www.ji-magazine.lviv.ua

Войцех Мазярскі

У польсько-українських відносинах нинішнє літо може виявитися спекотним. На 11 липня припадає 70-та річниця так званої кривавої неділі, коли в багатьох селах на Волині загони Української повстанської армії (УПА) перебили польських жителів. Це був апогей хвилі терору, який використовувався в ім'я етнічної чистоти національної держави. Зізнаємося щиро і самокритично: в цьому конфлікті першої прапор етнічної однорідності підняла Польща, яка в міжвоєнний період не хотіла визнавати національних устремлінь українців і силою (але ж не вбивствами) боролася з ними. Українці відповіли збройними диверсіями і терактами, поляки - каральними операціями. Потім все пішло вже саме по собі, і зупинити спіраль насильства не вдалося. Її кульмінацією стали масові вбивства 1943 року. Невідомо, скільки жертв вони поглинули - головним чином, з польського боку, але й з українськoго теж. Найбільш достовірні оцінки говорять приблизно про 80 ​​тис. убитих поляків і десять з гаком тисячах українців, яких знищили в помсту.

Ми довго мовчали на дану тему. Підходили до цієї справи, немов початківець сапер - до важкого мінного поля, яке викликає страх. Обходили проблему, відкладали на потім, відмахувалися від неї фразами: «Це завдання для істориків». Я кажу «ми», так як і я в цьому брав участь. Боявся польсько-українського аукціону претензій і домагань, здатного роздряпати ті історичні рани, які тільки-тільки почали гоїтися. Побоювався криків, розгойдування племінних емоцій, націоналістичної істерії.

Необґрунтованими ці страхи не були, бо по обидві сторони національні праві сили невпинно намагалися, як і раніше, підігрівати суспільні настрої, нагадуючи громадській думці про зло, яке заподіяли нам «ті інші». Зрозуміло, все це - в камуфляжі гасел про примирення. «Нам необхідне примирення, але його фундаментом повинна бути правда», - фальшиво говорять ті, хто хотів би роздути польсько-український конфлікт. Насправді ця правда потрібна їм як кийок - щоб лупити по головах супротивників.

На щастя, сіячі ворожнечі з їх закликами, які провокували суспільство, не пробилися, не мобілізували суспільство проти іншого боку, не відновили аукціон претензій. Найбільшого розчарування вони зазнали п'ять років тому, коли спробували використовувати попередню круглу річницю Волині з метою розпалити в Польщі антиукраїнські настрої. Карти їм сплутала людина, на чию підтримку ці правдолюбці розраховували, - президент Лех Качинський. Його досягнення і політичну лінію я оцінюю критично, проте саме в питанні про відносини з Україною Качинського важко в чому-небудь звинуватити, особливо після того, як влітку 2008 р., в 65-у річницю вбивств на Волині, він відмовив у патронаті історико-політичній конференції антиукраїнських кіл.

Однак таке бойкотування теми і мовчання коли-небудь доведеться перервати. Раніше чи пізніше ми будемо змушені помірятися силами з тим викликом, яким стало для поляків та українців їх багате насильством минуле. Настав час вести відверту розмову без натяків.

І я все менше боюся цієї польсько-українського розмови, так як чітко видно, що по обидві сторони зростає вплив і політична значущість тих верств, які не хочуть конфронтації. Все частіше чути самокритически голоси, які доводять, що і поляки, і українці перестають бути заручниками націоналістів. У переддень 70-ї річниці волинського злочину синод Української Греко-Католицької Церкви оголосив звернення, де посилається на знамениту формулу з відправленого півстоліття тому листи польських єпископів до німецьких: «Прощаємо і просимо вибачення». В українських ЗМІ можна прочитати такі самокритически статті, як текст Антона Борковського в львівському журналі «Ї»:

«І справа не в поляках… Порозуміння між поляками і українцями потрібне, але, як на мене, прийняти християнську протиотруту для українців значно важливіше ніж «помиритись» у черговій порожній декларації. Бо ж не полякам важливе наше «пробач», а властиво нам самим».

Та й у Польщі дискусія про польсько-українських відносинах теж перестала носити характер племінного спору між народами, а зробилася внутрішніми дебатами, де поляки дискутують не з українцями, а один з одним. У польському Сеймі фракції сперечаються про зміст постанови, з нагоди 70-тої річниці Волині, і про сенс слова «геноцид». І аж ніяк не українці, а помірні польські політики намагаються утримати радикалів від вживання занадто різких формулювань.

Однак найбільшу надію вселяє анкетування громадської думки, проведене інститутом «Pollster» торік: «Які народи можуть мати обґрунтовані претензії до поляків?». Відповідаючи на це питання, найбільше число людей вказало євреїв (35% відповідей), на другому місці опинилися росіяни (28% респондентів), а на третьому - українці (25%).

Це дослідження проводилося на вибірці з Інтернету і, отже, є репрезентативним не для всієї популяції, а для спільноти інтернавтів у віці 16-50 років. Якби опитати всіх поляків, в тому числі і літніх людей, то почуття провини перед названими народами виявилося б, ймовірно, слабкішим. Хтось має право сказати, що ці результати можуть, крім усього, свідчити про некомпетентність польської молоді, яка мало знає про світ і не знайома з історією власного народу.

Теж добре. Благословенна така некомпетентність молодих, що не заразилися фобіями, забобонами і стереотипами старших поколінь. Це - чудовий капітал на майбутнє.

http://www.novpol.ru/index.php?id=1882