Марія Зубрицька,

проректор Львівського національного університету імені Івана Франка

Мультикультуральна основа освітнього ландшафту Львова

Шановні Пані та Панове! Учасники семінару «Львів як мультикультурний феномен – чи минуле має перспективу?» що відбувається у рамках І Міжнародного фестивалю “Відкриваємо Падеревського”

Я передусім хочу подякувати організаторам нашого семінару, осібно Тарасові Вознякові, який запросив мене висвітлити чи радше спробувати окреслити проблему мультикультуральності як основи освітнього ландшафту Львова в історичному ракурсі та засвоїти як позитивні, так і негативні уроки цього життя-разом, соціальної та культурної взаємодії мешканців нашого міста з їхнім різним мовним, релігійним, культурним запліччям, яке і є джерелом різних історичних і літературних наративів, які або перетинаються, або напластовуться, або конфліктують між собою через вперте намагання закріпити це місто на символічній картографії своєї колективної уяви через безапеляційне твердження: “Це наш (мій) Львів”.

Я спробую подивитися на проблему багато культурності через призму історії Львівського університету, який минулого року відзначив 350років із часу свого заснування і який на символічній картографії різних національних пам’ятей зафіксований як університет Яна Казимира, Йосифінський університет і Франковий університет. В ювілейних урочистостях взяли участь високі гості з України, Австрії та Польщі, щоб продемонструвати, що ця поліфонічна , і водночас, складна історія – це наша спільна історія. На жаль, ми досі не маємо історії Львівського університету як університету, що діяв на багатонаціональних і багатокультурних землях, і саме через це часто ставав джерелом контраверсійних історій, суперечливих інтерпретацій, а в кінці став джерелом суперечності щодо власної культурної спадщини.

На межі ХІХ--початку ХХ століття Львівський університет став джерелом неспокою для колективної уяви українців, так і для польської суспільної уяви. Зрештою перші десять років ХХ століття в історії Львівського університету стали одним із найсерйозніших випробувань його академічного етосу, академічних цінностей, його автономності, інакше кажучи, тестом на його суспільну відповідальність. І саме на цьому десятилітті я хочу зосередити детальніше свою увагу, бо у вир пристрастей були втягнуті найвидатніші діячі європейської, української та польської культури, і зокрема, Ян Падеревський із його буттям між естетикою (музикою) та політикою. Є чотири символічні дати у життєписі видатного польського піаніста та композитора, які пов’язуть його з неспокійним Львовом початку ХХ століття, Львовом багатомовним і полікультурним, в якому народжувалися нові культурні практики, формувалися нові культурно-ціннісні системи, народжувалися нові культурні стереотипи, які вимагали нових форм життя-разом і нових форматів комунікування у нових життєвих обставинах. Кожна із цих чотирьох дат є реперною точкою в історії формування багатокультурної основи нового освітнього ландшафту Львова.

Отже перша символічна дата -- це 1902 рік, коли маестро завітав до Львова після успішного турне в США та Іспанії. І саме це рік, який увійшов ув історію Львівського університету як рік протестів українських студентів Львівського університету проти польської мови як мови символічної присяги під час акту імматрикуляції. Це був наймасовіший протест чи не за вс історію Львівського університету, до якого долучилися і українські гімназисти, про що згадує І. Крип’якевич у своєму щоденнику.

         Друга дата – це поява 1907 року у віденському часописі “Die Zeit” статті відомого норвезького письменника, лауреата Нобелівської премії, автора національного гімну Норвегії Бйорстєрне Бйорнсона з промовистою назвою “Поляки-гнобителі». Стаття водночас вийшла французькою мово в паризькому виданні “Європейський кур’єр” та українською мовою у львівській газеті Діло. У своїй статті знаний письменник став на захист українських студентів Львівського університету, яких арештували під час другої хвилі протестів. Слід підкреслити, що норвезький інтелектуал широкого формату європейського мислення, який був надзвичайно чутливим до прав поневолених народів, добре розумів ситуацію українців, бо норвежці впродовж своєї історії зазнали тих самих утисків щодо рідної мови, щодо тлумачення власної історії, однак, на відміну від українців, зуміли захистити свою незалежність. Ще в 1904 році Б. Бйорнсон у своїй статті «Русини» писав: “Ще досі існує в Європі народ, який налічує понад тридцять мільйонів людей, якому, однак, під покришкою державної необхідності відбирають мову та національність, його гноблять та зневажають усілякими іншими способами. Де поділися московські та польські християни? Вони ж бо мають творити спільноту справедливості та милосердя. Святе право національної окремішності є першою засадою миру. Чи Росія стане могутнішою тим, що поневолює і визискує цілий народ? Чи австрійські поляки можуть краще захищати свою національність серед чужих численних народів, утискуючи водночас чотири мільйони українців”.

У полеміку з норвезьким письменником вступив Іґнацій Ян Падеревський і Г. Сєнкевіч, які звинуватили Бйорстєрне Бйорнсона в незнанні реалій польсько-українських стосунків. Редактор часопису “Die Zeit”Каннер звернувся до Івана Франка висловити свою міркування про полеміку трьох видатних діячів культури. Франко погодився і у віденському часописі появилася його стаття «Три велетні у боротьбі за карлика», в якій він очевидно, став на бік Б. Бйорнсона підкресливши, що у своїй статті він “поцілив у слушну точку, відкрив болісне місце русько- польських відносин та заслужив собі ось так на вдячність усіх гуманних людей, зосібна галицьких русинів”.

