www.ji-magazine.lviv.ua

Сергій Грабовський

Ситуація, яка склалася в останні три з половиною роки в Україні, більш, ніж ненормальна. Якщо попередні президентські адміністрації, уряди та парламенти часом дозволяли собі неконституційні чи незаконні рішення, при цьому постійно балансуючи на межі виходу за ними ж установлене правове поле і нечасто приймаючи рішення, що відповідали загальнонаціональним інтересам, то нинішня влада стала на шлях послідовного й тотального ігнорування норм права та нехтування національними інтересами. Якщо ж раптом дії влади й починають відповідати інтересам України, то це не більше, ніж збіг обставин – це бізнес-інтереси кількох наймогутніших кланів на якийсь час корелюють із інтересами української нації.

Чи не якнайкращим прикладом ігнорування владою конституційних норм стало формування після виборів 2010 року парламентської більшості й уряду Азарова. Згадаймо: ця більшість постала попри рішення Конституційного Суду. Всі пам’ятають вердикт цього суду про надання можливості «тушкам» (тобто депутатам-перекинчикам) брати індивідуальну участь у формуванні урядової коаліції у Верховній Раді. Але ж, коментуючи це рішення, голова Конституційного Суду спеціально наголосив: одночасно залишається у силі й попереднє рішення: фракції, які формують коаліцію, повинні нараховувати у своєму складі не менше, ніж 226 депутатів. Це рішення було зневажене за сприяння номінального гаранта Конституції. А потім Конституційний Суд, майже шість років пропрацювавши зі зміненим 8 грудня 2004 року Основним Законом, раптом «прозрів» і всупереч своєму ж попередньому рішенню, оголосив ті зміни, на основі яких був сформований його чинний склад й обрані всі органи влади, «неконституційними» та нечинними від самого початку. Про регулярні порушення Конституції та Закону про регламент у роботі Верховної Ради (особливо минулого скликання) і говорити не доводиться. Чи не найбільш кричущим дійством у цьому плані стало так зване «виїзне» засідання депутатської «більшості», куди за «найліпшими» більшовицько-нацистськими стандартами не були допущені ані журналісти, ані опозиційні депутати, ані члени лічильної комісії від опозиції. У підсумку все це змушує вважати нинішню владу антилегальною й нелегітимною.

Ідеться зовсім не про «правовий нігілізм влади», про що писали і пишуть деякі автори. Йдеться про те, що щиросердо окреслив на початку свого правління Віктор Янукович: «І ніхто сьогодні не розуміє – що це за Конституція в Україні, яка щось заперечує, якщо в парламенті є більшість, яка готова працювати?» Іншими словами, якщо закони заважають нам діяти, то геть ці закони. Це добре відома позиція. Вона була вичерпно викладена 93 роки тому: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не стиснену, обперту безпосередньо на насильство владу» (В.Ульянов-Ленін). Останнього ж, тобто насильства, у діях влади вистачало і вистачає. Втім, є підстави вважати, що ближче до президентських виборів рівень цього насилля може зрости до ще небачених Україною за останні чверть століття масштабів.

На додачу найвищі владні структури сформовано переважно із вихідців з певного регіону України і з персонажів, чий життєвий шлях тісно пов’язаний саме з цим достатньо специфічним регіоном. Ба більше: надто велике число у владних структурах людей, які народилися і виросли поза межами України, переїхавши сюди вже у зрілому віці, отож аж ніяк не вкорінені в українську дійсність – окрім одного виміру: заробляння грошей і кар’єрного просування. І глава Кабміну, і його заступники, і керівники силових відомств, і провідні депутати владної більшості, і відповідальні працівники президентської адміністрації – з цієї когорти… Цікаво, а чи розмовляє хоча б один міністр у сімейному колі українською мовою? А тим часом для 2/3 українських громадян ця мова є рідною… Відтак до формально-правової нелегітимності влади додається нелегітимність соціально-звичаєва, під оглядом стану громадської думки та репрезентативності виборців країни.

