Микола Осіпчук
Геополітичні катаклізми нового тисячоліття і зовнішня політика України

У Англії немає ні вічних ворогів, ні вічних друзів.
Вона має лише свої національні інтереси.
Вінстон Черчіль

Двадцять років тому найбільша по території країна світу, Радянський Союз, розпалася. На її місці виникло більше дюжини нових незалежних держав. Про причини розпаду однієї з супердержав говорилось вже досить багато. Існує кілька версій того, що відбулося в 1991 році. Це і поразка в економічному протистоянні з Заходом через надмірну мілітаризацію економіки, і керованість процесом розвалу радянською квазіелітою (партійно-господарською номенклатурою) з огляду на об'єктивну невідворотність цього процесу, і ініціювання розпаду «згори» через ідейне переродження комуністичного керівництва і його прагнення самим стати «буржуями». Крім цих, є й інші версії, але в цій статті я не буду детально аналізувати причини одного з найбільших політичних катаклізмів 20 сторіччя. Це справа потрібна, однак, не менш корисно проаналізувати геополітичні наслідки цієї події, принаймні в тій частині, яка стосується майбутнього держави Україна і українського народу. Будувати ж свою міжнародну політику без врахування геополітичного аспекту, по-суті – з зав'язаними очима, означає весь час бути об'єктом (а не суб'єктом) міжнародних відносин. Так недовго і в яму потрапити, а вже «наступити на граблі» - то напевне.

У своїй книзі «Велика шахівниця», переклад якої на російську мову вийшов у Москві в 1998 році, колишній держсекретар США Збігнев Бжезинський пише, що втрата України призвела до суттєвого обмеження геостратегічного вибору Росії. Без України будь-яка спроба Москви відтворити євразійську імперію призведе до того, пише він, що в гордій самотності Росія заплутається в затяжних конфліктах з неслов'янськими народами, які піднімуться на захист своїх національних і релігійних інтересів. Війна з Чечнею є, імовірно, просто першим тому прикладом. Окрім цього, враховуючи демографічні тенденції в Росії (спад народжуваності) і Середньої Азії (демографічний вибух), можна зробити висновок, що будь-який варіант московської імперії без України буде приречений з кожним роком ставати все більше азіатським і все менш європейським. Та і взагалі, створення будь-якої московської імперії без України дуже малоймовірне. Підтвердженням цієї тези є та обставина, що саме дії України відразу після розпаду СССР, а саме – проголошення незалежності в грудні 1991 року, наполегливість щодо заміни СССР на СНД (Співдружність Незалежних Держав) і взяття під контроль частин Радянської Армії, що знаходились на території України, призвели до того, що Москві не вдалося перейти від старої імперії до такої ж, але з іншою назвою. Інші республіки колишнього СССР, трохи провагавшись, взяли приклад з України, і … великого Радянського Союзу не стало. Оглядаються на Україну еліти тепер незалежних колишніх республік і зараз.

Засліплене перспективами щодо дерибану державного майна нове керівництво Кремля на початку 1990-х не помітило низки небезпек, які чекали на нову «незалежну» Росію. Ще за радянських часів промисловість у СССР намагались будувати так, щоб у виробництві того чи іншого виду продукції брали участь підприємства, розміщені в різних республіках. Очікувалось, що як тільки якась республіка вийде з «союзу», виробництво в ній обвалиться, а керівництво буде змушене йти на поклон до Москви, тим більше, що енергоносії, нафта і газ, залишились на території Росії. Тому відразу після розпаду СССР Кремль не дуже й приховував своє справжнє обличчя – шантаж за допомогою газового чи нафтового крана став «нормальним» інструментом російської політики. А якщо це не допомагало, то в хід ішла зброя, як у Грузії чи Придністров'ї. Війна ж в Чечні остаточно зірвала маску з «московського ведмедя». Роки радянської влади виховали в колишніх громадянах СССР таке терпіння, що незважаючи на повний обвал економік практично всіх колишніх союзних республік, значних соціальних вибухів не відбулося і, роблячи реверанси у бік Москви, керівники нових держав все-таки не капітулювали перед Кремлем. А серед громадян незалежних держав на пострадянському просторі ідея об'єднання з Московією з кожним роком отримувала все менше прихильників.

