’ять років. Чи все зробили українські журналісти, зокрема працівники ЗМІ західного регіону, для того, щоб українська громадськість якомога швидше відійшла від совєтських стереотипів оцінки Альянсу?

Очевидно, далеко не все, бо не випадково минулого року професор кафедри стратегії Національної академії оборони України, доктор військових наук В’ячеслав Косевцев був змушений констатувати:

“Важливим і нагальним завданням є формування позитивного ставлення населення до входження України в НАТО. Відповідна підготовка громадської думки потребує активної і цілеспрямованої інформаційно-пропагандистської діяльності з широким використанням ЗМІ” (В’ячеслав Косевцев. Рух до НАТО – найдоцільніший стратегічний вибір України // Економічний часопис ХХІ, 2002, №7–8, с.36).

Судячи з соціологічного опитування Центру “Соціальний моніторинг” та Українського інституту соціальних досліджень, оприлюдненого в січні цього року, можна говорити про зниження рівня довіри української громадськості до НАТО.

“Прибічників членства нашої держави в Євроатлантичному альянсі поменшало приблизно на 5 відсотків. Так стверджуютьсексперти Центру Разумкова, але відразу пояснюють, що не стільки впала довіра до НАТО, скільки знизилася підтримка вступу в НАТО. І тут не остання “заслуга” влади, зокрема “кольчужний скандал” та нагнітання подій навколо Іраку. На думку аналітиків та експертів, у свідомості “маленького українця” все ще спрацьовує негативний образ НАТО як ворога, створений радянською пропагандою. Для адекватного ставлення українців до натовського питання їм бракує інформованості. Так вважають і вітчизняні діячі, й іноземні представники. Зокрема, посол США в Україні Карлос Паскуаль закликав владу підвищити рівень інформованості громадян України про НАТО. Про брак інформаційної кампанії говорив і Валерій Чалий, директор міжнародних програм Українського центру економічних і політичних досліджень ім. Разумкова, наголосивши, що інколи взагалі спостерігається антинатовська пропаганда, особливо на деяких центральних, як відомо, провладних телевізійних каналах (Наталя Дмитренко. На шляху до НАТО. “Україна молода”, 18 лютого 2003).

“Сьогодні ЗМІ контролюються переважно тими силами, які не надто зацікавлені у здійсненні Україною євроатлантичного вибору. Вони продовжують обробляти населення в протилежному напрямі, що створює неадекватні реакції і відгороджує нас від Європи. А влада свідомо чи несвідомо не поспішає забезпечити громадян усебічною доступною інформацією про діяльність НАТО і перспективи України вступу до нього” (Олександр Дергачов. Україна–НАТО: старт нового етапу співпраці. Економічний часопис ХХІ. №7–8, 2002, с.33).

Україна нині перебуває в надзвичайно складній ситуації. Із суб’єкта геополітичних і геоекономічних відносин вона фактично перетворилась на об’єкт цих відносин. Відсутність чіткої зовнішньої політики – як закономірний наслідок відсутності національно-державницької еліти, спроможної ефективно втілювати й відстоювати національні інтереси України, – призвела до того, що Вадим Гречанінов, президент Атлантичної ради України, був змушений констатувати: “Наша країна впродовж останніх років була, по суті, розмінною монетою між Заходом і Росією. Сьогодні ж, боюся, через непослідовні дії влади українську “монету” Захід віддав у скарбницю Росії з усіма наступними наслідками” (Вадим Гречанінов. Вибір зовнішньої стратегії України в умовах трансформації НАТО на початку ХХІ століття // Економічний часопис ХХІ, №7–8, 2002,с.66). А наслідком може бути втрата Україною незалежності: спершу економічної, відтак політичної.

Ось лише деякі цифри, які дають уявлення про частку російського капіталу у великій промисловості України. Нафтопереробна промисловість – 83%, кольорова металургія – 66,7, алюмінієва промисловість – близько 90%, телевізійна індустрія – 38,5%, сектор експортних підприємств – 30%, банківський сектор – 33%, енергопостачання – 36% (Богдан Сікора. Російська економічна експансія в Україні // Універсум, №7– 8, 2002, с. 29). Як бачимо, нафтопереробні комплекси України майже цілком підпорядковані Росії. Москва почала підпорядковувати собі газотранспортну систему України, російський капітал виявляє цікавість до приватизації національного оператора зв’язку ВАТ “Укртелеком” (приміром, московський оператор зв’язку МТС вже придбав контрольний пакет українського оператора мобільного зв’язку UMC). Інформаційний простір в Україні майже повністю контролюють сили, не зацікавлені в утвердженні на політичній мапі світу новітньої модерної європейської держави. Ці ж сили, ясна річ, не зацікавлені у входженні України в НАТО.