Така ситуація зумовлена не тільки суб’єктивними настроями та ідейними настановами у владному середовищі, а й об’єктивними обставинами. Адже у другому турі президентських виборів Віктор Янукович одержав, якщо округлювати до цілих чисел, 49% голосів тих, хто прийшов на виборчі дільниці (інші проголосували за Тимошенко і проти обох кандидатів) та 35% голосів загального числа дорослих українських громадян. Він став першим в історії України президентом, обраним меншістю учасників виборів. Урядова ж коаліція наразі має понад 60% депутатських місць у Верховній Раді, а от на парламентських виборах 2007 року партії і блоки, які складають цю коаліцію, разом одержали лише 44% голосів учасників голосування (45% голосів одержала нинішні фракції парламентської опозиції), що становило менше, ніж 30% всього українського електорату. У новій Раді, обраній у жовтні 2012 року, ситуація ще цікавіша. Адже за Партію регіонів навіть на її базовій Донеччині проголосувало за офіційними даними тільки 40% загального числа виборів, тобто реально – 30-35%. Сьогодні готові проголосувати за владні партії та їхніх лідерів ще менше українців. Такий рівень підтримки об’єктивно підривав і підриває можливість чинної влади діяти демократично. Адже, стабільно маючи проти себе більшість громадян, у будь-якій країні можна керувати, спираючись тільки на силу. Є й інший варіант – для демократів, звичайно, - створювати широку коаліцію, але…

Інша, не менш важлива об’єктивна обставина, - те, що переважна більшість виборців як самого Віктора Януковича, так і партій владної коаліції стоїть на відверто антиукраїнських позиціях. За опитуваннями різних соціологічних центрів, близько 20% громадян виступають за об’єднання України з Росією в єдиній державі. Ба більше: приблизно половина цих «об’єднавців» узагалі не вважає себе українськими громадянами ані в політично-громадянському, ані в культурному сенсі, ототожнюючи себе чи то з СРСР, чи то з Росією. Проте вони активно користувалися своїм виборчим правом, підтримуючи передусім КПУ та інші неосталіністські партії. А з 2004 року частина цього електорату, регіоналізованого переважною мірою в Донецькій і Луганській областях та в Криму, стала на бік Януковича та Партії регіонів, частина ж залишається на боці Компартії, яка є однією з головних опор чинного режиму попри позірну «критику» олігархічної влади.

При цьому в Партії регіонів та адміністрації Януковича є люди, які тверезо оцінюють українські реалії та перспективи розвитку країни. Проте орієнтація чинної влади на певний тип електорату та наявність у «верхах» відверто антиукраїнських політиків з неминучістю перетворює цю владу – незалежно від чиїхось суб’єктивних побажань – на такий собі «ліквідаційний комітет української державності», а Віктора Януковича – на голову цього комітету.

Згадаймо: 1994 року більша частина електорату Леоніда Кучми складалася із прихильників відновлення СРСР або «нового возз’єднання з Росією». Але, щойно прийнявши президентську присягу, Кучма негайно «подарував» цих виборців Петру Симоненку, розпочавши завойовувати (в тому числі і за допомогою «адміністративного ресурсу», ясна річ) електорат іншого типу – проєвропейський, національно-демократичний та ліберально-прагматичний. Нинішня ж влада пішла звичним для себе шляхом купівлі: спершу «тушок» і «тушканчиків» серед депутатів та громадських діячів, а потім – певних категорій виборців за допомогою чергових соціальних виплат, підвищень зарплат і пенсій та пільг, чудово розуміючи, що за наявної економічної ситуації ці додаткові блага невдовзі після наступних президентських та місцевих виборів знеціняться і стануть рушіями нових витків інфляції. Поруч із пряником сусідить і батіг: «точкові репресії» a la Муссоліні перших років владарювання поки що стримують масові протести, а водночас провокують на застосування нових і нових засобів із тоталітарного репертуару. Тим більше, що від влади поступово відпадає її електорат – і переважно не з числа проросійського чи прорадянського.