         Саме у 1907 році Б. Бйорсон доклав усіх зусиль, щоб звільнити з в’язниці українських студентів, учасників другої хвилі протестів за право навчатися у Львівському університеті рідною мовою. Він звернувся до парламентів Європи різними мовами, наголошу.чи, що Європа, яка не дає права молодим людям навчатися рідною мовою, не має майбутнього. Студентів звільнили, і вони надіслали листи вдячності до письменника. Лист-поштівка до Б. Бйорнсона символічна, бо на цій є підписи студентів, які потім увійшли в історію України як відомі громадські, політичні та культурні діячі. Такі самі листи написало чимало українських інтелектуалів з усіх куточків України. Зараз ці листи зберігаються в Національній бібліотеці м. Осло.

Наступний символічний рік у львівській історії Падеревського – це 1910 рік, коли він прибув до Львова, щоб узяти участь у вшануванні 100-річчя від дня народження Ф. Шопена. Тоді піаніст мав два найвідоміші публічні виступи – один із балкону готелю «Жорж» перед численною публікою його шанувальників, і другий виступ – на бенкеті. Саме 1910 рік став найтрагічнішим роком у протистоянні українських студентів Львівського університету з адміністрацією університету та своїми польськими ровесниками за право навчатися рідною мовою. У червні 1910 року під час сутичок було вбито Адама Коцка, провідника українського студентства, а серед затриманих ста двадцяти семи активістів студентських протестів був мало кому відомий Лесь Курбас, майбутній театральний діяч, засновник модерного театру Березіль. Саме він переклав вірш Б. Бйорнсона «Березіль» українською мовою, а пізніше назва вірша великого норвежця стала назво знаного театру. Можливо, Леся Курбаса зачарували ці рядки норвезького поета:

Я вибираю березіль—

Він ламає все старе,

Пробива новому місце.

Саме 1910 року у червні, після цих трагічних подій, митрополит Андрей Шептицький, будучи депутатом Галицького сейму і членом палати панів австрійського парламенту, виступив у Відні з обґрунтованою вимогою відкрити у Львові український університет. Митрополит лише двічі виступав у парламенті і двічі за право українців мати свій університет у Львові. Як бачимо 1910 рік у культурному та освітньому житті Львова став роком конфліктного протистояння різних культурно-ціннісних систем, які вже не перетиналися, не напластовувалися одна на одну, не витворювали цей третій простір, в якому народжувалися нові культурні сенси, а зіштовхувалися.

І насамкінець 1912 рік як сторінка львівської історії Яна Падеревського. 29 травня 1912 року, за рішенням ректорату і сенату Львівського університету Яну Падеревському було присвоєно звання Doctor honoris causa. Це було перше почесне академічне визнання творчих здобутків видатного композитора. Потім він отримав почесні звання ще в 10 найвідоміших університетах, серед них і Оксфордському університеті. У цей самий час рада міста Львова присвоїла Падеревському звання почесного громадянина Львова. І маленька промовиста деталь: саме цього року студент філософського університету Роман Інґарден за порадою К. Твардовського, одного з чільних представників Львівсько-Варшавської школи, виїхав на навчання до Гетінгенського університету, бо там навчання видавалося цікавішим. У Гетінгені Р. Інґарден під керівництвом Е. Гуссерля захистив дисертацію, а через 12 років філософ знову повернувся до Львівського університету, щоб проілюструвати нову академічну модель багатокультурності освітнього ландшафту Львова – не конфліктну, а гуманістичну і толерантну. Він писав свої праці німецькою і польською, виявляв особливу толерантність до національної та культурної інакшості.

А тепер повернімося усьогодення, сто років опісля бурхливого десятиліття в історії Львівського університету, в історії українсько-польських стосунків. Які уроки ми можемо чи навіть ми повинні засвоїти із цього символічного десятиліття?

На мою думку, перший урок можна сформулювати так: мультикультуральна основа освітнього ландшафту має чіткі координати, основні реперні точки: мова-культура-освіта-наука. Мова – це система гомогенна, культура – гетерогенна. Призначення мови – комунікативність, призначення культури – естетичність. Саме культура формує і містить у собі культурні зразки освіченої людини і соціо-культурні зразки способів і стилів життя. Освічена чи культурна людина спирається на універсальну систему цінностей, хоча і вкорінена у традиції національної самобутності. Призначення освіти – транслювати різний культурний досвід, різні культурні практики, різні системи духовних і культурних цінностей.

Урок другий: у час великих культурних, духовних, політичних і соціальних трансформацій різні життєві світи багатонаціонального міста, у нашому контексті міста Львова, сягають кульмінаційної точки своєї взаємодії або свого протистояння. У цій конфліктній ситуації визначальною є проблема вибору: вибір завжди залежить від поведінки та чину високодуховних і високоосвічених осіб.

Завдяки топосу символічної згоди сьогодні Іґнацій Ян Падеревський символічно повертається до Львова. Якщо із столітньої перспективи можна сказати, що Ян Падеревський програв полеміку на полі політики з українськими студентами 1907 року, то він виграв на полі естетики з погляду вічності, з погляду актуальності прекрасного. Його музика не знає кордонів, і він завдяки музиці повернувся до Львова як славетний піаніст і композитор. Його музика відкрита до світу, і він повернувся у місто Львів, яке обрало своїм брендом відкритість до світу.

Повернувся до Львова і Б. Бйорнсон у вигляді вибраних творів українською мовою та у вигляді електронного архіву його листування з українськими студентами Львівського університету. Цей архів належить Франковому університетові чи Львівському національному університету імені Івана Франка, який відкриває нову сторінку в своїй історії. У Музеї Університету є портрети усіх його ректорів, які сприяли розвиткові освітнього ландшафту міста Львова, як багатокультурного міста, і ті, котрі надто консервативно сприймали все нове, що вимагає нових форм і нового дискурсу. Так настає велике примирення велетів духу, художнього слова музики, і вічних революціонерів – ті, що проривають мури і продукують нові культурні сенси.