Приміром, російський посол в Україні Віктор Черномирдін і далі схильний вважати, що НАТО – це агресивний блок. Під час розмови з журналістами в Києві 23 січня 2003 року він сказав буквально таке: “Ми знаємо, коли НАТО створювалося, і для чого воно створювалося – на противагу Варшавському пактові. Варшавського договору немає, СССР теж немає, і вважаємо, що ми вже демократичні держави або хочемо бути такими. А в НАТО все як було, так і залишилося, нічого не змінилося”. Черномирдін дивується прагненням України стати членом НАТО, наголошуючи, що Росія не вітає розширення НАТО, зокрема розширення на схід.

Голова Державної думи Російської Федерації Геннадій Селєзньов під час свого перебування в Києві в грудні 2002 року заявив, що Україна не настільки багата, щоб вступати в таку дорогу організацію, якою є НАТО.

Москва зараз успішно грає на суперечностях Північноатлантичного альянсу. Відтак появляються несподівані, на перший погляд, заяви деяких представників Заходу.

За словами постійного представника США в НАТО Ніколаса Бернза (середина січня цього року), Україна разом з Росією та країнами Центральної Азії і Кавказького регіону не мають перспектив стати членами альянсу в передбачуваному майбутньому. Відтак НАТО співпрацюватиме з Києвом лише на рівні міністрів, а не на найвищому рівні – це наслідок дій Президента України, який підірвав до себе довіру й самоізолювався. Водночас, за словами американського посла Паскуаля, “Захід стверджує, що для України саме настав час активніше діяти на шляху приєднання до НАТО”. Не виключено, що за певних обставин Київ таки запросять до Організації Північноатлантичного договору разом з третьою хвилею розширення – хоча б під час саміту НАТО в 2008 році. Проте, як зазначає Карлос Паскуаль, для цього Київ має отримати запрошення на саміт країн НАТО в 2004 або в 2006 роках, а також, що не менш важливо, дотримуватися певних стандартів НАТО, які роблять Організацію Північноатлантичного договору міцною та ефективною (Наталя Дмитренко. На шляху до НАТО. “Україна молода”, 18 лютого 2003). Заявив про підтримку повного членства України в ЄС і НАТО також новообраний президент Литви Роландас Паксас. Тим часом впливовий американський журнал “FORBES” (17.03.2003) друкує карту планети із зазначенням місць, де можуть виникнути воєнні конфлікти. Автори журналу Emily Lambert by Chana R. Schoenberger безапеляційно констатують: “Білорусія та Україна – нестабільні держави, які межують з НАТО та можуть нести загрозу регіонові” (“Україна в “атласі зла” – наступний Ірак”. www.pravda.com. 19.03.2003).

У круговерті думок і заяв чільних представників західної політичної еліти правильно зорієнтуватись непросто. Чітко зрозумілим є тільки те, що нашій державі, як ніколи, потрібен надійний європейський союзник, який би сприяв зміцненню національної безпеки України – починаючи від реальної допомоги у належному облаштуванні нашого північно-східного кордону й подальшому стимулюванні процесу творення демократичних, громадських інституцій, незалежних ЗМІ, професійної армії як необхідних передумов вступу до альянсу країни-кандадата. Звісна річ, сам собою вступ до НАТО не вирішить усіх наших проблем, однак цілком може слугувати своєрідним локомотивом, який допоможе витягнути Україну з болота корупції, покінчити з командно-бюрократичною системою.

На наш погляд, реально вести мову про вступ до Північноатлантичного альянсу можна буде лише після президентських виборів. А перед цим треба зробити все можливе (бодай за допомогою державницьки налаштованих мас-медій), аби змінити ставлення громадян України до НАТО, прищеплювати українцям кращі риси західноєвропейської ментальності, заохочувати творити громадянське суспільство, роз’яснюючи його переваги над суспільством тоталітарним.

“Cьогодні владна верхівка України відверто налаштована на інтеграцію в Європу. Чи принаймні робить відповідний вигляд, – пише Наталя Дмитренко у статті “На шляху до НАТО” (газета “Україна молода”, 18 лютого 2003). – Таке враження може скластися в контексті останніх подій: підписання під час празького саміту Північноатлантичного альянсу Плану дій Україна – НАТО та Цільового плану на 2003 рік, запевнень Президента про особисту відповідальність за “визначення та реалізацію курсу України на європейську та євроатлантичну інтеграцію”, а також створення кількох додаткових державних органів у цій царині, на додачу до десятка вже існуючих, зокрема Держради з питань європейської та євроатлантичної інтеграції України під головуванням Леоніда Кучми”.

Відповідні пропозиції та зауваження були оголошені на “круглому столі” “Євроатлантична інтеграція України: стан та перспективи”, організованому в лютому 2003 року Національним інститутом проблем міжнародної безпеки при РНБОУ та Національним інститутом стратегічних досліджень.

