Навіть не так події останніх
тижнів (включаючи не лише те, про що ви подумали, а й справу Дениса Олейникова,
штурм «афганцями» Верховної Ради, невимовно безглузду
реформу часу, принизливий для країни Ялтинський економічний саміт тощо), як
загальна атмосфера цієї осені, з її очікуванням другої хвилі кризи і розумінням
повної неготовності країни до неї, з передчуттям чогось надзвичайно
неприємного, — все це примушує щоразу ставити собі та один одному
запитання «Що робити?»
Я хотів назвати цю статтю
просто «Що робити?», як цього вимагали мої друзі, які спонукали мене до її
написання. Але я не знайшов відповіді на це запитання, і стаття кілька тижнів
залишалася неопублікованою в сподіваннях, що виявилися
марними. Наразі я можу запропонувати лише те, що маю, — картину світу, якою ділюся з вами. Відповідь на сакраментальне
запитання ми повинні найти разом.
Не будемо аналізувати
можливість соціального бунту, поштовхом до якого може
стати що завгодно: чергова велика несправедливість, стрибок цін або курсу
гривні, ДТП з участю відомих осіб або їхніх родичів, масштабна аварія в
тепломережах. Цей аналіз вже зробив Юрій Романенко тут: http://bit.ly/tBtN5W.
Соціальний бунт, якщо він станеться, буде, за традицією,
«бессмысленным и беспощадным». Очевидно, він не призведе до встановлення
суспільства соціальної справедливості. Натомість він
викине на поверхню все найгірше, що накопичилося у суспільстві, і приведе до
влади якихось чергових покидьків, єдина відмінність яких полягає у
непричетності до старих кланів.
Сьогодні вже можна
констатувати політичну приреченість правлячого угруповання. Звичайно, воно ще
може завдати великої шкоди багатьом окремим людям і навіть, борони Боже,
пролити велику кров. Але відсутність підтримки з боку
будь-якої вагомої соціальної групи всередині країни і будь-яких потужних сил
поза її межами не дає шансів на утримання влади. Що жорсткіше буде реакція
влади на протести, то ширшою буде соціальна база
протестів і радикальнішими будуть їхні форми.
Значна кількість людей
усвідомлює:
·
що соціальний бунт відкотить країну назад на роки, і навіть
існує можливість тривалої громадянської війни, якщо заворушення не будуть
короткостроковими та безкровними,
·
що
зростає недовіра до усіх політичних сил (падіння рейтингу правлячих політиків
не призводить до зростання рейтингу інших) і розчарування чинною політичною
системою взагалі, бо в ній не з’являються нові люди і нові ідеї,
·
що будь-які форми протесту, незалежно від форми і масштабу,
будуть швидко приватизовані існуючими політичними силами, внаслідок чого люди
почуватимуться черговий раз використаними.
Краще за інших це розуміє
відповідальна частина суспільства (не хочеться називати її середнім класом, бо
це визначення спирається на стиль споживання; не можна назвати її підприємцями та інтелігенцією чи креативним прошарком, бо
цими групами не обмежується; тому поки що назвемо так).
Що ж робити відповідальній
частині суспільства, аби наступні зміни були швидкими, максимально
безболісними, спрямованими на рух вперед, а не назад?
Нас вчили перед прийняттям рішення оцінити ситуацію. Тому почнемо з невеличкого теоретичного відступу.
В нашому суспільному житті
майже немає ідеологій (консерватори, ліберали тощо) та ідеологічних політиків.
Натомість є різні парадигми мислення, і вони
визначають суспільно-політичну ситуацію.
РОЗРУХА В ГОЛОВАХ
Людські спільноти неоднорідні
за домінуючими парадигмами мислення. Маючи «в голові» повний набір різноманітних парадигм мислення, кожен з нас послуговується
тими або іншими з них частіше або рідше, причому в різних сферах життя (сім’я,
робота, суспільне життя тощо), буває, в людини домінують різні підходи. Стисле
введення в теорію парадигм мислення, яка називається спіральною динамікою, ви
можете знайти тут http://bit.ly/w1bRvi,
нижче будуть лише висновки. Зауважимо, що це лише модель, яка, втім, успішно працює в багатьох сферах.