Здавалось би, Кремль це не має сильно турбувати – нафта, газ, інші ресурси дають можливість довго і безбідно жити всім громадянам Російської Федерації. Той же Збігнев Бжезинський говорив, що Росія має «найбільшу в світі нерухомість». Отримавши в спадок від СССР гори зброї, в тому числі і ядерну, Росія ніби й не повинна сильно перейматись, що з нею не хочуть дружити. Але час іде, зброя старіє. Звичайно, з маленькою Грузією справитись поки що можна. А от повноцінну модернізацію «ядерного щита» провести не вдалось. «Тополь» літає, але рівень цієї ракетної системи озброєння відповідає десь початку 70-х років минулого сторіччя. І розробки Дніпропетровських КБ «Південне» і «Південмашу» повторити не вдалось, хоча документацію на них росіяни забрали. Найновішим системам ракетного озброєння, що дісталися у спадок від СССР виповнюється 20 років. Гарантійний термін на твердопаливні ракети, що стоять на озброєнні російської армії, які випускав Павлоградський механічний завод, де мені колись довелося працювати, становить 12,5 років. По завершенню цього терміну йде відбір певної кількості ракет і проводяться їх пуски, після чого (в разі позитивного результату) термін придатності продовжується. Так можна робити кілька разів. Але не до безконечності - хімічні реакції в компонентах пального і неметалевих деталях ракет повільно, але йдуть, роблячи ракету з кожним роком все менш надійною. Щодо звичайних озброєнь, то нові розробки у російського ВПК є, але або в одному-кількох екземплярах, або йдуть на експорт – російська армія їх майже не отримує.

Потужним і набагато більш ефективним ніж армія інструментом в міжнародній політиці для Росії стало використання «газового вентиля». У всякому разі, Кремлю вдалося добитись від нашої країни таких поступок, які добуваються, зазвичай, силою зброї. Спочатку було укладено договір про «оренду» військово-морської бази в Севастополі. При цьому орендна плата просто не передбачена – було списано частину українських боргів. Потім цей договір було продовжено за «знижку» в ціні на газ. Вигоди від цієї знижки отримують окремі комерційні структури, а Україні і українському народу залишається головний біль і присутність іноземних військ на нашій території. Заяви деяких російських військових свідчать, що Росія не збирається з Севастополя і після завершення терміну так званої оренди, а по суті – узаконеної окупації.

Чому веде себе так Росія, зрозуміти не важко. Її Чорноморський Флот знаходиться зараз в такому стані, що у випадку зіткнення з військово-морськими силами Туреччини чи навіть Болгарії навряд чи зможе захистити навіть себе. Де вже тут захист України, заради якого цей флот нібито знаходиться у Севастополі? Місія цього військового формування полягає в іншому – бути важелем політичного і військового впливу на Україну. А Україна потрібна Росії, щоб відродити імперію. Цьому підпорядковані в кінцевому рахунку і газовий шантаж і торгові війни (наприклад, недавно росіяни відмовились від нашої карамелі). Українським і не тільки українським політикам потрібно зрозуміти, що вибудовувати стосунки з Росією, виходячи з економічних, культурних чи інших прагматичних міркувань неможливо. Тому що імперія – це єдина форма існування Росії, принаймні у існуючих кордонах. Навіть, якщо проігнорувати московський імперський національний характер, то виникає ще одна проблема – у Росії елементарно не вистачає людських ресурсів щоб самій контролювати свою величезну територію. Звичайно, можна довести чисельність російських збройних сил до кількості Радянської Армії, але хто тоді буде працювати? Та й стан економіка у РФ далеко не той, що в СССР.

Про те, щоб освоїти Сибір і Далекий Схід на протязі якогось не занадто довгого періоду, мова вже не ведеться. Зараз, навпаки, спостерігається відтік населення з цих територій. На гігантських сибірських і далекосхідних просторах проживає всього близько шести мільйонів людей. Тоненька ниточка кордону відділяє ці території від перенаселеного Китаю, де лише в двох прикордонних провінціях живуть 140 мільйонів китайців. Ця ниточка не така вже й герметична – за даними останнього перепису в Росії вже 3 мільйони «росіян» китайського походження. І це тільки офіційні дані.

Можливо, сотні мільйонів мешканців Китаю не звертають увагу на багаті ресурсами простори? Те, що це не так, видно хоча б з будівництва Китаєм доріг в прикордонних з Росією районах. Дороги ці прямують не тільки до кар'єрів на російській території, звідки на китайську територію здійснюються перевезення корисних копалин, і не тільки до лісорозробок. Дороги прокладають і вздовж кордону. Хто вчився у військовому училищі або просто трохи цікавився військовою справою, знає, що така дорога називається рокадою. І її будівництво означає підготовку до військових дій – рокада використовується для переміщення військ вздовж лінії фронту з метою перегрупування.