На думку експерта Центру Разумкова Валерія Чалого, одного з учасників цього “круглого столу”, ініціативність Президента можна лише вітати, адже “це шанс для нього – маючи серйозні повноваження, надати імпульсу конкретним рішенням у плані євроатлантичної інтеграції”. З іншого боку, підписавши Цільовий план, Україна тим самим узалежнила себе від волевиявлення громадськості, від позиції кожного з нас.

Все це виглядає доволі парадоксально. Нині українці виснажені невизначеністю, втомлені психологічно від неможливості побачити якусь привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, держави. За свідченням відомого соціолога, доктора економічних наук Юрія Саєнка, для близько 3/4 громадян України майбутнього не існує. Перед майбутнім залишається тільки страх – страх перед проблемою працевлаштування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо. Звужений горизонт власного майбутнього – середній українець планує своє життя лише на 7–8 місяців.

“Воля – це трагічний дефіцит незалежної України. Воля – це вміння поставити перед собою мету, відтак спроможність досягти її тим чи іншим способом”, – так узагальнює соціально-політичну ситуацію в Україні Юрій Саєнко. Відомий демограф, доктор медицини Володимир Войтенко вважає, що найголовнішою бідою, яка не дає нам вирватись із кризи, є відсутність спільної віри – Релігійної, Національної, Державної (Українське суспільство 2002 // Універсум, №1–2, 2003, с. 33).

За свідченням Юрія Саєнка, маємо масове явище АСОЦІАЛЬНОСТІ – люди не цікавляться тим, що відбувається в суспільстві, не цікавляться діями влади, партій. Асоціальність породжує АНТИСОЦІАЛЬНІСТЬ – кримінал і аморальність. Має місце тотальна недовіра – українська людина всім і всьому не довіряє, окрім собі, своїй сім’ї, своєму найближчому оточенню.

Лише 10 відсотків респондентів, опитаних працівниками Інституту соціології НАНУ упродовж 1992–2002 років, довіряють адміністративно-урядовим структурам. А найвпливовішою структурою в житті українського суспільства 40 відсотків населення вважає злочинний світ, мафію. Обвально впала довіра до депутатів Верховної Ради України як відстоювачів інтересів виборців – з 23 до 8 відсотків (Українське суспільство 2002 // Універсум, №1–2, 2003, с. 33).

Як у такій ситуації мас-медіа можуть викликати довіру до своїх публікацій, в яких йдеться про створення позитивного іміджу НАТО? Як, приміром, роз’яснювати читачам, глядачам і слухачам можливість одночасної адаптації вітчизняного законодавства до європейських норм і конституційних норм Росії й Казахстану? Певний резерв усе ж існує. Та ж статистика Інституту соціології НАНУ засвідчує, що упродовж 1994–2002 рр. рівень довіри до ЗМІ зріс з 20 відсотків до 30.

Таким чином, для державницьки налаштованих вітчизняних ЗМІ формування позитивного ставлення населення до входження України в НАТО далеко не просте з погляду реалізації завдання.

Мені як редакторові журналу “Універсум” приємно відзначити, що за останні шість років на його сторінках оприлюднено десять аналітичних розвідок, загальним обсягом понад 5 авторських аркушів, присвячених темі Україна–НАТО. Ось назви лише деяких найважливіших, на наш погляд, матеріалів: “Україні бракує правдивої інформації про НАТО” (інтерв’ю з Романом Ліщинським); “Україна і НАТО мають спільні інтереси” (інтерв’ю з Наталею Мельничук); “Система європейської безпеки і національні інтереси України” (Костянтин Морозов, екс-міністр оборони України, директор Військового інституту МАУП); “Чи станцює Україна танго з ЄС і НАТО?” (Петро Парипа, спеціальний кореспондент “Універсуму” в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі); “Європа чи Євразія: стратегія для України” (Тарас Кузьо, старший дослідник Центру російських та східноєвропейських студій при Бірмінгемському університеті); “Україна – невід’ємна частина демократії Центральної і Східної Європи” (інтерв’ю з Борисом Тарасюком, Надзвичайним і Повноважним Послом України в країнах Бенілюксу); “Про Югославську кризу з перших уст” (звіт про зустріч Посла США в Україні Стівена Пфайфера з журналістами українських ЗМІ); “Колективна оборона: з ким і від кого?” (Костянтин Морозов, екс-міністр оборони України); “Під прапором Сагайдачного і Ходкевича” (Володимир Прядко, власний кореспондент “Універсуму” в Польщі – матеріал присвячений створенню польсько-українського батальйону) тощо. Частина матеріалів, присвячених висвітленню ролі НАТО в сучасному світі, зокрема стосунків Альянсу з Україною, оприлюднена на веб-сторінці журналу в Інтернеті.

