Валентин Ткач, Чернівці

Якщо спробувати проаналізувати уроки і наслідки, які продемонстрував Майдан і подальші події, то інтегральну їх характеристику можна сформулювати наступним чином: побудова в країні олігархічної влади, яка супроводжується стратифікацією суспільства по «нішам виживання».

Оцінка, без зайвих особистісних характеристик, того що відбулось відразу після 2004 року, показує наступне: Президент намагався створити «патріотичних» олігархів, Прем’єр міністр, в свою чергу, намагався цими олігархами керувати. Як результат – самі олігархи прийшли до влади. При цьому, ніхто не здійснив спробу демонтувати успадкований постординський, за змістом, характер державного управління, ніхто не спробував ввести звітність і підконтрольність влади суспільству.

Такий порядок речей потрібно визнати, для того, щоб зрозуміти його перспективи. А вони – наступні. Відбуватиметься подальша концентрація олігархічних капіталів, а суспільство безповоротно (!) розбіжиться по «нішах виживання».

Власне, сам Майдан – це була точка неповернення. Суспільство стояло на межі вибору: нова прозора економіка підприємницької ініціативи і суспільство солідарних дій вільних людей чи країна закріпачених трудових ресурсів. Майдан обрав перше. Але провідники Майдану, з різних причин, обговоренням яких займуться історики, зайнялись не структурними змінами, а перерозподілом постординських повноважень. Найтрагічнішим наслідком такого стану справ і дій стало те, що точка неповернення була подолана. Суспільство розбіглося по «нішах». Загрозливу психологію цього стану можна проілюструвати гіркою картиною-образом: це, коли у господаря горить хата, а його сусіди сидять по домівках, аж поки вогонь не добереться вже до їх паркану.

Але, найгіршим наслідком цього є те, що суспільство вийшло з діалогу щодо свого майбутнього! Єдиним перемовником щодо майбутнього країни стає Еліта.

Я найменше хочу когось звинувачувати, тому що набагато продуктивніше зрозуміти ситуацію та розібратися в ній.

Відтак, ми отримали олігархічну державу. Цілком природнім в ній стає подальше накопичення та концентрація капіталів. Це усе буде супроводжуватись вичерпанням природних ресурсів і виснаженням «ніш виживання». Але, в певний момент на олігархів чекатиме неприємне відкриття: їх нагромаджені капітали виявляться в країні, де немає капіталізму. А це надзвичайно небезпечна ситуація і, в першу чергу, для них самих. В країні, де інституційний простір втрачає традицію, закон, погоджені правила і процедури, де законність притлумлена сваволею, капітали стають надзвичайно вразливими, вони стають невиправдано дорогими в обслуговуванні і з комерційної, і з моральної точки зору.

Влада, а не прозорий ринок, стають гарантом статусу. Така олігархічна держава неминуче прийде до олігархічних воєн, які спровокує не стільки ринкова конкуренція, скільки боротьба за владу – єдиний інститут легітимізації псевдокапіталів у країні.

Ось тут на олігархів чекає перша несподіванка: такі «війни» за владу ведуться з залученням суспільства, підтримки людей. А суспільство люмпенізоване, і члени його дбають лише про свою «нішу виживання». Тому результат такої боротьби за владу стає не прогнозованим, до того ж він виявляється надзвичайно затратним: вивести людей з «ніші виживання» стає дуже дорого, до того ж ніхто не може передбачити напевно поведінку таких людей.

Не виключено, що між олігархами виникнуть ситуативні домовленості. Можна припустити, що вони матимуть деяку стійкість у часі. Але спираючись не на довіру, а на екзотичні гарантії, вони завжди будуть непевними і фантастично дорогими в обслуговуванні.

У олігархів може бути велика кількість варіантів поведінки, але те, що вони врешті-решт прийдуть до висновку, що демократія є найменш затратною і найбільш комерційно вигідною формою утримання капіталів, для мене є беззастережним фактом.

Рано чи пізно олігархи самі прийдуть до вибору, який суспільство робило на Майдані: нова економіка, підзвітна і підконтрольна суспільству влада, динамічний статус трудових ресурсів, демократія і т.д. чи країна «ніш виживання» без капіталізму, без демократії і з абсолютною залежністю від безконтрольної влади усіх, і олігархів у тому числі.