Іншими словами, 20% громадян України, налаштованих проти українських національних інтересів, стали домінантою суспільно-політичного життя. При цьому абсолютна більшість цих громадян не одержує від цього жодного реального зиску і не виграє нічого в соціальному й фінансовому плані. До чого врешті-решт неминуче призведе така ситуація, помножена на зазначені вище особливості вищого ешелону влади? То того чи іншого типу гострого громадянського конфлікту, який переросте у силове розв’язання наболілих питань, із активним зовнішнім втручанням і виникненням реальних загроз територіальній цілісності України та її державній незалежності. І навіть якщо українська інтелектуальна спільнота та лідери громадянського суспільства намагатимуться уникнути такого конфлікту, то без радикальної зміни курсу нинішньої влади та самовпевненої і самозакоханої стилістики її поведінки це зробити не вдасться. Події мають свою логіку, і з’являться нові лідери мас із числа нинішніх політичних та інтелектуальних маргіналів – так, як уже під тиском невирішених нагальних проблем сталося 1917 року. І тоді найбільш радикальні провідники ВО «Свобода» видадуться невигойними лібералами…

Іншими словами, 70%, 60% чи 50% (великого значення не має) українських громадян рано чи пізно знайдуть, як розв’язати проблеми створення, нарешті, легітимної влади та досягнення соціальної справедливості. Інша річ, коли це станеться і якою ціною.

Тим часом оптимальний вихід існує, принаймні, теоретично, і він ґрунтується на компромісному поєднанні інтересів і прагнень оцих самих 60-70% населення, які в принципі мислять і вирішують саме в українському національному масштабі, хоча й по-різному, дотримуючись різних ідеологій, залучення до них 10-20% пасивних громадян, які потенційно спроможні стати союзниками, і нейтралізації тих 20%, з якими політичний компроміс – без ліквідації у тій чи іншій формі Української держави – неможливо уявити.

Такий варіант виходу з перманентної кризи і легітимації влади потребує серйозної перебудови і влади, й опозиції, їхніх взаємних поступок – причому в тактичному плані більшими будуть поступки з боку прагматичної частини Партії регіонів, але в обмін на масштабний стратегічний виграш передусім для неї ж. Йдеться, власне, про новітній варіант суспільної угоди між усіма, хто віддає перевагу життю стабільній демократичній державі з ефективною економікою, без періодичної лихоманки «розбірок» між кланами і без монополізації фінансово-економічного життя двома-трьома угрупуваннями. Це мав би стати своєрідний «пакт Монклоа» по-українськи, який би закріпив зобов’язання провідних політичних сил щодо звільнення політв’язнів, забезпечення свободи слова і права на мітинги та збори, реорганізації сил правопорядку, трансформації систем соціального забезпечення й освіти, проведення податкової реформи тощо. Нагадаю, такий пакт був підписаний в Іспанії 1977 року і став уже класичним взірцем ефективного компромісу між різними політичними силами і суспільними групами в реалізації спільних завдань перехідного періоду до демократії та цивілізованого ринку.

Звичайно, при цьому прагматичному крилу Партії регіонів в обмін на гарантії участі у владі на перехідне п’яти- чи десятиліття та недоторканність статків (за частину власності, втім, як наполягає Нобелевський лауреат Дж.Стіґліц, потрібно буде доплатити – щоби не втратити всю власність) довелося б піти на розкол у власних лавах і позбутися половини, а то й більшої частини традиційного електорату. У свою чергу, опозиції довелося б притлумити свої прагнення реваншу та відмовитися від ідеї помсти. Що ж стосується нейтралізації антиукраїнських політиків та суспільних груп, то є вже класичний приклад цього, коли у середині 1990-х під керівництвом Євгена Марчука була знешкоджена «мєшковщина» у Криму й загнаний у глухі кути місцевий сепаратизм. Звичайно, сьогодні це зробити значно важче, бо ж не випадково поняття «Кремль» і «Луб’янка» стали синонімами, але серед відставлених за патріотизм офіцерів та генералів СБУ і ЗСУ вистачає здатних на протидію «кремлівським чекістам» професіоналів, та й незалежних інтелектуалів, для яких методика роботи ФСБ не є таємницею, вистачає…

А от намагання нинішніх можновладців за будь-яку ціну втримати у своїх руках важелі керування державою і нічим не поступатися рано чи пізно неодмінно матиме наслідком те, про що говорить головний герой фільму «Совість. Феномен Івана Дзюби» наприкінці цієї стрічки: «Вони знову доведуть народ до того, що постане старе питання – за сокири, за коси; правда, у них за кожним маєтком стоїть гарнізон свій, але нічого не поможе, якщо доведуть народ». То ж чи не варто дослухатися до попередження людини, яка завжди прозирала значно далі, ніж інші, за обшири свого часу?

Джерело: http://www.3republic.org.ua/ua/ideas/11332