Екс-міністр закордонних справ України Борис Тарасюк має цілковиту рацію, наголошуючи, що ми повинні бути активними учасниками творення спільного європейського дому. Звісна річ, роль вітчизняних ЗМІ, а надто західного регіону, тут важко переоцінити, оскільки невзабарі наш західний кордон остаточно набуде цілком іншого статусу –нашими сусідами вже будуть не просто колишні члени Варшавського Договору, а повноцінні учасники НАТО. Україна межуватиме з ЄС з усіма можливими наслідками. Насамперед для нас.

Що ж можна прочитати з цього приводу на сторінках регіональної преси? Йдеться передусім про Львівську Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську області. Найчастіше трапляються стислі повідомлення від різних інформагенцій. Відчутно бракує фахових аналітичних матеріалів щодо ролі й місця цієї оборонної структури в політичному житті планети. Бракує переконливих публікацій, котрі б показували, що саме через входження України в НАТО наша держава зможе значно швидше наблизитись до західноєвропейських стандартів життя, зможе скористатися позитивним досвідом в опануванні азів ринкової економіки, у запозиченні методів і форм досягнення гарантованого соціального захисту громадян, кращих зразків побутової культури, організації громадянського суспільства тощо. Мас-медії повинні роз’яснювати (фахово!), що перспективи інтеграції до НАТО є насамперед стимулом у досягненні європейських стандартів розвитку економіки, демократії, рівня життя, що членство України в НАТО є для нас конечною необхідністю (зрештою, як і для Європи загалом), що приєднання до системи колективної безпеки, на якій базується НАТО, відповідає національним інтересам України. У багатьох випадках саме ЗМІ можуть і повинні допомагати формувати політичну волю президента, уряду, ВР.

Тим часом говорити про ефективну роль мас-медіа західного регіону щодо формування позитивного іміджу НАТО в нашому суспільстві останнім часом стало доволі проблематично. Приміром, “кольчужний скандал” не міг не позначитися на тематиці газетних повідомлень, які так чи інакше торкалися взаємостосунків Україна–НАТО, а надто в період, що передував празькому саміту.

Газети західного регіону в листопаді 2002 року впереваж смакували подробиці скандалу, пов’язаного із рішенням Північноатлантичного альянсу не запрошувати Президента України до столиці Чехії

Ось лише деякі заголовки матеріалів, які появлялися на сторінках “Високого замку”:

“Запросити Кучму? Не НАТО!” (№252, 02.11.2002); “Поки Президент думає, спікер протоптує йому дорогу до НАТО” (№221, 13.11.2002); “Їдучи на саміт в Прагу, Леонід Кучма довів, хто в домі хазяїн” (№266, 19.11.2002); “Леонід Кучма на саміті є “бажаний”, але не для всіх” (№268–269, 21.11.2002); “Я не розглядаю Україну як буферну державу”, заявив учора Посол США в Україні Карлос Паскуаль на зустрічі з політологами та журналістами” (№260, 12.11.2002); “З тяжкою бідою… Леонід Кучма їде на саміт НАТО” (№265, 18.11.2002); “Чемоданний настрій. Чи розійдуться хмари над Леонідом Кучмою у Празі?” (№267, 20.11.2002); “Транзитом через НАТО” (№270, 23.11.2002); “Саміт у Празі. Потрійний вимір конференції НАТО” (№270, 23.11.2002); “Альянс у Празі “поблагословив” усіх. А там буде видно…” (№274–275, 28.11.2002);

Газета “Поступ”, що видається у Львові, також неодноразово вміщала замітки на цю тему, відзначаючи, що НАТО не чекає главу Української держави у Празі (Іван Смішко. Прага буде негостинною // Поступ, №174, 19–20 листопада 2002).

“Поступ” надрукував текст вибачення української опозиції в учасників саміту НАТО в Празі, в якому демократичні сили України “вважають за необхідне вибачитися перед світовим товариством за такого президента і попросити міжнародну громадськість не ототожнювати України та українського народу із паном Кучмою” (Тереза Маєвська, Мар’яна П’єцух. Кучма в Празі // Поступ, №176, 22 листопада 2002, с.2).

Схожі повідомлення появлялися о тій порі на сторінках Івано-Франківської “Галичини”: “Квадратура кола: Україна метається між європейським та євразійським вибором” (Петро Парипа, 23.04.2002); “Урок для українських правителів” (Ропняк Ігор, Парипа Петро 12.11.2002).