З точки зору спіральної динаміки, у суспільстві перемішані
люди різних парадигм мислення щодо суспільних проблем (зауважу, що кольорове
маркування придумане давно, набагато раніше за появу кольорів українського
політичного спектра):
·
Інстинктивне
мислення («бежева» парадигма), коротше кажучи, бомжі.
·
Забобонне
мислення («фіолетова» парадигма), в якому суспільні цінності повністю відсутні,
їх замінено сімейними («тримаймося своїх, сховаймося і перечекаємо»).
·
Мислення
«хижак-жертва» («червона» парадигма): світ — це
джунглі, сильніший перемагає, слабший прислужує; стань сильнішим і наплюй на
інших, або приєднайся до сильнішого і візьми своє, а як не можеш, то терпи.
·
Патерналістське
мислення («синя» парадигма): в житті є Сенс, єдиний вірний Шлях, Мета і
Порядок, яких треба триматися, і тоді все буде добре; такі люди зазвичай вірять
у Доброго Царя чи Правильного Президента.
·
Раціоналістичне
мислення («жовтогаряча» парадигма): світ — це велика
машина, що працює за певними законами, або ж велика шахівниця з певними
правилами гри; ми їх вивчимо і досягнемо успіху; кожен сам відповідає за себе,
тож хто не досяг успіху — сам винуватий.
·
Екологічне
мислення («зелена» парадигма), що живиться ідеалами гармонії, співпраці, рівності, свободи від гонитви за багатством та успіхом.
В кожній людині є всі зазначені парадигми, але котрась із них домінує.
Парадигми вишикуються в певну ієрархію з огляду на те, що наступні порівняно з
попередніми завжди означають більшу багатогранність особистості, розширення
погляду на життя у просторі і часі, більше ступенів свободи, більшу рефлексію,
більше енергетичного потенціалу та структурності (менше
ентропії).
Спираючись на різні дослідження (наприклад, це http://bit.ly/uQlT6x), можу стверджувати: в
нашому суспільстві трохи більше 50% дорослих людей з домінуючою «синьою»
(патерналістською) парадигмою. Ці люди цінують
добробут, але не багатство; роботу, але не кар’єру; сім’ю, але не
самореалізацію. Саме на цих людей спрямовані зусилля політиків, саме до них
вони звертаються із гаслами на кшталт «Україна для людей», «Справедливість є, за неї варто боротися», «Сильна Україна» тощо (хоча самі
ці політики відносяться до «червоної» парадигми). Такі люди будуть ходити на
вибори й упевнено голосувати за «свого» кандидата.
Чому така велика
кількість людей з патерналістською парадигмою? Очевидно, це є пережитком
радянської епохи, де ця парадигма вкорінювалась протягом поколінь. Ці люди свого часу вітали незалежність України і ринкові
реформи, бо вірили, що буде краще, але очікували цього «покращення вже
сьогодні» від влади.
Людей з раціоналістичною
(«жовтогарячею») парадигмою в суспільстві приблизно 15%. Ці
люди цінують творчу роботу, кар’єру, прагнуть багатства та самореалізації. Вони
здебільшого не ходять на вибори, бо не бачать в політиці «своїх» людей та
«своїх» гасел. У крайньому разі, вони голосуватимуть за те, що видається їм
«меншим злом», або «проти всіх».
Що ж стосується «зеленої»
парадигми, то вона домінує приблизно у 2-3% дорослих. Решта
виборців (трохи більше 30%) відноситься до «фіолетової» та «червоної» парадигм
мислення («бежевих» бомжів та душевно хворих у число виборців не включаємо);
припустимо, у 5% домінує «фіолетова» забобонність, а у 25% — «червоне» мислення
хижака/жертви.
Таким чином, за будь-яких
умов більше половини виборців прагнутимуть Доброго Царя, який поверне країну на
шлях Добра, Справедливості і Добробуту, і буде всім
щастя. Навіть якщо кандидатів на Доброго Царя чи Царицю є двоє,
все одно хтось із цих кандидатів перемагає навіть об’єднаного кандидата від
раціоналістів (50 / 2 > 15), навіть якщо повірити в можливість існування
такого і переконати раціоналістів піти на вибори. Не забудемо, що хижаки також
голосуватимуть за свого сильного вожака, пов’язуючи з ним своє майбутнє.