До сказаного можна додати ще деякі моменти, про які пише Збігнев Бжезинський у своїй книзі «Велика шахівниця»:

По-перше, китайська еліта завжди вважала Китай природним центром світу. Китайською мовою слово, що означає Китай, «Серединне королівство», - передає значення центрального положення Китаю у справах світу і підкреслює значення національної єдності. Крім цього, Китай, що знаходиться в центрі світу, очікує шанобливого відношення до себе з боку інших країн.

По-друге, Китай з древніх часів мав передову своєрідну і горду цивілізацію. Були розвинуті всі області: філософія, культура, мистецтво, медицина, соціальні навички, техніка і політична система. Китайці пам'ятають, що приблизно до 1600 року їх країна займала передові позиції в сільському господарстві, промисловості і рівню життя.

По-третє, націоналізм в Китаї вийшов за межі студентського середовища і опанував масами. Китайське суспільство вважає втрату китайської величі і приниження Китаю останні півтора сторіччя відхиленням від особливого положення «Серединного королівства» і особистою образою для кожного китайця. Такого бути не повинно, вважають китайці. Вони вважають також, що в цьому винні чотири країни: Великобританія, Японія, США і Росія. Великобританії ставиться в вину «опіумна війна» і приниження Китаю після неї. Японія винна в грабіжницьких війнах 20 сторіччя, які принесли глибокі страждання китайському народу, до цього часу не подолані. Вина США полягає в тому, що підтримкою Японії і своєю присутністю в Азії вони заважають зовнішнім прагненням Китаю. До цього додамо ще підтримку Сполученими Штатами Тайваню, який Китай вважає невід'ємною частиною своєї території. Росія потрапила в цей список через довготривалу окупацію північних китайських територій (приблизно, це теперішні російські Приморський і Хабаровський край).

Є ще кілька факторів, які можуть зіграти суттєву роль у подіях наступних 10-15 років. Це ВВП Китаю, який хоча й нижчий в півтора рази за американський, але все-таки вчетверо перевищує ВВП Росії, а також, потреба в ресурсах для китайської економіки, яка динамічно розвивається. Це і понад 200 мільйонів безробітних у «Серединному королівстві», які можуть стати джерелом нестабільності в державі. Це і катастрофічне перенаселення, про яке згадувалось вище.

В такій ситуації зовнішня експансія виглядає як досить імовірний шлях вирішення проблем Китаю. Вона вирішує відразу кілька завдань: отримати ресурси для розвитку економіки, спрямувати назовні незадоволення своїм соціальним станом сотень мільйонів китайців, розселити людей з перенаселеного Китаю на інші території, зрештою – повернути собі статус великої держави не регіонального, а світового значення. Напрямок такої експансії також абсолютно передбачуваний – Далекий Схід і Сибір, де мало населення і багато ресурсів. У всіх інших напрямках від Китаю знаходяться регіони, де людей багато, а ресурсів обмаль. На відміну від російської армії, НВАК (Народна Визвольна Армія Китаю) інтенсивно модернізується і навчається. Маючи зараз чисельність збройних сил близько двох з половиною мільйонів осіб, Китай може озброїти досить сучасним озброєнням майже сто сорок мільйонів військовослужбовців. Враховуючи високу мобільність китайської армії – недавно на навчаннях військові частини перекидались загалом на відстань в 40000 (сорок тисяч!) кілометрів, Росія не має шансів у сухопутній війні звичайними озброєннями. На даний момент військово-морські сили Китаю по своїх бойових можливостях вже перевищують флот Росії. Тобто від військового конфлікту ці держави стримує, по-суті, лише ядерна зброя Росії. Це, звичайно, серйозний аргумент, але Китай розвиває і свої ядерні сили.

Хоча про це вголос ніхто не говорить, але схоже, що серйозність моменту в Кремлі усвідомлюють. Відсутність людських ресурсів у достатній кількості і неможливість подолати цей дефіцит самотужки штовхає правлячу верхівку Росії в напрямку України і Білорусі. Втягування цих країн в імперську орбіту Кремля стає для московських можновладців питанням життя і смерті своєї держави. Останнім часом московський тиск на Білорусь і Україну посилився. Крім газового шантажу, військової присутності на українській землі, торгових війн проти нас використовується ще й релігія. Поїздки по Україні з метою «расшірєнія граніц руского міра» Кирила Гундяєва, предстоятеля РПЦ (Російської Православної Церкви), вже стали звичними. Користуючись підтримкою своєї «п'ятої колони» в українській владі, московські церковники отримують все нові і нові преференції – землю, майно, «пресинг» конкурентів (українських християнських конфесій). Події, що відбуваються навколо московської церкви, не мають відношення до віри в Бога – це чистої (скоріше брудної) води політика.