Автор найменше би хотів викликати до змальованої картини у читача якусь персоніфіковану негативну рефлексію. Це завжди заводить на манівці, і це теж є одним з уроків Майдану.

Олігархи повинні зрозуміти, що якщо вони хочуть зберегти персоніфікацію своїх капіталів, то їм потрібно, в першу чергу, побудувати в Україні нову не персоніфіковану владу: підзвітну суспільству і ним же, суспільством, реально контрольовану (демонтувати постординську державу). А це означає побудувати в країні капіталізм. Кошти, які вони б неминуче витратили на ведення «всеможливих війн», потрібно негайно вкласти в те, щоб витягти людей з «ніш виживання», трудовим ресурсам створити умови динамічного соціального статусу, розширити соціальний капітал суспільства і зміцнити його переговорну силу. Таке суспільство, побудоване на приватній ініціативі, яка заохочується системою інституційних відносин, і стане найкращим союзником олігархічних капіталів у діалозі з новою владою.

Тому що в такому суспільстві капітали перебувають в повазі: власні – зокрема і олігархічні – в цілому.

Тому що після здійснення такої великої роботи, ті капітали, які ми визначаємо нині, як «олігархічні», по-перше, втрачають ознаки «олігархічності», а по-друге, вони набувають ознак соціальної відповідальності і респектабельності.

В таких умовах, країна отримує перспективу, далеку від перманентного перерозподілу куцих природних ресурсів, виснаження трудових ресурсів і грабунку «ніш виживання» людей. Така країна стає країною солідарних дій вільних людей, де нові капітали є не результатом перерозподілу, а наслідком новаторства та ініціативи вільних людей.

Є гіркий жарт: «Якби вибори могли щось змінити, то їх би відмінили».

Головний урок Майдану полягає ще й в тому, що ми усі повинні правильно розпізнати сенс вибору! Запорукою того, що нам це вдасться зробити, повинна стати основа, якою ми послуговуватимемось. Як на мене, то її найкраще сформулював Блаженнійший Любомир Гузар: «Там, де є, хоч крихта гніву, там Бога немає!» Саме в таких умовах з’являється Еліта. Еліта – це той, хто захищає людей, це той, хто захищає інших. Той, хто захищає людей у селі – це еліта. Такими є і ті, хто захищає людей у районі, місті, області.

Ті, хто захищають людей у країні, хто має досвід і знання про те, що відбувається, бачить виклики майбутнього і бере на себе відповідальність протистояти їм, – це Еліта еліт.

Уроків Майдану є безліч. І найважливішим уроком Майдану в нинішніх умовах є те, що потрібно розпочинати діалог. Діалог між Капіталом та Елітою. Елітою, яка, по зазначеному визначенню, захищає не себе, не своє місце в політиці і бізнесі (це псевдоеліта, яка хоче увійти в Капітал), а захищає людей і країну.

Якщо Капітали спробують створити псевдоеліту і вести з нею діалог, то вони сформують псевдосуспільство, яке, в діалозі з владою, надасть Капіталу псевдопідтримку. Це будуть марно витрачені час і гроші. У Капіталу є в активі роки, пройдений після Майдану. За цей час сепаратор суспільно-політичних подій і мізансцен дав можливість чітко визначити, з ким можна і потрібно вести діалог, хто в цей час «захищав інших». Вибір Капітал повинен робити без лукавства і маніпуляцій. Тільки той, хто «захищає інших» зараз, в майбутньому захистить і Капітал від сваволі влади. І діалог для того і необхідний, щоб до цього не доводити.

Капітал повинен зрозуміти ще одну річ, щоб захистити в майбутньому свої капітали, з Елітою потрібно вести діалог про майбутнє країни.

http://www.facebook.com/notes/val-weber/%D1%83%D1%80%D0%BE%D0%BA%D0%B8-%D0%BC%D0%B0%D0%B9%D0%B4%D0%B0%D0%BD%D1%83-%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%82%D0%B0-%D0%B5%D0%BB%D1%96%D1%82/253152311468641