Окреме питання, чому
кандидатів на Доброго Царя чи
Царицю завжди декілька. Справді, чому б усім «синім» всієї
України не об’єднатися і проголосувати за одного, найдобрішого? Відповідь
полягає в тому, що у «синьої» парадигми мислення — свої принципи ідентичності
(про це моя стаття http://on.fb.me/uSHCLg).
Саме тому «донецька» чи «галицька» ідентичність у багатьох людей переважає
українську. Крім того, «вірним» «синім» завжди потрібен у картині світу «невірний» ворог, з яким можна і треба боротися.
Найгірше те, що «сині»
пострадянські люди голосуватимуть не за справжнього «синього», а за «червоного»
в «синіх» шатах, — бо в умовах сьогоднішньої політичної системи виживають
виключно партії лідерського типу (ідеологічних немає,
окрім маргінальних комуністів), а створити лідерську партію може лише яскравий
політик із домінуючою «червоною» парадигмою. (Детальніше про різні
типи організацій, що відповідають різним парадигмам мислення, можна прочитати
тут http://bit.ly/sv8iZH.)
Отже, тим, кого ми назвали
відповідальною частиною суспільства, немає чого
сподіватися. Сучасного суспільного устрою не буде, аж доки більшість
суспільства не перейде в нову парадигму мислення (за останні тижні неодноразово
згадувалося про 40 років у пустелі, протягом яких мало
вимерти покоління рабів).
МЕХАНІКА ЗМІН
Виходить, що країна буде потерпати аж доти, доки не становитиме більшості
відповідальна частина суспільства (за класифікацією спіральної динаміки,
«жовтогарячі» раціоналісти та «зелені» «екологи», — ще раз прошу не плутати з
кольорами вітчизняного політичного спектру, бо не має жодного відношення). На
це може піти не одне покоління. Розглянемо механіку
змін.
Масова інсталяція нових
парадигм мислення відбувається виключно через соціальні
інституції. Вже згадане 40-річне блукання недавніх рабів пустелею під проводом
Мойсея є яскравим прикладом впровадження «синьої» вірної парадигми мислення
замість «червоної» рабської. Але ж наступне покоління могло б бути таким самим,
як їхні батьки, якщо б у суспільстві за цей час не були побудовані могутні соціальні інституції! Нове покоління виросло іншим саме
через те, що ці 40 років були наповнені виконанням заповідей, даних на горі Синай. Суспільний устрій вже був інший, іншими були
суспільні відносини, і діти зростали в нових умовах.
Єдина можливість пришвидшити
суспільні реформи полягає в тому, що владна верхівка може бути більш розвинена
(з точки зору парадигм мислення), ніж переважаюча маса суспільства, і
впроваджує нові соціальні інституції силоміць. Типовим
прикладом є США, де на початку «жовтогарячі» складали
щонайбільше 7-8% населення, і батьки-засновники були з цього прошарку. Вони
написали «жовтогарячу» Конституцію і створили соціальну
систему, яка «підтягнула» решту суспільства вгору. Звичайно, це було б
неможливо за умов загального
виборчого права — адже тоді більшість обирала би Доброго Царя. Тому виборче
право було обмежене наявністю власності та іншими цензами. Протягом поколінь в
американському суспільстві відбулися значні зміни, аж
поки виборче право стало загальним. (Ситуація, коли еліта
більш розвинена за масу, зустрічається не так часто. Найчастіше еліти є
«плоть від плоті» народу. Україна ж є прикладом навпаки: наша
«червона» «еліта» менш розвинена за переважно «синій» народ, з точки зору
парадигми мислення.)
Інша ситуація спостерігається
в Грузії (див. мою статтю http://on.fb.me/rIBDe6). На тлі стомлення
народу від багаторічних страждань більш розвинена верхівка жорстко захоплює
владу, витісняє будь-яку опозицію і авторитарним шляхом швидко модернізує соціальні інституції. Такий варіант є ймовірним і для
України.
Повертаємося до запитання, що
робити відповідальній частині суспільства.