Якою повинна бути зовнішньополітична стратегія України в цій геополітичній ситуації? Для цього потрібно мати чітке уявлення про свої національні інтереси. По-перше, треба чітко знати, чого робити не треба. Не варто прагнути стати «гарматним м'ясом» у можливому майбутньому російсько-китайському конфлікті, тому треба уникати будь-яких форм українсько-російської військової інтеграції. Необхідно уникати, також, будь-якої економічної інтеграції в силу того, що кінцевою метою такого зближення Москва бачить побудову нової імперії, в якій працювати і воювати мають «дурні хохли». Серед інших форм співробітництва мають право на життя лише короткотермінові проекти, на засадах загальноприйнятих у світі. Проекти, що передбачають тривалу співпрацю, можуть здійснюватися, якщо в результаті Москва не буде займати монопольне положення в тій чи іншій сфері. На жаль, зараз спостерігаємо в низці галузей картину практично протилежну.

Візьмемо «газову» сферу, про яку в цій статті вже згадувалось. В 2010 році експорт газу російським монополістом в цій сфері «Газпромом» склав близько 140 мільярда кубічних метрів, з яких Україна купила 36 мільярдів на суму трохи менше 10 мільярдів доларів. Звертає увагу на себе той факт, що Україна вже на протязі двох десятиліть залежить від постачання газу з Росії або через Росію. Жодних видимих рухів нашої влади, щоб зняти з себе цей «газовий зашморг» не помітно. На LELEKA NEWS опубліковано вже низку статей про те, як це зробити. Переведення обігріву приміщень з центрального опалення на сучасні індивідуальні електричні системи обігріву, а також заміна в металургії значних об'ємів газу на вугільний пил дає можливість позбавитись від «газової залежності» щонайбільше за 2-3 роки.

Припустимо, урядовці не мають ніякої інформації про нові технології обігріву. Але що їм заважає створити невелику дослідницько-експертну групу десь з 10-15 осіб, яка буде відслідковувати альтернативні системи обігріву приміщень хоча б за даними преси? Встановивши невелику кількість таких систем, можна було б отримати принаймні статистику щодо їх ефективності. Чому цього не зроблено за 20 років? Чому системи обігріву українського виробництва, які помічають в Європі, наша влада не може ніяк помітити? Чи не заважає зосередитись на проблемі шурхіт доларових купюр, які отримують деякі посадові особи в якості хабарів? В результаті – країна плететься абсолютно невигідним курсом у фарватері російської політики, роблячи одну поступку за іншою своєму північному сусіду. Хоча могла б використати своє монопольне становище найбільшого транзитера і покупця, адже крім куплених 36 мільярдів кубічних метрів, 100 мільярдів кубів газу пройшло через нашу територію транзитом. Складається дивна ситуація. Якщо ви приходите в магазин щоб зробити значну покупку, то навколо вас просто літає зграя продавців. Може й господар магазину вийти, щоб виразити свою повагу до такої поважної людини. А Україна кожен рік стоїть навколішки, благаючи знижку в ціні на російський газ. Це схоже швидше не на торгівлю, а на кран від кисневого шланга. Або процедуру випрошування ярлика на князівство у монгольського хана під час монголо-татарської навали. Там претендент на княжіння повинен був проповзти на колінах і поцілувати ханський чобіт. Але ж ми - незалежна держава!

Чому ж урядовці так настирно намагаються проводити лінію, яка суперечить національним інтересам України? Звичайно, про корупцію в Україні не чув лише глухий. Є дуже багато ознак корупції і в заплутаних газових угодах. Але, якщо чиновником високого рангу було вчинене умисне діяння на шкоду суверенітетові, територіальній цілісності та недоторканності, обороноздатності, державній, економічній чи інформаційній безпеці України, то тут маємо ознаки ще й державної зради. А те, що газові угоди в цілому, і «харківські угоди» зокрема нанесли шкоду суверенітетові, обороноздатності, державній і економічній безпеці держави, має побачити навіть український суд. То може підписання таких угод – діяння не умисне? Можливо ті, хто підписував згадані угоди не розуміли, що вони роблять? Тоді маємо справу з кричущою некомпетентністю (скоріше – дурістю). В будь-якому випадку таку владу потрібно міняти.