Тональність жовтневого “Поступу” (№155, 17–23 жовтня 2002, с.4, автор – Наталя Понуркевич) добре передає один із заголовків: “Український провал у Варшаві” (у замітці йшлося про висліди конференції “Розширення Європейського союзу та НАТО: перспективи України”, яка відбулася 15–16 жовтня 2002 року у польській столиці). Саме на цій конференції з уст Хав’єра Солани прозвучало, що ЄС, перш ніж прийняти Україну до Євросоюзу, спробує з’ясувати, що це за країна, бо наразі українське керівництво “не грає за правилами, а грає правилами”. Ще категоричніше з приводу бажання України стати членом ЄС висловився Романо Проді, який заявив, що Україні не бачити членства як власних вух. Отож українські учасники конференції прийшли до висновку: “Нас не розуміють у Європі, але й самі українці не розуміють, що відбувається в країні. Україна сама повинна визначитись, що відбувається, і лише тоді говорити про приєднання до Євросоюзу”.

Короткий звіт про цю конференцію оприлюднив на сторінках Івано-Франківської “Галичини” спеціальний кореспондент цієї газети Петро Парипа, який перебував у ті дні в польській столиці. “Стіл з гострими кутами – як у стратегічну дружбу Києва та Варшави вкралися амбіції” (у матеріалі йдеться про те, що Леонід Кучма заявив полякам, що їхня ідея виступити посередником у переговорах між опозицією та владним режимом у рамках цієї конференції виглядає як втручання у внутрішні справи України).

Той же “Поступ” у невеличкій замітці інформує громадськість, що партнерство з НАТО триває, і що 2003 року наші Збройні Сили планують взяти участь у дев’яти навчаннях НАТО, а міністр оборони Володимир Шкідченко заявляє, що “план дій, який було розроблено в Україні і узгоджено з експертами НАТО, дуже тісно переплітається з програмою реформування та розвитку Збройних Сил” (Ольга Мацко. Партнерство з НАТО триває. 26–27 листопада 2002, с.4).

З газети “Поступ”, приміром, можна довідатись, що “американці наближаються до Збруча”, що українсько-польський кордон незабаром стане справжньою “залізною завісою” між НАТО і рештою світу (Свідник Д.О. Американці наближаються до Збруча. №15, 1–2 лютого 2003, с.2).

Слід відзначити й таке. Після відвідин штаб-квартири НАТО в Брюсселі появилися цікаві репортажі Віталія Жугая на сторінках Мукачівської газети “Старий замок” та в журналі “Універсум”, Володимира Лиса на сторінках газети “Волинь”, Петра Парипи в Івано-Франківській газеті “Галичина”.

У журналі “Молода дипломатія” був надрукований докладний звіт про “круглий стіл” за участю послів країн, що входять до складу НАТО, який був проведений 10 липня 2002 року у Львівському національному університеті імені Івана Франка з нагоди підписання Хартії про Особливе партнерство (Олег Куць. “Відносини Україна–НАТО: міжрегіональний вимір” // Молода дипломатія, №24, 2002, с.20–22).

У цьому ж числі журналу була оприлюднена розвідка Антона Монаєнка (с. 24–25) “Розширення ЄС на схід: наслідки для України”, яка також порушує проблему Україна–НАТО. Прикметним є те, що цей журнал видають студенти, і поширюється він насамперед серед студентства.

Безумовно, регіональна преса не могла не відгукнутися на серйозну кризу, що виникла в Північноатлантичному союзі внаслідок особливої позиції Франції та Німеччини щодо втягування Альянсу у війну з Іраком (Тарас Бик. Криза в НАТО // Львівська газета) .

“План дій Україна – НАТО” є позитивним кроком у відносинах між Україною і Північноатлантичним альянсом. Цей документ став одним з небагатьох зовнішньополітичних успіхів України. Разом з тим зволікання українською стороною публікації цього документа серед громадськості породило чимало запитань щодо зобов’язань, які українська влада взяла перед країнами-членами НАТО.

На наш погляд, регіональним ЗМІ (йдеться насамперед про західний регіон України) було б доцільно оприлюднити План дій, прийнятий у Празі, а також Цільовий план на поточний рік – конкретні заходи України, які вона мусить здійснити, щоб вийти на вищий рівень відносин з Альянсом. Саме зараз, коли серед українців почала зростати недовіра до НАТО, спільний план дій між НАТО й Україною слід всіляко популяризувати в ЗМІ (а надто західного регіону), тим паче, що НАТО цей план дій Києву оприлюднювати не забороняє.

Як ми вже зазначали, “кольчужний скандал”, “касетний скандал”, останні розбіжності всередині самого Альянсу, безумовно, не могли не позначитися на рівні довіри до цієї структури серед громадян України. Тому, на наш погляд, ЗМІ слід проводити виваженішу інформаційну роботу серед читачів, слухачів і телеглядачів. Мас-медіа повинні допомогти людям осягнути ті ж демократичні цінності, що їх сповідують члени НАТО, переконувати (доказово, наочно, зрозуміло) свою аудиторію в реальності наближення до ефективних стандартів – економічних, політичних, військових лише за умови вироблення в собі й в державного керівництва політичної волі, прагнення жити за кращими європейськими стандартами.

