Орест Друль

27 січня с.р. у Львові сталася немислима, здавалося, подія: міськрадівська фракція ВО "Свободи" проголосувала разом з фракцією Партії реґіонів супроти всіх інших фракцій. "Свобода" і реґіонали зійшлися в ситуативній коаліції при пункті непідтримки Українського католицького університету: йшлося про щорічне звільнення УКУ від земельних платежів - оскільки УКУ не входить в систему закладів Міносвіти, то на цей університет ця пільга в автоматичному порядку не розповсюджується; питання традиційно вирішувалося окремою ухвалою міськради. Нинішня більшість в міськраді при підтримці Партії Реґіонів цю традицію вирішила порушити, мотивуючи порушенням порядку винесення на розгляд. Однак, 16 лютого історія дістала продовження, що заперечує таку мотивацію: колеґія міськради зняла це питання з розгляду на сесії, мотивуючи необхідністю провести громадські слухання (в дужках зазначу, що в питанні звільнення виправної колонії № 30 від сплати земельного податку депутати не потребували "порадитися з громадою міста").

Колись, років п'ятнадцять тому, мене здивували були результати соціологічного опитування, що його проводила "Ґенеза". На питання про найбільше свято в році відповіді розподілися практично за конфесіями: для православних таким святом був Великдень, для католиків - Різдво, для невіруючих - Новий рік. Здивував, себто, не саме такий розподіл, він був дуже логічний: для католицизму з його домінантою раціонального найважливішим є факт народження Месії (першопричина всіх подальших подій, без різдва нічого далі б не було); для православ'я з його домінантою чуттєвого найважливішим є емоційна кульмінація - розп'яття і воскресіння (наслідок Христової земної екзистенції); для людей нерелігійних - відповідно нерелігійний символ життєвих віх. Все цілком закономірно, і як раз оця цілковита закономірність і здивувала мене: як, в який спосіб людям, що не обтяжують себе філософськими медитаціями, передається оця ціннісна ієрархія віри. Хто має нагоду періодично чути недільні проповіді в церкві, зрозуміє мене: знайти в них оці глибоко латентні ціннісні орієнтації, які при потребі так легко і по-різному експлікуються зовні цілком однаковими вірними різних конфесій, практично неможливо. Отак і згадане міськрадівське голосування вивело назовні латентну внутрішню подібність зовні цілком протилежних ідеологій, причому подібність в кількох пунктах.

Пункт перший: помста. Дрібна і особистісна: о.Ґудзяку - від Партії реґіонів за безапеляційну відмову співпраці з правонаступниками ГБ; Мирославу Мариновичу - від ВО "Свободи" за докори в своєму блозі. (як на мене, напрочуд виважені) І.Фаріон та Ю.Михальчишину за недопустиму різкість висловлювань. З помстою реґіоналів - все зрозуміло, хоча для того ж колись шанованого директора Львівської Опери, змушеного до участі у виборах по списках ПР, Т.Едера можна було б привести приклад Т.Чорновола, який всупереч позиції фракції проголосував за визнання Голодомору ґеноцидом. Інакше зі свободівцями, для яких інтереси України мали б бути понад усе. Діяльність УКУ безумовно проукраїнська; в жодному публічному коментарі ніхто з опонуючих депутатів цього і не заперечував. Підтримка цієї діяльності безумовно відповідає українським інтересам, а непідтримка - на руку (об'єктивно на руку - думку про свідому підтримку серйозною не вважаю) політиці Табачника, проти якої, до речі, тоді ж і дружно депутати прийняли відповідну грізну словесну заяву. Але тут українські інтереси входять в конфлікт з інтересами "Свободи" (як мінімум в інтерпретації її, "Свободи", міських депутатів), які окреслювалися тим, що критика її партійних функціонерів має бути зразково для інших покарана. Пріоритет, як звикло у нас прийнято, отримують партійні інтереси, бо вони, очевидно, більш українськіші за просто українські інтереси. Що буде далі - історія вже нас вчила: з'являться свободівці більш свободівецькіші і менш свободівецькіші, інтереси перших будуть вирішуватися за рахунок других з виключенням цих других з числа українців; потім виявляться ще більш свободівецькіші і т.д.