ДРУГА РЕСПУБЛІКА
Поточна політична система
консервує владу «червоних» лідерів. Будь-які порядні і
патріотичні люди, потрапивши в цю систему, дуже скоро стають схожими на
існуючих політиків. Система обплутує їх взаємними зобов’язаннями, примушує
партійною дисципліною, погрожує покараннями. З іншого
боку, партія нового типу не може з'явитися в цій системі — її просто не
зареєструють. Варто також облишити надії, що можна проскочити через мажоритарні
вибори: виборчі комісії пильнуватимуть за тим, щоб пройшли лише партійні
кандидати, а решту «самостійників» відіб’ють через
погрози щодо власності (незалежним мажоритарникам є що втрачати).
Останнім часом в українському
суспільстві почастішали заяви від дослідників,
підприємців, журналістів та інших представників інтелектуальної еліти про
необхідність «повного перезавантаження» України. Модель «Першої республіки», що
утворилася внаслідок розпаду Радянського Союзу та зберегла усі його вади, себе
вичерпала. Політичне життя України повністю перетворилося на фарс. Шанси для
України є лише в «Другій республіці», в нових соціальних
інституціях, які проростуть через стару систему, як свіжа трава проростає через
потрісканий асфальт.
Але, здається, в поточних
умовах асфальт може потріскатися через землетрус. Величезна невикористана соціальна енергія людей, помножена на невдоволення станом
життя, може призвести до руйнівних наслідків.
Соціальний вибух змете існуючу політичну «еліту» і
приведе до влади, як вже сказано, нових покидьків. Наслідки багатоваріантні:
·
найгірший
варіант: нові покидьки є відверто «червоними», результат — катастрофічне
спрощення соціальної системи, тривалий хаос і
безладдя;
·
кращий варіант:
нові покидьки є «жовтогарячими», і це грузинський або чилійський варіант;
·
малоймовірний
варіант: владу бере нова «синя» еліта, яка жорстко тримає її певний час, але
колись у майбутньому забезпечує чесні вибори (схоже на турецький варіант, але
де в нас надійна та монолітна «синя» каста на кшталт турецької армійської
верхівки?);
·
другий найгірший
варіант: заворушення тривають довго, «синя» більшість дозволяє розділити себе
по ознаках старої ідентичності (див. вже згадану статтю http://on.fb.me/uSHCLg),
і країна розпадається (ось чому я проти гасла «Спасибо жителям Донбасса»).
Важко спрогнозувати, хто будуть
ті «нові покидьки», адже соціальний вибух винесе на
поверхню абсолютно нові імена, не залишаючи шансів будь-кому з існуючих
політиків.
Сьогодні відповідальна
частина суспільства повинна сконцентрувати свої
зусилля на тому, аби:
·
переворот був
якнайкоротшим та максимально безболісним, безкровним;
·
ніхто зі
сьогоднішніх політиків не спромігся скористатися ним і знову на роки законсервувати систему;
·
усі намагання
поділити країну за ознаками старої ідентичності було
відбито;
·
нова авторитарна
влада отримала від інтелектуальних і духовних лідерів
нації позитивну програму побудови Другої республіки.
Важливо зазначити, що нова влада буде яскраво і жорстко авторитарною, тому
протистояння їй буде неконструктивним і руйнівним. Задача полягає не в
протистоянні (пострадянська інтелігенція, як і радянська, завжди лише критикує, але нічого не пропонує), а в співробітництві. Можливість
такого співробітництва буде — адже нова влада матиме величезну «проектну
бідність»: взявши владу, не буде знати, що з нею робити.
Відповідальні громадяни не
мають ані звати народ на барикади, ані створювати партію і готуватись до виборів, ані пробувати захопити владу. Натомість відповідальні
громадяни мають:
·
пропагувати
якнайширше ідею принципової неспроможності існуючої політичної системи (саме
системи, а не чинної влади);
·
не втягуватися в
поточні політичні ігри і не дати себе використати;
·
протистояти
будь-яким спробам розділити українську політичну націю на основі географічних,
етнічних, мовних, релігійних або інших старих
ідентичностей;
·
створювати
осередки довіри і спільної дії, системи взаємної підтримки
на будь-яких рівнях і будь-якого типу;
·
заздалегідь підготувати програму побудови країни, а для того потрібні
«фабрики думки» (think tanks).
Цим останнім і треба
зайнятися просто завтра зранку.
Ї:
дискусія