Безумовно, “Громадські читання з проблеми європейської інтеграції в регіонах України”, які Управління із співробітництва з НАТО Міністерства економіки та питань європейської інтеграції України восени минулого року провело у Львові, – річ добра. Учасники читань дістали змогу ознайомитися з аналітичними матеріалами, які допомагають краще зрозуміти, в чому полягає “Особливе партнерство між Україною та НАТО”, як відбувається “Розвиток особливих відносин Україна–НАТО”, що таке “Програма “Партнерство заради миру” і “Хартія про особливе партнерство між Україною і НАТО”.

Численні заходи, які відбуваються в різних регіонах нашої держави за сприяння Центру інформації та документації НАТО, приносять неабияку користь Але, на наш погляд, ці семінари, конференції, “круглі столи” не завжди найкращим чином висвітлюються вітчизняними ЗМІ, використовуються далеко не всі можливості мас-медіа західного регіону України – періодична преса, телебачення, радіо.

Формування позитивного іміджу НАТО регіональними мас-медіа неможливе без політичної волі Києва, без конкретних кроків державного керівництва України в західному напрямі, без отримання ЗМІ позитивної й водночас об’єктивної інформації з даної проблематики, так би мовити, інформації “з перших рук”. І, звісна річ, багато що залежатиме від позиції редакцій мас-медіа, від їх власників і засновників.

Є й інші обставини, котрі слід враховувати. Робота українських журналістів щодо формування позитивного іміджу НАТО після заяв, що пролунали в Москві з приводу створення єдиного економічного простору, безумовно, ускладниться. Цілком можна погодитись з політологом Володимиром Маленковичем, що Україна нічого не виграє від такого простору. “Зона вільної торгівлі на ринках СНД нам потрібна (поки це найважливіші для нас ринки), але переорієнтовувати усю свою економіку (або її велику частину) на роботу за правилами євразійського ринку нам украй не вигідно, тому що це ринок відсталих технологій і, відповідно, товарів низької конкурентоздатності, – цілком слушно завважує він. – Ми уже вибрали європейський напрямок, і рухатися нам потрібно саме туди – на європейські ринки. Це важкий шлях зниження собівартості й підвищення якості українських товарів, але якщо ми його не пройдемо – ми назавжди залишимося країною другого або третього сорту, до того ж залежною від Росії. Переорієнтація нашої економіки на простір Євразії викличе природну недовіру до неї з боку нинішніх і потенційних західних (і, до речі, не тільки західних) партнерів й істотно обмежить наші перспективи. (…) Це ускладнить переборення антизахідних настроїв, котрі все ще панують у значної частини нашого суспільства”.

Далі. 27 лютого 2002 року в ході міжнародної конференції “Імплементація державних рішень із проблем євроатлантичної інтеграції України” радник Генерального секретаря НАТО Кріс Доннелі заявив, що “вже створено механізм, створено двигун для просування до НАТО, який повинен потягти Україну. Для того, щоб розпочати роботу цього двигуна, треба залити пальне в баки. Тепер потрібна політична воля”.

Як зазначив Доннелі, на сьогодні Україна має впроваджувати в життя ті рішення, що були підписані під час Празького саміту 2002 року. І це стосується не тільки Збройних Сил України, а й інших українських міністерств та відомств, зазначив Доннелі. За його словами, роль парламентаріїв полягає у тому, аби “стежити за тим, що відбувається, ставити незручні питання, створювати ідеї, надавати поштовх процесу, і коли урядова система робитиме щось не так, зрештою, ганьбити за похибки”. За словами Доннелі, схвалення Україною Плану дій Україна-НАТО означає, що майбутнє членство в Альянсі має серйозні наслідки. За словами радника генсекретаря НАТО, Україна взяла зобов’язання, і всі зараз спостерігають, як вона їх виконує (Щоб Україні потрапити у НАТО, парламент повинен залити “пальне у баки”, www.ПРАВДА.com.ua, 27.02.2003).

Одне слово, роль регіональних мас-медіа у формуванні позитивного іміджу НАТО нині набуває особливого значення, якщо Україна й справді зацікавлена стати повноправним членом цієї організації.

Разом з тим подальша економічна інтеграція в межах СНД може негативно вплинути на запровадження в Україні демократичних політичних традицій Європи. “Білоруська та казахська практика ще далі віддаляють нас від євростандарту, – вважає політолог Олександр Дергачов. – І у нас, і в Росії нецивілізовані відносини між владою й бізнесом, і це впливає на зміст економічних перетворень. Наскільки реально говорити про демократизацію в Білорусі чи Казахстані? Нереально. Але чи можливе гальмування реформ в Україні? На жаль, можливе”.