Пункт другий подібності: державоцентризм за рахунок примату особи, тобто зведення людської свободи (без лапок) до сакраментального "свабодєн!". Лозунг "Держава понад усе" спільний для партій обох фракцій: різниця лиш в тому, що держава в одних пишеться як "Україна", а в інших - як "Украина" (і то, судячи з недавнього інтерв'ю Ю.Михальчишина - "я вообще не считаю, что украиноязычность является единственным признаком принадлежности к украинской нации" - спостерігається певна тенденція до зближення). І продовження формули теж спільне: в першому випадку "Україна - це ми", в другому - "Украина - это мы". А раз так, то фінансова дискримінація недержавного закладу (засновник УКУ - недержавний Фонд св. Климентія під головуванням Кир Любомира Гузара) в порівнянні з державними вузами (а якщо точніше - то з вузами, підпорядкованими згаданому Табачнику) є цілком виправданою.

В цьому пункті ще один момент - щодо принципу "Україна понад усе". Його безумовність ще раз піддав сумніву Патріарх УГКЦ, коли вслід за Андреєм Шептицьким повторив у післявиборчому зверненні: "Немає такої національної мети, яка б виправдала порушення Божого Закону!". Тобто первинним в суспільному житті є християнська мораль, Бог, а національне є поняттям похідним; нехристиянська Україна в такому разі тотожна неукраїнській Україні. Інакше кажучи, відоме висловлювання: "коли автохтон, а саме українець, стане егоїстичним, егоцентричним, агресивним, наступальним, безумовним" можна продовжити словами: "тоді українство стане ордою." Від українського християнства, без якого не мислить себе за малим винятком практично кожен галичанин (серед них і свободівці) і більшість українців, не лишиться і сліду. Куди може вести дорога, вимощена добрими намірами, є всім відомо; крім намірів має бути чітка візія мети прямування і дороговкази, що не дадуть звернути в манівці.

Пункт третій подібності: нехтуваннями об'єктивними ринковими законами. У випадку нинішньої центральної влади результат такого нехтування в кращих совдепівських традиціях ми маємо вже: зростання інфляції і відновлення радянського дефіциту (наразі гречка та мука, продовження очікується з дня на день). У випадку нинішньої львівської місцевої влади результат теж цілком прогнозований: поступове згортання та витіснення УКУ та іже з ним зі Львова і наростання духовного дефіциту.

Адже податки - це не тільки забрати і розділити, це в першу чергу правильно розставити пріоритети. Земля є обмеженим ресурсом громади, і користуватися нею має той, хто ефективніше використовує цей ресурс. Для бізнесу природнім мірилом такої ефективності є прибуток, і тут плата за землю стимулює ощадливіше ставитися до її використання як ресурсу. Натомість хосен освіти студентів для сторонніх людей є відтермінованим в часі і розосереджений в суспільному просторі. Як аргумент в підтримку позитивного рішення щодо УКУ пояснюють, що планована розбудова кампусу при університеті в умовах будівельної кризи буде помічна для економіки міста. Очевидно, що спонсорські інвестиції в УКУ збільшать число робочих місць, і неприйняття позитивного рішення щодо УКУ може цю перспективу знищити. Але важливішим фактом є те, що від якісної освіти будь-якого члена суспільства виграємо всі ми: зростає якість людського та - особливо у випадку якісної гуманітарної освіти - суспільного капіталу, з яких користаємо кожен. Зійшовши з українських інтересів до львівських мусимо визнати їх збіжність в даному випадку: місто виграє? при збільшенні освітнього рівня його мешканців - зростає середній добробут і пересічне задоволеність життя в цілому. Це розуміють закордонні спонсори і не розуміють тубільні депутати. Або не хочуть розуміти - бо йдеться не про загальну користь, а про дріб'язкову помсту. А, може, заздрість?

P.S. Прошу депутатське панство вважати цей текст моїм голосом у фарсі під назвою "громадські слухання".

22.02.11

http://zgroup.com.ua/article.php?articleid=4660

На початок