Газове питання – не єдина причина, через яку має відбутися докорінна заміна влади. Під владою я маю на увазі не лише Януковича, мова йде про олігархічний режим в цілому. Система влади олігархічного режиму не може бути ефективною в питаннях державної безпеки, економічного розвитку, довгострокового стратегічного планування. Адже органи влади формуються в інтересах олігархічних кланів, які зацікавлені лише в формуванні поля для розкрадання власності, землі, бюджетних коштів. Слово «безпека» ці люди розуміють, як здатність швидко добігти до свого літака чи гвинтокрила, щоб назавжди покинути цю країну у випадку якихось ускладнень. Поняття «національна безпека» їх цікавить значно менше, особливо, якщо зважити, що український народ чужий «українським» олігархам ментально, культурно і етнічно.

Від здатності замінити режим олігархічної влади на більш компетентне і патріотичне керівництво країни, залежить, якою буде Україна через 20-25 років. Експансія Китаю на терени Сибіру і Далекого сходу, незалежно від того, як вона буде протікати (повільно і мирно чи швидко, у вигляді військового вторгнення) буде мати цілу низку важливих геополітичних наслідків. Вона приведе до майже повного очищення сибірських і далекосхідних земель від російського населення, яке буде шукати собі нове місце проживання, швидше всього в європейській частині Росії. Навіть шість мільйонів росіян, які живуть зараз в сибірському і далекосхідному регіонах створять, при такій зміні місця проживання, серйозні проблеми для російської економіки. Особливо при такому розвитку подій, коли Росія залишиться без ресурсів Сибіру і Далекого Сходу. Крім цього, національні автономії Російської Федерації активізуються у боротьбі за свої національні права. На шлях Чечні можуть стати й інші республіки, перша з яких – Татарстан. В такій ситуації люди в низці російських регіонів можуть згадати про своє етнічне коріння. Ситуація наростаючого хаосу в Росії буде об'єктивно підштовхувати регіональні еліти Краснодарського, Ставропольського краю, Ростовської, Курської і Брянської областей до возз'єднання з Україною.

Те, що ситуація об'єктивно буде розвиватись в описаному напрямку не означає, що такий сценарій буде автоматично реалізовано. Його здійснення багато в чому буде залежати від того, хто буде сидіти у владних кріслах у Києві. Якщо залишиться теперішній режим, то цей розвиток подій буде дуже малоймовірним. Ну хто ж захоче приєднуватись до слабкої, корумпованої, залежної від кого тільки можна країни? Кому цікава країна з галопуючою інфляцією, колосальним безробіттям, зруйнованими промисловістю і сільським господарством, вбитою культурою? Тому ті політичні сили, які прагнуть здійснити проект «Велика Україна», мають будувати свою стратегію розвитку таким чином, щоб не відтягувати у часі досягнення мети, якою для політичної сили може бути лише прихід до влади. Отримавши Далекий Схід і Сибір, Китай перетвориться на потенційно найбільш потужну державу світу, що приведе спочатку до повернення моделі двополюсного світу, а в перспективі може вивести «Серединне королівство» на одноосібну першу позицію. Будь-яка країна шукає собі сильних союзників. Тому, в зовнішній політиці Україні потрібно вже сьогодні одним з пріоритетів мати китайський напрямок. Є точки дотику в торговій, економічній, науковій і військовій сферах. Це тільки на перший погляд здається, що наші країни далеко одна від одної – маємо глобальний світ і спільних сусідів. Але співробітництво з Китаєм не потрібне просто заради самого співробітництва. Сьогодні ми вже «дружимо» з Росією, схоже лише заради самої дружби. Ця «дружба» дає дуже мало позитивного, не дає розвиватись державі, гальмує економіку, створює негативний вплив на культуру та інформаційний простір. Тому, давайте не будемо наступати на ті самі граблі у наших відносинах з Китаєм – майбутньою супердержавою 21 сторіччя. Відносини з Китаєм ми повинні розвивати в тій мірі, в якій це дасть змогу реалізувати українські національні інтереси. Ми маємо підтримати Китай у його прагненні стати супердержавою. І очікуємо від Китаю поваги до наших цінностей і прагнень.

Джерело: http://lelekanews.blogspot.com/2011/08/21.html?spref=fb