Чотири дослідницькі установи Європи всебічно вивчали тему розширення Євросоюзу. Нещодавно з цього приводу був оприлюднений спільний звіт (Україна вже опинилася за “паперовим кордоном” Європи. www.ПРАВДА.com.ua , 27.02.2003).

Маріус Валь із брюссельського Центру досліджень європейської політики навів конкретні приклади: “Люди у західній Україні, які їздили, наприклад, до Словаччини або Угорщини, зараз, із практичних причин, не можуть їздити настільки часто через візові вимоги. Вони повинні спочатку їхати до Києва за візою, потім повертатися додому, також ви маєте сплачувати за візу. Тобто, насправді паперова завіса вже простягнулася на цьому кордоні”.

На один із шляхів нейтралізації негативних моментів вказує концепція під назвою “Європа регіонів”. ЄС має комітет, що займається регіонами. Він покликаний залучати регіональні й місцеві адміністрації у процес ухвалення рішень на європейському рівні. Цей комітет має багато комісій, які займаються питаннями від регіональної економіки до туризму, молодіжних програм і спорту.

Відповідно до цієї схеми окремі міста у Східній Європі можуть діяти незалежно і цим самим посилювати Європейську інтеграцію на мікрорівні.

У доповіді говориться: “Регіональна політика ЄС має стати інструментом для створення м’якого кордону між новими членами ЄС та їх сусідами, перш за все Україною. На регіональному рівні лібералізація візового та міграційного режиму може бути представлена вздовж західного кордону України”.

Інший автор доповіді Гжегож Громацький з фонду Стефана Баторія у Варшаві сказав, що масштаб регіонального співробітництва добре видно у Карпатському регіоні: “Наприклад, у випадку України майбутній Єврорегіон – це Карпати. Він охоплює не тільки Польщу й Україну, але й частини Словаччини, Угорщини й Румунії. Разом вони формують Єврорегіон, і я думаю, що така форма співробітництва на місцевому або регіональному рівні має розвиватися”.

У доповіді зазначається, що саме Західна Україна зазнає найтяжчого удару під час розширення ЄС. Тому автори документа закликають розвивати міжкордонні проекти, які можуть створити плацдарм для інвестиційної активності в цьому регіоні.

Таким чином, роль ЗМІ у західному регіоні суттєво зростатиме. Реалії життя підказують, що, крім внутрішніх проблем, слід буде значну увагу приділяти темі розширення ЄС і, звісна річ, просуванню НАТО на схід.

Україна побоюється, що в той час, “коли триває процес створення єдиної Європи”, формула “сусід ЄС” може призвести до “неприйнятного для України закріплення такої тенденції” створення роз’єднальної межі. Офіційний Київ побоюється, що надання Україні статусу “сусіда ЄС” може призвести до того, що в Європі з'явиться “довічна розділювальна межа”. Про це ідеться у коментарі офіційного речника МЗС Маркіяна Лубківського, вміщеного на сайті зовнішньополітичного відомства. “Однак, головним і принциповим з нашої точки зору недоліком цього Звернення є те, що у відповідь на прагнення України до здобуття асоційованого, а згодом і повноправного членства в ЄС воно обмежується пропозицією укладення так званої “сусідської угоди”, – йдеться у заяві МЗС (Україна боїться нової берлінської стіни на своєму кордоні. www.pravda.com.ua, 14.03.2003).

Так, статус “сусіда” Заходу звучить образливо, такий статус і справді не може влаштовувати Україну. Але слід визнати, що набуття такого статусу є закономірним наслідком десятирічного хитання між Заходом і Сходом, невизначеності в обранні кінцевої стратегічної мети (про декларації не йдеться).

Стан невизначеності, в якому все ще перебуває Україна, призводить до невизначеності в її стосунках з ЄС, з Північноатлантичним альянсом.

Так, приміром, 14 березня 2003 року в “Україні молодій” появилася стаття Наталі Дмитренко під заголовком “Україну викинули з Європи”: “У найближчі 10 років Україна не стане членом ЄС. Так чорним по білому записано в посланні Єврокомісії “Розширена Європа – сусідство: нові рамки взаємовідносин з нашими східними та південними сусідами” – документі, що регулюватиме стосунки між ЄС та претендентами на членство в Союзі в рамках так званого “кільця друзів”. “Десять років – це саме той період, який встановила Україна для процесу євроінтеграції”, – зауважив голова представництва Європейської Комісії в Україні Норбер Жустен на прес-конференції, коментуючи новий документ. – Якщо обговорення будуть успішними, то ЄС прийме цей документ, що визначатиме її офіційний політичний курс щодо України… Документ не виключає членства України, але й не встановлює і не визначає, що членство буде обов’язковим”.

“Розширена Європа” насамперед передбачає економічну та культурну співпрацю, Україні ще треба стати членом СОТ, що сприятиме створенню зони вільної торгівлі…

Речник голови Єврокомісії Рейо Кемппінен зазначив в інтерв’ю “Німецькій хвилі”, що Єврокомісія вважає, що Україна має проблеми із впровадженням реформ, і можливий вступ Києва до ЄС залежить тільки від самої України.

Прес-секретар Романо Проді підкреслив, що нині Київ не виконує в достатній мірі Угоди про партнерство й співробітництво між Євросоюзом і Україною.

Водночас Єврокомісія у нещодавно оприлюднених пропозиціях щодо співпраці з Україною й іншими новими сусідами не пообіцяла, однак і не виключила їхнього членства в Євросоюзі. За словами Рейо Кемппінена, Єврокомісія дала ясно зрозуміти, що хоче збільшити підтримку майбутнім сусідам ЄС, які можуть отримати доступ на внутрішні ринки Євросоюзу, якщо впроваджуватимуть реформи.

Невдовзі ситуація для України починає вимальовуватись у дещо оптимістичніших фарбах. 17 березня 2003 року в Брюсселі на щорічній міжнародній конференції “Розширена Європа: перспективи України” голова Європейської Комісії Романо Проді під час зустрічі з прем’єр-міністром Віктором Януковичем заявив, що у довгостроковій перспективі двері для України в Європейський Союз відкриті. Під час цих перемовин обговорювалися концептуальні основи співробітництва з Євросоюзом на середньо- і довгострокову перспективу, а також конкретні перспективи співробітництва з нашою державою. За словами Віктора Януковича, у посланні Європейської Комісії про нові стосунки із сусідніми країнами є багато конкретних ініціатив, які будуть підтримані Києвом. Все це обнадіює, але, звісна річ, дуже й дуже багато залежить від подальших кроків української сторони, від чіткої визначеності в європейському виборі політичного керівництва нашої держави.

“Поширення цього документа свідчить про завершення періоду невизначеності Євросоюзу і є спробою відповіді на пропозицію України про підвищення рівня стосунків”, – відзначив голова українського уряду, підкресливши, що “Україна зробила свій європейський вибір і послідовно здійснює політичні й економічні реформи, щоб згодом влитися в Європейський Союз як повноправний член”.

Добре сказано. Хотілось би, щоб ці слова не залишились черговою декларацією про наміри, яких упродовж останнього десятиліття в житті нашої держави було чимало.

У середині березня 2003 року під час засідання Європейського комітету парламенту Польщі за участю делегації комітету Верховної Ради України з питань євроінтеграції голова комітету Борис Тарасюк відзначив, що польська еліта, польський уряд і польське суспільство висловились десять років тому щодо необхідності вступу до Європейського Союзу і НАТО. “І не просто визначились, як це зробила Україна, не просто декларували, а й реально забезпечили спочатку вступ Польщі до НАТО 1999 року, а зараз вже є на порозі Європейського Союзу” (Іван Ґор. Європа хоче чемних сусідів // Поступ, №37, 13–19 березня 2003, с.2).

Хотілось би, щоб стан невизначеності, нарешті, минув не лише для наших політиків, а й для наших мас-медіа, які б відтепер дістали можливість цілком обґрунтовано пропагувати позитивні наслідки перспектив входження України до НАТО, створюючи позитивний імідж Північноатлантичному альянсові. Державницьки налаштовані ЗМІ можуть і повинні всіляко акцентувати увагу читачів на європейській МОДЕЛІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ, допомогти політичним лідерам пройнятися безальтернативністю саме європейського шляху до вершин цивілізації.

У зв’язку з тим, що західний кордон України незабаром набуде іншого, ніж досі, статусу, і мешканці прикордонних областей першими відчують, що їхнім сусідом є повноправний член НАТО, видається доцільною ідея створення Львівського філіалу Центру документації та інформації НАТО в Україні.

На наш погляд, слід брати до уваги і таку обставину. Західна Україна ніколи не була потужним індустріальним регіоном. Разом з тим, тут успішно розвивався військово-промисловий комплекс. Був задіяний значний інтелектуальний потенціал. І хоча тутешній ВПК, по суті, зазнав колапсу, можна припустити, що високий відсоток (53%) прихильників вступу до Північноатлантичного альянсу пояснюється саме наявністю доволі значного прошарку колишніх працівників ВПК у західному регіоні України.

І ще. Можливо, саме регіональні ЗМІ могли б започаткувати розмову щодо втілення в життя такого собі новітнього Плану Маршалла для України (скажімо, силами того ж таки НАТО), який би став ефективною запорукою демократичності, ринковості, громадянськості однієї з посттоталітарних держав на Європейському континенті? Така допомога дозволила б Україні значно швидше визначитися з геополітичними пріоритетами, відтак знайти належне їй місце на політичній мапі світу, розв’язати економічні й соціальні проблеми, орієнтуючись на позитивні здобутки Заходу.